Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Іван Малашевич, кошовий отаман запорізького козацтва.

Іван Малашевич, кошовий отаман запорізького козацтва.

Про цього отамана історикам відомо небагато. Особливо до того часу, коли в 1714 році його обрали кошовим отаманом. Єдине, що відомо достеменно, - це те, що в політичних поглядах своїх він був цілковитим антиподом Гордієнкові: коли той послідовно й наполегливо виступав проти союзу з росіянами, Малашевич, (роки народж. і см. невід., походив з козацького роду, що жив у Золотоноші, на Полтавщині) навпаки, так само послідовно й наполегливо домагався російського протекторату. Ось як характеризує цього козацького вождя історик Д. Яворницький: "Це був один з видатних отаманів початку XVIII століття. Спокійний, розваж ливий, прямий, чесний і богобоязливий, Малашевич був щиро відданий російському государеві й, очевидно, вважав своїм обов'язком так чи інакше повернути запорожців на попередні місця (базування - Б.С.) під скіпетр російської держави. З цією метою Малашевич звернувся з проханням до гетьмана Скоропадського про помилування Війська Запорозького, і гетьман Скоропадський доповів про прохання кошового цареві Петру Олексійовичу в нову столицю".

Одначе "помилування* не надійшло. А багатьох-багатьох козаків обурила сама постановка питання: хто це та з якого дива має нас "помилувати"? Російський імператор?! А вів хто такий для нас? Ми що, зібралися тут, на Січі, з його ласки, його милості? До того ж, Малашевич не взяв до уваги певних політичних нюансів. Зокрема, того, що територія на якій тепер базувалася СІЧ, перебувала, за мирними російсько-турецькими угодами, під контролем Криму, а отже й Туреччини. Одне слово, за кілька місяців Малашевичу довелося розпрощатися з булавою і перейти у звичайну старшину. Натомість кошовим став Василь Осипов.

Усіх подробиць ми не знаємо, але можемо припустити, що протягом майже двох років на Січі точилася боротьба між прихильниками Малашевича й Осипова. Наслідком було те, що 1716 року Малашевич знову став кошовим. І з чого ж він почав цього разу? Та з того ж самого, з чого починав і в пору першого терміну отаманування: заходився писати листи. Зокрема, написав гетьманові Скоропадському і миргородському полковникові Д. Апостолу, щоб вони поклопоталися про Військо Запорозьке перед царем. Тобто, щоб цар узяв козаків під свою високу руку. Але цареві було не до запорожців. Єдине, що він дозволив, це переходити на російський бік поодинці чи невеличкими групами. Але поширювався цей дозвіл тільки на тих, хто не брав участі в антиросійській військовій кампанії, не перебував у лавах військ гетьмана Мазепи і кошового К. Гордієнка. А таких, як з'ясувалося, на Січі було небагато.

Ще твердішу позицію зайняла по смерті Петра І його наступниця, Катерина І. Вона організувала справжню економічну блокаду Запоріжжя. Зажадала перекрити всі шляхи, що сполучали Січ з Україною, а купцям категорично забороняла навідуватись до козаків. Навіть ті з них, що йшли по сіль до Криму, мали обов'язок обминати табір січовиків. А Малашевич усе торочив про царську милість.

Але що вдієш, таким було його переконання. На Полтавщинні, звідки він походив, у ті часи серед козацтва панували переважно проросійські настрої. Яворницький характеризує його так: "Де був один із видатних отаманів початку XVIII століття. Спокійний, розсудливий, прямий, чесний і богобоязкий, Малашевич щиро був відданий російському государеві і, здається, поставив собі священним обов'язком вернути запорожців." під скіпетр російської держави".

Велике його невдоволення викликало те, що на Подніпров'я, повернувшись із Молдови, знову прибув авторитетний, впливовий отаман Кость Гордієнко. Малашевич із Гусаком організували йому протистояння. Дійшлося навіть до збройних сутичок, під час яких Малашевич намагався примусити Гордієнка залишити Запоріжжя. Не без участі Малашевича, хоч і під безпосереднім проводом І. Гусака, козаки заарештували Гордієнка, закували його в кайдани і привезли до свого табору. Та, як ми вже знаємо, незабаром Гусакові довелося тікати, а козаки знову обрали кошовим Гордієнка.

Не можна обминути в діях Малашевича і такого. Ми вже знаємо, що в своєму прагненні повернути козаків під владу Російської імперії він ладен був на будь-що, на будь-яку авантюру, І така нагода тралилася. Допомогли події у Польщі* Там, по смерті короля Августа II, розпалилася запекла боротьба, в тому числі й збройна, між претендентами на корону: сином Августа II Фрідріхом (його дуже хотіла бачити на троні Росія) і Станіславом Лещинським, якого підтримувала значна частина аристократії та Франція. Шукаючи собі союзників, де тільки змога, Лещинський звернувся до кошового Малашевича. Погодьмося, що це звернення було дуже дивним. Адже Росія Лещинського не хотіла, а сам Малашевич буквально марив прихильністю до себе імператриці. На що ж важив у цій ситуації Лещинський? Хіба лишень на те, що Малашевича, нарешті, образить одверте небажання російської імператриці "помилувати" підвладних йому козаків. Але не таким був Малашевич, щоб зважати на її царську неповагу.

