Масові комунікації - Квіт С. -
Глобалізація та медії

Розгляд медійної проблематики у контексті глобалізації також наштовхує нас на проблему дисбалансу між "тими, хто має" і "тими, хто не має", який, за свідченням О. Зернецької, є вражаючим. Тоді як до перших належить 25 % населення планети, до других - 75 %. "Ті, хто мають", споживають 80 % світової енергії та мають 86 % світової промисловості (п'ять країн контролюють 60 % промисловості, тоді як 44 найменш розвинені країни мають лише 0,21 %). Не менш разючий дисбаланс склався у царині інформації та комунікації. Технологія, яка є основною складовою для виробництва і вдосконалення фізичних носіїв повідомлень та програмного забезпечення, створюється, розвивається і контролюється у США, Японії та Західній Європі.

Кількість корпорацій, які контролюють головні американські медії (газети, журнали, телебачення, радіо, книговидання, музичну і кінопродукцію, відео-виробництво і фото-агенції), скоротилася з 50 у 1983 р. до 5 у 2004. Це Time Warner, Disney, Bertelsmann (Німеччина), Viacom, Rupert Murdoch's News Corporation. Ці ж корпорації є найзначнішими світовими гігантами. Б. Баґдікян зазначає, що шосте місце в американській індустрії посідає General Electrics NBC. P. Чесні каже, що така конгломерація є відносно недавнім явищем. До 1980-х pp. медіа головним чином розвивалися і регулювалися в національних рамках. Розвиток сучасних інформаційних технологій, тиск міжнародних установ (Світовий банк) та уряду США щодо необхідності дерегуляції й приватизації медій пришвидшував ці процеси.

Найбільший обсяг інформації поширюється між країнами Півночі, менший - між країнами Півночі і Півдня і зовсім малий між країнами Півдня. Оскільки глобалізація, за словами Дж. Голлорана, виявляється неспроможною піти назустріч проблемам "третього світу", то чого ми справді невідкладно потребуємо, це глобалізації моральної відповідальності. Питання, які вирішуються посткомуністичними країнами Європи, мають свої питомі особливості, насамперед в ідеологічній площині. Т. Лильо вказує на те, що Глобалізація не є ідеологічно нейтральним процесом і, як правило, сприяє поширенню цінностей масової культури. Це може призвести до гомогенізації національних реальностей посткомуністичного світу, в якому нації об'єктивно потрапили в умови інформаційного виживання. В комунікаційній площині глобалізацію слід розглядати як продовження впливу тих сил, які можна вважати відносними переможцями "холодної війни".

Т. Лильо висловлює надію на плюралізацію глобального інформаційного простору за полі-національним принципом. Це уможливило 6 узгодження умов комунікаційного процесу з правом народів поширювати інформацію про себе без посередників, а також вихід поза межі інформаційно уніфікованого (узурпованого) світу. Тоді глобалізація забезпечила б інформаційну адекватність ідентифікаційного процесу, якість якого залежить не тільки від міцності комунікативних зв'язків усередині нації, їх реставраційної здатності, а й від того, як націю детермінує зовнішній світ. У посткомуністичній ситуації, де переважає орієнтаційна модель ідентифікації, таке розуміння комунікаційного плюралізму дуже важливе.

Перед загрозою глобальної уніфікації Т. Лильо фактично відповідає 3. Бжезінському, що глобалізація та універсалізація — далеко не ідентичні поняття. Виправдовування гегемонії, насамперед США, нібито універсальною скерованістю їхньої культури і політики - недоречне і навіть небезпечне. Не лише універсальність, а передусім домінування витворило могутність Заходу. Спроба ототожнення цих двох понять спричиняє критичне ставлення до власне універсальних цінностей у країнах, що проходять стадію демократизації. Згадані вартості маргіналізуються, їхня адаптація в ідентифікаційному процесі може блокуватися. Агресивна глобалізація ускладнює демократизацію посткомуністичного суспільства, оскільки вона підсилює гіпердемократизм і послаблює національні держави - традиційний простір реалізації народовладдя.

