Політична історія України - Танцюра В.І. -
Криза козацької автономії

Після смерті Б. Хмельницького посаду гетьмана впродовж місяця формально обіймав його 16-річний син Юрій. Проте старшина майже відверто ігнорувала його повноваження: тиждень Миргородський полковник Г. Лісницький не віддавав йому булаву й бунчук батька, поширювалися чутки щодо хворобливості Юрія (приступи епілепсії, грижа). У результаті І. Виговський спершу став виконуючим обов'язки гетьмана, а наприкінці жовтня 1657 р. у Корсуні його обирають гетьманом. Так було зірвано план Б. Хмельницького щодо спадкового гетьманства.

Виговський мав намір будувати типову для середньовіччя аристократичну республіку, що посилювало охлократичні тенденції в масах, послаблювало центральну владу, стимулювало безчинства старшини. В економічній політиці замість польської шляхти панувала українська. Швидко рід Виговських став найбагатшим в Україні.

Напружені стосунки склалися у Виговського з Запорожжям, а кошовий Січі І. Сірко називав його "собакою". Ще у вересні 1657 р. січовики втопили в Дніпрі посланців гетьмана до кримського хана. Спроба Виговського перешкодити торгівлі запорожців з Гетьманщиною ще більш погіршила стосунки між ними.

У першій половині 1658 р. гетьман погодився на вимоги царя про передачу до складу Росії деяких білоруських міст, призначення воєвод не лише до Києва, але й до п'яти інших великих українських міст. До літа 1658 р. Виговський намагався владнати стосунки з Москвою, щоб з допомогою російських воєвод вивести з реєстру анти-гетьманські сили, вплинути на поведінку кошового Запорозької Січі Якова Барабаша і полтавського полковника Мартина Пушкаря.

У Москві були впевнені, що Україна остаточно злилась з Росією, а її повернення під протекторат польських королів неможливе. Саме ця впевненість спонукала до спроб обмежити права України, взяти під контроль її зовнішню політику, збір податків, розмістити воєвод і військові гарнізони в Києві та інших містах. Такі дії Москви підштовхнули Виговського до рішення про повернення до складу Польщі, якій він був ближчим і духовно.

Через те, що І. Виговський спирався виключно на старшину, його ігнорування гострих суперечностей між старшиною і козацькими низами створило вибухонебезпечну ситуацію. Навесні 1658 р. проти гетьмана виступили полковники М. Пушкар, С. Довгаль, кошові отамани Я. Барабаш, І. Золотаренко, ніжинський протопоп М. Филимонов. У братовбивчій боротьбі загинуло щонайменше 50 тис. осіб.

Політичні прорахунки гетьмана призводили до ситуацій, з яких він не міг знайти вихід. Виговський налаштував проти себе різні верстви населення і більшість старшин. Маючи в розпорядженні 40—50-тисячну армію, гетьман не наважувався розпочати рішучих дій проти повстанців, а вдався до пошуків допомоги за межами України, вперше використав татарські загони для боротьби з народом, погодився на прибуття російських воєвод до найголовніших міст і передачу їм адміністративної влади. Він прохав надіслати комісарів з військовими підрозділами для складання козацького реєстру, перепису міщан, млинів, оренд тощо, підштовхуючи в такий спосіб царський уряд до подальшого обмеження суверенітету козацької України. Водночас гетьман вів активну антимосковську агітацію.

Серйозних змін зазнала й державотворча ідея, бо під час переговорів з польською стороною І. Виговський під її тиском відмовився від таких наріжних принципів, як суверенність і соборність Української держави. Про це свідчить укладений на початку вересня 1658 р. між Виговським та польським урядом Гадяцький договір, за яким Руське князівство у складі Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств поверталось на правах автономії до складу Речі Посполитої. За польським зразком утворювалися органи влади, відновлювався адміністративно-територіальний поділ. Руське князівство позбавлялося прав суб'єкта міжнародних відносин.

