Історія України - Пасічник М.С. -
Суспільно-політичний та адміністративний устрій Галицько-Волинського князівства за дослідженнями І. П. Крип'якевича.

Державна влада в Галицько-Волинському князівстві належала князеві, який опирався на феодальну верхівку країни — великих землевласників — бояр та місцевий патриціат. Незважаючи на спільні інтереси в питанні експлуатації місцевого населення, між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити всі державні функції та стати "самодержцем", бояри — обмежити владу князя і зробити його своїм знаряддям. Ця боротьба відбилася у деяких формах державного устрою.

Внаслідок міцних зв'язків із сусідніми державами в устрої Галицько-Волинського князівства з'явилися деякі елементи західного права, які не спостерігалися в інших князівствах Русі.

Галицько-волинські князі, як і всі інші, виводили свою владу із спадщини предків. Данило вважав Волинську землю за "отчину", а Галичину називав "полуотчиною". Такі ж погляди були поширені серед боярської верхівки. Бояри просили угорського короля: "Дай нам отчича, в Галич Данила", і посадили його "на столі його батька великого князя Романа". Князі у грамотах підкреслювали свою генеалогію: "Се я, князь Мстислав, син короля, внук Романа". Юрій II титулує себе "уродженим князем" або "дідичем".

Загальноприйнятий титул галицько-волинських правителів — "князь". Це видно на прикладі вживання цього титулу літописами та з княжих документів.

Деяким князям як виняток надано титул "великого князя". Так титулуються в Галицько-Волинському літописі Роман Мстиславович та його жінка — "княгиня велика" Романова. Але ці титули вживано лише після смерті Романа і лише в Галицько-Волинському літописі — отже, виникає питання, чи Роман справді називав себе великим князем. Великими князями звалися видатні київські князі, але цей титул не був постійним і не перетворився у стан київських князів. Тривалий титул "великих князів" встановили лише суздальські князі. Роман деякий час володів Києвом і Київщиною — може, виходячи із цього, літописці титулували його саме так.

Як ми бачимо, І. Крип'якевич досить детально аналізує Галицько-Волинський літопис, звертає особливу увагу на титулування в українській державі періоду XIII ст. і прагнення літописця звеличати своїх князів. Але місце "великого князя" надалі зайняв титул короля. Він прийшов на галицькі землі з Західної Європи. "Королем Галичини" вперше назвав себе угорський король Бела III 1189 р. Титул "король" римські папи вживали інколи в листуванні з руськими князями. Так, Гонорій III1227 р. запитував "всіх королів Русі", чи вони бажають з'єднатися з римською церквою; Григорій IX 1231 р. закликав "світлого короля Русі" приєднатися до католицької віри. Інокентій IV, починаючи з 1246 р., постійно титулує Данила і Василька "королями".

Після довгих переговорів з Римом Данило погодився 1268 р. прийняти "королівський сан". Папські булли свідчать, що папа визнав за Данилом титул короля Русі. Титул короля здобув значну популярність в оточенні князя, і сучасний Данилові літописець постійно і послідовно називає його королем.

З наступників Данила титул короля прийняв його онук, Юрій Львович. Його документи невідомі, але збереглася печатка з титулом короля Русі й князя Володимири.

У титулатурі останніх галицько-волинських князів XIV ст. привертають увагу деякі риси, що не траплялися раніш, зазначає вищезгаданий дослідник. Насаперед князі називають себе володарями "Божою милістю" (Андрій і Лев Юрійовичі, Юрій II). Ця характерна формула була загально поширеною в Західній Європі і звідти її прийняли галицько-волинські князі. Цей титул підкреслював незалежність князівської влади, яка "спиралася на божеське походження". Друга особлива риса: поряд з назвами Галичини і Володимирі! в титулі згадується Русь. Така титулатура виступає в різних видах. Андрій і Лев Юрійовичі 1316 р. називають себе "Божою милістю князі всієї землі Русі, Галичини і Володимири"; Андрій Юрійович 1320 р. "Божою милістю Володимирський князь і володар землі Русі"; Юрій II1325 р. "Божою милістю князь Русі", 1327 р. "Божою милістю князь землі Русі і Володимири"; 1334 р. "з дару Бога уроджений князь і володар Русі"; 1839 р. "Божою милістю князь і дідич королівства Русі". Назва королівства Русі для Галицько-Волинського князівства була загально прийнята на заході Європи, і польський король Казимир, загарбавши пізніше галицько-волинські землі, прийняв їх як "королівство Русі".

Галицько-волинські князі мали ознаки князівської влади: вінець (корона), герб, печатка, прапор та ін. Вони були відомі й у Київській Русі та в удільних князівствах, але в Галицько-Волинському князівстві набули особливого розвитку під впливом зв'язків з західними державами.

Якими ознаками влади користувалися галицькі й волинські князі раніше — невідомо; наші відомості ґрунтуються на документах і пам'ятках з середини XIII ст.