Так само, як і Я. Дашкевич, Т. Лильо критикує зачарування ґлобалізмом із правих позицій постколоніальної нації і держави. На його думку, у посткомуністичному просторі переважає однобоке трактування глобалізації. Має місце спроба звести всі ідентифікаційні альтернативи до двох напрямів: прозахідного або проросійського. Конструктивність глобалізації залежатиме від того, чи її ідеологи визнають, що де-факто кожна національна культура уможливлює поступ людства, а права людини неможливо реалізувати без реалізації національного права. Детерміністський потенціал глобальних медіа-систем щодо реальності після завершення "холодної війни" істотно зріс. Медіа детермінування національних реальностей в основному побудоване не на семантичній, а на прагматичній адекватності, з точки зору інтересів пропагандиста. Для міжнаціонального примирення важлива насамперед не кількість інформації, а її зміст, що не ігнорує правду, навіть найневигіднішу, а тому й уможливлює компроміс. Комунікаційне псевдотолерування, як і денаціоналізація інформаційного простору, лише ускладнює примирення. Його передумовою не може бути поглинення та асиміляція Глобальним комунікаційним процесом такого важливого ступеня реальності, як нація.

Бажання зберегти статус-кво імперської культури в Україні, яке мотивується захистом універсальних вартостей, означає також розвиток пост-колоніалізму. На конференції "Права людини в Україні: стан справ, проблеми, перспективи", яка відбувалася в НаУКМЛ у жовтні 2002 року, О. Баган відзначав широкомасштабний процес русифікації українського соціуму. Зокрема залежність українських медій від російських "першоджерел" й "авторитетних контекстів" настільки велика, що становить загрозу національній безпеці України, позаяк держава, яка не спроможна на масовому рівні ефективно поширювати свої інформаційно-ідеологічні моделі, інтерпретувати міжнародні події з точки зору власних національних інтересів, формувати позитивний імідж власної соціополітики і соціокультури, ризикує впасти у залежність від сусідньої держави, яка на все це визначально впливає. Слід згадати, що мас-медійна секція цієї конференції ухвалила спеціальну постанову про те, що ігнорування прав української мови в українському інформаційному просторі є порушенням прав людини.

Розглядаючи дискусію pro і contra глобалізації, ми доходимо висновку, що ЗМК беруть участь у поглибленні постмодерного стану сучасного світу. Ця тема потребує більшої уваги. Так, Ж. Бодрийяр, пишучи про реквієм по мас-медіях у контексті студентських акцій протесту, що мали місце у 60-х роках у Франції, реконструює полярну функціональність медій і домінування правого дискурсу у сенсі одно-спрямованості інформаційного повідомлення "адресант - адресат". Тобто постмодернізм у нього виступає засобом увиразнення медіаторської функції медій, також звучить до певної міри синонімічно з лівою політичною орієнтацією у тодішній

Франції. На сьогодні його закиди щодо маніпулятивності медій зберігають незмінну актуальність.

Позицію Ж. Бодрийяра поділяє В. Черепанин, який також критикує риторику правого, проте вже не просто владного, а глобального дискурсу. На його думку, Америка отримала те, про що фантазувала, оскільки терористичні акти у США - це насправді плід віртуальної картинки. Адже в останні роки голлівудські режисери змагалися, хто з більшими спец-ефектами зобразить руйнування будівель, цунамі, масову втечу із американських мегаполісів та інші жахіття. Найчастіше "діставалося" Нью-Йорку, який "знищували" землетрусом, астероїдом чи монстрами. Тому всупереч постійно повторюваній фразі про те, що події 11 вересня 2001 р. годі було уявити, що американці начебто боялись обговорювати щось подібне, насправді західна культура уявляла і репетирувала їх роками.

В. Черепанина хвилює безвідповідальність тих інтелектуалів, ут. ч. українських, які, пишучи про американську трагедію, жодним словом не згадали про афганську, палестинську, африканську, трагедії Сараєво, Грозного, Руанди, Конго, Сьєрра-Леоне, Судану, Нікарагуа, Камбоджі, Панами, Іраку, Сомалі, Лівану та сотні інших трагедій у всьому світі. Він погоджується з С. Жижеком у тому, що політ-коректність - це новий фашизм, маючи на увазі перехід у тоталітарну фазу, коли "політ-коректність" перетворюється на "політичну корекцію". В. Черепанин наводить слова ліберального інтелектуала Р. Стіла: "Вони нас ненавидять, бо ми чемпіони нового світового порядку капіталізму, індивідуалізму, секуляризму і демократії, що має бути нормою всюди".

Така некритична позиція унеможливлює розуміння будь-якої іншої точки зору. Як-от сирійського мислителя М. Сафаді. Він звинувачує західну культуру в тому, що вона сама не може дотримуватися нею ж проголошених принципів цивілізації, оскільки заперечує існування інших цивілізацій. А єгипетський літератор Д. Асфор пише, що насильство починається там, де не прислухаються до голосу інших і примусово вкорінюється спрощена логіка спільного знаменника.

