Козацькі вожді України - Сушинський Богдан -
Іван Виговський, генеральний писар, гетьман України.

Іван Виговський, генеральний писар, гетьман України

По смерті Богдана Хмельницького, військова й політична еліта проголосила гетьманом України неповнолітнього Богданового сина Юрія. При цьому виходили з ідеї - об'єднати українців навколо Хмельниченка, і таким чином створити прецедент спадкової монархії. Та невдовзі багатьом стало ясно: Юрій Хмельницький - вочевидь, не з тих, кому до снаги підхопити важку булаву гетьмана оточеної ворогами, стражденної держави. На кін дедалі переконливіше почала виходити давня козацька приказка: "До булави треба ще й голови"...

Ну, ми з вами не будемо настільки суворо оцінювати інтелектуальні здібності Юрія. Але мусимо визнати, що сакраментальне питання: "Як не Юрій Хмельницький, то хто ж?" - постало надзвичайно гостро. Претендентів на булаву виявилося чимало. Проте погляди багатьох сподвижників Богдана Хмельницького дедалі частіше зупинялися на постаті генерального писаря, найближчого небіжчикового радника Івана Виговського (р.н. невід. - помер 1664). Очолюючи канцелярію гетьмана, Виговський мав не одну нагоду довести свою вірність українській справі. Він знав багато державних таємниць, знав багатьох іноземних політичних діячів, брав участь у всіх походах гетьмана. Походженням та освітою він теж відповідав вимогам державця високого рангу: зі шляхетного роду, освіту здобував у Київській колегії, має військовий і політичний досвід.

Щоправда, в пору битви під Жовтими Водами він служив не в козацькому, а в польському війську, і в полон до татар потрапив, як ворог повстанців. Відтак, Хмельницький перетягнув його на свій бік, викупивши в ординців (існує версія, що за якусь конячину). Але чи ж тільки він один вірно служив польському королеві, чи він один свого часу здіймав шаблю на українських повстанців?

Одне слово, старшинська Рада дійшла згоди в тому, що кращої кандидатури на гетьмана, який би далі повів справу Б. Хмельницького, їм не знайти. Що й підтвердило рішення козацької Ради, яка відбулася 23-26 серпня 1657 року в Чигирині.

Щоправда, рішення цієї Ради, в якій брали участь старшини від усіх полків, викликало невдоволення серед мас простого козацтва: з ним не порадились! Але державні мужі не зважили на це. З досвіду знали, що не було ще випадку, щоб котрийсь із гетьманів улаштовував геть усіх. Не зважили навіть на обурення кошового отамана Війська Запорозького Павла Гомона. Звичаю, бач, не дотримались: досі гетьманів обирали на Січі, а тепер у Чигирині. Очевидно, Гомін і сам був не проти стати гетьманом. Якщо вже козаки довірили булаву кошового, то чом не виважити в правиці й гетьманської? Одразу зауважу: сталося так, що гетьманом Виговського обирали ще двічі. На початку жовтня 1657 року - на загальновійськовій Генеральній Раді, що відбулася у Корсуні... На цю Раду були запрошені представники усіх полків, представники Австрії, Швеції, Польщі, Криму і Туреччини. Тобто, Виговський прагнув переконати козацтво, весь народ, європейську спільноту, що вибори відбуваються відкрито, справедливо, демократично. Успіх був цілковитий. Виговського обрали гетьманом майже одностайно. Але... російський цар Олексій Михайлович ні обрання це, ні саму

Корсуньську Раду легітимними не визнав. При цьому він посилався на якусь там поправку до договору 1654 року, зроблену, до речі, самими московітами, в односторонньому порядку. А з цієї поправки випливало, що проводити Раду можна було лише з дозволу царя, узгодивши час і місце проведення та кандидатури на гетьманів, і відбуватися вона мала в присутності представника московського царя.

