Основи журналістики - Михайлин І.Л. -
Розділ 6. Журналістика як інформаційний простір

Інформаційний простір - зміст поняття. Інформаційні агентства, специфіка їхньої діяльності.

Світові інформаційні агентства. Національні агентства: Національне ІНАУ "Укрінформ". Прес-центри: де відкриваються і яку функцію виконують? Що таке прес-бюро та його функції? Змістові особливості національного інформаційного простору і його парадокси. "Доктрина інформаційної безпеки Російської Федерації" як приклад турботи держави про свій інформаційний простір. Світовий інформаційний простір - формування Колективного Розуму на ґрунті новітніх інформаційних технологій

Останнім часом у слововжиток міцно увійшло поняття інформаційного простору, під яким розуміють сукупність територій, охоплених органами масової інформації певної категорії (регіональними, національними, світовими). Найчастіше цей термін вживають у значенні національного інформаційного простору, який потребує законодавчого врегулювання й захисту, а його суб'єкти - і державної підтримки.

Більш докладно інформаційний простір характеризують:

1) матеріальні (технологічні) способи підготовки й поширення інформації по горизонталі, включаючи її передачу, ретрансляцію й отримання;

2) соціально-економічні можливості доступу до інформації населення, включаючи усі його верстви в даній країні; забезпечення поширення інформації по вертикалі;

3) існування національної системи інформації та зв'язку з її конкретними компонентами, що визначають територію поширення інформації;

4) наявність національного законодавства в галузі інформації та зв'язку, що регулюють функціонування й використання органів масової інформації в забезпеченні національних і державних інтересів;

5) наявність законодавчої бази міжнародного рівня та міжнародних і регіональних угод у галузі масової інформації, що забезпечують обмін нею між державами і взаємопро-никність національних інформаційних просторів.

Журналістика - це система, що динамічно розвивається, маючи своєю кінцевою метою максимальне задоволення інформаційних потреб суспільства і наповнення інформаційного простору якісними, правдивими повідомленнями. За чотириста років існування професійної журналістики в ній відбулося багато змін. Особливої інтенсивності вони набули в ХІХ-ХХ століттях. Спочатку журналістика привела до виникнення усередині кожної країни національних інформаційних просторів, які мало співвідносилися між собою.

Але от уже майже два століття тому почав складатися світовий інформаційний простір, а масово-інформаційна діяльність пережила перший розподіл праці: між джерелами інформації та її розповсюджувачами з'явилися посередники - ними стали інформаційні агентства.

Кожній газеті було невигідно тримати власного кореспондента в зарубіжних країнах, дешевше було купити інформацію в спеціалізованому на її постачанні агентстві. Вони тоді називалися агентствами преси і, на відміну від тодішніх газет і журналів, що мали лише національне поширення, здобули статус світових центрів по збиранню інформації, постачаючи нею передплатників (газети, журнали, а в ХХ столітті й радіо та телебачення) у різних державах світу.

Перше інформаційне агентство було засноване в 1835 р. у Франції. Його засновником виступив відомий французький письменник і журналіст Шарль-Луї Гавас (1783-1858). Спочатку агентство, назване його іменем Agentce Науая, функціонувало як бюро перекладів з іноземних мов; потім розпочало доставку повідомлень з інших міст за допомогою поштових голубів . З винайденням телеграфу набуло статусу повноцінного телеграфного агентства. Під зміненою назвою воно існує до наших днів.

Восени 1940 р. після захоплення Франції німецькими військами агентство Гавас опинилося в руках окупантів. У той же час лондонський відділ агентства Гавас було перетворене представниками Опору в Незалежне Французьке Агентство. У 1942 р. в Алжирі при Французькому комітеті національного визволення виникло ще одне інформаційне агентство під назвою Аванс Франсез де Пресс (Французьке Агентство Преси), яке після реорганізації у вересні того ж року дістало своє нинішнє найменування "Агентство Франс Пресс" (АФП). 1944 р. в нього влито лондонське Незалежне Французьке Агентство. Таким чином, Агентство Франс Пресс стало спадкоємцем агентства Гавас, успадкувавши його матеріальну базу і структури.

Спочатку Франс Пресс було офіційним урядовим агентством і утримувалось з державного бюджету. Згодом було прийняте рішення відділити його від державного апарату й надати "кооперативний статус". Згідно з статутом, прийнятим 10 січня 1957 р.,

Франс Пресс є "автономним органом, що користується правами юридичної особи і діє на комерційній основі".