Літопис дає нам опис коронації Данила, згадує, що папа прислав послів, "які принесли вінець і скіпетр, і коруну, що називається королівський сан". Вінець — це королівська діадема або корона, скіпетр — жезл, "коруна" — це так звана держава, куля з хрестом зверху.

Князь об'єднував різні функції державної влади — законодавчу, виконавчу, судову. Та хоч князь вважався "самодержцем", тобто необмеженим володарем, насправді він залежав від соціальної верхівки, яка вважала себе представником всього населення країни. Князь повинен був допускати цю верхівку до участі в управлінні (віче). В Галицько-Волинському літописі близько 1232 р. ще згадується віче: "Сам Данило скликав віче". Але з тексту літопису виходить, що це не було широке народне зібрання, а лише збори невеликої кількості війська, перед яким виступив князь, закликаючи воїнів до вірності. У XIII ст. віче втратило значення, а більшої ваги набула боярська дума. Рада, складена з бояр, існувала при князях з давніх часів і значення її збільшилося особливо в період роздроблення. Князі були змушені зважати на великих бояр, що володіли більшістю земель і одночасно займали найважливіші місця в управлінні та у війську. Щоб розпочати будь-яку важливу справу, князь повинен був здобути згоду боярства.

Прямих вказівок про існування боярської ради в Галицько-Волинському князівстві, на думку І. Крип'якевича, небагато.

При князях часто зустрічаємо коло близьких людей, з якими вони вирішували державні справи. Коли галицькі бояри виступали проти малолітніх Романовичів, княгиня Романова "зробила раду" з боярами Мирославом і Дедьком. Юрій Львович 1289 р. захопив Берестейщину "за порадою безумних своїх бояр молодих". Але це були тільки близькі радники князя, а не формально організована рада.

Боярська рада як постійний орган виступає при галицько-волинських князях першої половини XIV ст. У княжих грамотах того часу згадуються бояри як радники князя.

Про законодавчі функції князів літопис згадує тільки принагідно. Законодавчими актами можна вважати грамоту Володимира Васильковича 1287 р. про передачу князівства Мстиславу Даниловичу та грамоту Мстислава 1289 р. про данину, накладену на жителів Берестя.

Досить важливою фукцією князів була організація зовнішньополітичних дипломатичних зв'язків. Галицько-волинські князі підтримували взаємини з іншими князівствами Русі, а також іноземними державами: Польщею, Угорщиною, Австрією, німецькими князівствами, Німецьким орденом, Великим князівством Литовським, половецькими ханами, Золотою ордою, Візантією, папським Римом. Часто відбувалися княжі з'їзди, на яких князі двох сторін особисто вели переговори. Місцем таких з'їздів або "снемів", часто були пограничні місцевості, наприклад, Сянок на галицько-угорськім пограниччі чи Тернава на холмсько-польському кордоні. На з'їздах узгоджувалися умови про мир або угоди про інші справи. Наприклад, 1229 р. Данило уклав договір з польськими князями, що на випадок війни обидві сторони не будуть брати полонених. Договір звався "ряд". Деколи угоду стверджували присягою. На знак особливої дружби, щоб ближче зв'язати свої країни, князі домовлялися про шлюби між своїми дітьми.

Адміністративні посади наближених князя були різного походження. Деякі з них виникли у ранні часи як органи стародавнього самоврядування, інші були створені князями для виконання різних функцій управління.

Важливе місце в управлінні XII — початку XIII ст. займав тисяцький. Це була давня посада, пов'язана з організацією оборони землі. Округ* в якому тисяцький виконував свої завдання, звався "тысяча". Князь призначав тисяцького з найвидатніших бояр, зважаючи на вимоги боярської знаті. Головний обов'язок тисяцького полягав у організації оборони дорученого йому міста. Але тисяцький брав також участь у воєнних походах князя, командуючи полком. Кожне князівство мало свого тисяцького. Коли ж окремі князівства з'єдналися в Галицько-Волинське, роль тисяцьких зменшилася, вони перейшли на становище начальників земель або волостей.

Перше місце між княжими сановниками в ХШ ст. зайняв дворський або дворецький. Цей чин був майже невідомий в інших князівствах. Він виник, ймовірно, під впливом державного устрою сусідніх країн, зокрема Угорщини.

Літопис характеризує функції дворських лише з одного боку: їх участь у воєнних походах. Але сама назва двірського вказує, що його основна діяльність пов'язувалася з княжим двором. Ці функції дворського пояснюють грамоти Юрія II, в яких виступає "суддя нашого двору" — 1334 р. Хотко, 1335 р. — Васько Кудинович. Вірогідно, суддя княжого двору — це урядник, ідентичний з дворським. Якщо цей здогад, відзначає І. Крип'якевич, правильний, то дворський вершив суд від імені князя. Можливо, він мав ще інші обов'язки, зв'язані з управлінням княжого двору.

