Політична історія України - Танцюра В.І. -
Ради в тоталітарній системі 30-х років

Тоталітарний режим суттєво змінив відносини партії з державними й громадськими організаціями. Згідно з Конституцією УСРР 1929 р. центром системи державних органів республіки був Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, якому підпорядковувались усі інші органи влади. Насправді Всеукраїнський з'їзд Рад не мав повноти влади й був обмежений у своїй діяльності. Він керувався директивами комуністичної партії та постановами Всесоюзних з'їздів Рад і ЦВК СРСР. На початку 30-х років суттєво звузилась компетенція Всеукраїнського з'їзду Рад, ослабла його роль у політичному, економічному та соціальному житті республіки. У тоталітарній державі з'їзди ставали декоративними форумами, які "цілком і повністю" схвалювали усі пропозиції та рішення партапарату, закріплювали їх юридично.

Про послаблення ролі Всеукраїнських з'їздів Рад свідчить і порушення термінів їх скликання. За Конституцією УСРР 1929 р. з'їзди мали скликатися раз на два роки, але перерва між XII і XIII з'їздами становила 4 роки (1931—1935). Партія свідомо порушувала Конституцію, оскільки Всеукраїнський з'їзд Рад, який юридично був вищим державним органом, фактично нічого не вирішував. До речі, представництво на з'їзді від міського та сільського населення не було однаким. На з'їзд обиралися представники міських і селищних рад УСРР за нормою один делегат на кожні 10 тис. виборців і представники сільського населення за нормою один делегат на кожні 50 тис. населення.

У період між з'їздами вищим законодавчим, розпорядчим і виконавчим органом влади в республіці був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який обирався Всеукраїнським з'їздом Рад і повинен був працювати сесійно. Однак сесії, як і з'їзди, скликалися нерегулярно. Час між ними коливався від півтора місяця до одного року.

З метою посилення контролю центру за республіканськими органами у 1931 р. при раднаркомах (урядах) союзних республік утворювались спеціальні комісії, які повинні були стежити за виконанням директив Москви. Централізаторські тенденції торкнулися і діяльності окремих наркоматів. Були реорганізовані з посиленням підлеглості центру наркомати землеробства, зернових та тваринницьких радгоспів, освіти. Зокрема, з 1930 р. керівництво вищими навчальними закладами було передано в підпорядкування відповідним загальносоюзним наркоматам і господарським об'єднанням. У віданні республік залишились тільки педагогічні навчальні заклади та університети.

Про зрощення партійних органів з радянськими свідчить запроваджена з 1933 р. практика прийняття спільних рішень щодо економічних, соціальних, господарських (будівництва, торгівлі) та інших питань. Такі постанови мали свідчити про важливість питання, необхідність надання йому пріоритетного значення.

Централізація торкнулася не лише реорганізації наркоматів, але й принципів їх роботи. Для "спрощення" керівництва і посилення єдиноначальності були ліквідовані колегії при всіх наркоматах УСРР (1934). Це означало ліквідацію залишків колегіальності й демократизму в роботі міністерств і створювало передумови для суб'єктивізму, волюнтаризму та сваволі вищих чиновників.

Для посилення управління місцевими органами влади, підвищення ефективності контролю за ними, в республіці протягом 20—30-х років тривав пошук оптимальної системи адміністративно-територіального устрою. Відповідна реформа 1922—1925 pp. передбачала перехід від чотири-ступеневої системи управління (губернія — повіт — волость — село) до триступеневої (округ — район — село). У 1925 р. губернії як адміністративно-територіальні одиниці були скасовані. Замість 10 губерній було створено 41 округ, 680 районів, 10314 сільрад. У 1930 р. було прийнято рішення про перехід на двоступеневу систему управління (центр — район). На території УСРР були створені 503 нові адміністративні одиниці: одна автономна республіка — Молдавська, 18 міст як окремі адміністративно-господарські одиниці та 484 райони. Передбачалось, що завдяки цьому директиви "пряміше" над ходитимуть з республіканського центру на місця, швидше виконуватимуться. Проте незабаром проявилися суттєві недоліки такого адміністративно-територіального устрою, адже управляти з центру півтисячею районів було незручно й обтяжливо. Тому в лютому 1932 р. відбувся перехід на триступеневу адміністративно-територіальну систему управління: центр — район — область. В Україні було створено 5 областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську та Одеську, згодом — Донецьку і Чернігівську, а в 1937 р. — Миколаївську, Полтавську, Житомирську, Кам'янець-Подільську, в 1938 р. — Ворошиловградську, в 1939 — Запорізьку, Кіровоградську і Сумську.

Діяльність місцевих рад була під постійним контролем партійних органів, у ній наростали централізаторські тенденції (залежність від вищих державних органів), посилення ролі виконавчих структур. Ради перетворилися в декорацію псевдо демократії, ширму, за якою панували монополія на владу зовсім не представницьких органів. Радянська система деградувала в суто бюрократичну структуру, а конкретними органами влади на місцях були не ради, а їх виконавчі комітети, президії виконкомів. Головну роль у них відігравали партійні працівники. Домінували командно-адміністративні, авторитарні методи управління суспільством. Компартія своїми рішеннями визначала і спрямовувала діяльність рад, фактично заступаючи їх. Відбувалося цілеспрямоване злиття партії та держави. Ради без узгодження з партійною верхівкою не могли самостійно вирішити жодного важливого питання. Партійні комітети приймали постанови щодо рад, які мали директивний характер. Голови райвиконкомів, міськвиконкомів і облвиконкомів не обирались, а призначались за поданням відповідного партійного органу.

Посилення компартійного контролю над громадськими організаціями
Посилення ролі репресивних органів у політичному житті
Впровадження паспортної системи як засобу обмеження прав людини
Політична та ідеологічна цензура
Преса як знаряддя тоталітарної системи
Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х — у 30-ті роки
Конституція УРСР1937 р. як ширма тоталітаризму
Творення авторитарного, ідеократичного лідера в особі Сталіна
Політика у сфері культури в 30-ті роки
Насильне утвердження нової політичної культури в українському суспільстві