Запишавшись зверненням до нього польського претендента на корону, кошовий вирішив розіграти польську карту. Щоб набити собі ціну, а може, просто з бажання донести на Лещинського та розкрити його задуми, він звертається до російського фельдмаршала Мініха. Мовляв, ти бачиш, що робиться? До мене, он, уже й поляки по допомогу звертаються, а ви, росіяни, все ще не хочете брати під свою руку. Побалакай там, нарешті, з імператрицею, нехай все-таки зглянеться на нас, козаків.

Дипломатичний шантаж уплинув. Дізнавшись, що з козаками починають загравати поляки, імператриця видає Указ (31 серпня 1733 року), яким пробачає запорожцям усі їхні провини і приймає під свою царську руку. Можна не сумніватися, що день, коли Малашевич дізнався про Указ, був для нього найщасливішим у житті. Щоправда, значна частина козаків не поділяла його захвату, отож скинула з отаманства і гукнула кошовим Івана Білецького. Такого росіяни собі не зичили. Тому скерували на Січ агентуру, яка почала всіляко інтригувати проти нового кошового. І незабаром Малашевич знову постав при владі.

Бід імені імператриці його, як вірного слугу, покликали до Білої Церкви. Там, разом зі 153-ома своїми однодумцями, він нарешті здійснив мрію цілого свого життя: склав присягу на вірність російській короні. Як мало, виявляється, потрібно людині для щастя! Про те, яка доля чекає в цьому підданстві на українське козацтво, Малашевич навіть не думав. Та він, очевидно, й неспроможний був до тверезої оцінки ситуації. Утішався лише здійсненням власної мрії. І з великою охотою підписав незабаром у Лубнах угоду, що передбачала: всі запорозькі козаки переходять у підпорядкування командувачеві російських військ в Україні; головне завдання козаків - оборона "російських кордонів". "Жалованіє" ж їм будуть платити за те, щоб назавжди запам'ятали: тут, в українських степах, вони охороняють російські кордони.

Повернувшись на Січ, Малашевич з великою пишнотою приймав у себе російського генерала Тараканова. А він як тут опинився? Та щоб прийняти присягу від усього січового товариства. Не встиг Тараканов від'їхати, як на Січ прибув представник султана. З подарунками і проханням не переходити на службу Росії. Але, пардон... Було вже пізно. Лещинському теж лишалося хіба що знизувати плечима од подиву: щоб після таких лютих розправ, що їх козаки та й уся Лівобережна Україна зазнали від російських військ, знову проситися під царську руку! Мабуть, правду кажуть: кожен заслуговує на те, чого він заслуговує.

Втім, своєю наполегливістю він, врешті-решт, домігся того, що російський уряд дозволив козакам, що таборилися на Кам'янці, заснувати Січ на "російській території*, в урочищі Базавлук. І в 1734 році козаки, справді, заснували цю, Базавлуцьку Січ, яка більше відома в історії як Нова Січ, і яка проіснувала до 1775-го, року зруйнування росіянами Запорозької Січі та ліквідації Запорозького козацтва.

Росія знала, чому вона заграє з козаками: йшлося до війни з Туреччиною, і потрібні були козацькі шаблі. І не гаялася 3 наказами. 1736 року Малашевича викликали до ставки фельдмаршала Мініха в Лубнах і звеліли повисилати сторожові загони козаків, які мали стежити за діями татарської орди і, в міру можливості, нейтралізовувати ЇЇ розвідувальні загони та роз'їзди. Невідомо, чим Малашевич не догодив козакам цього разу, але сталося так, що, як тільки він повернувся з Лубен, кошовим знову обрали Білецького.

Ще раз виринув Малашевич на політичній арені 1737 року. І теж у постаті кошового. Проросійська частина козаків перемогла на виборах саме тоді, коли росіяни почали ставити укріплення поблизу Січі. Гарнізон цього укріплення мав наглядати за козаками і, в разі найменшого заворушення між ними, братися до зброї. Чи могло таке сподобатися січовому товариству? Колись поляки вже пробували контролювати Січ із фортеці Кодак. Але скінчилось на тому, що Іван Сулима фортецю зруйнував. Те саме загрожувало й російським укріпленням поблизу Нової Січі.

Щоб якось утихомирити козаків, та відвернути їхню увагу від форту, фельдмаршал наказав їм рухатися в авангарді російських військ у поході на Очаків. Відтоді це стало традицією: в який би похід не йшли російські війська, в авангарді завжди були українські козаки. Вони й здобували "славу російській зброї".

Під Очаковом сталося те саме. Першими кинулися на штурм українські козаки, і Очаків став "містом російської слави".

Точних відомостей про подальшу долю Малашевича нема.

Кодак. Польська фортеця коло Дніпровських порогів, що мала стримувати козацькі походи на Чорне море. План ХVII століття

Павло Полуботок, наказний гетьман України.
Данило Апостол, полковник миргородський, гетьман України.
Кирило Розумовський, граф, гетьман Лівобережної України, генерал-фельдмаршал.
Іван Білецький, кошовий отаман запорізького козацтва.
Григорій Лантух, кошовий отаман запорізького козацтва.
Пилип Федорів, кошовий отаман запорізького козацтва.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Максим Залізняк, керівник гайдамацького повстання, гетьман повстанського війська.
Іван Гонта, сотник надвірної міліції, полковник уманський, командир повстанського корпусу гайдамаків.
Верлан, сотник надвірних козаків, отаман гайдамаків.