Козацькі вожді України - Сушинський Богдан -
Іван Свирговський. Гетьман українського козацтва.

"Нація - ідеальна природна форма духовного безсмертя людства. Саме нація, нагромаджує, шліфує і передає з покоління в покоління мову, звичаї, традиції, легенди... Тобто все те, що формує, як духовне єство особистості, так і духовну постать народу. Дбаючи про безсмертя нації, ми тим самим дбаємо про безсмертя кожного з нас. У самій бо ідеї нації закладено згори ідею історичної та генетичної пам'яті про кожного сущого на землі".

Богдан Сушинський

З історії, пов'язаної з долею князя Дмитра Вишневецького, ми вже знаємо, що козаки не тільки воювали з турками, татарами та московітами, а й час від часу мусили втручатися до подій, що мали місце на південно-західних кордонах України, тобто за Дністром.

Саме під час одного з таких конфліктів і показав хист полководця гетьман Іван Свирговський.

Відомо, що походив він з роду українсько-польських аристократів і що за часів гетьманування князя Михайла Вишневецького обіймав посаду генерального обозного. Нехай нікого не збиває з пантелику слово "обозного", бо генеральний обозний (див. табель про ранги) не був інтендантом. Сучасною мовою його можна назвати бойовим генералом, що командував усією козацькою артилерією. І, очевидно, показав себе непоганим артилеристом і командиром, якщо одразу по тому, як М. Вишневецький виїхав з дипломатичною місією поза межі Польщі" козаки обрали, а король затвердив гетьманом саме його.

Часу для того, щоб принатуритись до нових обов'язків, йому не випало. Бо ж саме тоді, тобто 1574 року, українські козаки виявилися втягнутими до європейських військово-політичних справ. Неспокій, зокрема, панував у Молдові. Туркам не до вподоби був молдавський господар Іон Вода-Лютий, що прагнув досягти хоч трохи реальнішої незалежності від Османської імперії, і війська султана під командуванням Кара-Мустафи-паші почали супроти нього бойові дії. Мета - посадовити на місце Іона господаря, який би не мав сумніву в тому, що "незалежна Молдова" можлива тільки в братньому нерозривному союзі" зі старшим братом - Високою Портою. Одне слово, склалася ситуація, яка кожному сучасному українцеві дуже й дуже знайома.

До кого молдавани могли звернутись по допомогу? Звичайно ж, до найближчої сусідки - Польщі. Проте король побоювався відвертої війни проти Туреччини, це завжди було небезпечно для Речі Посполитої. Інша річ - виставити загони українських козаків. Так і зробили. Підказали великому князеві Молдови звернутись безпосередньо до гетьмана українського козацтва Івана Свирговського, і незабаром, з дипломатично-мовчазної згоди короля, українські війська з'явилися на півночі країни. Тут слід нагадати, що турки були для українців тими ворогами, з якими вони ладні були воювати, де завгодно, аби хоч трохи знесилити їхню імперію.

Хроністи донесли до нас дату першої битви козаків з турками. Ось вона: 23 квітня 1575 року. В околиці Сорок, де на той час уже стояла могутня фортеця, яку захопили турки, Свирговський привів менше війська, ніж мав паша, проте зумів таким чином вибудувати сценарій битви, що турки зазнали розгрому, а їхній командир і чимало вищих офіцерів та місцевих чиновників або загинули, або потрапили в полон. Гетьман не пропустив приємність особисто вирядити Кара-Мустафу до Варшави - з відбитими турецькими прапорами й трофеями.

Отут, у Польщі, якій не так часто випадало святкувати перемогу над турками, й дізналися, що, виявляється, Україна зростила ще одного рішучого воєначальника. Та, водночас, там зрозуміли й те, що тепер турки не заспокояться, поки не розв'яжуть справжньої війни та не візьмуть реваншу. Гетьман Свирговський теж це добре знав. Але й не подумав повернутися зі славою в Україну та в її сяєві перечекати, на чому воно все закінчиться в Молдові. Він лише натякнув королеві посилаючи йому на подарунок Кара-Мустафу, що не завадило б спорядити потужну польську армію, здатну остаточно розгромити яничарів. Та польські королі рідко наважувались закріплювати козацькі перемоги.

І Свирговський спланував нову військову операцію, в якій мали брати участь тільки козаки, та ще невеликі загони молдаван. Передусім він послав гінців на Січ. За його наказом Фесько Покотило, що лишався там за кошового отамана, вислав дві ескадри козацьких чайок: - одну на Дністер" другу на Дунай. їх завдання полягало в тому, щоб не дати висадитись у гирлах цих річок турецькій підмозі.

На щастя Свирговського, Покотило виявився добрим стратегом. Запам'ятаймо це ім'я: кошовий отаман Фесько Покотило. Він на певний час став справжнім козацьким командором, грозою турецьких мореплавців. Рейдуючи поблизу гирл Дністра й Дунаю, козацькі чайки захопили чи потопили кілька ворожих кораблів, здобувши при цьому неабиякі трофеї. А коли загроза турецького десанту минула, козаки рушили в пониззя Дунаю та заходилися громити турецькі гарнізони й берегові поселення від сучасного Вилкового до Ізмаїла.