Щорічний бюджет агентства Франс Пресс становить біля 60 млн франків. Ця сума складається з абонентної плати клієнтів -газет, журналів, урядових установ та інших передплатників. В агентстві працює біля двох тисяч співробітників. Воно має більш як 150 кореспондентських пунктів у 134 країнах світу.

Попри "кооперативний статус" АФП фактично перебуває під контролем уряду Франції, у його повідомленнях дуже багато уваги приділяється заявам офіційних осіб, урядовій інформації.

У середині XIX століття майже одночасно виникають інформаційні агентства в Європі й Америці, які існують донині і входять у число найбільших у світі. Це пов'язано з розвитком у ті часи телеграфної техніки.

У 1848 р. засноване в Нью-Йорку інформаційне агентство США Ассошіейтед Пресс (АП), яке є кооперативним об'єднанням газетних видавців. Зараз АП нараховує біля дев'яти тисяч абонентів. Серед них 1400 щоденних газет, 350 тижневих газет та інших видань, а також 466 радіо- й телестанцій у США і 4500 різних видань і радіостанцій за межами США. У Сполучених Штатах членами Ассошіейтед Пресс є приблизно дві третини всіх щоденних газет. У 100 найбільших містах країни агентство має свої інформаційні бюро (найбільше у Вашингтоні); володіє власною комп'ютерною мережею, що зв'язує його штаб-квартиру з 750 містами США. За кордоном діяльність АП поширена на 73 країни, воно має більш як три тисячі зарубіжних кореспондентів. Річні прибутки цього інформаційного агентства становлять 100 млн доларів США.

Одне з найбільших і найстаріших інформаційних агентств Європи Ройтер засноване в Адені в 1849 р. німцем Паулем Юліусом Ройтером. У 1851 р. Ройтер перейшов в англійське підданство і переніс до Лондона свою контору "Ройтер офіс", яка інформувала про рівень котирування акцій на біржах західноєвропейських країн. З розвитком телеграфа контора Ройтера почала подавати й політичну інформацію. З розширенням Британської імперії розширювалася й діяльність агентства.

У 1915 році агентство Ройтер перестало бути родинною власністю, виникло акціонерне товариство "Ройтер, лімітед". Зараз акції товариства належать: Асоціації газетних підприємців

(власникам лондонських газет), агентству Прессе Ассошіейшн (власникам провінційних газет), австралійському агентству Остреліен Ассошіейтед Пресс і новозеландському агентству Нью-Зіланд Прессе Ассошіейшн.

Агентство володіє широкою мережею власних кореспондентів, що працюють майже в усіх країнах світу, і широко використовує послуги так званих "стрингерів" - позаштатних репортерів, які передають інформацію тільки у випадку дуже важливих подій у країнах їхнього перебування. Усі повідомлення стікаються до штаб-квартири агентства в Лондоні, де вони відбираються, редагуються й відправляються численним клієнтам в Англії й за кордоном.

У своїй структурі Ройтер має також фотоагентство ("ПА - Рой-тер фотос"), бюро комерційної інформації ("Комтельбюро") і відділ статей і оглядів ("ПА - Рейтер фічерс").

Агентство Ройтер у значній мірі виконує роль офіційного органу британського уряду, поширюючи по всьому світові його повідомлення, заяви міністерств. Іноземна клієнтура Ройтер нараховує біля трьох тисяч газет і велике число радіостанцій. Щоденно Ройтер передає 30-40 тис. слів міжнародної інформації. Річні прибутки агентства орієнтовно складають 84 млн ам. доларів.

У 1940-1950-ті роки з розвитком телебачення виникають нові інформаційні агентства, які згодом увійшли до числа найбільших у світі.

У листопаді 1945 р. засноване з центром у Токіо інформаційне агентство Японії - Кіодо Цусін, яке є об'єднанням японських газет і телерадіомовної корпорації "Ен-Ейч-Кей". Агентство постачає інформацію японською й англійською мовами, а також фото, кінофільми, радіозаписи, щоденно надає японським газетам інформацію обсягом 10-12 газетних шпальт японського тексту, а зарубіжним клієнтам - до 45 тис. слів англійською мовою.

