Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. -
Близькосхідна проблема. Позиції Сходу і Заходу

Одним із найнебезпечніших проявів конфронтації та протиборства у світі етапи локальні конфлікти, які, по суті, охопили майже всі континенти і являли собою важко контрольовані вогнища можливого переростання "холодної війни" в гарячу, до того ж глобального масштабу. Про те, наскільки вони були небезпечними, свідчить хоча б той факт, що в локальних післявоєнних конфліктах загинуло понад 25 млн чол. Механізм їх зародження за умов світової конфронтації та протиборства простий. У жодній країні світу немає і не може бути однорідного суспільства. Претензії на владу, скажімо, одного соціального прошарку чи впливової групи підпиралися могутністю та підтримкою наддержави. Противники шукали і знаходили підтримку іншої наддержави. Радянським керівництвом ця здебільшого кланова чи родоплемінна боротьба зображалася як національно-визвольний рух, один із трьох потоків, які складають так звані рушійні сили "революційної епохи переходу від капіталізму до соціалізму". Внаслідок цього Радянський Союз був утягнений в численні конфлікти на "палаючому" африканському континенті та в Латинській Америці — в Анголі, Ефіопії, Мозамбіку, Нікарагуа тощо. А вироблені в Радянському Союзі танки стали основою жорстокої влади багатьох диктаторських режимів у світі. Вони складали левову пайку так званої "безкорисливої допомоги".

Досить було комусь із правителів "третього світу" заявити, що він будує соціалізм, як радянське керівництво відразу ж надавало йому "братерську" допомогу, що виражалася в астрономічних сумах, які, звісно, ніхто й ніколи не поверне (із 165 млрд. дол. боргів колишньому СРСР основна маса припадає на країни "третього світу"). Сполучені Штати Америки також не жаліли коштів на підтримку "дружніх" країн (у 1962—1976 pp. допомога США таким країнам сягала 105 млрд. дол.). Багато хто, таким чином, жив за рахунок суперництва гігантів. Країни "третього світу" перетворилися на поле битви між Сходом і Заходом. Саме там, на думку лідерів Сходу і Заходу, мала вирішитися історична доля майбутнього — соціалізм чи демократія.

Унаслідок такого підходу ідеологічна боротьба перемістилася до країн "третього світу", в яких наростали і розгоралися локальні конфлікти. Найбільш небезпечними конфліктами локального порядку були в'єтнамська війна США та афганська авантюра СРСР, де у воєнних діях безпосередньо брали участь збройні сили великих держав. Разом з тим після корейської війни обидві великі держави свідомо уникали безпосереднього бойового зіткнення своїх збройних сил. У цілому ж наростання протистояння на теренах "третього світу" призвело до глобалізації протиборства двох систем, зростання міжнародної напруженості.

Близькосхідна проблема. Позиції Сходу і Заходу

Пороховою бочкою планети у повоєнний . період став Близький Схід, де всередині 50-х років зіткнулися інтереси великих держав. І тих і інших приваблювали насамперед багаті поклади дешевої нафти. Іншим чинником, що живив цей інтерес, було прагнення здобути там вигідні стратегічні позиції. Підвищена увага Сходу і Заходу до цього важливого регіону зумовлювалася подіями, що відбулися тут на початку 50-х років. Революція 1952 р. в Єгипті, націоналізація урядом Гамаль Абдель Насера Суецького каналу в 1956 р. та англо-франко-ізраїльська агресія проти Єгипту, як відповідь на цю акцію — усе це надовго привернуло увагу великих держав до Близького Сходу. Прорадянський курс насерівського Єгипту, зміна політичного режиму в Іраку (1958) стурбували керівництво західних держав. За розпорядженням президента США Д. Ейзенхауе-ра та прем'єр-міністра Великої Британії Г. Макміллана на територію Лівану та Йорданії були введені англо-американські війська. Таким чином, була реалізована доктрина Ейзенхауера, оприлюднена ще в 1957 р. Доктрина Ейзенхау-ера виходила з політики "стримування комунізму". В її основі лежала ідея політичного вакууму на Близькому Сході, що з'явився там унаслідок ослаблення позицій Англії та Франції. А тому США брали на себе зобов'язання надавати

