Історія України - Пасічник М.С. -
Київська Русь в X—XII ст.

Характер політичної діяльності Київської Русі, який визначився за Олега, лишався незмінним і за його наступника Ігоря (912—945 рр.), який намагався здолати автономізм древлян і уличів, у 941 і 944 рр. ходив із військом на Константинополь. Ці походи не були такими вдалими, як попередні. Русько-візантійський договір 944 р., хоча й підтверджував основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, містив пункти, що обмежували купівлю коштовних тканин, скасовували безмитну торгівлю; руси зобов'язувалися не зимувати в гирлі Дніпра, в районі Білобережжя і на острові св. Єлферія (сучасний о. Березань), боронити кримські володіння Візантії від нападів чорних булгар.

У 944 р. Ігор здійснив похід у Закавказзя, маючи намір нейтралізувати союзника Візантії Марзубана — ватажка войовничих горян Південного Прикаспію, і здобув Дербент, Ширван та ін.

В роки князювання Ігоря на південних рубежах Русі вперше з'явилися печеніги. В 915 р. вони уклали з Києвом мирну угоду й відкочували до Дунаю, але вже в 930 р. Ігореві довелось воювати з ними. З відомостей візантійських джерел можна зробити висновок, що в загостренні русько-печенізьких взаємин був зацікавлений імператорський двір Візантії.

Постійні військові походи виснажували економіку Русі. Збагачуючи верхівку дружини, вони важким тягарем лягали на плечі трудящого люду. До того ж князь та його воєводи збирали з підлеглих племен нічим не нормовану данину. Все це викликало обурення й опір. Позачерговий візит Ігоря до древлян за даниною восени 945 р. закінчився для князя трагічно — повсталі данники вбили його.

Повстання древлян придушила вдова Ігоря Ольга, яка через неповноліття сина свого й Ігоря — Святослава — фактично стала великою княгинею (945—964 рр.). Щоб запобігти новим народним виступам, вона змушена була впорядкувати норми феодальних повинностей і провела з цією метою деякі реформи. За час правління Ольги міжнародний авторитет Русі зріс Цьому сприяли, зокрема, візит великої княгині до Константинополя, а також прийняття нею християнства. Активний характер мали стосунки Давньоруської держави з іншими країнами, наприклад, Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 рр. обмінювалася посольствами.

Трохи інакше до християнізації слов'ян ставилися грецькі ієрархи. Вони не обмежувалися наверненням до своєї віри "варварів", які нападали або торгували з їхніми містами, а прагнули поширювати нову релігію безпосередньо в східнослов'янському середовищі. Для цього патріарх навіть створив спеціальну митрополію. Серед науковців триває дискусія з приводу розбіжностей у свідченнях візантійських джерел про час хрещення русів у другій половині IX ст. — за патріарха Фотія чи за патріарха Ігнатія. Ймовірно, що ці розбіжності є надуманими. Візантія протягом усього IX ст. активно проводила місіонерську діяльність з метою навернення у християнство сусідів (у тому числі русів), і різні джерела зберегли свідчення про це.

Наприкінці IX — на початку X ст. кількість християн на Русі збільшилася, але загалом нова релігія поширювалася лише в південних містах країни. До того ж і питома вага її прихильників навіть тут збільшувалася дуже повільно, а інколи й зменшувалася у зв'язку з тим, що до Києва та інших центрів півдня постійно переселялося населення з інших районів держави, територія якої наприкінці IX ст. значно розширилася. Збільшувалася кількість мешканців міст і за рахунок прибулих з сільської округи — представників лише язичницької віри. Зокрема, такий процес відбувався у 80-х рр. IX ст., коли після об'єднання Руської землі з північними регіонами розселення слов'ян звідти до Києва прибула численна язичницька знать, що підтримувала Олега. Однак у IX ст. ще не було необхідних внутрішніх обставин для християнізації Русі, тому діяльність грецької церкви практично не мала якихось суттєвих наслідків.