Така позиція Московії викликала глибоке обурення Ви-говського та більшості козацької старшини. Назрівав політичний конфлікт, який легко міг перерости у військовий. Проте цього разу Виговський стримався. Чергову Раду було скликано 7 лютого 1658 року в Переяславі. На цьому наполягли росіяни, або нагадати українцям про Переяславську Раду 1654 року, за гетьмана Б. Хмельницького. Але й тут, у присутності московського представника Богдана Хітрова (Хітрово) І. Виговського одностайно було обрано гетьманом. Щоправда, під тиском Московії, козацтву довелося погодитись на присутність російських воєвод у Чернігові, Переяславі, Білій Церкві, Полтаві та ще трьох значних містах України.

Чого ж прагнув Виговський, якою бачив долю України? Його уявлення про майбутнє України, загалом, влаштовувало багатьох. На переконання гетьмана, Україна мала пролягти від Дону до Вісли, а також ввібрати в себе Білорусію -аж по прусський кордон. Вона, безперечно, не підлягатиме більше нікому. Вона стане самовладною державою і житиме в мирі з усіма сусідами. Для цього Іван Виговський почав налагоджувати дипломатичні відносини зі Швецією, Польщею, Кримом. А що ж, спитаєте ви, мало бути з Переяславськими угодами, з отим горезвісним "возз'єднанням"?

Політику щодо Росії Виговський сформулював по-військовому лаконічно: "Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна - Україною, ми є військо непереможне". Ні, розривати зв'язків з Росією він не поспішав. Але виразно дав зрозуміти, що відтепер він - гетьман України, і всі державні справи вирішуватимуться тільки з його згоди.

Могло таке ставлення і така політика сподобатися Москві? Певно, що ні. Там уже звиклися з думкою, що український народ повинен на віки-вічні завмерти в поклоні перед високою рукою їхнього царя-батюшки. Не спитавши згоди гетьмана, козацької ради, Росія ввела війська до Києва і майже всіх великих міст Лівобережжя. Виговського це обурило. Поява додаткових гарнізонів - хіба це не порушення Переяславської угоди? Україна не перебувала в стані війни, мала власні збройні сили, і російських військ до неї ніхто не кликав. До того ж, утримування московської армії покладалось на народ України.

Сприймаючи введення російських військ, як фактичну окупацію України, гетьман ще наполегливіше повів переговори з Польщею. Втім, вони не означали, що Виговський бажає повернути Україну до складу Речі Посполитої, як це намагаються довести нам деякі дослідники радянської доби. З усього видно, що він мав на меті лише рівноправний союз із Польщею, який би дав змогу відкинути імперські домагання з боку Московії. Інша річ, що поляки йшли назустріч Виговському дуже неохоче. Що й продемонстрував Гадяцький мир, укладений 6 вересня 1658 року в містечку Гадячі (на Полтавщині).

Гетьман Виговський чудово розумів, що розбудовувати нову державу без національної інтелігенції, національної правлячої еліти неможливо. Такою елітою, згідно зі світовою практикою, мала стати військова старшина й адміністративно-полкове керівництво, професура, духовенство, купці та промисловці. Ось чому він усіляко сприяв формуванню вищого та середнього елітних класів, що повинні були відповідати тогочасним європейським соціальним нормам.

Проте серед старшини знайшлося чимало невдоволених тим, що гетьманом став саме Виговський. Невдоволених навіть за умови, що булаву він прийняв на час, поки Ю. Хмельницький навчатиметься в Київській академії. Серед особливо невдоволених бачимо полтавського полковника Мартина Пушкаря, нового кошового отамана запорізького козацтва Якова Барабаша, Івана Сірка... Навколо них гуртувалося чимало дрібнішої старшини.

