Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. -
Постання двох німецьких держав

Окупаційна політика Москви спричинила разом з тим наростання взаємної недовіри і напруженості у стосунках між державами - переможницями. На них значною мірою позначалися різні підходи держав до економічних проблем політики у німецькому питанні. Хоча у Потсдамі не йшлося про можливість в найближчій перспективі політичної єдності Німеччини, учасники конференції передбачали все ж створення центральних німецьких управлінь у справах фінансів, транспорту, зв'язку, промисловості і зовнішньої торгівлі. Однак ці центральні економічні управління з огляду на опір Франції, яка не брала участі у Потсдамській конференції, так і не були створені. Франція домагалася у той час поділу Німеччини на ряд держав. Радянське керівництво, натомість, наполягало на збереженні чи відновленні економічної єдності Німеччини. Москва розраховувала при цьому на можливість участі в контролі та експлуатації найпотужнішого німецького індустріального регіону - Рурської області, не пропонуючи водночас надання західним державам таких самих прав у своїй зоні окупації.

Ці розбіжності ставали складовою частиною ідеологічного та політичного протистояння між Сходом і Заходом, що дедалі більше проявлялося після Другої світової війни. Наростання суперечностей між недавніми союзниками спонукало західні держави до зміни політики у німецькому питанні, зокрема до перемін у ставленні до німців. Першим свідченням нових орієнтирів політичного курсу США стосовно Німеччини стала промова державного секретаря Дж. Бірнса, виголошена 6 вересня 1946 р. у Штутгарті. Він передбачав, зокрема, об'єднання американської і британської зон окупації, запровадження у майбутньому цілковитої заборони на подальший демонтаж промислових підприємств і обладнання, говорив про можливість створення тимчасового німецького уряду та пропонував скликання на основі виборів законодавчих зборів, які опрацювали б майбутню конституцію. "Американський народ, - заявляв він, - хоче передати урядування у Німеччині німцям... Американський народ бажає допомогти німцям гідне місце серед чільних та миролюбних народів".

2 грудня 1946 р. Дж. Бірнс і міністр закордонних справ Великої Британії Е. Бевін уклали угоду про злиття окупаційних зон обох держав в "Об'єднану економічну область'' Угода набрала чинності з 1 січня 1947 р. Утворена територіальна одиниця дістала назву "Бізонія". У 1947 р. в "Бізонії" були створені законодавчий орган та органи управління в сфері економіки, сільського господарства, праці, транспорту, фінансів і пошти. Як законодавчий орган виступала Економічна рада, яку обирали ландтаги; поряд із нею функціонувала друга палата - Рада земель, як представництво крайових урядів. Виконавчим органом стала Адміністративна рада, Керівниками управлінь в Адміністративній раді були виключно члени ХДС/ХСС. Законодавча рада й Адміністративна рада підпорядковувались двосторонньому американо-британському контрольному органу.

Восени 1948 р. до окремих англо-американських відомств "Бізонії" приєдналася Франція і таким чином поступово, шляхом з'єднання з французькою зоною окупації, ставала "Тризонією". Розпочався цей процес із запровадження у всіх трьох західних зонах окупації 18 червня 1948 р. нової валюти - німецької марки. Кожний громадянин західних зон мав право обміняти 60 райхсмарок на 60 німецьких марок за курсом 1:1, причому 40 нових марок за 40 райхсмарок міг отримати відразу. Обмін заощаджень відбувався у співвідношенні 10:1, причому зарплати, допомога, пенсії та акції перераховувалися у співвідношенні 1:1. Всі інші грошові засоби заощаджень обмінювалися у співвідношенні 10:0,65.