Зміцнення внутрішньополітичної ситуації на Русі в першій половині X ст. сприяло активізації її міжнародної діяльності, що відобразилося в походах давньоруських дружин на Константинополь і в Закавказзя. У цей же час київський уряд підписав два договори з греками, причому, ратифікуючи їх, київські князі клялися своїми святинями (язичницькими богами, серед яких у X ст. особливо шанували дружинний культ Перуна та купецький культ Волоса), а також зброєю. У дипломатичній практиці давньоруська знать використовувала юридичні норми "Руського закону", що складався на підставі звичаєвого права.

В середині X ст. у дипломатичній практиці Русі відбувалися певні зміни, пов'язані з поширенням серед її панівних кіл християнства. Так, під час підписання договору з греками в 944 р. частина оточення Ігоря присягалася християнськими святинями в церкві св. Іллі в Києві, тобто було застосовано новий за змістом (і старий за формою) вид ратифікації дипломатичних актів.

Складний процес християнізації східнослов'янського населення підійшов у другій половині X ст. до важливої межі — офіційного акту запровадження нової релігії як віровчення Давньоруської держави. Для досягнення цього давньоруський двір та київські дипломати не тільки активно використовували власний досвід розвитку взаємин з Візантією, а й аналогічну практику взаємодії з греками населення інших країн, які раніше прийняли християнство з Константинополя. Зокрема, для Русі велике значення мало виникнення в центральноєвропейському регіоні в IX ст. кирило-мефодіївської традиції сповідування християнства, що значно відрізнялася від ортодоксального візантійського православ'я.

Під час правління княгині Ольги (945—962 рр.) було зроблено першу спробу запровадити християнство як державну релігію Русі. Неможливо точно встановити, чи була київська володарка християнкою, коли прийшла до влади, однак можна припустити, що з самого початку регентства при сині Святославі Ольга перебувала під впливом сил, які підтримували тісні зв'язки з Константинополем і значною мірою визнавали релігію та ідеологію греків. Це у групування знаті, зрозуміло, прагнуло й надалі розвивати і поглиблювати взаємини з Візантією, для чого неабияке значення мало піднесення міжнародного престижу Русі. Така орієнтація прибічників княгині Ольги виявилася вже під час її першої поїздки до столиці Візантії, яка відбулася, на думку Г. Литавріна, у 946 р. В Царграді давньоруська княгиня пішла на рішучий з погляду молодої давньоруської дипломатії крок — запропонувала імператорові укласти шлюб Святослава з грецькою принцесою. Тим самим київський двір прагнув використати зацікавленість Візантії в розширенні торгівлі з Руссю і допомозі військами, яку русичі могли надати їй у разі потреби. Однак візантійський імператор та його оточення, не бажаючи піднесення авторитету володарів Русі, відхилили пропозицію Ольги, очевидно, використавши, як привід, неможливість укладення шлюбу "порфірородної" принцеси з сином правительки нехристиянської, "варварської" країни.

954 р., повідомляє давньоруський літописець, Ольга вдруге зробила візит до Царграда, де було поставлено питання про її хрещення як правительки Русі. Така пропозиція означала згоду на християнізацію Давньоруської держави та всіх її мешканців. Цього разу візантійський двір не заперечував проти пропозиції русів, але спробував використати церемонію хрещення княгині, щоб поставити Русь у політико-дипломатичному плані в залежне від себе становище. Проте такий перебіг подій не міг задовольнити давньоруську княгиню та її оточення, що незабаром призвело до погіршення русько-візантійських взаємин. Про це, зокрема, свідчило негативне ставлення автора "Повісті минулих літ'" до церемонії хрещення княгині.

