Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. -
Нова роль НАТО: надії і тривоги

Крах комунізму в Європі значно вплинув на функціональне призначення і прерогативи НАТО. Альянс залишився єдиним військово-політичним блоком у світі. Час змів його суперника ОВД. Але потреба в НАТО не відпала, оскільки світ ще далекий від безпеки і загального миру. А стаття 6 Вашингтонського договору, яка обмежувала зону відповідальності блоку територією країн-учасниць і морськими районами Середземного моря та Північної Атлантики, що прилягають до них, виявилася несумісною з тими новими завданнями, які постали перед НАТО. Північноатлантичний альянс почав виконувати за нових умов миротворчі місії в конфліктних районах, які з'явилися як продукт краху комунізму. Уже в період кризи у Перській затоці (1990—1991) військові сили блоку використовувалися за межами його традиційної географічної зони. За операцією

"Буря в пустелі" настали миротворчі акції в Боснії (1994— 1995) та Косово (1999), які можна назвати практикою "примусу до миру". Нові миротворчі функції сприяли трансформації Північноатлантичного альянсу у військову силу системи колективної безпеки. Якщо раніше НАТО було оборонним союзом Заходу і протистояло ОВД, то тепер його основне завдання — підтримка миру і безпеки в Європі та світі. У зв'язку з цим на мадрідському саміті у липні 1997 р. було прийнято рішення про перегляд і оновлення стратегії НАТО. У документах саміту наголошувалося, що "акцент переноситься з оборони географічної зони відповідальності НАТО на забезпечення інтересів його країн-членів у будь-якому регіоні світу".

Звідси цілком закономірне й навіть необхідне розширення членства союзу (Рада НАТО ухвалила рішення з цього питання ще в 1992-1993 pp.).

9 липня 1997 р. у Мадріді було прийнято рішення щодо членства в НАТО Польщі, Чехії та Угорщини. У грудні 1997 р. ці країни підписали протокол про вступ до НАТО, після чого почалася тривала процедура його ратифікації всіма членами Альянсу. Головною метою означених країн було не тільки закріпити свою західну орієнтацію, а й прикритися натівським щитом, не опинитися знову в "братніх" обіймах колишнього східного наставника. Нарешті, закріпити свої демократичні надбання, назавжди порвавши з комунізмом. Цього ж прагнули і три прибалтійські держави, які у січні 1998 р. підписали Хартію партнерства зі США, що було розцінено Москвою, як перший крок країн Балтії до НАТО. Для країн Центральної і Східної Європи прилучення до НАТО стало реалізацією європейського вибору.

Плани розширення НАТО викликали негативну реакцію Москви, яка розцінила їх як наступ Заходу на свої національно-державні інтереси в колишніх районах свого впливу. З одного боку, Росія заявляла, що розширення НАТО не суперечить її національним інтересам, а з іншого, — виявляла стурбованість втратою позицій у Центральній та Східній Європі і водночас не відмовлялася від надій на відновлення статусу наддержави.

Основоположний акт, підписаний 27 травня 1997 р. між Росією і НАТО як спроба нормалізації стосунків, визначив на перспективу сфери, норми і механізм взаємовідносин сторін (Росія стала усіченим членом "вісімки", членом Паризького клубу кредиторів тощо). Однак прийнятий сторонами акт не знайшов практичного застосування. Російське керівництво, яке традиційно вважає Балкани сферою свого впливу, вкрай негативно відреагувало на воєнну акцію НАТО проти Югославії навесні і влітку 1999 р. Не маючи інших засобів впливу, Росія затягувала ратифікацію СНО-2, посилювала анти - натівську кампанію, чому сприяли антизахідні настрої в усіх верствах російського суспільства. Зобов'язання Основоположного акта "працювати спільно заради встановлення в Європі сумісної і всесторонньої безпеки, основаної на прихильності загальним цінностям і нормам безпеки в інтересах усіх держав", певний час виявилися незатребуваними.

Однак, крім небезпеки опинитися в ізоляції, спротив Росії розширенню НАТО на Схід нічого не обіцяв, а тому новий російський президент В. Путін, зважаючи на реальну ситуацію, розпочав новий діалог з Альянсом. Він завершився у 2002 р. фіксацією стосунків Росії з НАТО за формулою "Ради 20" (НАТО + Росія, 19+1), що відкривало шлях до співробітництва у сфері миротворства, ядерної безпеки та роззброєння. Така форма влаштовувала обидві сторони. Не маючи наміру в найближчому майбутньому стати членом НАТО, Росія водночас прагнула якомога більше впливати на його рішення. Зі свого боку НАТО не хотіло обтяжувати себе відповідальністю за проблеми Росії, зокрема на Далекому Сході (територіальні суперечки з Японією, прикордонні непорозуміння з КНР тощо).

Тим часом процес розширення НАТО на Схід тривав. На празькому саміті (21—22 листопада 2002 р.) лідери НАТО запросили до Альянсу сім країн. Повноправними членами НАТО у 2004 р. стануть Естонія, Латвія, Литва, Болгарія, Румунія, Словаччина та Словенія.

Заключним акордом "самітів розширення" стало підписання в середині грудня 2002 р. між НАТО і ЄС спільної декларації про стратегічне партнерство, що надало європейцям можливість проводити як спільні з НАТО, так і самостійні військові операції. З цією метою ЄС створює 60-тисячний корпус, формування якого мало завершитися 1 березня 2003 р.

Формування нової моделі посткомуністичного світу в 90-ті роки
Характерні видозміни у форматі міжнародних відносин після 11 вересня 2001 р.
Погляд у майбутнє
ЛІТЕРАТУРА
1. Політична історія як наука
1.1. Особливості еволюції політичної історії
1.2. Політична історія у просторі соціально-гуманітарних наук
1.3. Політична історія України
Запитання. Завдання
2. Політичні аспекти утворення Київської Русі — середньовічної Української держави (IX—X ст.)