На якій же хвилі піднімав антигетьманське зрушення на Полтавщині і всьому Лівобережжі полковник М. Пушкар? Кажучи сучасною мовою, на популістській. На тій одвічній соціальній демагогії, що здатна повести маси навіть проти святих апостолів. Он, бачте, заборонив гетьман вільно гнати горілку, намагається наставити над цим промислом державний податковий контроль - ганьба йому! Геть такого гетьмана! Дещо пообтинав козацькі вольності, які вже почали ставати руйнівними у формуванні нормальної європейської держави? Скинути його з гетьманства! Не дозволяє обирати гетьмана "Чорною Радою*? Одібрати йому булаву!

Ясна річ, на все це накладалися й певні утиски місцевих панів та підпанків. Проте "сіромі" дуже важко було пояснити, що і боротися проти цих утисків, і утверджувати незалежність можна, тільки виплекавши самовладну державу з міцним державним устроєм. До того ж, за Пушкарем стояла Москва. їй бо вигідно було усунути Виговського й віддати булаву ще одному "верному холопові", або, найліпше, не вручати її нікому, а перекласти всю владу на російських боярів та воєвод. Адже тоді вже в Україні сидів боярин Григорій Ромодановський, який не лише командував російськими військами, а й, по суті, став чи то намісником, чи генерал-губернатором.

Одразу скажемо, що на той час навколо гетьмана почала формуватися високоосвічена еліта, що складалася з таких діячів, як Юрій Немирич, котрий багато років провів у Західній Європі і тепер був радником Виговського з питань державного устрою; митрополит Київський Діонісій, відомі українські князівські та старшинські роди.

Проте Пушкар теж не був сам. Круг себе - не без підтримки росіян - він також декого гуртував. Кого? Та всіх невдоволених, усіх отих броварів та гуральників, яких гетьман намагався - для добра держави - обкласти податками; отой плебс, який віддавна і скрізь становив галасливу "більшість".

Щоправда, озброювалося його військо вилами, косами, палицями. Але не слід до цього ставитися скептично: в бою вила та коси не дуже поступалися шаблям. Отож військо, всі оті майже 40 тисяч, що їх зібрав навколо себе полковник Пушкар, мало поставу не менш страшну, ніж будь-яке інше. Тим паче, що його добре налаштували на громадянську війну.

Певний час Виговський пробував якось домовитися з Пушкарем та Барабашем. Існують дані, що він навіть намагався пригасити полум'я внутрішньої війни (поляки називають таку війну "домашньою") економічною блокадою повстанських територій. Але це справі не зарадило. Довелося кидати проти тих, кому до інтересів держави було байдуже, кого питання її підлеглості чи самовладності не хвилювало, - козацькі полки, наймане військо і навіть татар, що прийшли на допомогу гетьманові, розуміючи: таким способом вони виступають і проти Московії. Під час перших сутичок Виговський зазнав невдач. Зокрема, козаки, які підтримували Пушкаря, розбили один із татарських загонів. Але згодом, виразно з'ясувавши для себе, з яким військом він має справу, гетьман переміг його, вдавшись до хитрощів.

Він подбав про те, щоб поблизу Полтави, де гніздилося військо "дейнеків", як вони себе називали, раптом виринув величезний гетьманський обоз. За однією версією, пушкарів-ці напали на його охорону й відбили здобич. За іншою - охорона сама десь поділася - ніби з переляку. Одне слово, обоз потрапив до рук повстанців.

Вони ж, зазнавши вже смаку перших перемог, сприйняли пригоду за добрий знак, що віщував нові успіхи, і кинулися до возів. Тут уже щастю їхньому не стало меж: мало не весь обоз складався з їстимого та питимого. Особливо питимого. Значна частина "дейнек" негайно подалась до нього. Та так щиро, що невдовзі мало хто міг устояти на своїх двох. А тим часом гетьман підтягнув резерви з найманців і татар, перегрупував вірні йому козацькі полки. Різанина була жахливою. Невеликий загін запорозьких козаків на чолі з Барабашем, досить швидко зорієнтувавшись у ситуації, зрозумів: підтримувати, власне, вже нема кого. Він відступив до Полтави, а звідти повернувся на Січ. Що ж до "дейнек", то вони майже всі полягли на полі бою. Серед них і полковник Пушкар.

