Історія України: відповіді на екзаменаційні білети - Лазарович M.B. -
9. Боротьба Русі-України з монголо-татарською навалою

Монгольська держава сформувалася напри-кін. XII ст. Розрізнені племена об'єднав хан Тему-чин. Обраний у 1206 р. верховним правителем усієї Монголії — Чингізханом, він почав великі завойовницькі походи. Підкоривши Китай, вирушив у Середню Азію та на Кавказ. Десятки держав і тисячі міст було розорено. У 1223 р. на р. Калка сталася перша збройна сутичка монголів із русинами, які прийшли на допомогу половцям. Однак руські князі навіть перед грізною небезпекою не змогли переступити через розбрат і спільно вдарити по ворогу. У результаті об'єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але й монголо-татари, зазнавши великих втрат, не наважилися продовжувати похід углиб Русі й повернули назад.

Нова хвиля монгольської навали розпочинається 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося 150—200-тисячне військо онука Чингізхана — Бату-хана (Батия). Руські князі знали про підготовку цього походу, але, поглинені власними чварами, нічого не зробили для об'єднання сил. Як наслідок, упродовж зими 1237—1238 рр. було завойовано Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. У 1239 р. мон-голо-татарське військо, незважаючи на героїзм русинів, здобуло і зруйнувало Переяслав і Чернігів, а в грудні 1240 р. оволоділо Києвом.

Протягом 1241 р. завойовники вогнем і мечем пройшли галицькі та волинські землі, вдерлися у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі кочівники вже 1242 р. були змушені припинити своє просування у західному напрямку.

Повернувшись у пониззя Волги, вони заснували нову державу в складі Монгольської імперії — Золоту Орду зі столицею у м. Сарай. Звідси хай Батий розіслав послів по руських землях, вимагаючи у місцевих князів покори к визнання себе за верховного правителя. З того часу Київська Русь як незалежна держава припинила існування.

Залежність руських земель від завойовників виявлялася насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій. Економічна залежність зводилася до обкладання місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква. У політичній сфері залежність полягала в затвердженні Ордою князів па престолах та видачі ярликів на управління землями, незважаючи ні на права князів на той чи інший престол, ні на бажання народу. Військова залежність передбачала обов'язок руських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах.

Монголо-татарська навала мала для Русі катастрофічні наслідки, відкинувши її у розвитку на кілька століть тому. Загинула, була забрана у рабство або втекла з насиджених місць значна частина населення, в т. ч. й еліти, втрата якої не тільки помітно ослабила протидію загарбникам, а й суттєво загальмувала розвиток феодального господарства. Занепали ремесла й торгівля, були зруйновані міста. Проте державницькі традиції давньоруського періоду продовжували жити, оскільки на їх основі утворилася Галицько-Волинська держава, безпосередня! спадкоємиця Русі з центром у Києві.

10. Галицьке та Волинське князівства в XI—XII ст.

У процесі децентралізації Київської Русі па її території, виділяються окремі політичні утворення. З українських земель першою відособилася Галичина. Ті економічне та політичне піднесення зумовлювалося надзвичайно вигідним розташуванням, важкодоступним для кочових нападників; наявністю стратегічно важливих торговельних шляхів на Захід; великими покладами солі, значення яких зросло після того, як кочівники відрізали Русь від Чорного моря; віддаленістю від Києва, що послаблювало вплив центральної влади.

Помираючи, Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму внукові Ростиславові, який, щоправда, так і не вступив у володіння нею. Законними спадкоємцями Галичини зуміли стати лише його сини — Рюрик, Василько і Володар. Перший володів Перемишльською землею, другий —" Теребовлянською, третій — Звенигородською. Головну увагу брати Ростиславичі спрямовували на захист своїх володінь від агресивних сусідів — Польщі, Угорщини, київських та волинських князів, приборкання опозиційного боярства, зміцнення південно-східних кордонів краю.

Після смерті Ростиславичів син Володаря князь Володимирко (1124—1152) поступово об'єднав Звенигородське, Перемишльське, Галицьке й Теребовлянське князівства в одне і переніс у 1144 р. свою столицю до Галича. Від імені нової столиці весь край став називатися Галицьким князівством, Галичиною. Хоробрий воїн, талановитий дипломат Володимирко Володаревич умів вийти з найскрутніших ситуацій. Він дав відсіч спробам Польщі та Угорщини захопити Галицьку землю, поклав край намірам великого князя Ізяслава поновити залежність Галичини від Києва, уклав союзні угоди з Візантією та Суздальщиною. За його правління розширилися межі князівства на сході — по Дністру, Пруту й Серету, було приєднано Погоринську волость на Волині.

Раптова смерть Володимирка не перервала державотворчого процесу в Галичині. За правління його сина — Ярослава Осмомисла (1152—1187) Галицьке князівство стало наймогутнішим на українських землях. Воно розширилося до узбережжя Чорного моря, у період найвищого піднесення володіло Бессарабією, частиною нинішньої Румунії, низкою придунайських міст. Князівська столиця перетворилася на торговельний, ремісничий і культурний центр України на Заході. В місті звели десятки палаців та храмів, зокрема величний кафедральний храм Успіня Божої Матері, що став престольною церквою галицького єпископа.

Створивши в Карпатах систему оборонних ліній та сформувавши дисципліноване, добре озброєне і вишколене військо, Ярослав Осмомисл успішно воював проти угорських і польських агресорів, половецьких орд. Брав участь у боротьбі за Київ, який нерідко змушений був визнавати залежність від Галича. Водночас князь Ярослав розірвав з традиційною політикою попередників, які у боротьбі проти волинських і київських князів орієнтувалися на Суздаль.

Утверджуючи авторитет князівської влади у Галичині, Ярослав Осмомисл натрапив на активну протидію місцевого боярства, яке формувалося переважно не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Свої маєтки галицькі бояри отримували не від князя, а, головним чином, шляхом привласнення общинних земель, купівлі, а то й насильного захоплення їх у селян. В їхніх руках опинилися соляні промисли, які мали велике господарське значення. Все це дає підстави стверджувати! про значний вплив олігархічних кланів на політичний та економічний розвиток Галицького князівства.

Наступником Ярослава Осмомисла став його син Володимир (1187—1199), правління якого розпочалося із серйозних проблем. У 1187 р. бояри збунтувалися і вигнали його з Галича, запросивши на престол волинського князя Романа Мстиславича. Але після вторгнення угрів, яких запросив на допомогу князь Володимир, Роман покинув Галичину. Правда, угорський король замість того, щоб повернути галицькі землі Володимиру, привласнив їх. Лише спираючись на підтримку німецького князя і польського короля, Володимир Ярославич улітку 1189 р. повернув батьківський престол і княжив до самої смерті. На цьому припинилася династія Ростиславичів та й саме існування окремого Галицького князівства.

Волинська земля отримала назву від давнього політичного центру — м. Волинь на Західному Бузі. Вже на поч. XI ст. він поступився місцем новій столиці — м. Володимиру. Волинь, захищена лісами, озерами, болотами, багата чорноземами, звіриною, мала розвинуте сільське господарство, різні промисли. Розташована на перехресті шляхів, вона вела прибуткову торгівлю з Литвою, Польщею, Західною Європою. Володимир перетворився в одне з найбагатших міст України, де розвивалися не тільки торгівля, ремесло, а й духовне життя. Будували храми, найвеличнішим з яких був собор Успіня Богородиці, монастирі, світські споруди. У Володимирі постійно діяв єпископат. Серед інших міст виокремлювалися Луцьк, Белз, Дорогобуж, Пересопниця, Кременець.

Аж до сер. XII ст. Волинська земля не мала власної князівської династії: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або його ставлениками. Тільки за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь отримала статус спадкової вотчини й надовго закріпилася за його родом. Проте політична роздробленість, що охопила в той час землі Київської Русі, не сприяла зміцненню Волинського князівства.

Відновити розпорошені й занедбані володіння свого роду і навіть розширити їх на землі литовського племені ятвягів удалося Роману Мстиславичу, який у 1170 р., після смерті батька — Мстислава Ізяславича, став волинським князем, а згодом • володарем могутньої Галицько-Волинської держави, до якої ввійшла більшість українських етнічних земель.

10. Галицьке та Волинське князівства в XI—XII ст.
11. Утворення Галицько-Волинського князівства. Князь Роман Мстиславич
12. "Королівство Русі" Данила Галицького
13. Галицько-Волинська держава в останній третині XIII — першій половині XIV ст.
14. Культура України княжої доби (IX—XIV ст.)
15. Литовсько-Руська держава: формування, устрій, суспільно-політичні відносини
16. Польська експансія
17. Національно-культурний рух в Україні середини XIV — першої половини XVII ст.
18. Берестейська унія, її причини та наслідки
19. Зародження українського козацтва: причини та сутність. Реєстрові козаки