У соціально-економічному аспекті передбачалося відновлення тих форм феодального землеволодіння, експлуатації селян і міщан, що існували до визвольної війни, відновлення маєтків вигнаних панів. Козакам "як людям лицарським" підтверджувалися усі їх права й вольності, вони звільнялися від сплати податків і виконання повинностей, підлягали лише гетьманській юрисдикції. За гетьманським клопотанням по 100 козаків з полку могли отримати шляхетство, однак мали право проживати тільки в традиційно козацькому районі — на півдні Київського воєводства. Для карбування грошей із зображенням королівської особи дозволялося відкрити карбівню. Відновлювалися права православної церкви. Щодо унії, то в одному акті передбачалося її збереження, в іншому — скасування. Планувалося також відкрити дві академії та без обмежень середні школи і друкарні.

Оскільки польський уряд вважав, що зробив надто великі поступки, то до часу ратифікації договору (травень 1659 р.) домігся від І. Виговського згоди на обмеження автономних прав України. Так, чисельність реєстрових козаків зменшувалась до ЗО тис. осіб, унія залишалася, православні могли обіймати посади урядників лише у

Київському воєводстві, а в Брацлавському й Чернігівському — поперемінно. Було знято застереження про необов'язковість для Війська Запорозького брати участь у війні Речі Посполитої проти Росії.

Отже, договір, по-перше, узаконював поділ українських земель на дві частини й унеможливлював їх возз'єднання у межах національної держави. По-друге, докорінно змінював політичний устрій козацької України й зводив нанівець її державну автономію. Уряд Руського князівства втрачав самостійність у внутрішній політиці й позбавлявся права на зовнішні зносини. Відновлення польської форми адміністративно-територіального поділу вело до ліквідації поділу полково-сотенного. По-третє, він передбачав ліквідацію витвореної під час визвольної боротьби моделі соціально-економічних відносин. Козацтво усувалося від управління, чільне місце знову посідала шляхта. Відновлювалися велике й середнє землеволодіння, фільварково-панщинна система господарювання, кріпацтво.

Положення договору зводили нанівець державний суверенітет козацької України, якого вона спромоглася добитися у 1654 p., уклавши договір з Росією. Польська сторона не погодилася на державну рівноправність України, а лише на автономію Наддніпрянщини, усунула все, що нагадувало б українську державність.

Оскільки ідея Руського князівства могла стати могутнім чинником для об'єднання народних мас України, Польща під час укладення восени 1660 р. Чуднівського договору, який підтверджував статті Гадяцького, вилучила положення про його утворення. Згодом проігнорувала й інші умови, оскільки для неї була неприйнятною сама ідея української автономії. Українська автономія у межах Польщі вмерла швидше, ніж встигла народитися.

Погіршилися українсько-російські відносини, а наприкінці жовтня 1658 р. за наказом Виговського почався наступ полків української армії на російські військові тили. Козацькі полки витісняли російські гарнізони з території Гетьманщини, а суперники гетьмана формували в Бі л городі ЗО-тисячний український полк, що став основою військ чергового претендента на булаву І. Безпалого, якого підтримував воєвода Г. Ромоданівський. Хоча наприкінці червня 1659 p. І. Виговський завдав поразки російським військам під Конотопом, вів інтенсивні переговори з Туреччиною, Австрією, Швецією, Бранденбургом, але досягти свого не зміг. На козацькій раді у жовтні 1659 р. його посли, які повернулися з Варшави, були порубані, а сам І. Виговський врятувався втечею.

5.5. Розпад Гетьманщини
Запитання. Завдання
6. Ліквідація української державності наприкінці XVII — у XVIII ст.
6.1. Особливості територіально-політичного устрою Гетьманщини
6.2. Наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи
Політичні причини та наслідки поразки І. Мазепи
6.3. Гетьман в екзилі. П. Орлик і його Конституція
6.4. Продовження процесу інкорпорації України до складу Російської імперії
6.5. Ліквідація царизмом автономії України
Запитання. Завдання