Для В. Черепанина важливим є протиставити правому глобальному дискурсу постмодернізм як концептуальне обґрунтування здатності мислити іронічно і незалежно. На його думку, постмодернізм не має нічого спільного з послабленням іншої здатності - приймати рішення і давати адекватні оцінки подіям. Постмодернізм говорить тільки про те, що немає незалежного стандарту визначення, яка з багатьох конкуруючих інтерпретацій події правдива. Єдине, проти чого виступає постмодернізм, - стверджує він, - це надія обґрунтувати відповідь на теракти в універсальних термінах, які були б переконливими для кожного, включно з ворогами. Природа цих атак і багатоманіття реакцій, які вони викликали, свідчать радше про зіткнення і конфронтацію не між, а всередині цивілізацій. Чому б не перестати говорити про ідеологічні та цивілізаційні конфлікти, а поставити реальні запитання? - запитує В. Черепанин.

Після студентських заворушень 60-х рр. у Франції медіаторська функція сучасних ЗМК інституційно і концептуально зміцнилася. Однак, незважаючи на домінуючу риторику захисту людських прав, сама маніпулятивність так і не була подолана. Якщо сучасній людині вже не загрожує тюремне ув'язнення за висловлення відмінної від офіційної точки зору, якщо вона має доступ до різних джерел інформації та може визначити її правдивість, вона насправді добровільно погоджується брати участь у маніпуляціях глобального масштабу настільки, наскільки приймає риторику "newspeak-y", "руссояза" чи "новомови" (за С. Шумлянським). Апелюючи до Дж. Орвелла, цей автор нагадує, що існування новомови значною мірою ґрунтується на новому способі мислення - "двомисленні", коли людина щиро вірить як у певне твердження, так і в його антитезу. Таким чином, цілком нормально сприймається те, що "війна - це мир", а "рабство — свобода".

Саме в такому розумінні нам слід сприймати застереження Д. Туссу і Д. Фрімена. Посилаючись на А. Камю, вони кажуть, що неправильно названі речі лише додають світові нещасть. Тому, оголосивши "війну тероризмові", Сполучені Штати розпочали безкінечний глобальний конфлікт, який насправді може бути спрямований проти будь-якого ворога, в будь-якому куточку світу. Риторика виставляє рамки, які певним чином зумовлюють нашу діяльність. У зв'язку із цим А. Ахмад каже про "риторичну інфляцію" і характеризує американську "війну з тероризмом" як "глобальний мілітаризм" і "неоімперіалізм". Д. Буш назвав її "хрестовим походом", без пов'язання з історичним значенням цього слова. Таке визначення можна віднести до своєрідного "християнського фундаменталізму". На думку А. Ахмада, подібна риторика відносить мотивацію вчинків Пентагона до вищої, або ж Божественної, справедливості. Це дуже небезпечно, тому що розв'язує руки для вирішення будь-яких, а не лише пов'язаних із тероризмом проблем.

Коли США вступили у Другу світову війну, нагадує М. Ожеван, вони оголосили її двом конкретним країнам - Японії і Німеччині, а не "диктаторам усього світу". Америка не декларувала тоді війну "фашизму". Проте після 9/11 в офіційній риториці офіційних американських чинників було мало логіки. П. Вольфовіц закликав ударити по всіх "країнах, які надають притулок терористам". У його виступах згадувалося майже 60 країн. К. Павелл вживав термін "терористичні держави". Ще у квітні 2001 р. сім держав потрапили до офіційного списку Державного департаменту як "terror states" (Куба, Іран, Ірак, Сирія, Північна Корея, Лівія і Судан). Але тут не згадувався Афганістан, оскільки США не встановили дипломатичні відносини з режимом талібів.

Не потрапили до цього "чорного списку" й інші країни, які, хоча й надають притулок терористам, але офіційно вважаються "друзями Америки" - Саудівська Аравія, Пакистан, Колумбія. Крім того, якщо бути послідовним, то список Держдепартаменту слід було б поповнити всіма країнами, де діють терористичні організації. Тоді до нього потраплять Ірландія, Іспанія та Шрі-Ланка. Тобто виявиться, що "вороги Америки" є всюди. Але, якщо називати речі своїми іменами, то стане зрозуміло, що офіційні діячі з Вашингтона, які нібито намагаються побороти "Глобальне зло тероризму", насправді мають на увазі лише "ісламський тероризм". У цьому разі потрібно переконувати численні ісламські держави та організації, що "священна війна" не спрямована проти них. Отже, на думку М. Ожевана, ЗМК та урядовцям слід відкинути ідеологічну риторику й сфокусувати зусилля на реальних речах, тому що медії - це двогостра зброя.

