Історія України - Кормич Л.І. - КІММЕРІЙЦІ. СКІФИ. САРМАТИ

У VIII—VII ст. до н. е. войовничі племена кіммерійців проникають на територію Передньої та Малої Азії. Історичні пам'ятки цих племен IX — першої половини VII ст. до н. е. виявлено як на берегах Волги, так і на берегах Дунаю. Лук, кинджал, меч та спис складали озброєння кіммерійського воїна. Ці племена займалися кочовим скотарством. Оскільки для кіммерійців коні були не тільки транспортним засобом, а й продуктом харчування, причому різноманітним, то Геродот називає їх "тими, що доять кобилиць". Це були іраномовні племена. У Північному Причорномор'ї в VII ст. до н. е. вони побудували перші добре укріплені городища. Кіммерійці згадуються в "Одіссеї" Гомера, в Біблії — "Книга буття", в "Історії" Геродота.

В "Одіссеї" читаємо: "Зайшло сонце, і покрилися тьмою всі шляхи, а судно наше досягло меж глибокого океану. Там народ і місто людей кіммерійських, оповиті мглою і хмарами... "Деякі вчені вважають, що кіммерійці жили тільки у східній частині Криму, на п-вах Керч і Тамань. Інші ж дійшли висновку, що кіммерійці були союзом кочових племен, які мешкали в Криму і степах Північного Причорномор'я приблизно з кінця II тис. до н.е. За походженням і мовою вони були індоєвропейцями. В VIII і VII ст. до н.е. кіммерійці настільки зміцніли, що вже почали нападати на країни Малої і Передньої Азії. А вже наприкінці VII ст. до н.е. з Північного Причорномор"я їх витіснили сусідні племена скіфів.

Як пише Геродот, "похоронивши тіла своїх вождів біля Тіраса", кіммерійці пішли з країни і поселились там, "де зараз стоїть еллінське місто Сінопа", тобто в Малій Азії. Це Південне Причорномор'я. На сході скіфи переслідували кіммерійців до меж Мідії. Топографічні назви, що пов'язують кіммерійців з берегами Керченської протоки (Боспор Кіммерійський тощо), показують, що племена ці мешкали найдовше навколо Меотиди (Азовського моря). Матеріальним пам'ятником кіммерійців були скарби і окремі знахідки бронзових речей.

Скіфи прийшли до Північної Понтіди зі Сходу близько 700 років до н. е. Сильні і войовничі іраномовні бородаті чоловіки і стрункі, високі і чарівні жінки легко обжили новий край. В своїх шкіряних кібітках, в які впрягалися воли, скіфи кочували по всьому степовому просторі Північного Причорномор'я і Приазов'я, від гирла Дунаю до Гирла Дону. їх багатство складали головним чином коні. За присутності скіфів в цих краях не припинявся розвиток тваринництва, землеробства, торгівлі. Всьому цьому сприяли природні умови і попит греків-колоністів на зерно. Підкоривши собі місцеві землеробські племена, скіфи створили в VI ст. до н.е. на півдні України Скіфське царство, яке проіснувало до Ш ст. до н. е.

Основу його населення складало головне скіфське плем'я, яке, за Геродотом, мешкало в області, обмеженій на заході р. Дністер, на півночі — р. Кінською і Дінцем. Східним кордоном Скіфії було Азовське море. Південним кордоном Скіфії був гірський ланцюг Тавр (Яйла). В Неаполі Скіфському (біля Сімферополя) археологами були розкопані залишки резиденції скіфських царів і в так званому Скіфському кургані знайдені багаті поховання.

Скіфи-завжди називали себе царськими скіфами. Підкорені ними землеробські племена називались буди нами, меланхленами, невроми.

меотами, алазонами, агафирсами, сіндами, калліпідами, гелонами, геррами, андрофагами тощо. Загальна їх назва була скіфи-землероби і скіфи-орачі. Це були автохтонні землеробські племена басейну Середнього Подніпров'я і Подністров'я. В І тисячолітті до н. е. вони оволоділи майстерністю обробки заліза. В області суспільних відносин скіфи-орачі на цей час вже перейшли до батьківського (патріархального) роду.

Вони були пращурами слов'ян, протослов'янами, нашими далекими предками. Про це свідчать беззаперечні факти археологічних і писемних джерел, на цьому сходяться такі різні за своїми політичними вподобаннями вчені-історики, як акад. Б. Рибаков, проф. В. Щербаківський, видатний український археолог і поет Б. Мозолевський та ін.

В 1994 р. українськими і німецькими археологами були здійснені розкопки всесвітньо відомого Більського городища на Полтавщині. Археологи виявили біля 50 нових поселень, рідкісний житлово-побутовий комплекс зі старовинними виробами VII ст. до н. е. На думку спеціалістів, це повністю підтверджує факт існування високоцивілізованої землеробської держави на середній Ворсклі в VH-III ст. до н. е. Ця держава охоплювала значну частину Дніпровського лісостепового лівобережжя України. її столиця, вже згадуваний Геродотом Гелон, — дерев'яне місто в землі будинів, займала площу понад 5 тисяч га і нараховувала не менш ніж 50 тисяч мешканців. В одному випадку Геродот писав, що будини були підкорені скіфами, в іншому, — що вони були сусіднім зі скіфами плем'ям.

