Історія України - Пасічник М.С. -
Розділ 5. УКРАЇНА В ЧАСИ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ (1340—1569 РР.)

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

Захоплення українських земель сусідніми державами. В 1340 р. угорсько-польські війська вдерлися в Галичину й хоч оволоділи Львовом, однак захопити увесь край не могли. Запрошені Дедьком татари напали на Польщу й Угорщину та спустошили їх. Любарт поступово обмежував автономні права Галичини і в 1347 р. остаточно підкорив її своїй владі. Так перша спроба встановити в Галичині республіканську форму правління зазнала невдачі. За тих умов інакше й не могло бути.

При всій могутності литовський князь не зміг чи не захотів захистити самостійне існування Галицької митрополії від вели-коімперських зазіхань московського князя Семена Івановича (1340—1353). За допомогою різноманітних інтриг московського митрополита Теогноста патріарший собор 1347 р. ухвалив спеціальне рішення щодо ліквідації Галицької митрополії та прилучення її до митрополії Київської, а власне Московської. Вирішальною підставою для цього стало неправдиве повідомлення московського князя про небажання вірних миритися з таким поділом. Діставши відповідну грамоту візантійського імператора Іоанна Кантакузина, князь умовив галицького архієрея вирушити до Константинополя на церковний суд. У 1347 р. під приводом відновлення церковної єдності Русі Галичина була позбавлена власної церкви, а разом з нею й могутнього знаряддя формування релігійної і національної свідомості українського народу.

Намагання Любарта зміцнити Волинь і Галичину активно підтримував новий великий князь литовський Ольгерд (1345— 1377), який поділяв прагнення руської знаті до незалежності від Монгольської держави. Але на перешкоді цьому стояли Польща й Угорщина. Польський король Казимир домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями й протягом серпня-вересня 1349 р. захопив Волинь і Галичину. Любарт утримав за собою лише Луцьку землю. Почалася польсько-русько-литовська війна за галицько-волинські землі. У ній найактивнішу участь взяло місцеве населення. Нечувану хоробрість і військову вправність продемонстрували захисники волинського міста Белза під командуванням воєводи Дрозда. Вони не тільки відстояли місто, а й завдали нападникам чималих втрат. Війна закінчилася перемир'ям 1352 р., за умовами якого Галичина відійшла до Польщі, а Волинь з містами Володимир, Луцьк, Белз, Холм та Берестейщиною залишалася за Литвою. Захоплену галицьку землю польський уряд прагнув перетворити на свою провінцію — поширював на неї польське право й адміністративну систему, на вищі посади призначав польських феодалів, зміцнював католицьку церкву й намагався створити окрему православну Галицьку митрополію, щоб таким чином послабити зв'язки краю з іншими українськими землями. Частина галицьких бояр задовольнилася одержаними привілеями й почала співробітничати з загарбниками, інша — не захотіла миритися з матеріальними і політичними втратами й емігрувала до Литви та Валахії, не залишаючи надії повернути втрачене. Боротьба Литви й Польщі за галицько-волинські землі не припинялася протягом кількох наступних десятиліть, її результати багато в чому залежали від реакції місцевого населення на дії іноземних урядів.

Визволення українських земель у 1361—1362 рр. і відновлення удільного устрою. Перші роки правління литовських князів на Волині переконали патріотичну громадськість у реальності відновлення національної держави. Цьому сприяло визнання литовськими властями національних особливостей державного устрою та прав її знаті на чільне місце в новому суспільстві. Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільного й культурного розвитку, Литва запозичувала найкращі зразки соціально-політичного устрою Київської Русі й тим самим привертала на свій бік і білорусів, і росіян, і українців. Почалася відверта націоналізація литовських князів. Вони одружувалися на руських бояринях і княгинях, переходили у православну віру, вводили в діловодство і повсякденну практику руську (українську й білоруську) мову, запозичували місцеві звичаї та обряди. Через три-чотири покоління вже не можна було розібрати, хто з них литвин, а хто русин. Такі дії литовських князів були до вподоби тій руській знаті, яка знемагала під монголо-татарським ігом та мріяла здобути політичні привілеї й матеріальні статки, суттєво обмежені азіатськими формами залежності від Золотої Орди, але їй протистояла частина місцевих князів і бояр. Заможна руська верхівка у визначенні своєї долі поступово розколювалася на дві ворожі групи.