Проте гетьмана це не вдовольнило. Ще кілька днів його каральні загони лютували і в самій Полтаві, і по навколишніх містечках, викорінюючи бунтарський дух. І лише на кінець червня 1658 року все вгамувалося.

Зміцнивши свої позиції на внутрішніх фронтах, Виговський зосередив увагу на договорі з Польщею, щоб потім впевненіше почуватись у діалогу з Росією. Наслідком його словесних змагань з представниками короля став уже відомий нам Гадяцький договір, за яким Україні надавалось право на власну армію та власні гроші, які, до речі, мали карбуватись у Києві; українські школи й академії; польське військо не мало права заходити на терени України. А якби, скажімо, в разі війни, і зайшло, то перебувало б під командою українського гетьмана. До речі, увагу в цьому договорі привертає цікавий пункт. Виговський обумовлював, що сто представників від кожного українського адміністративного полку дістануть шляхетські звання й навіть титули. Тобто подбав про те, щоб в Україні з'явилася своя аристократія, звідки могла б рекрутуватись правляча еліта.

Одне слово, згідно з цим договором, Україна одержувала чимало всіляких привілеїв. Крім, як уже мовилося, одного - незалежності. Вона знову мала опинитись у складі польського королівства. Це дало новий поштовх до невдоволення політикою гетьмана. І це ж таки дало змогу всім прорадянськи настроєним історикам України вважати гетьмана Виговського "зрадником народу". Хоч абсолютно ясно, що Виговський, людина, яка щиро прагнула незалежності, зважився на цю угоду лише як на тимчасовий захід. На непопулярне, як тепер заведено казати, рішення, яке відкривало можливість вирвати Україну з-під іще гнітючішого російського ярма.

Ця думка дістає яскраве підтвердження в його маніфесті, в якому гетьман звинувачував Росію в порушенні Переяславських угод та проголошував розрив союзу з нею. 4...Цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків... Царські воєводи відмовляли гетьманові почестей, підтримували бунти, нищили край, фальшиво інформували царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви помітна в усьому: вона готує нам ярмо - насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини".

По суті, маніфест був оголошенням війни. Добре розуміючи це, гетьман створив два корпуси. Один з них повів сам -проти воєводи Ромодановського, війська якого стояли на кордоні з Росією; другий (його очолив гетьманів брат, биховський полковник Данило Виговський) дістав наказ визволити від російських військ Київ. Корпус гетьмана діяв успішно: потіснив російські війська, примусивши їх відійти в глибину російської території. Але корпус Данила Виговського визволити Києва не зміг. Забракло сили.

Ці бойові дії, що розпочалися в серпні 1658 року, примусили царя оголосити про деякі поступки Україні, зокрема, він погодився вивести російські війська, визнати умови Галицького миру. Але Виговський сприйняв усе це за звичайні обіцянки. І не помилився. Слідом за приємними обіцянками... на Україну посунули нові російські війська.

Першим вони облягли Конотоп (нині - Сумської обл.). Але тут стояв гарнізон під командою ніжинського полковника Григорія Гуляницького. Сімдесят діб українські козаки мужньо протистояли великому російському війську на чолі з князем Трубєцким, так і не впустивши до міста, хоча воно й не мало справжньої фортеці. Така самовіддана оборона й дала змогу Виговському підійти під Конотоп з основними силами. Відома й точна дата - 8 липня 1659 року. Цього дня росіяни кинули проти козацької піхоти майже всю свою кавалерію, і розпочалася одна з найбільших українсько-російських битв. Але козаки прикрилися валами, вишикувалися в каре і залповим вогнем вибили значну частину нападників. Довершила поразку росіян спільна атака козацької піхоти і кінноти.

Розгром був жахливий. Як свідчать хроністи, Москву пойняло жахом. Прикривати столицю не було кому, а в оточенні царя пішла чутка, ніби Виговський веде війська саме сюди. Дехто навіть пропонував цареві перебратися за Волгу.