До числа найбільших світових інформаційних агентств належало й Телеграфне агентство Радянського Союзу (ТАРС). Воно постало як наслідок тривалого розвитку інформаційної мережі Росії, де першими телеграфними інформаційними агентствами були: Російське телеграфне агентство (РТА), засноване в 1866 р., Міжнародне телеграфне агентство (МТА), засноване в 1872 р.,

Північне телеграфне агентство, засноване в 1882 р. Усі вони діяли як приватні підприємства.

У 1904 р. засноване перше урядове Санкт-петербурзьке телеграфне агентство (з 1915 р. - Петроградське телеграфне агентство - ПАТ). Із ПАТу бере свій початок Російське телеграфне агентство (РосТА, 1918), реорганізоване в 1925 р. в Телеграфне агентство Радянського Союзу (ТАРС), що створювалося як центральний інформаційний орган при Раді Міністрів СРСР. До ТАРС входили телеграфні агентства союзних республік (в Україні -РАТАУ - Радіо-телеграфне агентство України, утворене в 1918), а також закордонні представництва чи кореспондентські пункти в 110 країнах світу.

Якщо в західному світі інформаційні агентства виникали з метою поширення передусім економічної та фінансової інформації, то їх аналогічні українські структури "насамперед переслідували мету національного відродження" .

Історія українських інформаційних агентств починається 1907 р., коли В. Кушнір заснував у Відні Українське пресове бюро. У його завдання входило постачати європейську пресу інформацією про Україну. 1912 р. з цією ж метою Р. Залозецький і А. Жук заснували у Львові Український інформаційний комітет. Функції інформаційного агентства виконував під час Першої світової війни заснований у Відні Союз визволення України. У цей час у корпусі Українських Січових стрільців діяла Пресова квартира. Після розпаду Австро-Угорщини (листопад 1918) у Відні на кошти ЗУНР утворено Українську пресову службу (УПС, керівник О. Куцак), у 1919-1920 рр. вона утримувалася посольством УНР. З січня 1919 до січня 1920 р. діяла Пресова квартира Начальної команди Української Галицької Армії.

Інформаційна діяльність УНР весь час переривалася через несприятливі політичні обставини. В Українській державі Гетьмана Павла Скоропадського при Міністерстві внутрішніх справ були створені Державне бюро преси та Українське телеграфне агентство (УТА). 24 травня 1918 р. директором УТА Гетьман П. Скоропадський призначив видатного українського журналіста й політика Дмитра Донцова.

РАТАУ було засноване як центральний інформаційний орган Радянської України в Харкові 8 березня 1918 р. на правах державного комітету під первісною назвою УкТА за постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. Після низки реорганізацій - у кінці 1918 року УкТа перетворено на Бюро української преси (БУП), а на початку січня 1920 -у Всеукраїнське бюро Російського телеграфного агентства (УКРОСТА) - у квітні 1921 р. воно дістало назву РАТАУ. Лише з 1971 р. воно влите до складу єдиної державної інформаційної системи СРСР - ТАРС.

Головним завданням РАТАУ було збирання інформації про життя України для органів преси, радіо й телебачення своєї та зарубіжних країн, а також поширення на території України всесоюзної та міжнародної інформації, що надходила каналами ТАРС. В усіх областях України РАТАУ має власних кореспондентів, а в Харкові, Донецьку, Одесі та Львові - відділення. Щодня РАТАУ відправляло органам преси понад 100 повідомлень обсягом 1,6 млн слів, а також понад 200 фотографій. В агентстві працювало приблизно 500 осіб.

1990 р. РАТАУ реорганізовано в Українське національне інформаційне агентство "Укрінформ". Згідно із Статутом, затвердженим 27 березня 1996 р. Постановою Кабінету Міністрів України, "Укрінформ" визначене як центральне державне інформаційне агентство України.

30 серпня 1991 р. Постановою Президії Верховної Ради України було утворене інформаційне агентство УНІАН. Воно було проголошено правонаступником Українського відділення всесоюзного інформаційного агентства "Новини". Спеціалізація УНІАН - забезпечення закордонних органів масової інформації повідомленнями про події в Україні, а також організаційне забезпечення перебування в нашій державі зарубіжних журналістів.

Окрім столиці, згодом інформаційні агентства (із статусом приватних) стали виникати і в інших містах України: Харкові, Дніпропетровську, Сімферополі, Донецьку, Ужгороді. На 1999 рік в Україні було зареєстровано 27 інформаційних агентств.

Крім загальнодержавного інформаційного ограну і незалежних приватних інформаційних компаній, у міністерствах, відомствах, регіональних органах влади, громадських організаціях створюються перс-центри. У них працюють професійні журналісти, оскільки діяльність прес-центрів пов'язана із збиранням і поширенням інформації.

Завдання прес-центрів зводяться, головним чином, до такого:

1) інформувати органи масової інформації про події в своїй установі, використовуючи для цього найрізноманітніші канали (прес-конференції, прес-релізи, власні виступи в різноманітних типах масової інформації, організація виступів у журналістиці керівників установи та ін.);

2) збирати зовнішню інформацію про свою установу, інформувати своє керівництво про висвітлення в органах масової інформації роботи установи;

3) готувати для керівництва офіційні виступи з приводу порушених у мас-медіа питань щодо роботи установи.

В особливо великих установах прес-центри входять до складу відділів паблік рилейшнз (зв'язків з громадськістю).

Під час роботи сесій, нарад, конференцій, з'їздів чи інших тимчасових масових акцій в їхній мережі створюються прес-бюро -редакційний апарат чи група для обслуговування преси.

Прес-бюро називається також тимчасовий чи постійний відділ інформаційного агентства чи редакції великої газети на значному будівництві, великому підприємстві, який подає інформацію, ілюстративні матеріали, статті для свого чи інших видань.

Головний висновок, який випливає з розгляду структури на-ціоналнього інформаціногопростору, полягає в тому, що для сучасного журналіста соціальна сфера його професійного застосування відчутно розширилася, навіть у порівнянні з недалеким минулим. Ще у 1980-ті роки важко було прогнозувати, що в Україні існуватиме така велика кількість газет і журналів, радіостанцій і телестудій, інформаційних агенцій, прес-центрів, рекламних служб, прес-секретарів та ін., з'явиться онлайнова журналістика. А це в свою чергу збільшує можливості працевлаштування й віднайдення для кожної творчої особистості свого місця в широкому полі соціальних комунікацій.

До сих пір у нас ішла мова про структуру інформаційного простору, але не менш важливо розглянути його змістову сутність.

Тут доцільно виокремити внутрішні й зовнішні аспекти. У числі перших слід розглянути національний інформаційний простір, у числі других - міжнародні процеси.

Розпрощавшись зовсім недавно з моделлю тоталітарної журналістики, Україна опинилась перед проблемою вибору нового шляху. Як завжди, у такій ситуації з'являється чимало порадників, що запевняють: не треба відкривати Америку -вона давно відкрита, тобто Україні не слід розробляти власні концепції розвитку й еволюційні підходи - треба скористатися вже давно напрацьованим міжнародним досвідом.

Засадничо тут важко щось заперечити по суті. Адже все правильно: якщо над даними чи подібними проблемами працювали розумні люди в минулому, то тверезий глузд підказує, що просто необхідно скористатися їхнім досвідом і уроками. І лише практика механічного запровадження міжнародних норм в український інформаційний простір виявляє непродуктивність такого шляху, а часто й засвідчує рух у напрямку глухого кута.

У вигляді попереднього висновку чи, швидше, тези, яка далі підлягатиме доведенню, має бути висловлене таке: Україна (після проголошення незалежності) є унікальною державою, із специфічними геополітичними й етнопсихологічними умовами буття. Це спричинює те, що в Україні не можуть бути без відповідної трансформації застосовані уроки міжнародного досвіду. Іншими словами: пошук варіантів розв'язання наших проблем мусить вестися з урахуванням міжнародного досвіду, але на своїх шляхах, уникаючи буквального наслідування.

Про це необхідно говорити, бо Україна ще й досі не вийшла із зони небезпеки комуністичного й імперського (шовіністичного) реваншу, тобто в нашій державі є загроженою сама Україна. Існує чимало політичних сил, які намагаються нав'язати Україні вигідну для себе модель інформаційного простору, дуже часто спираючись при цьому на авторитет міжнародного досвіду й міжнародних громадських інституцій.

Особливості українського інформаційного простору можуть бути подані як його парадокси, настільки нестандартною з погляду безстороннього стостерігаача виглядає тут ситуація.

Отже, парадокс перший. Міжнародний досвід свідчить: справжня журналістика - це недержавна журналістика. Лише тоді, коли вона скидає кайдани залежності від держави, вона набуває інформаційної повноцінності. В іншому випадку їй доводиться виконувати службові функції, бути наймичкою політичних лідерів, а відтак вона позбавлена можливості об'єктивно і повно інформувати громадян.

Від 1991 р. в Україні триває процес роздержавлення органів масової інформації, останньою крапкою в даному процесі має стати роздержавлення районних і міськрайонних газет; законопроект про це вже багато років перебуває на розгляді у Верховній Раді України. Важко говорити, чи дав цей процес Україні вільну пресу, адже журналісти, позбувшись політичного тиску, опинилися під тиском економічним, також дошкульним, вимогливим і безцеремонним, а от саме українську журналістику він знищив. У Харкові на сьогодні зареєстровано близько 700 газет, з них виходять 70, але українською мовою лише одна - "Слобідський край", і то лише тому, що ця газета має статус інформаційного органу Харківської обласної ради.

У радянські часи Харків був містом чотирьох газет, одна з них "Красное знамя", газета обкому компартії, видавалася російською мовою, але три інші "Ленінська зміна", "Соціалістична Харківщина" та "Вечірній Харків" за мовою були українськими. Щоправда, слід відразу сказати, що тираж російської газети дорівнював сумі тиражів трьох інших газет. Та й чи могло бути інакше за інтенсивної політики нищення української культури в Радянському Союзі? Падіння комуністичного режиму, яке співпало з проголошенням незалежності України, привело до того, що газети опинилися в приватних руках. З метою отримання якомога більшого зиску за допомогою високого тиражу "Ленінська зміна" й "Вечірній Харків" змінили мову видання з української на російську. Українські культурно-освітні громадські організації протестували. Але наслідки виявилися нікчемними. Новітні засновники рахувалися не з ними, а з прибутками, які їм могли дати їхні газети. Це й вирішило все.

Після цього в Харкові виникло багато нових газет, але всі вони видавалися російською мовою. Деякі у відповідності до вимог часу декларували себе як двомовні, але насправді українська мова в них або була цілком відсутня, або займала заледве одну двадцяту частку текстової площі.

Але, можливо, Харків - виняток, тут існує специфічне ставлення до української мови? На жаль, ні. Реальна картина загальноукраїнської ситуації вражає.

Довгі роки заборони публічного українського слова в Росії, витискування української мови з усіх сфер ужитку в СРСР призвели до катастрофічного звуження аудиторії україномовної преси. Унаслідок цього в незалежній Україні частка україномовних періодичних видань не зросла, як того можна було сподіватись, а скоротилася під дією ринкових чинників. "Загалом в Україні частка періодичних україномовних видань становить лише 13 %, у ряді областей - п'ять чи навіть три відсотки, - наводить у статті "Турбота про ближніх чи самозречення?" такі цифри молодий дослідник Юрій Колісник. - На 80 % лишаються зросійщеними бібліотеки. Частка українських фільмів у інформаційному просторі становить два відсотки" .

У цих умовах застосування до України вимог, що виробилися й усталилися в традиційних національних демократичних державах, мусить бути потрактоване як політичне лицемірство і було б по-науковому некоректним. В Україні склалася унікальна політична ситуація, пов'язана з наявність в нашій державі великої кількості російського та російськомовного населення, яке аж ніяк не надається до ототожнення його з національною меншиною. Воно було переселене сюди радянською державою з російської глибинки й зайняло місце планомірно винущуваного голодоморами й репресіями питомого українського населення. А тепер нав'язувана російськими псевдодемократами українцям думка про те, що видання органами влади своєї преси чи утримування свого телеканалу - відхилення від норми, що цього, мовляв, немає ніде в світі, що це суперечить правилам демократичного устрою і є більшовицьким анахронізмом, - насправді ніщо інше, як спроба інформаційно обеззброїти молоду Українську державу. "Держава, яка не може або не хоче захищати свій телевізійний та інформаційний, культурний та духовний простір, - підкреслив письменник Олександр Сизоненко на сторінках журналу "Журналіст України", - це не держава, а якась карикатурна подоба її" .

Тим більше, що в усьому світі існує стійка практика державної підтримки суб'єктів інформаційної діяльності. В Австрії, Франції, Нідерландах, Норвегії, Швеції уряд з метою забезпечення плюралізму думок надає субсидії газетам, які відчувають фінансові труднощі. У кожній країні надання фінансової допомоги регулюється спеціальним законодавством, але найбільш зручною виглядає шведська система регулювання інформаційного ринку. Її головною ознакою є стабільна видача субсидій другій за величиною газеті у кожній номінації (щоденні газети, тижневики, рекламні, розважальні видання і т. ін.). Чому ж такої можливості не мусить мати Українська держава?