Найповніший опис Скіфського царства і скіфів ми зустрічаємо у Геродота, в його "Історії", в книзі четвертій під назвою "Мельпомена". Книгу четверту сьогодні історики вважають скіфським логосом.

Із "Записок про Галльську війну" Юлія Цезаря вивчення своєї історії починають французи. Німці ж починають вивчати свою з "Германії" Тацита. "Історія" Геродота має таке ж значення для вивчення історії України. Геродот особисто побував у багатьох місцевостях півдня України. Він дав про це перші докладні звістки, описав тогочасних її жителів: скіфів, сарматів, неврів та інших.

Геродот описав скіфів краще за інших письменників і мандрівників. Для тих, хто вивчає побут і релігію скіфів, його праця є основним джерелом. В його "Історії" скіфи не були ні благородними, ні жорстокими. Язичники за релігією, вони були людьми свого часу і жили за його законами.

Очевидно, що культура кожного народу — це сума проявів усіх його духовних і фізичних сил, та у скіфів-кочівників й у царських скіфів вона була невисокою. Ось вам приклад. Етапами освоєння древніми греками навколишнього світу були матріархат, патріархат, рух від анімізму і фетишизму до зооморфних, а потім і антропоморфних уявлень про божественну силу. Скіфи ж у своїй культурі поки що були тільки на етапі зооморфних уявлень.

Кам'янське городище в Нижньому Подніпров'ї традиційно ототожнюється зі столицею степових скіфів. Біля Ольвіополя знаходилися релігійні святині скіфів.

Існує безліч описів похоронів скіфських царів. їх ховали в колі забитих коней і приносили людські жертви, якими ставали задушені жінки і слуги царя. Але подібним чином хоронили своїх царів і фракійці, близькі сусіди скіфів, а в пізніші часи — і галли, про що пише Гай Юлій Цезар. До естетичних уподобань скіфів належить і звичай підвішувати скальпи ворогів до вуздечок своїх коней, робити з їх голів чаші. Скіфське мистецтво з повним правом можна назвати псевдо-скіфським, бо скіфи перейняли його відарменоїдної раси. Звідтіля й коріння передскіфського землеробського населення південної України.

Проф. М.Ростовцев стиль мистецьких виробів, знайдених у могилах-курганах скіфських царів, називає через зображення зооморфних елементів "звіриним". Та проф. В.Щербаківський слушно зауважує, що це неможливий термін, бо стиль завжди визначається за ім'ям автора, а не зображеного об'єкта. Тим більше, що "стиль" походить від грецького stylos — перо, почерк, рука, які характеризують автора. В Північному Причорномор'ї золоті речі мали зооморфний орнамент незалежно від естетичних (стильових) вимог, а тому, що вважалося, немов би ці звірі на оздобах не давали можливості ворогам зурочити їх носія. Через те ці звірині апотропейони (чортогони, відвертаючі лиха) вживалися в якомога більшій кількості на речах, особливо на зброї, бо від вмілого вживання зброї залежало життя її власника. Отже, йому хотілось мати на зброї якнайбільше амулетів. Оскільки піхви для меча чи сагайдак для лука були невеликими, апотропейонів на них намагались вмістити найбільше, згідно з бажанням замовника. Це ж стосувалось також прикрас і оздоблень кінської збруї. Тобто мова мусила йти про звірину орнаментику, а не про звіриний стиль. Звірина орнаментика була вимогою релігії, а не естетики.

Ці мистецькі вироби могли вживатись не тільки скіфами чи іранцями, а й народами, які жили в понтійських степах. Серед цих речей зустрічаються золоті бляшки у вигляді крилатих вепрів, великої богині Діви або Кибели, які знаходять і в Малій Азії. Саме звідтіля походять ці культи. Знахідки їх в Північній Понтіді вказують нате, що вони належать племенам-одновірцям з малоазійськими, що збігається з оповіданням Геродота про племена в Малій Азії. Відомо, що однойменні племена жили на Кубані і в Малій Азії: сінди кубанські і сінти малоазійські. За спостереженнями М.Ростовцева, іноземні домішки з часом відчувались у скіфському "звіриному стилі" все більше, і це ясно вказує на дивну пристрасть номадів до чужоземних елементів. Сучасні археологи шляхом аналізу предметів, виконаних в "звіриному стилі", і співставлення його елементів з традиціями грецького мистецтва дійшли висновку про виготовлення частини речей грецькими майстрами з урахуванням скіфських традицій.