Можна не сумніватися, що ця перемога дала б змогу не лише визволитися з-під московського ярма, а й полегшити ярмо польське. Тобто, по суті, після Конотопської битви, маючи в союзниках кримських татар, Україна дістала щонайреальніший шанс вибороти собі незалежність. Але... Знову подало голос оте наше одвічне: "Бий свого, щоб чужий боявся!*. Замість того, щоб згуртуватися навколо гетьмана й, відкинувши усі чвари, дбати про самовладну Україну, тут почали плодити нових гетьманів. Проти Виговського виступила значна частина запорізького козацтва на чолі з кошовим Барабашем. Загони й гарнізони гетьмана шарпав загін І. Сірка.

Трагічну роль в історії України відіграв полковник Іван Безпалий.

Маючи беззастережну підтримку Москви та озброюючись її коштом, він зібрав чимале військо невдоволених та представників завжди скривдженої "більшості" і допоміг Трубєцкому з Ромодановським загарбати велику частину Лівобережжя, де шаблями і списами примушували українців складати присягу на вірність цареві. А перед Виговським в усій своїй незаперечності постала основна його помилка: він так і не зумів прихилити на свій бік головну масу селянської та міщанської сіроми. Але найбільша, на мій погляд, помилка полягала в тому, що він не подбав про створення на місцях вірної його курсові адміністрації. Відтак велику кількість посад зайняли люди, яким було байдуже до долі України, або ж просто ті, яким чимось не догодив він сам.

Помилки призвели Виговського до того, що в жовтні 1659 року він зрікся булави і подався до Польщі. А Україна втратила реальний шанс вибороти собі незалежність. Натомість почалися часи міжусобиць, що ввійшли в історію землі нашої під назвою "Велика руїна".

Можливо, колишній гетьман так і дожив би до свого віку у Варшаві, Кракові, чи в своєму маєтку в Руді-Гніздичівській, проте ситуація в гетьманській Україні не давала йому спокою і він поклав собі ще раз випробувати долю. Хоча всі його дотеперішні спроби примусити поляків розпочати велику війну, яка б дала йому надію на булаву, ні в чому конкретному не реалізувалися. Розчарувавшись у тих, хто дав йому притулок, він почав шукати дороги до російського царя. В усякому разі можна припустити, що він мав певні контакти з російськими дипломатами, оскільки діяв досить рішуче. Недарма автор "Історії русів", який не виявляв симпатій до Виговського, так охарактеризував його з позицій русофіла: "Сей Виговський, бувши природним, поляком, заховав у собі характер нації своєї у всій повноті і з безмірного честолюбства свого, завше хотів собі уряду гетьманського за всяку ціну".

Свою нову ставку Виговський зробив на полковника Судиму (він же Сулимка та Сулименко). Цей правобережний отаман зібрав величенький загін козаків та селян-повстанців і розпочав бойові дії проти поляків. Сили його значно зміцніли, коли вдалося об'єднатись із загоном повстанців Варяниці, що діяв на Київщині. Проте найбільшим успіхом слід вважати те, що свою допомогу пообіцяв славетний отаман запорожців Іван Сірко.

Першим великим містом, наміченим до здобуття і, можливо, до влаштування там гетьманської столиці, стала Біла Церква. Вибір не випадковий: там саме перебували гетьман Тетеря та загін поляків під орудою полковника Маховського. Виговському і Судимі слід було дочекатися запорожців Сірка і вдарити на це пристойно укріплене місто разом. Одначе Виговський вирішив, що впорається і без участі запорозького полководця. І схибив. Сірко вже наближався до Умані, коли 24 лютого 1664 року Виговський і Сулима розпочали штурм. Всі їхні спроби нічого не дали. Втративши чимало людей, колишній гетьман мусив відступити. Але полковник Маховський не дав йому можливості перепочити й зібрати нові сили.