підтримку на Близькому Сході всім, хто боровся проти агресії з боку будь-якої країни, яка контролювалася комунізмом. Політика великих держав призвела до розколу арабського світу. Сірія, Ірак, Єгипет, ОВП (Організація визволення Палестини) зайняли прорадянську позицію. Саудівська Аравія, Кувейт, Йорданія дотримувалися західної орієнтації. Однак фокусом усіх суперечностей у близькосхідному регіоні стало арабо-ізраїльське протистояння, яке постійно підігрівалося великими державами. Ворожість арабського світу до створеної у 1948 р. на основі рішення ООН держави Ізраїль та ізраїльська політика блокування державотворчих процесів у середовищі палестинських арабів зав'язали такий вузол суперечностей, який за умов конфронтації розв'язати практично було неможливо. Ось чому на Близькому Сході час від часу спалахували короткі (оскільки великі держави усе ж контролювали і регулювали ситуацію на Близькому Сході, щоразу відновлюючи статус-кво як гарант збереження миру між ними самими), але масштабні і криваві арабо-ізраїльські війни. Розв'язана арабами в червні 1967 р. війна проти Ізраїлю закінчилася для Сірії та Єгипту поразкою і значними територіальними втратами (Сінайсь-кий півострів, Голанські висоти, Західний берег Йордану тощо). Війна зав'язала ще тугіший вузол суперечностей. Спроби СРСР і США розв'язати його власними зусиллями виявилися безуспішними. Так, запропонований у 1969 р. американським державним секретарем Роджерсом план мирного врегулювання, в основі якого лежала ідея обміну захоплених Ізраїлем територій на всесторонню угоду, був відкинутий обома сторонами. Наступного року конфронтація на Близькому Сході ще більше посилилася. Єгипет розпочав бойові дії на виснаження уздовж Суецького каналу. Ізраїль відповів масованими авіаударами по території Єгипту. Радянський Союз на прохання Єгипту розмістив на його території масштабну систему протиповітряної оборони з обслуговуючим персоналом у 15 тис. чол. Король Хусейн завдав ударів по загонах ОВП і змусив їх покинути територію Йорданії. Сірійські війська, своєю чергою, вторглися в Йорданію. У відповідь Ізраїль оголосив мобілізацію, а США посилили своє військово-морське угруповання у Східному Середземномор'ї і заявили, що не потерплять стороннього втручання

у близькосхідні події. Сірія вивела свої війська з Йорданії. Стало зрозумілим, що Радянський Союз не піде на ризик великої війни, тим більше, що його позиції у регіоні значно послабилися. У 1972 р. Анвар Садат відмовився від послуг радянських "радників" й розпочав поворот у внутрішній та зовнішній політиці.

Невдалою для арабів виявилася також війна Судного дня 1973 р., в якій вони знову зазнали поразки. Після цих кривавих воєн ставало дедалі очевиднішим, що вирішити близькосхідні проблеми воєнним шляхом — ілюзія. Примирення і співіснування арабів і ізраїльтян лежать у площині мирних переговорів та політичних рішень і доброї волі обох сторін. Проте тривалий час процес мирного урегулювання стримувався протиборством між Сходом і Заходом, яке було постійним чинником, що живив хронічну конфліктну ситуацію у близькосхідному регіоні.

Три центри сили у Західному світі. Суперечності чи співпраця?
Берлінська криза 1958—1963 pp.
Міжнародна розрядка в першій половині 70-х років. ІІ значення для формування міжнародних відносин
Проблема безпеки та співробітництва у Європі
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 70-х - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 80-х РОКІВ
Поворот від розрядки до нового витка напруженості
Розвиток радянсько-американських відносин у другій половині 70-х— першій половині 80-х років
Стосунки між країнами соціалістичної співдружності у другій половині 70-х — першій половині 80-х років
КАРДИНАЛЬНІ ЗМІНИ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН У СВІТІ НАПРИКІНЦІ XX-НА ПОЧАТКУ XXI СТ.
Горбачовська перебудова в СРСР та нове політичне мислення