Радянська окупаційна адміністрація у відповідь на західнонімецьку грошову реформу оголосила про намір запровадження окремого засобу платежу. 23 червня 1948 р. розпочато грошову реформу в радянській окупаційній зоні та на території Берліна. Оскільки у радянських властей не було ще нових банкнот, то реформа зводилася, попервах, до наліпок на тодішні асигнації Нові банкноти запроваджено в обіг 25 липня 1948 р. Всі мешканці радянської зони і Берліна могли обміняти до 70 райхсмарок у співвідношенні 1:1, решту грошової суми у співвідношенні 10:1. Внаслідок цих реформ Берлін був поділений на дві валютні території. Суперечки між СРСР і західними державами в питаннях фінансово-економічної політики в Німеччині набрали кризового характеру. 24 червня 1948 р. радянські власті заблокували всі доступи до Західного Берліна, наступного дня припинено енергопостачання міста. Західні держави виступили на захист свободи і життя берлінців. Реакцією американців і англійців на дії Москви було негайне створення "повітряного мосту" між Західною Німеччиною і Західним Берліном. За допомогою авіатранспорту вони щодня доставляли у заблоковане місто близько 10000 тонн продовольства, сировини, вугілля. Через 11 місяців радянська блокада Берліна була припинена і таким чином берлінська криза закінчилася.

Берлінська криза спонукала західні держави приступити до реалізації намірів політичного об'єднання трьох західних зон окупації. Вперше цей задум набрав конкретного окреслення після провалу лондонської конференції Ради міністрів закордонних справ (листопад - грудень 1947 р.), яка обговорювала територіально-правову структуру майбутньої Німеччини. Різниця поглядів між СРСР і трьома західними державами під час конференції засвідчила, що спільна політика чотирьох держав у німецькому питанні зазнала невдачі. На скликаній невдовзі (лютий - червень 1948 р.) у Лондоні конференції трьох західних великих держав і країн Бенілюксу (Бельгії, Нідерландів, Люксембургу) були визначені, зокрема, принципи політики стосовно Німеччини. Поряд із акцентуванням на основних завданнях співпраці західноєвропейських держав у ділянці розвитку економіки Німеччини учасники конференції уповноважували прем'єрів урядів німецьких земель скликати законодавчі збори, які повинні були ухвалити конституцію. На знак протесту проти рішень лондонської конференції радянська делегація 20 березня 1948 р. полишила Союзну контрольну раду. Після цього Союзна контрольна рада фактично перестала існувати.

Радянська блокада Берліна, західна допомога Західному Берлінові дали новий імпульс політиці стосовно Німеччини й змінили взаємини між західними державами і населенням Західної Німеччини. Зростання почуттів західної солідарності почали руйнувати дотеперішні прохолодні стосунки між переможцями і переможеними. 1 липня 1948 р., згідно з постановою лондонської конференції шістьох західних держав, три військові губернатори США, Великої Британії і Франції вручили прем'єрам 11 німецьких країв, що зібралися у Франкфурті-на-Майні, три документи. Перший з них містив напрямні у справі скликання законодавчих зборів. їхнім завданням було прийняття нової конституції, яка мала бути схвалена населенням на референдумах. Новоутворена держава повинна була стати федерацією в дусі традицій німецького та американського федералізму. У другому документі йшлося про проведення змін у поділі територій країв. Третій викладав основні засади Окупаційного статуту, який мав набрати чинності з моменту утворення нової держави. В процесі переговорів прем'єрів з окупаційними властями було, врешті, досягнемо компромісної домовленості, що замість конституції буде ухвалено лише тимчасовий Основний закон (Grundgesetz), який вимагав би ратифікації не на референдумах, а лише в крайових парламентах.

1 вересня 1948 р. законодавчий орган - Парламентська рада, до складу якої увійшли представники 11 ландтагів - розпочав у Бонні роботу. Головою Ради був обраний К. Аденауер (ХДС). 8 травня 1949 р. Парламентська рада ухвалила проект Основного закону Федеративної республіки Німеччини. Прапором майбутньої держави затверджено триколірний чорно-червоно-золотиЙ стяг, а столицею обрано Бонн. Після того, як проект був схвалений військовими губернаторами, Основний закон упродовж травня ратифікували ландтаґи 10 країв. Лише крайовий парламент Баварії, політичні сили якої вважали устрій створюваної ФРН надто централізованим, відхилив проект Основного закону. 12 травня офіційно представлено Окупаційний статут, який набирав чинності після утворення Федерального уряду. Положення Статуту стосувалися, зокрема, забезпечення безпеки окупаційних військ, представництва ФРН у міжнародній політиці, контролю над її закордонною торгівлею, декартелізації промисловості тощо. Передбачалося створення Високої союзної комісії, як основного органу окупаційної політики трьох західних держав на новому етапі. 23 травня 1949 р. відбулося урочисте оголошення Основного закону ФРН.

Вибори до вищого законодавчого органу Бундестагу відбулися 11 серпня 1949 р. Християнські демократи отримали 31% голосів, соціал-демократи - 29,2%, ліберали - 12%, комуністи - 5,7% . ХДС і ХСС творили від 1949 р. спільну парламентську фракцію. Розподіл ролей між ними полягав у тому, що ХДС вів політичну діяльність у всіх землях федерації за винятком Баварії, а ХСС лише виключно у Баварії. 12 вересня 1949 р. перший Бундестаг зібрався у Бонні на установче засідання. Першим президентом ФРН був обраний голова ВДП Т. Гойс. 15 вересня К. Аденауер більшістю в один голос був обраний канцлером. До складу коаліційного уряду за результатом виборів увійшли представники ХДС-ХСС, ВДП і правої Німецької партії. Установлення столиці у невеликому Бонні, а не у Франкфурті-на-Майні мало ніби підкреслити тимчасовий характер новопосталої держави, а отже і поділу Німеччини.

У відповідь на заснування ФРН Москва та німецькі комуністи заходилися із створенням держави в радянській зоні окупації. Перші кроки у цьому напрямі зроблено вже у 1947 р. Під час роботи лондонської конференції Ради міністрів закордонних справ у грудні 1947 р. радянські військові власті і СЄПН скликали "Німецький народний конгрес за єдність і справедливий мир", у роботі якого повинні були взяти участь представники всіх демократичних партій і масових організацій з цілої Німеччини. Цей Народний конгрес, мав, згідно з комуністичними уявленнями, започаткувати творення загально-німецької держави. Насправді ця акція, провідною силою якої була СЄПН, обмежилася рамками радянської зони. У березні 1948 р. зібрався другий Народний конгрес, що обрав своїм постійним органом Народну раду, яку комуністична пропаганда зображала як орган всенімецького представництва. Відтак Народна рада паралельно до створеної на заході Парламентської ради розпочала працю над проектом конституції Німецької демократичної республіки.

У травні 1949 р. відбулися вибори до III Народного конгресу, які проходили за єдиними списками кандидатів. Новообраний Конгрес обрав зі свого складу Другу німецьку народну раду, яка затвердила конституцію. За темпами підготовки та опрацювання конституції радянська зона випереджувала західні зони. Зате з формальним проголошенням східнонімецької держави її творці зволікали, очікуючи створення державних органів Федеративної республіки, щоби подати заснування Німецької демократичної республіки лише як відповідь на заснування ФРН. 7 жовтня 1949 р. Друга Німецька народна рада уконституювалася як Тимчасова народна палата і впровадила у життя Конституцію НДР. Першим президентом був обраний В. Пік; уряд очолив О. Ґротеволь.

Таким чином, конфлікт між Сходом і Заходом спричинився до того, що були створені дві німецькі держави. Однак, попри всі труднощі свого існування на рубежі глобального протистояння двох політичних систем, Німеччина не лише не зникла, а навіть здобула з цього користь. Внаслідок цих подій німці із переможених стали союзниками відповідних держав-окупантів, а також склалися умови для швидкого послаблення окупаційного режиму.

Федеративна Республіка Німеччина (1949 - 1989)
Конституційний лад
"Ера Аденауера" (1949 - 1963)
Уряд Л. Ергарда
"Велика коаліція"
Німецька Демократична республіка
"Ера Ульбріхта" (1953 - 1971)
Правління Е. Гонеккера
Об'єднання Німеччини
Об'єднана Німеччина (1990 р. - початок XXI ст.)