За однією з версій, яка, хоч і здається маловірогідною, але все ж таки побутує в історичних дослідженнях та розвідках, полковник Маховський зі своїм військом нібито вийшов з міста, напав на його табір і, здолавши опір козаків та повстанців, захопив Виговського у полон. За іншою, документально і ситуаційно переконливішою, Себастіан Маховський, нібито під слово честі, запросив Виговського на переговори, викликавшись бути посередником між ним і гетьманом Павлом Тетерею, польським командуванням та урядом. Насправді, як виявилося, це була змова: і гетьман Тетеря, і Маховський, як і все польське командування, були зацікавлені в тому, щоб колишній гетьман Виговський назавжди залишив військово-політичну арену України. Й одним з аргументів, яким усі причетні до цієї підступної операції, спрямованої проти Виговського (який на той час був сенатором Польщі, а ще - воєводою Київським і старостою Барським, отож судити його міг тільки королівський суд), виправдовували тим, що він зрадив і гетьманську Україну, і Польщу, оскільки налагодив взаємини з Росією.

Влаштований Маховським і Тетерею військово-польовий суд відбувався в ставці Маховського під Ольхівцями, Канівського повіту, і тривав близько десяти годин. Після винесення вироку. Іван Виговський встиг написати заповіт, який у перший частині своїй більше нагадує офіційне звинувачення своїх суддів, передусім, полковника Маховського. І можна лише дивуватися, що ні Маховський, ні гетьман Тетеря нічого не зробили для того, щоб цей викривальний документ було знищено.

"Без ніякого явного доказу, - писав Виговський, - не давши мені оправдатися,.. Маховський, полковник його королівської милості, з деякими його милості панами дорадниками своїми, взяв мене наперед на присягу, потім на сумління моє, що не мали мені робити ніякої кривди. Наперед під сторожею кілька днів тримали, обіцяючи відіслати мене до суду короля Речі Посполитої, знову не дали мені оправдатися, на якісь хлопські байки зробили мене винуватим і на смерть без суду І права шляхетського віддали","

Офіційної страти не було. За однією з версій, котрийсь із довірених людей Себастіана Маховського застрілив гетьмана, коли той, щойно склавши заповіту, вийшов з хатини, де перебував під арештом, аби покликати священика. За іншою, менш вірогідною, його вбили прямо в церкві, коли, стоячи навколішки, Виговський читав молитву.

Зберігся ще один надзвичайної ваги документ - скарга на ім'я польського короля Яна II Казимира, складена генеральними суддями Гетьманату Іваном Креховецьким та Германом Гапоновичем, а також генеральним писарем та ще п'ятнадцятьма адміністративними полковниками й генеральними старшинами. Креховецький особисто займався розслідуванням підступного вбивства колишнього гетьмана Виговського, й у згаданій "Супліці" він, та інші старшини, запевняють короля, що всі вони до цього злочину не причетні; прямо зазначають, що стався він через інтриги полковника С. Маховського і вимагають покарати його. До речі, в цьому офіційному папері, так само офіційно, полковника Маховського звинувачують у тому, що він провокував (або й шантажував) Виговського, намагаючись щоб той дав хаба-ря, за обіцянку полковника допомогти йому у здобутті гетьманської булави.

Складена була ця скарга ЗО листопада 1664 року, в гетьманському таборі під Лисянкою. Але, незважаючи на те, що вона була наслідком розслідування, автори її з подиву гідною легковажністю не подали жодних подробиць суду та страти Виговського, не зазначають навіть дати цієї страти. То ж, за одними відомостями, він нібито був розстріляний 16 березня 1664 року, за іншими - 17 березня, ще іншими -19 березня.