Хто ж, окрім неї, захистить український інформаційний простір? Подбає про відродження української (за мовою і змістом) журналістики? Адже ця справа, пущена на самоплив, призведе до остаточного придушення ринком (принаймні в східних та південних регіонах) українських видань. Це не просто тривожна, а доленосна для України ситуація. Адже без мови неможлива національна самосвідомість. Наявність української за мовою і змістом на Заході і переважно російської за мовою і змістом на Сході України мереж масової інформації здатна викликати з часом утворення двох окремих етносів у межах держави, що призведе до формування етнічної, а потім і національної самосвідомості, з неминучою умовою територіально-політичного розмежування в майбутньому східного й західного регіонів .

У цій ситуації цілком відповідало б вимогам часу створення державою в Харкові та інших обласних центрах щоденних україномовних інформаційних газет. Причому держава ж повинна гарантувати журналістам свободу масово-інформаційної діяльності, аби їм не прийшлося від сорому брати собі псевдоніми для публікації вірнопідданських статей. Українська держава мусить формувати свій інформаційний простір і сприяти вирівнюванню ситуації, що стала наслідком кількасотлітнього упослідження українського народу на його власній землі.

Для тих, хто не здатний змиритися з існуванням державної журналістики, пояснимо: мова йде не про встановлення державної монополії в інформаційному просторі, а лише про присутність держави на своєму ж власному інформаційному ринкові. У цих умовах держава вступає в конкурентну боротьбу за читача, пропонує йому свій інформаційний продукт, але не в змозі нав'язати його при наявності вагомої альтернативи.

Парадокс другий. Міжнародний досвід налаштований на підтримку в кожній країні національних меншин. Так уже повелося, що слід підтримувати слабшого, забезпечуючи йому можливість конкурувати з сильнішим. Парадокс української ситуації полягає в тому, що тут потребує підтримки не національна меншина, а титульна нація. Саме вона на Півдні і Сході не може перебувати в рівноправному становищі з росіянами, які аж ніяк не надаються називатися національною меншиною в цих регіонах України. А відтак ми мусимо роз'яснювати міжнародним організаціям специфіку ситуації в нашій країні й потребу нестандартних підходів до неї.

Парадокс третій. Міжнародний досвід виробив стійку традицію: громадяни й організації розв'язують конфлікти з органами масової інформації, тобто з "четвертою владою", за допомогою третьої влади, тобто через суди. Україна теж іде цим шляхом. Але от біда: українське законодавство таке недосконале (навмисне недосконале?), що судові позови стають підставою для економічного зруйнування видань. Сума відшкодування за моральні збитки, заподіяні потерпілій стороні, як правило, така велика, що після її стягнення з рахунку видання, воно перестає виходити. З'явилися адвокати, які судові позови проти преси зробили прибутковою справою свого життя. Вони читають газети і телефонують урядовцям: ось, мовляв, що про вас написали, як ви можете таке терпіти, подаймо судовий позов, а суму моральних збитків поділімо навпіл. У надрах суспільства, у журналістських спілках визріла думка про те, що необхідно обмежити законодавчо суму матеріального відшкодування за завдану моральну шкоду, аби видання, якщо воно навіть і припустилося помилки, було лише покаране, але не знищене цілком і не залишило українського інформаційного ринку. Але цей законопроект, будучи вже поданим до Верховної Ради України, наштовхнувся на відчутну протидію. Виявилося, що багатьом депутатам він не до вподоби.

У таких умовах постійної загрози, що будь-який критичний виступ може бути потрактований як образа честі і гідності, унеможливилося виконання журналістами їх прямих інформаційних обов'язків. З нашої преси зникли критичні матеріали, сатиричні жанри журналістики. Хто може пригадати, коли він в останнє читав памфлет чи хоча б безневинний безадресний гумористичний фейлетон з анонімними героями? А критика, якщо і є, то безадресна: все погано, все чорне, ця країна гідна ненависті.

Це жахливі парадокси нашого часу, які вимагають вдосконалення законодавства, енергійного виявлення журналістами позиції у справі захисту своїх прав.

