Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. -
Протистояння блоків

На рубежі 40 - 50-х років міжнародна ситуація різко загострилася, холодна війна сягнула апогею. У 1949 р. Радянський Союз випробував свою першу атомну бомбу. У радянському керівництві вважали неможливим тривале співіснування соціалістичної системи з іншим суспільним ладом. Сталін не лише не хотів пом'якшувати чи зупиняти конфлікт із західним світом, а, навпаки, свідомо загострював його. Не встигли притихнути пристрасті навколо справи Берліна, як з'явилося нове вогнище міжнародної напруженості, цього разу на Далекому Сході.

25 червня 1950 р. війська Північної Кореї перейшли демаркаційну лінію і розпочали наступ на південь. Північно-корейське керівництво у своїх намірах діяло, правдоподібно, за згодою Сталіна та Мао Цзедуна. Лінія поведінки Кремля, як видається, базувалася на розрахунку, що обмежений конфлікт на Далекому Сході, який не приведе до прямого зіткнення із США, а отже не містить ризику світової війни, може зміцнити позиції СРСР у регіоні. Впродовж короткого часу армія КНДР зайняла майже 90% території Південної Кореї. США надали їй збройну допомогу і змогли схилити до цього більшість членів ООН. 16 держав скерували в розпорядження ООН свої військові відділи, основу яких становили армійські з'єднання США.

Після того як американські війська та збройні формування ООН розгромили армію Північної Кореї, у конфлікт втрутився Китай. Півмільйонна китайська армія, яка виступала під маркою "добровольців", 25 жовтня 1950 р. ринула на територію Кореї. Китайське вторгнення, здійснене, зрештою, за згодою Сталіна, поставило світ на грань Третьої світової війни. Президент Г. Трумен на прес-конференції 30 листопада 1950 р. погрожував застосуванням ядерної зброї. У відповідь СРСР зосередив поблизу корейського кордону п'ять дивізій. Однак радянське керівництво не зважилося на пряме збройне втручання у конфлікт. У липні 1951 р. з ініціативи радянської дипломатії розпочалися мирні переговори у корейському питанні. Основним пунктом угоди, підписаної у Панминчжоні 27 липня 1953 р., була домовленість про те, що сторони воєнного конфлікту має розділити демілітаризована смуга в 4 км завширшки, яка повинна перетнути 38 паралель із південного заходу на північний схід. Поділ Кореї був збережений.

Тим часом загострилася ситуація у Південно-Східній Азії. У вересні 1945 р. на Індокитайському півострові постала очолювана комуністами Демократична Республіка В'єтнам зі столицею у м. Ханой. Восени 1946 р. розпочалася війна між ДРВ і Францією, яка намагалася зберегти свої позиції в Індокитаї. Прагнучи послабити впливи комуністів у В'єтнамі, Париж підтримав створення у 1949 р. В'єтнамської держави зі столицею у Сайгоні, що цілком залежала від Франції. У 1950 р. уряд ДРВ був визнаний Радянським Союзом і Китаєм. У відповідь США встановили дипломатичні відносини зі сайгонським урядом. Війна, у якій Франція зазнала відчутної поразки, втративши одну з найважливіших баз у Дьєнб'єнфу, закінчилася конференцією в Женеві (квітень - липень 1954 р.). На порядку денному конференції, поряд із розглядом ситуації в Кореї, стояла проблема Індокитаю. 20 липня 1954 р. підписано чотиристоронню угоду (Франція, Велика Британія, СРСР і КНР). В'єтнам поділено на дві частини вздовж 17 паралелі; на політичній мапі Індокитаю постали дві в'єтнамські держави.

Корейська війна привела до загострення взаємин між США і Китаєм і, звичайно, посилила напругу американо-радянських відносин. її наслідком була активізація змагань в озброєнні. У Сполучених Штатах зросли витрати на оборону, які 1952 р. сягнули суми 44 млрд доларів проти 17,7 млрд у 1951 р. Це дозволило забезпечити швидкий розвиток ядерної технології і створення носіїв зброї масового знищення. Суттєвий поступ у цих ділянках спричинився до зміни воєнної доктрини США і НАТО. У 1957 р, держави Північноатлантичного союзу прийняли стратегію масованої відплати як власну військову доктрину. У разі воєнного конфлікту доктрина передбачала здійснення масованого ядерного удару на цілі супротивника з застосуванням стратегічної бомбардувальної авіації США.