Та якщо точна дата смерті для нас, нащадків, окрім хіба що істориків, якогось принципового, вирішального значення не має, то питання про те, де саме він похований, хвилює всіх, оскільки йдеться про місце вшанування його пам'яті. Знову ж таки, ми повинні завдячувати історії, що вона зберегла заповіт І. Виговського, в якому той просить: "Тіло моє по християнському порядку землі віддати, котре має лежати у Скиті Великім, у склепі мурованім, в церкві Воздвижения Чесного Хреста. До того ж монастиря ігуменові і братії, за відправування сорокоусту і соборних париста-сів за відпущення моїх гріхів, записую дві тисячі золотих, щоби ся сума за чотири роки з містечка мого Руди, по п'ятсот золотих на кождийрік, була віддана..."

Але, по-перше, до подробиць описавши як мають розпорядитися після смерті його коштами та як віддячити монастиреві, Виговський все ж таки не назвав Скит так, як його, зазвичай, називали. І це дає підставу дослідникам сумніватися, то все ж таки, чи це йдеться про Манявський Скит (який знаходиться поблизу села Манява на Івано-Франківщині) чи про інший, що розташовувався на Львівщині, неподалік Стрия, поблизу маєтку Виговських. До того ж, не збереглося ніяких документів, які підтверджували б, що заповіт виконано, і поховано Виговського саме в церкві монастиря Манявський Скит, чи хоча б на цвинтарі цього монастиря.

Щоправда існує запис у "Чернігівському літописі". Але там сказано, що він "Похований у Великому Скиті з жінкою своєю Стеткевичівною". Водночас, деталізується, що жінка ця, Олена Виговська (Стеткевичівна), упала і вмерла одразу ж, щойно дізналася про смерть чоловіка. Проте інші джерела переконливо доводять, що вмерла вона через певний час. І збереглося розпорядження полковника Маховського, який, у відповідь на прохання Олени Виговської, наказував "відіслати тіло,., до жінки до Руди, під Стрий,., щоби його там, як русина, по-руськи поховали".

Про те, що дружина екс-гетьмана померла не одразу, свідчить і копія заповіту самої пані Виговської, що був вписаний у земську книгу міста Жидачова. Так от, із копії цього документу (сам він не зберігся) випливає, що Виговський, справді, був похований в церкві Воздвижения Чесного Хреста, і в скиту, але... не в Манявському, а тому, що знаходився поблизу маєтку Виговських біля села Руди-Гніздичівської. Погодьтеся, що аргумент досить сильний, і саме він збиває з пантелику багатьох дослідників, священиків та й просто шанувальників нашої історії. І все ж таки, більшість дослідників вважає, що поховання його слід шукати в Манявському Скиті. І пошуки ці тривають.

Відроджений у роки Незалежної України, цей Скит уже став місцем поклоніння пам'яті гетьмана Івана Виговського; тут, за ініціативи Благодійного Фонду імені гетьмана Виговського, було споруджено пам'ятник йому. В своєму романі-есе "Гетьман Виговський: погляд з XXI століття" я запропонував компромісний варіант: до остаточного з'ясування місця поховання Івана Виговського, тобто до часу, коли вдасться віднайти та ідентифікувати його останки, вважати Манявський Скит - Заповітним місцем поховання гетьмана Івана Виговського, тобто місцем, обраним самим Виговським та засвідченим його заповітом.

Автограф гетьмана Івана Виговського

Максим Кривоніс, полковник черкаський, перший полковник визвольної армії.
Іван Богун, полковник вінницький, наказний гетьман визвольної армії.
Филон Джалалія, полковник прилуцький, полковник кропивнянський, дипломат, наказний гетьман визвольної армії.
Тиміш Хмельницький, полковник, командир корпусу визвольної армії.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Матвій Гладкий, полковник миргородський, полковник Визвольної армії, керівник антипольського повстання.
Мартин Небаба, полковник чернігівський, полковник Визвольної армії.
Станіслав Морозенко, полковник реєстрового козацтва, полковник корсунський, командир корпусу визвольної армії.
Іван Золотаренко, полковник ніжинський, наказний гетьман визвольної армії.
Филон Гаркуша, полковник Визвольної армії, командир окремого повстанського корпусу.