А що діяв у цей час гетьман? Наганяв жаху не лише на турків, а й на молдаван та валахів. Поділивши своє військо навпіл, він один корпус, під командуванням полковника Сави Ганжі, націлив на столицю Валахії Бухарест, де, як і по багатьох інших містах Європи, сиділи турки. А другий повів сам. Спершу на Ясси, а, захопивши їх, - на Галац. Обидва корпуси виконали те, що задумувалось: усі турецькі війська та гарнізони, що траплялися їм на шляху, зазнали розгрому. Великі території Молдови і Валахії, по суті, стали вільними від окупантів. Одначе й сили козаків, що нізвідки не мали підмоги, танули. Найрозумніше в цій ситуації було негайно вертати в Україну або зосередити обидва корпуси поблизу однієї з фортець Молдови.

Мабуть, це й мав на меті полковник Ганжа, що саме повертався з переможного походу на Бухарест. Проте з'єднатися з військами гетьмана Свирговського йому не вдалося, оскільки той вирушив у район Кілії. Козаки завжди пам'ятали, що Кілія була містом Галицького князівства, що її заснували давньоукраїнці, і ніколи не полишали мрії повернути придунайські землі Україні. Мав такий намір і гетьман Іван Свирговський. Він узяв Кілію в облогу, та довго її не тримав, пішов на штурм. Однак турки ґрунтовно підготувалися до такого повороту, і щойно козаки подерлись на стіни та вали, підірвали кілька великих фугасів. Од вибухів та під руїнами загинув, як гадають, і сам гетьман, і чимало добірного лицарства козацького.

Тим часом численний загін турків підійшов з тилу" можливо, з боку Ізмаїла, і вдарив по козацькому табору, де були тільки невеличка залога, поранені, хворі та обозники. Всі вони теж полягли в бою.

Опинившись в оточенні, основні сили козаків мужньо захищалися і, хоч турки вже вважали їх приреченими, зуміли прорвати кільце и відступити в напрямку сучасної Молдови. Там, після тривалих блукань та сутичок з летючими турецькими загонами, решті гетьманового корпусу все ж пощастило з'єднатися з корпусом полковника Ганжі. Він і привів це військо переможців - саме переможців, незважаючи на лихо, що спіткало корпус гетьмана піл Кілією, - в Україну.

Як бачимо, вже за часів гетьмана Свирговського козацькі війська діяли на великих європейських обширах, стаючи до протиборства з військами най могутнішої на той час імперії - Османської, та справляючи істотний вплив на військово-політичну ситуацію не лише в Україні м Польщі" а й у Туреччині, Молдові, Валахії... То чи ж маємо право забувати такого полководця, яким був гетьман Іван Свирговський?

До речі, існує й інша версія загибелі гетьмана. Згідно з нею, ініціатором походу на Дунай був молдавський господар, який мав намір разом із козаками дати вирішальний бій туркам. Тільки не взяв до уваги, що турецький султан Селім поставиться до цієї війни набагато серйозніше, ніж польський король, який так і не спромігся хоч чимось допомогти ні своєму молдавському союзникові, ні своїм підданим -козакам. Султан кинув проти невеличкого козацько-молдавського війська 200-тисячну армію.

Зрозумівши, що такої сили здолати не вдасться, господар Іон по-лицарському запропонував Свирговському залишити його табір і, рятуючи своє військо, вернутися в Україну. Та Свирговський рішуче відкинув таку пропозицію. Залишити в смертельній небезпеці союзника, а самому рятуватися втечею - означало навіки зганьбити себе перед Січчю і нащадками. Справжні лицарі завжди цінували честь дорожче за життя.

Не зреклися кодексу лицарської чести й офіцери Свирговського та рядові козаки. Чимало їх разом з гетьманом поклали на цей вівтар свої голови.

За іншими джерелами, турки схопили гетьмана під час бою живого, а вже потім скарали його на горло.

Принаймні саме така версія випливає з пісні, що дійшла до наших часів:

Ой, як того пана Йвана, Що Свирговського гетьмана, Та як бусурмани піймали, То голову йому рубали". Звичайно, якби авторові цієї пісні не забракло хисту, він міг би оспівати загибель полководця з більшою гідністю. Але подякуймо йому й за те, що доніс до нас ім'я славного гетьмана.

Іще одне. Автор "Історії русів" називає Свирговського Григорієм. Інші автори і, як бачимо, й автор історичної пісні - Іваном. Одразу хочу попередити читачів, що таке двоймення трапляється частенько. І не лише через недбалість певних джерел, а й тому, що чимало козаків, вступаючи до козацького братства, прибирали собі нові імена, - як це за всіх часів робили ченці, віддаючи свої душі Христові. Сучасники, звичайно, пам'ятали справжні імена цих людей. Особливо тих поміж ними, кого козацьке товариство обирало на гетьмана чи отамана. Було також чимало козаків, які носили подвійні ймення зроду. Згадаймо хоча б той факт, що Хмельницький звався Богданом-Зіновієм, а в деяких джерелах його називають тільки Зіновієм.

Уданому ж разі покладімося на автора пісні. Хай її герой залишається в нашій пам'яті Іваном Свирговським.

Богдан Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва.
Павлюк. Кошовий отаман запорізького козацтва.
Сава Ганжа. Полковник, командир козацького корпусу.
Нечай. Військовий осавул, кошовий отаман запорізького козацтва.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Іван Підкова. Гетьман українського козацтва, Великий князь (господар) Молдови.
Яків Шах. Кошовий отаман, гетьман українського козацтва.
Ян Оришевський. Гетьман реєстрового козацтва
Самійло Зборовський. Гетьман українського козацтва.
Богдан Микошинський. Гетьман запорізького козацтва.