Одним із наслідків війни у В'єтнамі було посилення зацікавлення США розвитком ситуації на Індокитайському півострові, що було спричинене намірами протидіяти прагненням уряду ДРВ опанувати увесь В'єтнам та зростанню впливів СРСР чи Китаю в регіоні. Відповіддю Сполучених Штатів на поразку Франції в Індокитаї та рішення Женевської конференції було підписання у столиці Філіппін 8 вересня 1954 р. договору про колективну оборону Південно-Східної Азії (СЕАТО). Договір об'єднував США, Францію, Велику Британію, Австралію, Нову Зеландію, Філіппіни, Пакистан і Таїланд. В угоді зазначалося, зокрема, що в разі воєнної агресії проти зони пакту або проти однієї з союзних країн, союзницькі сили зустрінуть загальну небезпеку відповідно до їхніх конституційних порядків.

Приєднання ФРН до політично-військових структур Північноатлантичного пакту, яке відбулося 5 травня 1955 р., було використане СРСР як привід для оформлення своїх відносин із залежними країнами Центрально - Східної Європи. 14 травня 1955 р. представники Албанії, Болгарії, Чехословаччини, НДР, Польщі, Румунії, Угорщини та Радянського Союзу підписали у Варшаві Договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу. Згідно зі статтями договору, держави-учасниці зобов'язувалися консультуватися в усіх найважливіших міжнародних питаннях, а в разі нападу на одну із держав-членів договору - надати їй негайну допомогу. Головними органами Варшавського договору були Об'єднане командування держав-учасниць та Політичний консультативний комітет. Утворення Варшавського договору мало санкціонувати присутність радянських військ на території держав-учасниць. Договір мав на меті вести спільну військову політику стосовно НАТО, а насправді став потужним і зручним інструментом втручання Москви у внутрішні справи держав-учасниць.

Ці рішення завершили процес формування другого головного чинника повоєнної системи міжнародних відносин. її найважливішою властивістю було протистояння двох потужних політично-військових блоків - Північноатлантичного пакту і Варшавського договору. Обидва блоки стали головними інституціями холодної війни.

Особливістю новоявленої системи союзів була їх гегемоністська природа: провідна велика держава займала в альянсі виняткове становище. Це стосується Варшавського договору, де Радянський Союз мав практично цілковиту перевагу над своїми меншими партнерами. Дещо іншою була структура відносин у Північноатлантичному пакті, в якому дві держави з обмеженим ядерним потенціалом - Англія і Франція - разом із представниками США творили генеральний штаб альянсу. По обидва боки держава-гегемон посідала ядерну монополію; хоча дві зазначені держави - учасниці НАТО, мали у своєму розпорядженні відносно невелике число одиниць ядерної зброї. Володіння ядерною зброєю в обох знаходилося у розпорядженні керівництва держави-гегемона і воно було наділене правом вирішального голосу у її можливому використанні.

Таке домінування наддержав є новим явищем в історії європейської системи союзів: ані Англія, ані Росія, дві флангові великі держави у європейській історії XVIII та XIX ст., не вимагали будь-коли залежності від своїх партнерів по союзу. Так само свого роду феноменом є постійне стаціонування військ держави-гегемона на території держав-учасниць союзу як засіб союзницької політики. Деякі з держав-членів союзів відмовилися від присутності чужинецьких військових частин на своїй території: з такими вимогами виступили Данія та Норвегія, а на сході - Румунія. У 1966 р. Франція вийшла з військової організації НАТО.

Зобов'язання НАТО виходили поза Європу і стосувалися також Північної Америки, тобто США і Канади. Тут, отже, йдеться про союз європейських країн із неєвропейською великою державою, що виступала в ролі їхнього захисника. Подібне становище було й у Варшавському договорі: і в ньому групувалися європейські держави та СРСР, який лише частиною своєї території належав до Європи. Таким чином, атлантичний союз протистояв євроазійському.

Часткова розрядка
Кризи та локальні конфлікти
Крах колоніальної системи
2. Країни Заходу і трансформації системи міжнародних відносин в останній третині XX - на початку XXI ст.
Розрядка міжнародної напруженості в 70-і рр. XX ст.
Загострення міжнародної ситуації на початку 80-х рр.
Крах європейських тоталітарних режимів і розпад СРСР
Міжнародні відносини після краху європейських тоталітарних режимів і розпаду СРСР
Характерні риси розвитку міжнародних відносин на початку XXI ст.
Міжнародний тероризм