Також в літописі згадується печатник. Це посада невідома в інших князівствах Русі, але поширена в Західній Європі. Як можна здогадуватися із назви, печатник зберігав княжу печатку і використовував її в княжих документах так, як це робили західні канцлери. Печатник, певно, також складав текст грамот або керував його складанням. Грамоти писав окремий писар — писець.

Серед сановників княжого двору виступає також стольник. Головним у його діяльності було управління княжими земельними маєтками. Стольника Якова 1241 р. Данило вислав до боярина Доброслава, який самовільно роздавав княжі землі дрібним боярам.

З бояр, які перебували на княжому дворі, згадується ще сідельничий Іван, якого Данило вислав із військом проти бунтівних бояр.

Отже, з цього видно, що центральна адміністрація в Галицько-Волинському князівстві була досить диференційована, мала низку спеціальних посад (дворський, печатник, писець, стольник та ін.). Але необхідно зауважити, що всі вони не завжди виконують обов'язки, прямо пов'язані з їхньою посадою, а князі доручають їм інші адміністративні справи. Звідси випливає, що спеціалізація в управлінні не була ще послідовно проведена.

Територія князівств поділялася на менші округи, які називалися волостями. Назва "волость" в такому значенні з'являється у джерелах в середині XIV ст., раніше це слово означало і "князівство". У XIV ст. волостями називали і давні князівства та їх округи. Були волості Галицька, Перемишльська, Теребовельська, Белзька, Ярославська, Сяноцька, Самбірська, Городоцька, Львівська та ін. Управителів волостей призначав князь, добираючи їх із визначних бояр.

Устрій міст в ранішому періоді був такий же, як і в інших землях Русі, — з перевагою боярсько-патриціанської верхівки, з розподілом на сотні й вулиці, з вічем, на якому проголошувалися прагнення звичайних мешканців. Літописи передають деякі риси у випадкових звістках з Галичини і Волині, Надалі в окремих містах Галицько-Волинського князівства поширюється німецьке Магдебурзьке право і приймається новий міський устрій. Так, в м. Сянок Юрій II грамотою 1334 р. дозволив створити війтівство на Магдебурзькому праві, призначив у ньому війтом Бартка із Сандомира і піддав його війтівському судові всіх жителів. У Львові також згадується війт, який був призначений князем, отже, і тут існувала грамота на німецькому праві.

Судова влада була об'єднана з адміністративною. Судочинство в особливо важливих справах проводив сам князь. У XIV ст. дворський заступав князя у судочинстві, як це видно із його титулу судді княжого двору. Нижче судочинство виконували тивуни. Є дані про устрій княжого суду в джерелах пізнішого часу — XIV—XV ст.

Військо в Галицько-Волинському князівстві було організоване, як в інших землях Русі, але й мало місцеву специфіку. Основними формами військової організації були "вої" і "дружина". Вої — це загальне народне ополчення, яке князь використовував у воєнних діях в час особливої потреби. Дружина складалася з бояр. Як згадувалося вище, князь надавав боярам землі, а за те вони мали обов'язок виконувати військову службу, яка полягала переважно в участі у воєнних походах князя.

Таким чином, протягом XIII ст. — першої третини XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня політичного розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Однак відносна слабкість сил централізації, припинення княжої династії, віроломна політика Орди — все це спричинилося до того, що князівство стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав — Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в цей час на сильні, централізовані національні держави.

Література

Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції: Тези доп. та повідомлення. — Л., 1993.

Галицько-Волинський літопис // Літопис Руський / Пер. Л. Є. Махновця. — К., 1989.

Генсьорський А. Галицько-Волинський літопис. — К., 1961.

Грицак П. Галицько-Волинська держава. — Нью-Йорк, 1958.

Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1993. — Т. 2—3.

Історія Львова. — Л., 1995.

Котляр М. Данило Галицький. — К., 1979.

Котляр М. Галицько-Волинський літопис XIII ст. — К., 1993.

Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. — К., 1984.

Пастернак Я. Найстарші часи Волині: Волинь у боротьбі за волю України. — Вінніпег, 1952.

Розділ 5. УКРАЇНА В ЧАСИ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ (1340—1569 РР.)
Боротьба руської знаті за перетворення удільних князівств на незалежну державу в 70—00-х роках XIV ст.
"Велике княжіння Руське" (1430—1435). Реставрація удільного устрою та його остаточна ліквідація (1440—1471).
Запровадження воєводського адміністративного устрою.
Господарство й населення.
Розділ 6 УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ. НАРОДНА БОРОТЬБА ПРОТИ ПОЛЬСЬКО-ШЛЯХЕТСЬКОГО ПОНЕВОЛЕННЯ.
Спроби національної аристократії відновити Українську державу.
Люблінська унія 1569 р. та її вплив на подальшу долю українського народу.
Україна й Крим: проблеми стосунків. Відсіч турецько-татарським вторгненням.
Соціальні та економічні зміни.