Четвертий парадокс. Міжнародний досвід свідчить: головне достоїнство демократичної держави - свобода слова. "Наша свобода залежить від свободи преси, - твердив один з авторів Акту проголошення незалежності США Томас Джефферсон (17431826), - а цю останню не можна обмежувати, не загубивши її цілком. Свобода не така небезпечна, як її придушення". На жаль, мало хто в Україні на повен голос говорить про соціальну відповідальність журналіста за використання свободи слова. Тимчасом розвинуті країни відмовилися від моделі журналістики свободи волі (за книгою "Чотири теорії преси" Ф. Зіберта, Т. Петерсона і У. Шрамма ) і перейшли до моделі соціально відповідальної журналістики.

Що не влаштовувало самих журналістів у попередній концепції? Якщо сказати коротко: зловживання свободою слова. Це виражалося в потягові до сенсаційності, до втручання в приватне життя діячів, до перетворення журналістики на систему розваг, до витискання з видань максимального прибутку. Свобода в цих умовах обернулася на свавілля, уседозволеність. "Культ абсолютного індивідуалізму, - так характеризував становище в цьому типі журналістики відомий учений, академік РАН М. М. Моїсеєв, - готівки, максимального прибутку, какофонії замість справжньої музики, крутих детективів замість творів класиків, наркотиків, сексу - усе це природний розвиток подій, що почалися ще в XVII столітті" .

Соціально відповідальна журналістика сперта на усвідомлення журналістикою своєї інформаційної місії та місії формування громадської думки. Вона розуміє свою відповідальність за майбутню долю людства, і свою включеність в управлінські процеси ним. Вона розуміє, що без її участі політичні, суспільні, екологічні та інші проблеми розв'язані бути не можуть. Але панує упевненість і в тому, що органи масової інформації, функціонуючи як комерційні підприємства, навряд чи спроможні добровільно відмовитися від своїх рекламних гонорарів або від безкінечного демонстрування низькопробних фільмів, які й далі будуть виховувати людей у дусі споживацтва, насилля й бездуховності. Журналістика буде й далі потурати людським слабкостям, що набагато вигідніше (економічно), ніж розповідати про доброту, взаємодопомогу, необхідні самообмеження, екологічні проблеми.

А відтак у межах соціально відповідальної моделі виникла ідея місіонерської журналістики, тобто такої, яка свідомо захищає загальнолюдські цінності, мир і спокій у державі, протистоїть її руйнуванню, розпалюванню в ній громадянської війни між класами й національної ворожнечі між націями. У публічну свідомість прийшло розуміння того, що демократична держава й демократична журналістика мають спільні цілі - добробут суспільства, його гармонійний еволюційний (а не революційний) розвиток, а отже, мусять діяти спільно.

Українська журналістика коливається між цими двома моделями інформаційної діяльності, причому здебільшого перебуваючи поки що в межах моделі свободи волі. Особливо непокоять факти свавілля, використання наданої українською державою свободи слова (чого не було в Радянському Союзі) для придушення й нищення цієї ж української держави або для дестабілізації її внутрішнього життя.

Це теж парадокс українського інформаційного простору, неможливий, очевидно, в жодній іншій державі світу.

П'ятий парадокс. У міжнародному досвіді пропаганда розглядається як спосіб маніпулятивної обробки громадян, вона протистоїть інформаційній функції журналістики. Інформація повинна бути достовірною, безсторонньою. Пропаганда - свідома тенденційність, обробка населення в потрібному замовникам напрямку. Пропаганда пов'язана з партійністю і є атрибутом партійної журналістики. На перший погляд тут знову ж таки все правильно. Але тільки на перший погляд.

При глибшому розгляді проблеми вона виявляє свою приховану глибинну сутність. Ця сутність полягає в тому, що модель лише інформаційної журналістики роззброює українське суспільство перед навальною пропагандою російського шовінізму, української меншовартості та комуністичного реваншизму. Україна виявляється цілком безборонною, якщо її журналістика не буде відповідати на пропагандистські заходи, спрямовані проти нашої держави. Що говорити про пересічні органи масової інформації, коли Державна Дума Росії дозволяє собі приймати антиукраїнські ухвали і втручатися у внутрішні справи нашої держави?!

У нинішній ситуації безпропагандна (а лише інформаційна) журналістика виявляється страшенно пропагандистською ідеєю. Головна мета її запровадження в свідомість українських журналістів - домогтися їхньої безборонності перед навалою чужих, а то й відверто ворожих українській державі ідей. "Пропаганда ганебна, - говорять нашим журналістам, - вона несумісна з журналістикою, ви повинні лише інформувати суспільство".