Прагнення Ольги розвивати стосунки з Візантією мирним шляхом, її підтримка нової релігії викликали занепокоєння значної частини знаті, що продовжувала поклонятися дружинним культам і виступала за здійснення активних військових кампаній як на Сході, так і в Криму та на Балканах, тобто в зоні перехрещення інтересів Русі та Візантії.

Поширенню нової віри серед слов'ян перешкоджала відсутність належної бази для створення складної державної організації християнської церкви, хоча в першій половині X ст. на Русі існували християнські общини, і навіть у Києві була соборна церква св. Іллі. В зв'язку з цим київський двір потребував допомоги інших країн, проте певні труднощі в розвитку взаємин з константинопольською патріархією, що виникли після 954 р., не давали можливості Ользі та її оточенню орієнтуватись у вирішенні церковного питання повністю на візантійське духовенство.

959 р. давньоруська княгиня звернулася до німецького імператора Оттона з проханням надіслати єпископа та священиків, але це звернення не слід розглядати як спробу домогтися офіційного навернення Русі до християнства за західним зразком. Так, у хроніці Продовжувача Регінона, де розповідалося про подорож на Русь германського єпископа Адальберта, йшлося лише про бажання княгині одержати з Німеччини кадри духовенства, а не про офіційне хрещення країни (шляхом навернення до християнства її правителя), яке відбулося ще п'ять років тому в Константинополі. Однак країна ще не була готова прийняти християнство, тому на початку 60-х рр. X ст. ні німецьким місіонерам, ні іншим християнським священикам на Русі не вдалося виконати покладене на них завдання. До того ж негативне ставлення до нової релігії з боку більшості населення Давньоруської держави стало важливим знаряддям боротьби оточення Святослава проти угруповання Ольги. У 961 р. у Києві виникла так звана язичницька реакція, в ході якої не тільки було вигнано місіонерів з країни, але й усунуто Ольгу від керівництва державою.

Таким чином, у середині X ст. на Русі не виникло історично альтернативної ситуації, розв'язання якої створювало б умови для переорієнтації країни з грецького на західний варіант сповідання християнства. Альтернативою першому в умовах, що сформувались на Русі, було дружинне язичництво, яке внаслідок соціально-політичного розвитку суспільства і руйнування первіснообщинних стосунків видозмінювалось і переростало в ранньокласову релігію. Ця релігія набула форми поклоніння пантеонові богів на чолі з Перуном, а у 30-х рр. X ст. його культ переростав у наступну фазу релігійних уявлень — монотеїзм.

Визнаючи важливість релігійного моменту в суспільному житті Русі, слід звернути увагу на те, що прихід до влади у Києві Святослава був наслідком насамперед не релігійного конфлікту, а політичної конфронтації двох таборів давньоруської знаті. Під час її перебігу труднощі прихильників Ольги в релігійно-політичному питанні були використані їхніми суперниками для підготовки і здійснення державного перевороту.

У 964 р. Святослав вступив у свої великокнязівські права. Час його правління (964—972 рр.) пройшов у безперервних війнах. Протягом 965—967 рр. він розгромив Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, переміг ясів, косогів, приєднав до Київської Русі вятичів. Активність Святослава турбувала Константинополь, і візантійська дипломатія докладала максимум зусиль, аби зіткнути Русь з одним із її сильних сусідів, зокрема Болгарією. У 968 р. руські дружини на чолі зі Святославом з'явилися на Дунаї. В битві під Доростолом болгари зазнали поразки, Святослав здобув подунайські міста і зробив Переяславець своєю резиденцією. Маючи намір перенести сюди й столицю Русі, він мотивував це тим, що в Переяславець стікалося добро з різних країн: із Візантії — золото, шовкові тканини, вина, фрукти, з Чехії та Угорщини — срібло, коні, з Русі — коштовні хутра, мед, раби. Однак у 969 р., довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав повернувся на Русь. Він посадовив на київському столі старшого сина Ярополка, у Древлянській землі — Олега, в Новгороді — Володимира. Таким чином було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Київська Русь незабаром стане володінням однієї князівської династії.