М.Ростовцев називає хибними погляди іншого відомого археолога Б.Фармаковського на іонійське походження псевдоскіфського мистецтва. Насправді ж, на думку проф. В.Щербаківського, помилкою всіх прихильників М.Ростовцева є те, що вони користувалися неточним терміном "скіфське мистецтво" і не з'ясували, чи могло існувати скіфське мистецтво в ті часи. Як відомо, використання металів почалося на рубежі IV і III тисячоліть до нашої ери на Закавказзі, в області, відомій пізніше, як "Вірменія". Звідти золото і срібло в обробленому вигляді розходилося і на південь — у Месопотамію, і на схід — в Іран, і на північ — на Кубань через Кавказ, і на захід — у Малу Азію і в Грецію. Одночасно із золотом і сріблом стала вживатись і мідь, пізніше — бронза. Про середньоазійські племена Геродот каже, що одні з них використовували тільки мідь або бронзу, а інші — тільки золото.

Використання заліза для виготовлення зброї нападу і захисту з середини 1-го тисячоліття до н. е. сприяло розвиткові військової справи. Другим нововведенням, що якісно змінило військову справу, було застосування двоперих і трьохперих бронзових наконечників стріл. Нові стріли мали балістичні якості, що перевищували якість стріл ранньої давності. Вперше такі стріли стали вживати скіфи. Винахід скіфами нового виду стріл у VIII ст. до н. е. і досягнення ними високого вишколу кінноти докорінно змінили стан справ.

Скіфська тактика базувалась на створенні масового легкого кінного війська практично без обозу. Все постачання (і запаси бронзи в тому числі) забезпечувалось за рахунок грабування. Нові наконечники стріл замість використаних відливались в маленьких переносних формах, а самі ковалі, очевидно, входили до складу кінного загону. Таке військо було надзвичайно рухливим, а при більшій далекобійності і пробивній силі стріл могло постійно триматись на безпечній відстані від ворога. Стрілянина велась не через голови коней, а назад по ходу скачки. Коні, що летіли табуном подалі від небезпеки, майже не потребували поводів і скеровувались тільки шенкелями. Отже, обстріл вівся на скаку, коли кінний загін мчався мимо або від ворога, причому обстріл цей досягав дійсно вбивчої сили. Недарма Геродот називає скіфів "кінними стрільцями з лука".

Із скіфами на території України остаточно утвердився залізний вік. Залізо у скіфів стало основним металом, з якого виготовляли більшість зброї та знарядь праці. З бронзи відливали лише вістря до стріл, прикраси, деякий посуд, оздоби до кінської збруї та інше.

Сармати. На зміну скіфам в причорноморські степи стали проникати такі ж іраномовні племена під назвою сармати. Хвиля за хвилею котилися вони зі Сходу, все більш густо заповнюючи ці землі. Вже Геродот згадує про них під назвою савроматів, які в його час мешкали по течії Дону і на Нижній Волзі. Сармати почали енергійно витісняти скіфів спочатку в Крим, далі за Дніпро, а там і за Дунай. Сарматська ця інвазія почалася в III ст. до н.е. Вважається, що культура сарматів була близька до скіфської. Однак сармати були ще більш відсталими, ніж скіфи, тому що в їх ладі дуже очевидно проглядались залишки матріархату. Тобто в суспільному житті сарматів на цей час ще й досі велику участь брали жінки, які разом з чоловіками навіть здійснювали воєнні походи. "Керовані жінками" сармати, яких так прозвали через сильні пережитки матріархату у сарматської знаті, як і кімерійці, залишили свій слід в словенському фольклорі. Сарматський натиск впродовж декількох століть привів до занепаду слов'янських земель. Тому місцеве населення переселилось з лісостепу на північ, в лісову зону.

Шість століть панували сармати в степах Північного Причорномор'я, займаючи територію від Дону до Дністра. Як це було притаманно решті кочівників, сармати були союзом племен (язигів, роксоланів, аланів). Сармати не створили однієї великої держави, подібної до тієї, що існувала у царських скіфів. Мабуть що соціальний устрій сарматів був близьким до скіфського. Проте звичаї степовиків сарматської епохи відрізняються від скіфської більшою простотою. їх кургани не містять такої великої кількості дорогоцінних речей, як кургани царських скіфів. Замість вишуканих предметів грецької роботи, які знаходили в скіфських могилах, в сарматських курганах були знайдені варварські прикраси з золота з вставленими в них напівдорогоцінними каменями. В III ст. н.е. на землі південної України нападають вихідці з Гіпербореїв (Скандінавії) готи, а в IV ст. — гуни. З сарматами сталось те ж саме, що перед цим з скіфами, — вони були частково розбиті, захоплені в полон або знищені. Залишки ж скіфів утворили в Криму невелику державу під назвою Мала Скіфія зі столицею Неаполь Скіфський. Про неї згадує і Нестор в "Повісті минулих літ".

А слов'яни, які втекли на північ в ліси, створюють нові племінні центри. Про це, зокрема, свідчать сотні цвинтарів, поховання, здійснені за обрядом трупоспалення. Цей обряд в подробицях описаний Нестором.

Зразу ж за широкою смугою прип'ятських і нижньодеснянських боліт, в неприступних для сарматів землях стародавніх неврів були побудовані великі фортеці, які могли бути племінними центрами дреговичів — "болотників". "Дригва" зі старослов'янської — болото.