З середини XIV ст. визволенню сучасної території України від монголо-татарського ярма сприяла й зовнішня обстановка. Позбавлена історичного підґрунтя, консолідуючої етнічної основи й прогресивної економічно-адміністративної системи, Золота Орда у цей час почала невпинно розпадатися. Після вбивства хана Бір-дибекау 1359 р. загострилася збройна боротьба між претендентами на владу. Посилилився відцентровий рух ханів і мурз окраїнних територій Золотої Орди, що багато в чому зумовило успіх визвольних змагань пригноблених народів. Частину військової сили Монгольської держави відтягло на себе Московське князівство, яке щораз міцніло. Все більша небезпека з боку Тевтонського ордену й Польщі спонукала Ольгерда на тісніший союз з руськими можновладцями. На Литву тисли із заходу, й вона розширювалася на схід та південь.

Зайнявши в 1359 р. Брянськ, Ольгерд вийшов на кордони Чер-нігово-Сіверщини й Київщини. Велику допомогу у визволенні Подніпров'я надали йому місцеві бояри, київський князь Федір і митрополит Роман, якого він тільки-но призначив своїм ставлеником у Києві. Наприкінці 1361 — на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда. Поповнені київськими воїнами русько-литовські війська влітку 1362 р. вирушили визвольним походом на схід. Паралельно їм сунула орда кримського хана Мамая, який виступив проти тих претендентів на ханський престол у Сараї, чиї володіння лежали поміж Дніпром і Доном. У боротьбі зі Золотою Ордою литовський князь, руські бояри й кримський хан стали союзниками. З допомогою місцевої знаті русько-литовські війська швидко визволили територію колишнього Чернігово-Сіверського князівства до Дону з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ. На зворотному шляху переможці звільнили землі Переяславщини й рушили на Правобережжя проти невеликих татарських орд Кутлубаха-султана, Качибея-гірея й Дмитра-султана, які підтримували Польщу в її протистоянні з Литвою. У битві при Синіх Водах (притока Південного Бугу р. Синюха) русько-литовські війська восени 1362 р. розгромили татарські загони й звільнили Поділля від загарбників. Союз литовських і руських можновладців посприяв звільненню від ira. За межами союзницької держави опинилися тільки окремі регіони — Галичина в складі Польщі, Північна Буковина — Молдавського князівства, Закарпаття — Угорщини. Кримський півострів перетворився на окремий татарський улус, який щодалі більше відділявся від Золотої Орди.

Визволені спільними силами руські землі об'єдналися з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, що найповніше відповідало національному й територіальному складу нової держави. Руські, білоруські й частково московські землі становили 9/10 загальної площі князівства. У складі спільного державного утворення руські землі відновили адміністративно-територіальний устрій, типовий для його попередниці Київської Русі. Давня мрія руської знаті здійснилася. Вся територія була поділена на удільні князівства, які являли собою автономні державні утворення. На чолі князівств були поставлені представники переважно великокнязівської литовської родини. Це була своєрідна дяка руської аристократії литовському князеві за видатну роль у визволенні руських земель. Київське князівство разом з Переяславщиною припало синові Ольгерда Володимиру, Чернігівське й Новгород-Сіверське — другому синові Корибуту (в християнстві Дмитро), Брянське й Трубчевське — старшому синові Дмитру, Стародубське — племінникові Патрикію Наримунтовичу. В чотирьох уділах на Поділлі вокняжилися племінники Ольгерда — Юрій, Олександр, Костянтин і Федір Кориатовичі. У невеликих уділах до влади прийшли руські князі, далекі нащадки Володимира Святославича. Національна не мала влади на вищих щаблях управлінської системи.

Удільні князі перебували у васальній залежності від великого князя, присягали йому на вірність, давали щорічну данину, дружно виступали у походи. Разом з тим вони складали великокнязівську раду й брали участь у вирішенні найважливіших державних питань. Удільні князі мали фактично необмежену владу на місцях — на власний розсуд розпоряджалися землями й доходами, привласнювали мито, карали й милували. Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Для поповнення вояцького стану князі переводили в бояри представників інших станів, у тому числі й заможних міщан та селян. При цьому їх звільняли від різноманітних повинностей і зобов'язували відбувати військову службу. За це бояри діставали земельні наділи як за помісним, так і за вотчинним правом.

Боротьба руської знаті за перетворення удільних князівств на незалежну державу в 70—00-х роках XIV ст.
"Велике княжіння Руське" (1430—1435). Реставрація удільного устрою та його остаточна ліквідація (1440—1471).
Запровадження воєводського адміністративного устрою.
Господарство й населення.
Розділ 6 УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ. НАРОДНА БОРОТЬБА ПРОТИ ПОЛЬСЬКО-ШЛЯХЕТСЬКОГО ПОНЕВОЛЕННЯ.
Спроби національної аристократії відновити Українську державу.
Люблінська унія 1569 р. та її вплив на подальшу долю українського народу.
Україна й Крим: проблеми стосунків. Відсіч турецько-татарським вторгненням.
Соціальні та економічні зміни.
Розділ 7. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVI — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru