Теорія журналістики - Приступенко Т.О. -
1. Французькі закони про пресу та журналістів від 1881,1935—1974 pp.: аналіз загальних тенденцій

Діяльність журналістів у західному світі регламентується двома способами — за посередництвом законодавчих актів та різноманітних стичних кодексів. Закони мають механізми прямої дії: вони передбачають певні покарання за порушення норм. Натомість етичні кодекси не передбачають жорстких санкцій, вони мають інше завдання: встановлення колективних моральних рамок для того, щоб бути визнаним колегами саме як журналіст.

1. Французькі закони про пресу та журналістів від 1881,1935—1974 pp.: аналіз загальних тенденцій

У Франції роботу сучасних ЗМІ регламентують два законодавчі акти: закон про пресу, який було ухвалено ще 1881 р., та про статус журналіста від 1935 р. Перший закон (1881) є рамочним: він визнає пресу вільною, встановлює обмеження свободи та відповідальність за дифамацію, образу, наклеп. Цей закон також юридично окреслює такі поняття, як право на відповідь, презумпція невинності стосовно ЗМІ, таємниця джерела інформації тощо.

Другий закон (1935) стосується конкретних прав журналістів. Поняття морально-стичної відповідальності журналіста у французькому праві винесені за межі загального законодавства.

Пояснення до закону від 1881 р.

Цей закон проголосив свободу преси, друку та розповсюдження. Водночас задля загального порядку та захисту інтересів окремої особистості цей закон визначив межі дозволеної свободи.

За останні 123 роки до закону додалося кілька положень, виписаних у Кримінальному та Військовому кодексах. Проте суть його збереглася практично без змін.

Закон 1881 року містить кілька заборон:

1) друкувати інформацію, яка стосується військової таємниці;

2) повністю видавати друком внутрішні звіти про роботу парламентських комісій;

3) фотографувати людину в наручниках під час судового процесу (повага до принципу презумпції невинності);

4) писати про самогубства неповнолітніх, злочини, скоєні неповнолітніми, та про розслідування, що ведуться проти неповнолітніх;

5) оприлюднювати результати соціологічних опитувань під час виборів за тиждень до голосування.

Цей закон також роз'яснює два провідні положення, які найчастіше стають частиною судових справ: образа честі й гідності та захист приватного життя особи.

За законом відповідальним за образу або наклеп завжди е директор видання, журналіст традиційно карається меншими санкціями. Тобто поставлені ланки не завжди рятують від відповідальності.

На практиці журналістові набагато легше виправдатися, коли його звинувачують у наклепі, ніж коли йдеться про образу.

Наведемо конкретний приклад. Один журналіст написав критичний репортаж про один завод Франції. Він зібрав багато свідчень і переговорив з багатьма людьми. У своєму матеріалі журналіст через відгуки людей хотів пояснити, що директор заводу брутально поводився з колективом. Він процитував профспілкового працівника, який казав, що директор — "справжній плантатор". Він також звинуватив директора у звільненні профспілкового лідера заводу, вказавши прізвище людини із профспілки, яку було звільнено. Людина, яку цитували, стверджувала, що директор не мав права звільняти з роботи цього працівника, це було протизаконно. Журналіст поговорив із колишнім директором заводу, який сказав, що теперешній керівник "нечистий па руку": некоректно поводився з грошима і приховав прибутки заводу.

Директор заводу за висунутих проти нього звинувачень мав дві можливості юридично себе захистити. Він міг звернутися До суду за образу честі та гідності у зв'язку з тим, що його назвали плантатором. Він також міг подати позов про порушення справи про наклеп з фактів звинувачень за незаконне звільнення і фінансові махінації. Захищатися одразу за цими двома статтями він не міг.

На журналістове щастя, директор вирішив порушити справу про наклеп.

У журналіста було 15 днів, щоб довести правдивість викладених фактів. Він довів, що з рахунків незаконно знімалися гроші, та знайшов людей, які засвідчили, що директор не мав права звільняти людину без законних підстав. Журналіст довів правдивість своїх звинувачень, і справу проти нього порушено не було.

Якби директор порушив справу про образу честі та гідності, то виграв би, оскільки назвати людину плантатором — образа.

Як захищатися під звинувачень у наклепі? Журналіст мас довести відсутність злого наміру чи упередження. Треба довести такі чотири конкретні моменти:

— журналіст був щиро переконаний, що факт, про який йдеться в матеріалі, насправді був;

— публікація робилася винятково з мстою інформувати громадськість, а не з мстою завдати шкоди;

— журналіст аж ніяк не мав злих намірів, готуючи матеріал;

— журналіст дотримався всіх заходів перестороги для об'єктивності матеріалу.

На практиці трапляється, що за наклеп засуджують навіть тоді, коли викладена інформація правдива. Це відбувається, якщо журналіст не знаходить достатньо аргументованих доказів щодо фактів з приватного життя якоїсь впливової особи.

Щоб виправдатися від образи, варто доводити лише відсутність злого наміру.

У цьому законі сформульовано також право на критику та право на відповідь. Єдиним обмеженням права на критику є захист честі й гідності. Право на відповідь стосується не журналістів, а тих людей, яких було критиковано: кожна людина, про яку йшлося в публікації, може використати це право. Відповідь мас бути надрукована відповідно до положень закону на тому ж місці, де й публікація, яку заперечує особа, тим самим шрифтом та в певний проміжок часу.

Принципова зміна, якої зазнав закон 1881 p., — це скасування положення про образу голови держави. Перед тим у Франції ця стаття практично вийшла з судового використання. Проте чимало африканських країн скопіювали цю норму до своїх конституцій та законів, бо велика кількість з них використовує за зразок саме французькі закони. "Репортери без кордонів" тоді звернулися спочатку до законодавців, а потім — до Міністерства юстиції, і після 6-місячних акцій протесту та лобіювання норму було виключено з французького закону.

Важливим положенням цього закону також є захист джерел інформації. Шість років тому до закону було додано статтю, яка дає змогу журналістам, котрі виступають свідками на судових процесах, не вказувати джерела інформації, яку вони здобули під час виконання свого професійного обов'язку.

Нині французькі журналісти вимагають підсилення цієї норми шляхом узаконення права па професійну таємницю (юридично нині на неї мають право лікарі та релігійні діячі). У своїх вимогах вони посилаються на Європейську конвенцію з прав людини, яка захищає джерела інформації краще, ніж нинішній французький закон.

Пояснення до закону від 1935 р.

Цей закон визначає конкретні права журналіста. Він виник із усвідомлення поняття професіоналізму, яке було напрацьовано французькою пресою після Першої світової війни, оскільки в її ході преса Франції була заангажованою політично. Журналістам часто доводилося писати політично забарвлені матеріали, що не відповідали їхнім особистим поглядам, проте відображали певні інтереси керівництва цього ЗМІ.

Отже, перша французька журналістська профспілка створюється після війни 1918 р. під загальною ідеєю сформувати спільні журналістські правила гри: напрацювати принципи професійної стики. Ця профспілка склала першу журналістську хартію, яка пізніше була переписана.

Наступним кроком цієї профспілки було напрацювання законодавчого акта, покликаного врегулювати відносини журналістського колективу з видавцем. Переговори були дуже складними. Вони завершилися ухваленням закону від 1935 p., який уперше визначив правовий статус журналіста.

Закон містить 14 статей. Він визначає журналістську професію як таку і мінімальну плату.

Поняття мінімальної плати визріло тоді з усвідомлення журналістики саме як корумпованої галузі людської діяльності. Тобто законодавці зійшлися на тому, що треба встановити суму, яка не дозволить журналістам "продаватися".

Відтоді ця шкала переглядалася не один раз. Але, на рівні принципу, вона існує досі. Мінімальна плата у Франції становить 1200 євро. Закон також заклав принцип оплачуваної відпустки в пресі (від 4 до 6 тижнів) та принцип матеріальної вихідної допомоги в разі звільнення з роботи.

Допомога на випадок звільнення відразу передбачалась як досить серйозна сума. Вона задумана була, щоб захистити журналістів від невмотивованих звільнень із політичних міркувань суто з примхи работодавців.

Нині всі журналісти, котрі працюють у штаті французьких ЗМІ, обов'язково мають контракти з роботодавцем. Якщо журналіст звільняється за власним бажанням, він не має права на матеріальне відшкодування. Відшкодування під час звільнення можливе лише в трьох випадках, коли:

1) видання змінює власника;

2) медіа закривається;

3) ЗМІ змінює політичну орієнтацію і нова видавнича лінія не відповідає принципам та політичним поглядам журналіста.

На практиці третій випадок найскладніше довести у суді. Оскільки й такі поняття, як "редакторська лінія", "переконання журналіста", "особиста позиція журналіста", юридично визначаються надзвичайно важко. Найчастіше в суді видавці намагаються обґрунтувати свою відмову сплачувати вихідні кошти тим, ніби насправді жодної зміни в орієнтації видання не відбулося.

Закон від 1935 р. також запроваджує поняття журналістської прес-картки, про що йтиметься далі.