Другий похід Святослава на Балкани закінчився невдачею. За мирною угодою між Святославом та імператором Іоанном Цимісхієм Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму і на Дунаї. Візантія зобов'язувалась безперешкодно пропустити руських додому, забезпечивши їх при цьому харчами, а також ставитися до них, як до друзів. 972 р. повертаючись у Київ, Святослав загинув у битві з печенігами в районі Дніпровських порогів.

Кочові печенізькі орди становили дедалі більшу небезпеку, і боротьба проти них ставала для Русі життєвою необхідністю. Очолив її Володимир Святославич (980—1015 рр.), уся діяльність якого була спрямована на зміцнення внутрішнього та зовнішнього становища країни. Протягом 981—993 рр. він ходив походами на ятвягів, в'ятичів, хорватів, після чого завершився тривалий процес формування державної території Київської Русі. В кожному князівстві Володимир посадовив своїх синів або посадників. Отже, з автономністю давньоруських земель було покінчено. Крім того, загроза з боку печенігів примусила його звести цілу мережу фортець уздовж Остра, Трубежу, Сули, Стугни.

У системі заходів, спрямованих на зміцнення Київської Русі, важливе місце посідали релігійні реформи. Спершу Володимир намагався зміцнити авторитет язичницьких богів, для чого спорудив у Києві нове святилище з ідолами Перуна, Сімаргла, Стрибога, Хорса, Дажбога і Мокоша. Однак, збагнувши незабаром, що язичництво віджило своє і більше не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, Володимир рішуче порвав з ним. У 988 р. на Русі як офіційну державну релігію було запроваджено християнство в його візантійсько-православному варіанті. Цим актом Русь остаточно визначила своє місце в Європі. Значно розширилися її економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами. А на самій Русі бурхливо розвивалися писемність, література, мистецтво, архітектура. Нова релігія мала великий об'єднувальний вплив на процес формування давньоруської народності, сприяла зміцненню державної єдності Русі.

Боротьба в правлячій верхівці Русі була значною мірою наслідком кардинальних змін в її становищі, викликаних процесом поступової феодалізації: виникненням системи "кормлінь" і "погостів" на всій території країни, посиленням влади боярства в окремих землях, а також "окняжінням" племен та общин.

Зміни в соціально-економічному становищі різних угруповань знаті призводили до зростання розбіжностей і в зовнішньополітичній орієнтації верхівки. Наприклад, прихильники Святослава прагнули здійснювати активну політику на міжнародній арені, використовуючи не тільки засоби дипломатії, як це робила Ольга, а й вдаючись до воєнних конфліктів з сусідними країнами.

В 60-х — на початку 70-х рр. Русь не тільки досягла значних успіхів на Сході, ліквідувавши свого споконвічного ворога — Хазарію, але й вступила в конфлікт з Візантійською імперією, під час якого прагнула підкорити Балкани. Невдача у війні з греками свідчила, що орієнтація на "дружинний" метод здійснення зовнішньої політики стала атрибутом вчорашнього. До того ж Давня Русь, не здобувши успіхів у війні з Візантією та печенігами, в 60— 70-х рр. X ст. розпалася на ряд незалежних і напівзалежних від Києва князівств, володарі яких незабаром після смерті Святослава розпочали між собою запеклу боротьбу.

Князювання у Києві Володимира Святославича.
Причини феодальної роздробленості.
Розділ 3. РЕМЕСЛА ТА УЖИТКОВЕ МИСТЕЦТВО В ЧАСИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Роль міста в економічному розвитку держави.
Розвиток ремесел.
Сім'я і сімейний побут.
Розвиток писемності.
Архітектура, живопис і містобудування.
Розділ 4. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ТА ЙОГО РОЛЬ В УТВЕРДЖЕННІ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ЗАСАД КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Боротьба за утворення та зміцнення Галицького князівства.