Пишучи про психологічні медіаоперації за принципом "ми знаємо, де ви є", Ф. Тейлор робить висновок, що в асиметричній війні проти міжнародного тероризму лінією фронту є Глобальне інформаційне оточення. Н. Міладі так окреслює контури феномену Аль-Джазіри: якщо вона розвиватиме свої перші успіхи у міжнародних випусках, особливо у трактуванні "війни проти тероризму", ця агенція зможе створити нішу для себе в міжнародному телерадіомовленні й таким чином збагатити глобальний медіадис-курс. А її програми можуть стати доступними для глобальної публіки і допомагатимуть формувати її погляди. Тобто, з одного боку, діяльність Аль-Джазіри оцінюється як участь в інформаційній війні, а з другого - вона протистоїть домінуючій пропаганді, а тому генерує інший погляд на світ.

Оголошуючи сурогатний "хрестовий похід" за демократичними цінностями, громадяни США отримують натомість авторитаризм у себе вдома. У складних умовах інформаційної війни, яка загрожує перетворитися на глобальну, важливо не розчаруватися у демократичних функціях медій, пише С. Вебер. Адже ЗМК виступають регулятором та індикатором суспільних процесів, водночас обмежуючи прагнення державної системи до всевладності. Без CNN, каже вона, було б набагато менше відомо про те, що Америка думає сама про себе. І без циркуляції безупинного знання ми всі не усвідомлювали б, що насправді відбувається довкола нас. Тому С. Вебер віддає перевагу невротичній і нарцисичній - на противагу несвідомій - Америці. Той же В. Черепанин наводить як приклади з життя "свідомого" Заходу позицію таких медій, як "USA Today", "Wall Street Journal", "The Guardian", "Dawn", що вміщують серйозні статті та провадять багато дискусій, яких зараз істотно бракує. Він відзначає, що найбільша кількість опонентів війни перебуває в університетах, де переважає постмодерністське спрямування.

Повертаючись до теоретичних підстав дискусії, зазначимо, що всебічне ідеологічне де центрування, пропоноване постмодернізмом, насправді не дає можливість поставити "реальні запитання". Постмодернізм амбівалентний, тому не передбачає вибору як такого. Постмодерне мислення має здатність змінювати назви барикад, перетворюючись на нову технологію блефу. А в нас залишається позбавлена змісту назва. Відтак претензії Ж. Бодрийяра до контрольованої урядом преси 60-х є застарілими настільки, наскільки він усерйоз сприймав би твердження про розширення впливу громадськості на глобальну інформаційну політику тепер, на початку нового тисячоліття. Тобто такий вплив справді збільшився. Водночас це свідчить про появу нових, витонченіших технологій маніпулювання масовою свідомістю.

Постмодерністська ідеологічна відносність також перетворилася на маніпуляційну технологію, яка тепер використовується не тільки лівими інтелектуалами, а й правими, у т. ч. і Глобально домінантними, урядами. Тому для того, щоб поставити "реальні запитання", слід самому прийняти певну позицію, яка при послідовному відстоюванні може водночас виявитися правою - з погляду конкретного місця подій та потреби вирішення певних завдань, хоч би й з українського погляд у цьому разі лівих і правих об'єднує щось третє, чого бракує нашому сьогоденню. Можемо назвати це вродженим людським почуттям справедливості.

За влучним висловом Ж. Бодрийяра, комунікація стала жертвою надзвичайно великої комунікації. Попередній світ вибухнув під тиском різноманітності місцевих, етнічних, сексуальних та релігійних раціональностей. Разом з тим, постмодернізм утвердився як технологія глобальної влади і вже не належить лише критично мислячим інтелектуалам. Цей черговий -ізм так само не виходить за межі ідейних протистоянь, а тому не може забезпечувати поліфонічність суджень. Навпаки, існує багато прикладів того, що постмодернізм виступає обґрунтуванням стратегій маніпулювання, обмежень і насильства. Досвід непримиренно ідеологізованого XX ст. вказує на потребу королювання інтелектуальних борінь із соціальним досвідом. Зокрема необхідно поглиблювати медіаторську функцію медій як закріплену правом нонконформістську технологію, що залишатиме надію і забезпечуватиме свободу дискусій в умовах нових глобальних протистоянь.

Анти- та альтерґлобалізм
Масова комунікація глобального суспільства
Глобальне порозуміння
Передмова до п'ятого видання
Розділ 1. Журналіст як суб'єкт масово-інформаційної діяльності
Словник молодого журналіста
Розділ 2. "Основи журналістики" як наукова дисципліна про теоретико-методологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику
Словник молодого журналіста
Розділ 3. Інфраструктура журналістики
Словник молодого журналіста