Витяг із закону від 29 липня 1881 р. про свободу преси

[...] Глава IV. Злочини та правопорушення, здійснені через пресу чи в будь-який інший спосіб публікації

§ 1. Спонукання до злочинів та правопорушень

Стаття 23. Будуть покарані як причетні до діяння, що кваліфікується як злочин чи правопорушення, особи, які своїми промовами, вигуками чи погрозами, виголошеними в публічних місцях чи місцях масових зборів, або надрукованими текстами, малюнками, гравюрами, картинами, емблемами, ілюстраціями, або через будь-які інші носії письмового, усного слова та образів, що поширюються, пропонуються у продажу або виставляються на показ у публічних місцях чи місцях масових зборів, або через розміщення рекламних оголошень чи афіш спонукають виконавця (виконавців) до здійснення згаданого діяння, якщо наслідком такої спонуки є конкретні дії.

Це положення застосовується також, якщо наслідком спонукання є лише замах на злочин, передбачений ст. 2 Кримінального кодексу.

Стаття 24. Особи, які в один із наведених у попередній статті способів безпосередньо спонукають до крадіжки або злочинів, пов'язаних із вбивством, грабунком, спаленням майна, або до одного зі злочинів чи правопорушень, що караються згідно зі ст. 309—313

Кримінального кодексу, або до одного зі злочинів, що караються згідно зі ст. 435 Кримінального кодексу, або до одного зі злочинів чи правопорушень, спрямованих проти зовнішньої безпеки держави та передбачених ст. 70—100 цього Кодексу, будуть покарані у випадку, якщо такс спонукання не мало наслідків у вигляді конкретних дій, ув'язненням на строк від одного до п'яти років та штрафом від 1000 до 1 000 000 франків (від 10 до 10 000 франків).

Особи, які в один із наведених способів відверто спонукатимуть до одного зі злочинів, спрямованих проти внутрішньої безпеки держави, що передбачені ст. 93—106, зазнають тих самих покарань.

Такс саме покарання зазнають особи, які в один зі способів, зазначених у ст. 23, вихвалятимуть злочини, пов'язані з вбивством, грабунком, спаленням, крадіжкою, або один зі злочинів, передбачених ст. 435 Кримінального кодексу, військові злочини або злочини, пов'язані зі співпрацею з ворогом.

Будь-які бунтівні вигуки чи співи, що лунають у публічних місцях чи місцях масових зборів, будуть покарані позбавленням волі на строк від шести днів до одного місяця та штрафом від 16 до 500 франків (від 0,16 до 5 франків), або лише одним із цих покарань.

Особи, які в один із наведених у ст. 23 способів спонукатимуть до дискримінації, ненависті чи насильства щодо особи чи групи людей з огляду на їхнє етнічне походження, національну, расову чи релігійну належність, будуть покарані позбавленням волі на строк від одного місяця до одного року та штрафом від 2000 до 300 000 франків, або лише одним із цих покарань.

Стаття 25. Будь-яке спонукання в один із способів, наведених у ст. 23, адресоване військовослужбовцям сухопутних, військово-морських чи військово-повітряних сил з мстою відвернути їх від виконання їхніх службових обов'язків та дотримання субординації щодо їхніх командирів та наказів, які вони їм віддають на виконання закону та військових уставів, буде покаране ув'язненням на строк від одного до п'яти років та штрафом від 1000 до 1 000 000 франків (від 10 до 10 000 франків).

§ 2. Злочини проти громадських інтересів

Стаття 26. Образа на адресу президента республіки, заподіяна в будь-який з описаних у ст. 23 і 28 способів, карається позбавленням волі на строк від трьох місяців до одного року та штрафом від 1000 до 1 000 000 франків (від 10 до 10 000 франків), або лише одним із цих покарань.

Покарання, передбачені в попередньому абзаці, застосовуються у випадку образи на адресу особи, що має повноту або частину повноважень президента республіки.

Стаття 27. Публікація, поширення чи передрук у будь-який спосіб неправдивих повідомлень, підроблених, сфальсифікованих або облудно приписуваних третім особам матеріалів, які здійснені з недоброчесних мотивів і призводять до порушення громадського спокою чи створюють такі передумови, будуть покарані позбавленням волі на строк від шести місяців до трьох років та штрафом від 1000 до 1 000 000 франків (від 10 до 10 000 франків), або лише одним із цих покарань.

Ті самі дії будуть покарані ув'язненням на строк від одного до п'яти років та штрафом від 10 000 до 3 000 000 франків (від 100 до 30 000 франків), якщо публікація, поширення чи передрук, здійснені з недоброчесних мотивів, здатні похитнути дисципліну чи бойовий дух військ або зашкодити бос готов пості нації.

§ 3. Злочини проти, особи.

Стаття 29. Будь-яке твердження чи обвинувачення, що завдає шкоди честі та повазі до людини або інституції, яку вони зачіпають, є образою. Оприлюднення чи передрук такого твердженая чи обвинувачення карається законом, навіть якщо вони були здійснені у формі припущення або стосувалися неназваної особи чи інституції і можуть бути ідентифіковані опосередковано, через вислови, вигуки, погрози, гасла чи афіши, що були оприлюднені.

Будь-який образливий, принизливий чи лайливий вислів, що не є обвинуваченням, вважається образою.

Стаття 30. Образа, висловлена у будь-який зі способів, визначених у ст. 23, на адресу суду, армії, офіційних установ і громадських інституцій, може бути покарана ув'язненням на строк від 8 діб до одного року і штрафом від 10 до 10 000 франків, або чимось одним.

Стаття 31. Такс ж покарання застосовується й у разі образ, заподіяних у той же спосіб, відповідно до їхньої ваги, щодо окремих чи кількох осіб, міністерств та інших інституцій, державних службовців, громадян, що є носіями певного тимчасового або постійного статусу присяжного або свідка, відповідно до їхнього статусу.

Стаття 32. Образа окремої приватної особи, завдана в один із зазначених у ст. 23 способів, може бути покарана ув'язненням на строк від п'яти діб до шести місяців і штрафом від 5 до 2000 франків, або чимось одним. Образа, заподіяна у той же спосіб щодо особи чи групи осіб, відповідно до їхньої належності чи неналежності до певної етнічної групи, нації, раси або певної релігії, може бути покарана ув'язненням на строк від шести місяців до одного року і штрафом від 300 до 300 000 франків, або чимось одним.

Стаття 33. Образа, заподіяна у той же спосіб щодо осіб, зазначених у ст. 30 та 31 цього закону, може бути покарана ув'язненням на строк від шести діб до трьох місяців і штрафом від 5 до 2000 франків, або чимось одним. Образа, завдана у той же спосіб щодо приватних осіб без попередніх провокаційних заходів може бути покарана ув'язненням на строк від п'яти діб до двох місяців і штрафом від 150 до 60 000 франків, або чимось одним. Максимальний строк ув'язнення на шість місяців і штраф 150 000 франків застосовуються у разі образи, заподіяної за обставин, зазначених у попередньому пункті, щодо особи чи групи осіб відповідно до їхнього походження та їхньої належності чи її сна лежн ості до певної етнічної групи, нації або певної релігії.

Стаття 34. Статті 29, ЗО і 31 застосовуються у випадках наклепу або образи померлих, якщо особа, що їх заподіяла, мала намір завдати шкоди честі та гідності живих спадкоємців, одного з членів подружжя або загальних правонаступників.

Незалежно від того, мала чи не мала особа, яка вчинила наклеп або образу, намір завдати шкоди честі та гідності живих спадкоємців, одного з членів подружжя або загальних правонаступників, останні можуть скористатися своїм правом на відповідь, визначеним у ст. 13.

Стаття 35. Правдивість факту наклепу стосовно посадової особи може бути встановлена звичайним шляхом лише у випадку, коли йдеться про обвинувачення щодо офіційних установ, збройних сил, громадських установ та інших, зазначених у ст. 31.

Правдивість наклепницьких і образливих звинувачень може також встановлюватись, якщо вони стосуються директорів чи керівників будь-якого промислового, комерційного або фінансового підприємства, що використовує позики чи кредити.

Правдивість наклепницьких обвинувачень може встановлюватись за винятком:

а) коли обвинувачення стосуються приватного життя особи;

б) коли обвинувачення стосуються подій більш ніж десятилітньої давнини;

в) коли обвинувачення стосується адміністративного порушення. Стаття 35.2. Будь-яке відтворення обвинувачення, що було у

судовому порядку визнане наклепницьким, вважатиметься зловмисним, за винятком, коли винуватець зможе довести протилежно.

§ 4. Злочини проти іноземних керівників держав та дипломатичних представників

Стаття 36. Публічна образа іноземних керівників держав, керівників урядів та міністрів закордонних справ може бути покарана ув'язненням на строк від трьох місяців до одного року і штрафом від 10 до 10 000 франків, або чимось одним.

Стаття 37. Публічна образа посла, повноважного представника, посланника, повіреного у справах та інших дипломатичних представників, акредитованих при уряді республіки, може бути покарана ув'язненням на строк від восьми діб до одного року та штрафом від 10 до 10000 франків, або чимось одним.

§ 5. Заборонені публікації, імунітет захисту Стаття 38. Заборонено публікувати обвинувачення та інші матеріали кримінальної справи до їхнього оприлюднення в суді. Таке порушення може бути покаране штрафом від 0,50 до 10 франків.

За межами правопорушень, визначених ст. 35, такою ж мірою карається будь-яка публікація матеріалів слухання у вищій раді юстиції. Ллє дозволяється оприлюднювати інформацію, надану головою або заступником голови зазначеної ради.

Така міра покарання застосовується і в разі публікації у будь-якій формі: фото, гравюра, малюнок, портрет усіх або частини обставин злочинів, передбачених частинами 1, 2, 3 і 4 першої глави розділу II книги III Кримінального кодексу.

Ці дії не є правопорушенням, якщо публікацію було здійснено за письмовим проханням судді, що веде цю справу. Такс звернення мас бути долучене до матеріалів кримінальної справи.

Стаття 39. Заборонено публікувати звіти, передбачені пунктами "а", "б" і "в" ст. 35 цього закону. Також заборонено оприлюднювати звіти слухання або документи, що стосуються процедури право — наступництва, припинення фінансової допомоги, розлучення, розподілу майна під час розриву шлюбу або справ, пов'язаних з абортами. Ця заборона не стосується рішення, яке було ухвалено й оголошено.

Ці положення не поширюються па технічні публікації, які поважають анонімність сторін.

Під час судового слухання та у залі засідання суду забороняється використовувати будь-яку звукозаписувальну апаратуру та відео- і кінокамери. За винятком випадків наявності особливого дозволу міністра юстиції, ця заборона стосується і використання фотокамер.

Порушення цих положень може бути покаране штрафом від 10 до 3000 франків.

Стаття 39.2. Забороняється публікація у книгах, пресі, використання на радіо, у кіно та в будь-який інший спосіб будь-якого тексту чи ілюстративного матеріалу, що стосується неповнолітніх до 18 років, які залишили своїх батьків, опікунів, осіб чи заклади, яким вони були доручені.

Порушення цього пункту може бути покаране штрафом від 200 до 20 000 франків, а у повторному випадку може застосовуватись ув'язнення на строк від двох місяців до двох років.

Не вважається правопорушенням публікація за письмовим зверненням осіб, які опікуються дитиною, або на прохання чи з письмового дозволу міністра внутрішніх справ, префекта, прокурора, судового слідчого чи судді у справах неповнолітніх.

Стаття 39.3. Забороняється публікація у книгах, прес?, використання на радіо, у кіно та в будь-який інший спосіб будь-якого тексту чи ілюстративного матеріалу, що стосується самогубства неповнолітніх до 18 років.

Порушення цього пункту може бути покарано штрафом від 200 до 20 000 франків, а у повторному випадку може застосовуватись ув'язнення на строк від двох місяців до двох років.

Не вважається правопорушенням публікація на прохання або з письмового дозволу прокурора.

Стаття 39.4. Забороняється протягом тридцяти років від часу смерті усиновленої дитини публікація у книгах, пресі, використання на радіо, у кіно та в будь-який інший спосіб будь-якої інформації щодо правонаступництва особи, що була усиновителем.

Порушення цього пункту може бути покаране штрафом від 300 до ЗО 000 франків, у повторному випадку може бути застосоване ув'язнення від двох місяців до двох років.

Стаття 40. Забороняється публічно розголошувати джерела надходжень для сплати штрафів, судових витрат, відшкодувань, накладених судом. Такі дії можуть бути покарані ув'язненням від восьми діб до шести місяців і штрафом від 1000 до 1 000 000 франків, або чимось одним.

Стаття 41. Не переслідуються промови, проголошені у Національних зборах чи сенаті, а також звіти та інші публікації, здійснені за рішенням однієї з цих інституцій.

Не переслідуються звіти засідань установ, зазначених у попередньому пункті, опубліковані без злих намірів у пресі.

Не можуть вважатися наклепом, образою або приниженням точні звіти із судових засідань, виклади промов або письмових документів, оприлюднених у суді. Але судді, що ведуть процес, можуть оголосити вилучення образливих, принизливих або наклепницьких заяв і проголосити їх такими, що надаються до відшкодування. У подібних випадках судді можуть ухвалювати рішення про відсторонення від їхніх обов'язків щодо адвокатів і представників уряду, яке не може перевищувати двох місяців, а у повторному випадку протягом року — шість місяців.

Наклепницькі дії, які виходять за межі судового процесу, можуть бути підставою для порушення громадського чи цивільного процесу стороною, якій суд надав таке право, і підставою для порушення цивільного процесу з боку третьої сторони.

Право на відповідь

Будь-яка особа, фізична або юридична, про яку згадано в газетній публікації чи періодичному виданні, може скористатися зі свого прана на відповідь. Нона не обов'язково мусить бути прямо названа в публікації, достатньо, якщо зрозуміло, що йдеться про неї.

Право на відповідь с загальним правом, яке має абсолютний характер, незалежно від змісту інформації, а отже, може бути реалізовано не лише у випадку, коли висловлення щодо особи мають критичну, наклепницьку чи образливу спрямованість, а й у випадку, коли вони містять похвалу або позбавлені будь-якої помилки чи неточності. Втім, воно не може бути використане після закінчення одного року з моменту виходу публікації, якою воно викликане.

Опублікування поправки, що здійснюється з власної ініціативи газети, не є перешкодою для реалізації права на відповідь.

З формального погляду вимога щодо використання права на відповідь мас адресуватися відповідальному редактору або керівникові видання, а відповідь мусить бути надрукована на тому ж місці й тим самим шрифтом, що й первісна інформація.

Відповідь повинна бути наведена в повному обсязі, без будь-яких додавань чи скорочень, а розмір її мас відповідати розміру публікації, яка її викликала, в межах від 50 до 200 рядків.

Відповідь повинна бути надрукована безкоштовно та, під загрозою накладання штрафу, протягом трьох днів з моменту її отримання або, у разі неможливості, в найближчому номері періодичного видання. У період виборів цей строк зменшується до 24 год.

Наклеп

Закон від 29 липня 1881 р. захищає приватних осіб і організації, державних діячів й інституції від повідомлень та коментарів, що завдали їм шкоди у випадку, якщо вони вирішать за необхідне вимагати відшкодування завданих збитків.

Вважається наклепом "будь-яке твердження чи приписування певних фактів, яке завдає шкоди честі та гідності особи або організації, щодо якої ці факти приписуються" (ст. 29 закону від 29 липня 1881 р.). Аби довести наклеп, не обов'язково, щоб особа, організація або соціальна група були прямо названі, достатньо, якщо чітко зрозуміло, що йдеться про них.

У разі скоєння наклепу апріорі передбачається злочинний намір, автору "наклепу" належить довести свою "доброчесність". Таке доведення с зазвичай складним завданням, оскільки передбачає принаймні чотири умови: щирість (наклепник уважав правдивими поширювані ним відомості), переслідування доброчесної мсти (поширення відомостей з метою інформування, а не завдання шкоди), відповідність обсягу завданої шкоди переслідуваній меті, а також розсудливість у діях.

Наклеп завжди пов'язаний із твердженням або приписуванням певного конкретного факту; факт згадування про нього у формі питання, заперечення, в умовний спосіб чи ставленням під сумнів не звільняє від відповідальності за скоєння наклепу.

Зрештою, наклеп може мати місце навіть, якщо поширювані факти є правдивими. Правдивість фактів може бути доведена лише, якщо вони не стосуються приватного життя, не зазнали амністії або щодо них не вичерпано строк позовної давності.

Утім, якщо правдивість фактів, що вважаються наклепницькими, доведена, автор наклепу може бути виправданий згідно з принципом "заперечення правдою". Для цього лишається необхідним довести правдивість фактів, а також виправданість коментарів, які уточнюють або пояснюють факти, що вважаються наклепницькими. Треба також, щоб було чітко доведено, що документи, які наводяться як підтвердження, мають законне та прозоре походження, а також були в розпорядженні автора наклепницького матеріалу в момент скоєння правопорушення.

Автор наклепу може скористатися принципом "заперечення правдою" протягом десяти днів з моменту вручення виклику до суду шляхом повідомлення органам прокуратури чи позивачу зазначених у виклику фактів, правдивість яких він має намір довести, а також надання копій документів, які з цією мстою будуть додані до справи, та прізвищ свідків, за допомогою яких він планує довести заявлені факти. Підтверджувальні матеріали можуть бути прийняті па розгляд лише за умови, що вони були в розпорядженні того, хто їх наводить, у момент оприлюднення звинувачень. Якщо ця умова не виконується, підтверджувальні матеріали не можуть бути прийняті па розгляд на підтримку принципу "заперечення правдою"; однак вопи можуть бути використані для доведення "доброчесності".

Позивачу надається п'ятиденний строк, щоб надати (не пізніше трьох повних днів до початку судового засідання) копії документів та прізвища свідків, за допомогою яких він має намір довести протилежне.

Образа

На відміну від наклепу, образа не ґрунтується на будь-яких конкретних фактах. Вона визначається як "усіляке образливе, зневажливе чи лайливе висловлення, яке не містить посилання на певні факти" (закон від 29 липня 1881 p.).

Отже, образа спостерігається у разі вживання будь-якого вислову, що визнається образливим, за винятком випадків, коли доводиться існування "виправдувальної провокації", яка за умови визнання обґрунтованою та взятої до уваги судом цілковито звільняє автора образи від відповідальності й робить неможливим покарання за це правопорушення. Звинуваченому належить довести факт такої провокації.

Як і у випадку наклепу, апріорі передбачається злочинний намір; автору "образи" належить довести доказ своєї "доброчесності"; образа повинна бути спрямована проти конкретної особи чи інституції.

Витяг із Кодексу законів про працю: положення щодо професійного статусу журналістів

Межі застосування

Стаття L. 761-1. Окрім винятків, передбачених у цій главі, положення томів І—VI кодексу законів про працю застосовуються до професійних журналістів та прирівнених до них категорій.

Визначення журналіста

Стаття L. 761-2. Професійним вважається журналіст, основною діяльністю якого с здійснення на регулярній та оплачуваній основі журналістської професії в одному чи кількох щоденних друкованих засобах або періодичних виданнях, чи в одному або кількох прес — агентствах та для якого вона с основним джерелом прибутків.

Кореспондентом — незалежно від того, працює він на території Франції чи за кордоном — с професійний журналіст, який отримує фіксовану заробітну плату і відповідає умовам, викладеним у попередньому абзаці.

Прирівнюються до професійних журналістів прямі співпрацівники редакції: редактори, перекладачі, стенографи, коректори, художники, фоторепортери, за винятком рекламних агентів та інших категорій працівників, чия співпраця з редакцією на будь-яких засадах не мас постійного характеру.

Будь-яка угода, за якої на оплачуваній основі здійснюється співпраця професійного журналіста відповідно до першого абзацу цієї статті з певним засобом масової інформації, вважається трудовою. Вона є такою незалежно від умов та розміру оплати і визначення, якого надають цій угоді відповідні сторони.

Стаття L. 761-3. Будь-яка угода, що не відповідає положенням ст. L. 761-1, L. 761-2, L. 761-4 — L. 761-8, L. 761-12 — L761-14, не є юридично чинною і не може мати законних наслідків.

Попереднє повідомлення

Стаття L. 761-4. У випадку розірвання трудової угоди, що укладена на невизначений строк між представником однієї з категорій осіб, згаданих уст. L. 761-2, з одного боку, та газетою чи іншим періодичним виданням з іншого, строком попереднього повідомлення для будь-якої зі сторін, за винятком випадків, передбачених в останньому абзаці ст. L. 761-7, є один місяць у разі, якщо строк дії угоди є меншим чи дорівнює трьом рокам, і два місяці, якщо угода діяла протягом строку, що перевищує три роки.

Проте у випадку, коли розірвання угоди відбувається з ініціативи роботодавця, а строк дії угоди є більшим за два, але не сягає трьох років, на працівника поширюється дія положень ст. L. 122-6.

Вихідна допомога

Стаття L. 761-5. У випадку звільнення з ініціативи роботодавця має сплачуватись вихідна допомога, її мінімальний розмір має дорівнювати сумі місячної заробітної плати в останній місяць роботи за кожний відпрацьований рік (чи частину року); кількість складених таким чином місячних зарплат не може перевищувати п'ятнадцяти.

Якщо кількість відпрацьованих років перевищує п'ятнадцять, розмір вихідної допомоги визначається спеціально створеною арбітражною комісією. До складу комісії входять два арбітри, що представляють професійні організації роботодавців, і два арбітри, що представляють професійні організації робітників. Комісію очолює посадовець високого рангу виконавчої або судової влади, діючий або у відставці.

Якщо сторони чи одна зі сторін не призначають арбітрів, їх призначає голова суду вищої інстанції після восьми днів з моменту отримання рекомендованого листа, що містить вимогу про призначення відповідною стороною від іншої сторони або обома сторонами від зацікавленої особи.

Якщо призначені сторонами арбітри не досягають згоди щодо обрання голови арбітражної комісії, він призначається головою суду вищої інстанції на вимогу більш добросовісної сторони.

У випадку серйозної професійної провини або численних професійних помилок розмір вихідної допомоги може бути зменшено в пропорції, що встановлюється арбітражною комісією, або навіть скасовано.

Рішення арбітражної комісії не подається до апеляції. Рішення арбітражної комісії

Стаття L. 761-6. Рішення арбітражної комісії має обов'язковий характер. Протокол рішення подається до канцелярії суду вищої інстанції, у компетенції якого його було ухвалено.

Рішення набирає сили виконавчого документа в момент цієї передачі. Всі процесуальні акти, що витікають з виконання ст. L. 761-5 та цієї статті, звільняються від оплати процедурних формальностей та інших витрат, зокрема поштових та реєстраційних.

Стаття L. 761-1. Рішення арбітражної комісії, згадане в ст. L 761-5, має юридичні наслідки від моменту звернення до цієї комісії, жодне інше рішення не може мати зворотної сили, яка б поширювалась на період, що передує цій даті.

Рішення арбітражної комісії офіційно доводиться до відома сторін одним з арбітрів або головою комісії шляхом надсилання рекомендованого листа з повідомленням протягом 24 годин з моменту його ухвалення.

Зміна власника, припинення виходу, зміна орієнтації Стаття L. 761-7. Положения ст. L. 761-5 застосовуються також у випадках, коли розірвання трудової угоди відбувається з ініціативи працівника газети чи періодичного видання згідно з положеннями статті L. 761-2, коли цс розірвання спричинене однією з наведених нижче обставин:

1) зміна власника газети чи періодичного видання;

2) припинення виходу газети чи періодичного видання з будь-якої причини;

3) значна зміна в характері або орієнтації газети чи періодичного видання, якщо вона створює для найманого працівника ситуацію, за якої страждають його честь, репутація або моральні інтереси загалом.

У випадках, передбачених п. З попереднього абзацу, працівники, що розривають угоду, не зобов'язані дотримуватись строку попереднього повідомлення, передбаченого ст. L. 761-4.

Спеціальні виплати

Стаття L. 761-8. Будь-яка робота, не передбачена домовленостями, що становлять трудову угоду між газетою або періодичним виданням та особою, яка є працівником згідно з положеннями ст. L. 761-2, мас бути спеціально оплачена.

Неопубліковані матеріали, передрук матеріалів Стаття L. 761-9. Будь-яка робота, що замовлена чи прийнята газетою або періодичним виданням, але не опублікована, має бути оплачена.

Право публікації в більш ніж одній газеті чи періодичному виданні статей або інших літературних чи мистецьких творів, авторами яких є особи, згадані в ст. L. 761-2, обов'язково регулюється спеціальною угодою, що визначає умови, за яких здійснюється передрук. Мінімальна заробітна плата: зобов'язання видавців Стаття L. 761-10. Щороку відповідний адміністративний орган складає перелік газет або періодичних видань, які беруть на себе зобов'язання протягом року сплачувати найманим журналістам і будь-якій особі, згаданій у ст. L. 761-2, яка з ними співпрацює, заробітну плату, не нижчу за встановлену для кожної категорії працівників у відповідному департаменті чи регіоні рішенням спеціальної змішаної комісії, що складається з представників професійних організацій директорату чи видавців та журналістів.

Мінімальна заробітна плата: змішана комісія Стаття L. 761-11. Комісія, яка передбачена ст. L. 761-10 і складається в рівній пропорції з представників працівників та роботодавців — мінімум по три з кожного боку, визначає для відповідного департаменту чи регіону таблицю мінімальних рівнів заробітної плати. У разі значної розбіжності у розмірі газет чи періодичних видань, що виходять у відповідному департаменті чи регіоні, комісія може встановлювати категорії, згідно з якими провадитиметься їх класифікація .

Таблиця мінімальних рівнів заробітної плати встановлюється комісією для кожної окремої категорії.

Представники, які засідають у складі комісії, у разі недосягнення згоди, вдаються до третейських послуг особи, яка обирається за взаємною домовленістю. За неможливості призначення в зазначений спосіб голова суду вищої інстанції делегує до головування в цій комісії з правом вирішального голосу посадовця високого рангу виконавчої чи судової вл

2. Французька комісія з прес — картки: хто має і хто не має права називатися журналістом
3. Західні етичні кодекси журналістів: провідні завдання та реальна сфера впливу
Мюнхенська (європейська) декларація прав та обов'язків журналістів (Мюнхен, 1970)
Французька хартія прав журналістів (Липень 1918 — переглянуто в 1939 р.)
Етична хартія щоденної та щотижневої британської преси (Листопад 1989 р.)
Засадний і принципи функціонування Ради німецької преси
Етичні стандарти регіональної щоденної преси Франції
ІІІ. Вимоги щодо чіткості та достовірності
IV. Створення української комісії з журналістської етики (перший досвід)
Звернення журналістської ініціативи "Журналісти — за чисті вибори"