Але особливість українського інформаційного простору полягає в тому, що він насичений саме пропагандистською антидержавною продукцією, якій необхідно протиставити мудрі й вагомі контраргументи й талановиті журналістські твори. Тому з розумінням сприймається виокремлення в підручнику А. З. Москаленка "Теорія журналістики" (1998) пропагандистської і навіть контрпропагандистської функцій . Парадокс інформаційного простору України виявився знову в тому, що норми міжнародного досвіду втратили в ньому свою слушність.

Шостий парадокс. Після всього сказаного про нього можна було б і не говорити, бо в даному випадку ми виходимо поза творчі аспекти. Але якщо пригадати, що журналістика включає в себе не лише збирання, виготовлення, але й розповсюдження інформації, то стане зрозумілим: і в даному випадку йдеться про цілком журналістську проблему.

Тут знову парадокс української ситуації полягає в тому, що рідко яка держава так потребує своєї журналістики задля здійснення державобудівної функції і рідко яка держава робить так багато для знищення ж своєї журналістики. Адже ті 40 %, які в передплатній ціні складає доставка, створюють безкінечні труднощі для функціонування інформаційного простору. Ця частка значно перевищує ті реальні витрати, які йдуть на поширення друкованої журналістики; різко підвищує передплатну ціну, що призводить до скорочення тиражів традиційних популярних видань. Створюється ситуація, коли журналісти працюють не на себе, а на зв'язківців, а поштова доставка коштує приблизно стільки ж, скільки й інформація. Це неможливий у жодній цивілізованій країні світу варіант. Тим не менше це -реальність українського інформаційного простору.

Які наслідки такого становища? Загибель інформаційних видань, що впродовж років української незалежності від життя перейшли до животіння й стоять перед загрозою цілковитого щезнення. Наприклад, під загрозою зникнення стабільно перебуває знаменита газета "Літературна Україна". Тут важить навіть не те, що вона заснована в 1927 році, а більше те, що саме зі Спілки письменників розпочалося пожвавлення політичного життя в Україні у другй половині 1980-х років, з неї народилася "Просвіта" і Народний Рух України. Там розпочалося виношування ідеї української незалежності. Газета мала тираж понад 200 тисяч примірників, поширюваний переважно за передплатою. Тепер її тираж складає 7 тисяч прим., газета є збитковою і власне під кожен номер мусить розшукувати джерела фінансування. У такому ж становищі опинилися українські літературні журнали.

Натомість розквітають розважальні (тобто неінформаційні) видання, які поширюються переважно в роздріб, а не за передплатою. Особливо прикро, що державна політика спрямовує розвиток інформаційного простору до того, що інформаційні передплатні видання скоро зовсім будуть придушені виданнями розважальними.

От такими виглядають деякі парадокси українського інформаційного простору. Очевидно, при більш пильному розгляді їх може виявитися ще більше.

Що можна сказати у підсумку?

По-перше, цілком доведеною виглядає теза про те, що міжнародний досвід - не панацея від наших внутрішніх інформаційних хвороб; його, зрозуміло ж, необхідно вивчати, але виявляти обережність у застосуванні до українських проблем; практика останніх років довела неможливість його прямолінійного використання. Якщо Україна не хоче змиритися з роллю і статусом маргінальної держави, вона, тобто її громадяни, повинні шукати нестандартні розв'язання існуючих в інформаційних відносинах проблем.

По-друге, цілком очевидною виглядає необхідність запровадження в Україні моделі соціально відповідальної журналістики (а не моделі свободи волі). Слід зрозуміти, що українська журналістика мусить відіграти державобудівну функцію; відіграти попри те, що в традиційних демократіях така функція журналістиці сьогодні не властива. Не властива тому, що в них вона була відіграна два, а то й три століття тому і тепер ця функція просто не актуалізована в них. Слід зрозуміти глибинний причиново-наслідковий зв'язок між існуванням української журналістики й Української держави і від стосунків конфронтації перейти до стосунків консолідації й співробітництва. Щоб до кінця визначитися, додам, що українська дер

Словник молодого журналіста
Розділ 7. Журналістика як галузь суспільно-політичної діяльності
Словник молодого журналіста
Розділ 8. Свобода слова і журналістська діяльність
Словник молодого журналіста
Розділ 9. Загальні та спеціальні функції журналістики
Словник молодого журналіста
Розділ 10. Соціальна позиція журналіста. Засади журналістики
Словник молодого журналіста
Розділ 11. Дієвість та ефективність журналістської діяльності
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru