Політична історія України - Танцюра В.І. -
Запитання. Завдання

Економічна криза в державі доповнювалася кризою ідеології. Заїжджені гасла, звична агітація і пропаганда втратили свою мотиваційну роль. Нове покоління не мало ні революційного ентузіазму перших п'ятирічок, ні віри у світле комуністичне майбутнє. Реформаторські сили на чолі з М. Горбачовим відчули, що їм не вистачає підтримки громадськості, що соціально-економічні перетворення не відбудуться без суспільно-політичних змін. їм потрібно було також ослабити протидію противників реформ у КПРС, що неможливо зробити без демократизації суспільства. Сама логіка перебудови вела їх до політичних реформ.

У 1987 р. на січневому пленумі ЦК КПРС вже йшлося про консерватизм, який гальмує реформи, а на передній план було висунуто завдання демократизації суспільно-політичного життя. Суть перебудови тлумачилася Горбачовим як поєднання радикальної економічної реформи і демократизації суспільно-політичного життя з метою побудови в СРСР гуманного демократичного соціалізму. У цьому суспільстві мали органічно поєднуватися ринок і план, демократія і керівна роль КПРС, суверенність радянських республік і союзний центр. Передбачалося, що політична реформа відкриє простір самоврядуванню суспільства, створить умови для розвитку ініціативи громадян.

Наприкінці 1988 р. було прийнято закони, що змінювали структуру, порядок виборів і зміст роботи органів влади. Вищим законодавчим органом влади в СРСР був проголошений з'їзд народних депутатів. Водночас вживались недемократичні заходи, щоб забезпечити прийнятний для партноменклатури склад з'їзду: третина місць народних депутатів була зарезервована для КПРС та підконтрольних їй громадських організацій. Однак і такий варіант нового закону порівняно з попередніми "виборами" був значним кроком уперед, підривав основи тоталітарного режиму. Вибори відтоді мали відбуватися на альтернативній основі, на одне місце могли балотуватися кілька кандидатів.

Одночасно М. Горбачов та його прибічники провели і кадрові зміни. Із Політбюро ЦК КПРС у 1985—1988 pp. були поступово усунені найбільш одіозні представники партноменклатури — Романов, Тихонов, Гришин, Кунаєв, Соломенцев, Долгих та ін. В УРСР упродовж 1986—"

1989 pp. було зміщено 16 із 25 перших секретарів обкомів, 4 із 6 секретарів ЦК Компартії України, Голову Ради Міністрів О. Ляшка, кожного другого міністра, 147 перших секретарів міськкомів та райкомів партії, кожного третього голову облвиконкому. У вересні 1989 р. свою посаду був змушений залишити і В. Щербицький. Першим секретарем ЦК Компартії України був обраний В. Івашко, якого влітку 1990 р. замінив С. Гуренко.

Однак кадрові переміщення, як і законодавче запровадження в процесі перебудови виборності господарських керівників усіх рангів, не вплинули істотно на адміністративно-командну систему. Як виявилося, її не можна було перебудувати в принципі, вона підлягала демонтажу.

Велику роль у демократизації суспільно-політичного життя відіграла гласність. Вона відкрила можливість сказати через засоби масової інформації, літературу, кіно правду про існуючий тоталітарний режим, його численні злочини (сталінщину, голодомори, жах колективізації, ціну індустріалізації, правду про війну, огидність "застійного" періоду тощо). Завдяки гласності були зруйновані ідеологічні міфи радянської доби, розвінчані теоретичні догми марксизму-ленінізму, з'ясована утопічність комуністичної ідеї, безплідність соціалістичного експерименту в СРСР. Як наслідок, відбувся обвальний крах ідей, які протягом всього радянського періоду вважалися безпомилковими і незаперечними. Крах комуністичної ідеології у свідомості людей робив неминучим крах радянської політичної системи, що базувалася на цих ідеях. Події, започатковані реформами М. Горбачова, почали розвиватися за своїми внутрішніми законами, не підвладними директивам компартійних верхів.

Перебудова значно активізувала суспільно-політичну активність мас, все більше людей позбувалося страху перед можливістю репресивних дій, вимагаючи докорінних змін. Але їх енергія й активність наштовхувались на консерватизм місцевих адміністрацій, небажання партноменклатури "поступитися принципами", що призводило до загострення політичної ситуації.

У 1988 р. в Україні стихійно виникають перші масові мітинги. Протест проти злочинного замовчування владою наслідків чорнобильської катастрофи вивів людей 26 квітня 1988 р. у Києві на мітинг і демонстрацію. Учасників акції було розігнано загонами міліції. Драматичні зіткнення між міліцією і демонстрантами відбувалися у багатьох містах країни.

Компартійна верхівка за всяку ціну намагалася стримати наростання народного гніву проти тоталітарного режиму, утримати свою монополію на владу. Та у 1988— 1991 pp. нескінченні мітинги, пікети, страйки, інші акти громадянської непокори відбувалися в усіх регіонах України.

Поряд із загальнодемократичними та соціально-економічними вимогами на мітингах все голосніше почали лунати заклики до національного відродження, боротьби за державну незалежність України. 26 березня 1989 р. на мітингу у Львові був піднятий національний синьо-жовтий прапор. На першотравневій демонстрації 1989 р. львів'яни, вийшовши з національною символікою, мали запеклі сутички з міліцією. У листопаді 1989 р. у Києві відбулося перепоховання праху відомих шістдесятників — жертв тоталітарного режиму В. Стуса, Ю. Литвина, 0. Тихого. Ритуальний процес переріс у масову маніфестацію під національними прапорами. 15 березня 1990 р. синьо-жовтий прапор замайорів над державною установою — Стрийським міськвиконкомом Львівської області, а 24 липня 1990 р. — поряд з будинком Київської міськради. Національна символіка, незважаючи на лютий опір різноманітних українофобів, поширилася по всій Україні. Значне піднесення національної свідомості засвідчило святкування роковин злуки УНР і ЗУНР 21 січня 1990 р. Людський ланцюг з кількох мільйонів осіб, утворений від Києва до Львова, засвідчив прагнення українського народу до національного відродження, до незалежності України.

Поступово в Україні розгортався робітничий рух. До 1987 р. незадоволення умовами праці, розмірами заробітної плати тощо висловлювалися в критичних виступах, колективних заявах, зверненнях через пресу, скаргах до центральних партійних і державних органів. З розвитком гласності, лібералізацією режиму, демократизацією суспільства характерними стають інші форми протесту — колективна відмова від роботи, страйк. З 1989 р. страйкова боротьба робітників стала масовою.

До певного часу соціальні конфлікти на виробництві й здатний до самоорганізації та політичного протесту робітничий актив існували відірвано один від одного. Для їх поєднання потрібен був значний привід, що зачіпав би інтереси більшості. Ним став страйк шахтарів у липні 1989 p., спричинений різким загостренням соціально-економічних проблем у шахтарських регіонах (незадовільні умови праці, низька заробітна плата, зловживання партійно-профспілкових функціонерів, перебої з постачанням продуктів харчування, товарів масового попиту).

Страйк розпочався 15 липня 1989 р. на шахті "Ясинуватська-Глибока" в Макіївці Донецької області, а через два дні охопив кілька шахт міста. Ще через день до нього приєдналися шахти Красноармійська, Дзержинська, Шахтарська, Краснодона, Первомайська. Далі застрайкували шахтарі Донецька і Горлівки, а через десять днів — більшість шахтарів України: 110 із 121 шахти Донецької, 52 із 93 шахт Луганської області, всі 11 шахт Західного Донбасу, всі 20 шахт Львівсько-Волинського басейну. Загалом — до півмільйона гірників.

Дуже швидко були організовані страйкові комітети, які створили робітничі дружини для підтримання порядку, пікетування шахт. Побоюючись безпорядків і провокацій, робітничі дружини разом із міліцією опечатали всі винно-горілчані магазини. Рівень злочинності в містах, охоплених страйком, помітно знизився. Страйкоми повсюдно приймали рішення про недовіру офіційним профкомам, радам трудових колективів шахт, парткомам.

Страйк, що почався лише виголошенням економічних вимог, швидко переріс в багатьох містах у політичний. 20 липня страйкарі в Стаханові зажадали відставки місцевого партійно-радянського керівництва, негайного скликання позачергового пленуму міськкому партії та сесії міськради. Шахтарі змусили піти у відставку кожного третього директора шахти, багатьох партійно-радянських керівників.

Під впливом виступу шахтарів передстрайкова ситуація виникла в липні 1989 р. на підприємствах металургії, машинобудування, коксохімії, залізничного транспорту.

Побоюючись поширення страйку, його подальшої політизації, уряд змушений був піти на поступки шахтарям, пообіцявши їм значне підвищення заробітної плати, вирішення у шахтарських містах та селищах соціальних і житлово-побутових проблем тощо. ЗО липня 1989 р. страйк припинився, але більшість страйкомів продовжила свою діяльність. Профспілкове керівництво опинилося на протилежному боці барикад. Офіційні профспілки, протиставивши себе робітникам, почали втрачати авторитет. У серпні 1989 р. на 200 із 245 шахт в Україні керівники профспілок були замінені. Однак спроба представників страйкомів змінити керівництво профспілки працівників вугільної промисловості СРСР виявилась невдалою. Тому страйкоми приступили до створення альтернативних профспілок.

На хвилі зростаючої політизації робітничого руху проходив у Донбасі страйк 1 листопада 1989 р., на якому висувались і політичні вимоги. Головні з них — включення до порядку денного Другого з'їзду народних депутатів СРСР питання про відміну статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну й спрямовуючу роль комуністичної партії в радянському суспільстві; обговорення питань про вільне створення політичних партій та рухів, про заборону обіймати одночасно посади в партійних і радянських органах.

У червні 1990 р. в Донецьку відбувся Перший з'їзд шахтарів СРСР, який констатував, що вирішення соціально-економічних питань шахтарів відбувається незадовільно, а тому економічні вимоги необхідно підсилити політичними. Шахтарі виступили з вимогою про відставку діючого в країні уряду і формування уряду народної довіри. Несприйняття КПРС як партії робітничого класу виявилося у резолюції "Про ставлення до КПРС", де шахтарі вимагали скасування будь-яких привілеїв для неї. Делегати з'їзду заявили, що існуючі офіційні профспілки як частина командно-адміністративної системи не здатні захищати інтереси робітників, а тому гірникам необхідно створити свою незалежну профспілку.

11 липня 1990 р. політичний страйк охопив 147 шахт України. Центральні площі міст і селищ заповнили багатолюдні мітинги. Вперше працівники цілої галузі промисловості, підтримані робітниками інших галузей, відкрито й свідомо виступили проти існуючої системи влади.

У жовтні 1990 р. у Донецьку на Другому з'їзді шахтарів СРСР було створено Незалежну профспілку гірників (НПГ). Це була перша справді незалежна від партійно-господарських структур масова профспілкова організація. Навесні 1991 р. вона очолила новий страйк шахтарів, у якому взяли участь працівники 80 шахт і 12 шахтобудівних підприємств республіки. До страйку, який охопив 9 областей України, приєдналися робітники інших галузей промисловості. У середині квітня, після кількох днів страйку, гірники вирушили до Києва, сподіваючись підняти на виступ трудівників усієї республіки. 16 квітня 1991 р. у Києві було утворено республіканський страйковий комітет. Парламентська комісія Верховної Ради УРСР і уряд республіки були змушені укласти зі страйкарями нову угоду.

Для координації дій страйкомів по всій Україні (травень 1991 р.) у Павлограді Дніпропетровської області зібралася конференція представників робітничих і страйкових комітетів, громадських та політичних організацій 13 областей республіки, яка прийняла проект статуту Всеукраїнського об'єднання страйкових комітетів (ВОСК). Республіканський з'їзд ВОСК у червні 1991 р. утворив Всеукраїнське об'єднання солідарності трудівників (ВОСТ). Поряд з формулюванням економічних вимог з'їзд рішуче висловився за розпуск КПРС і націоналізацію її майна, за вихід України з СРСР.

Поряд з ВОСТом у Донбасі продовжувала діяти Незалежна профспілка гірників (НПГ), а на заході України — незалежна профспілка "Воля".

Бурхливі суспільні зміни в другій половині 80-х років позначилися на соціальному самопочутті людей, зумовили прискорену політизацію суспільної свідомості. Виразніше окреслювались розбіжності в поглядах, підходах до вирішення назрілих проблем, відбувалося швидке політичне розмежування. Виникли різноманітні самодіяльні громадські об'єднання, організації, товариства.

Одним з перших самодіяльних об'єднань був Український культурологічний клуб (УКК), заснований представниками національно-демократичної інтелігенції Києва у серпні 1987 р. Серед його учасників було чимало колишніх дисидентів (О. Шевченко, О. Матусевич, С. Набока). Зосереджуючись в основному на проблемах національно-культурного відродження, учасники клубу критикували існуючий політичний режим. Тому вони стали об'єктом шаленої критики влади.

Національно-демократичні ідеї духовного відродження нації восени 1987 р. об'єднали багатьох молодих людей Львова у Товариство Лева. Заснована ним газета "Поступ" відразу зайняла демократичну позицію, стала популяризатором ідей національного відродження, відновлення української державності, трибуною опозиції.

На початку 1988 р. просвітницькі організації "Спадщина" виникли у Харкові та Києві. їх діяльність швидко вийшла за межі просвітницької роботи й набула політизованого характеру.

Активізувався студентський рух. У 1988 р. в Києві виникало студентське об'єднання "Громада", у 1989 р. — Українська студентська спілка (УСС), Студентське братство у Львові, Демократична спілка студентів та інші організації в багатьох містах республіки. Дуже швидко студентський рух заявив про себе як про активну силу в демократичних процесах в Україні.

У 1987—1988 pp. із в'язниць та заслання в Україну повернулися відомі дисиденти В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Лук'яненко та інші. Вони відновили Українську Гельсінську групу, а в липні 1988 р. перетворили її на спілку (УГС). Декларація її принципів стала першим програмним документом сучасного національно-демократичного руху. Чисельність УГС, незважаючи на напівлегальний статус і переслідування з боку КДБ (обшуки, арешти членів, конфіскація літератури тощо), швидко зростала. Якщо в середині 1988 р. до неї входило всього кілька десятків осіб, то на початку 1990 р. вона налічувала 2,3 тис. осіб і мала свої відділення в 22 областях республіки.

УГС розгорнула широку організаційну та агітаційно-пропагандистську роботу в масах, координуючи свою діяльність з самодіяльними громадськими організаціями в Україні, а нерідко — з національно-демократичними рухами в інших республіках, спрямованих на прискорення демократизації в країні, організацію різноманітних акцій — пікетів, мітингів, демонстрацій.

Представники творчої інтелігенції підняли голос на захист української мови. У різних містах України постали культурологічні товариства, метою яких було відродження української мови. їх представники на спільній нараді у грудні 1988 р. створили оргкомітет Товариства української мови. У лютому 1989 р. відбулася Установча конференція товариства, яке очолив поет Д. Павличко. Товариство виступило за надання українській мові статусу державної, підтримало ініціативу щодо створення Народного Руху України. Це засвідчило, що українська інтелігенція не обмежуватиме свою діяльність тільки культурницькими заходами.

Під тиском національно-демократичної громадськості, долаючи шалений опір русифікаторів, 8 грудня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про мови в Українській РСР. Українська мова отримала статус державної, сфера її використання істотно розширювалася.

У березні 1989 р. було утворено Українське добровільне історико-просвітницьке товариство "Меморіал", яке спрямовувало свою діяльність на викриття злочинів тоталітарного режиму, реабілітацію жертв репресій.

У жовтні 1989 р. засновано Всеукраїнську асоціацію "Зелений світ", стрижнем діяльності якої стали питання охорони навколишнього середовища — особливо гострі після чорнобильської катастрофи. "Зелений світ" організував серію екологічних мітингів, пробуджував громадсько-політичну активність населення.

У липні 1991 p., попри серйозну протидію міністерства оборони СРСР, сформувалася Спілка офіцерів України, яка вважала своїм головним завданням створення правовим шляхом Збройних сил України.

Наприкінці 80-х років виникли національно-культурні товариства угорців, поляків, росіян, молдаван, гагаузів, греків, вірмен, євреїв та представників інших національностей, які проживають на території України.

На повну силу заявив про себе кримськотатарський національний рух. Влітку 1987 р. кримські татари провели несанкціоновані мітинги на Красній площі в Москві з вимогою дозволити їм повернутися на історичну батьківщину у Крим, але міліція та органи КДБ розігнали ці мітинги. Та все-таки влада змушена була створити державну комісію під керівництвом Голови Верховної Ради СРСР А. Громико для вивчення кримськотатарського питання. У 1988 р. комісія зробила висновок, що кримських татар переселяти на півострів не варто, а у зв'язку із зміною демографічної ситуації в Криму неможливо відновити Кримську АРСР. Ті, хто без дозволу влади повертався на півострів, наштовхнулися на опір місцевих органів влади. їм не дозволяли купувати будинки, їх не прописували, не влаштовували на роботу, притягали до кримінальної відповідальності за порушення паспортного режиму тощо. Згодом, під тиском мітингів, демонстрацій, пікетів, голодувань в умовах поступової лібералізації радянського режиму влада була змушена дозволити переселення татар. У квітні 1989 р. на півострові їх вже мешкало 40 тис, влітку 1991 р. — 130 тис. (у 1944 р. було депортовано 191 тис. осіб). Для захисту національних прав депортованого народу навесні 1989 р. була створена Організація кримськотатарського національного руху.

20 січня 1991 р. у Криму відбувся референдум за створення Кримської АРСР. Верховна Рада УРСР своєю постановою від 12 лютого 1991 р. визнала законними його підсумки. Так у складі України виникла Автономна Республіка Крим — територіальна, а не національно-територіальна автономія корінного населення Криму. Тому Організація кримськотатарського національного руху виступила проти референдуму, закликала своїх прибічників не визнавати його результатів. У червні 1991 р. в Сімферополі Курултай — з'їзд представників кримськотатарського народу — виступив за відновлення кримськотатарської автономії.

У 1988 р. в Україні визрівала ідея створення широкого демократичного руху. У листопаді того ж року на зборах Київської організації Спілки письменників України викристалізувалася ідея створення ініціативної групи Рух на підтримку перебудови. До неї увійшли І. Драч (голова), Д. Пав личко, С. Тельнюк, М. Слабошпицький, В. Терен, П. Мовчан, В. Маняк, Б. Олійник, Г. Сивокінь та інші. Створення групи викликало різко негативну реакцію компартійного керівництва, звинувачення в антирадянській спрямованості. Тому, з тактичних міркувань, у проект Програми Руху, опублікований 16 лютого 1989 р., було включено тезу, що "Рух визнає керівну роль Комуністичної партії в соціалістичному суспільстві та являє собою ланку між перебудовними ідеями партії й ініціативою найширших мас". У ньому йшлося, що Рух виступає за перетворення СРСР у справжній союз братніх суверенних народів. Заявити про свій намір добиватися незалежності України в той час не ризикнули, зважаючи на жорстку протидію влади ідеї створення Руху.

Рух виступив за те, щоб земля, корисні копалини, підприємства тощо, які є народною власністю, використовувалися союзними та республіканськими міністерствами тільки з дозволу Верховної Ради та уряду УРСР. Він добивався права вільного висування кандидатів у депутати рад усіх рівнів, права громадян на доступ до інформації, скасування цензури, засудження злочинів сталінізму і публічного перегляду справ несправедливо засуджених громадян УРСР. До проекту увійшли й положення про законодавче закріплення за українською мовою статусу державної, про мораторій на спорудження атомних станцій і припинення експлуатації ЧАЕС.

Публікація цього документа викликала широкий резонанс в республіці. Компартійні сили всіляко ганьбили Рух і проект його Програми. Та відкриті теле-дебати прибічників і противників Руху на початку 1989 р. зробили ідеї Руху відомими всій Україні. Проект Програми Руху мав загальнодемократичний характер. Це дало змогу в процесі творення організації об'єднати людей різних політичних поглядів — від комуністів до членів УГС, забезпечити його масовість.

18 березня 1989 р. на зборах активістів Руху в Києві було створено Координаційну раду Руху. По всій Україні почали створюватися його первинні осередки. Найактивнішим процес був у західних областях України. Одними з перших постали Тернопільська, Львівська організації. Формування осередків Руху в південних та східних областях було повільнішим, наштовхуючись на шалену анти-рухівську кампанію. Однак влада ні в центрі, ні на місцях не змогла зірвати організацію осередків Руху в цих областях — влітку 1989 р. вони були сформовані у Донецьку, Кривому Розі, Дніпродзержинську, Кременчуці, Каневі, Умані.

Незважаючи на опір компартійної номенклатури, цькування в засобах масової інформації, розгони мітингів, арешти активістів, на вересень 1989 р. Рух нараховував майже 280 тис. осіб. Це була масова всеукраїнська демократична організація. Того ж місяця відбувся Установчий з'їзд Народного Руху України, який затвердив Програму і Статут організації, обрав її керівні органи.

Статут про дек л ару вав, що Рух є незалежною громадсько-політичною організацією, відкритою для громадян незалежно від їх національності, приналежності до інших об'єднань, релігійних переконань тощо. Головною його метою було визначено побудову в Україні демократичного, гуманного суспільства, сприяння розвитку національно-державного будівництва, скерованого на перетворення України в демократичну правову державу, домагання радикального реформування економіки республіки. Серед напрямів його діяльності — забезпечення прав і свобод людини, демократизація суспільного та державного життя в СРСР, наповнення суверенітету УРСР реальним змістом, соціальна справедливість, екологічна безпека, національно-культурне будівництво тощо. З Програми зникли положення Про керівну роль Комуністичної партії.

Рух виступив за права власності народу України на землю, надра, промислові підприємства тощо, самостійність у господарському законодавстві, ціноутворенні, фінансах, кредитно-фінансовій політиці, зовнішньоекономічної діяльності, рівноправність усіх форм власності, розвиток фермерства. До Програми увійшли також положення про надання українській мові статусу державної, відродження національної символіки, відновлення діяльності Української православної та Української греко-католицької церков, закриття ЧАЕС.

Головою Руху було обрано Івана Драча. Секретаріат очолив Михайло Горинь.

На час Других Всеукраїнських зборів, що відбулися у жовтні 1990 p., Рух досяг вершини своєї популярності та авторитету. Збори чітко сформулювали основні вимоги організації: вихід України з СРСР, усунення КПРС від влади. Були визначені найближчі завдання: проведення виборів до рад усіх рівнів на багатопартійній основі, всенародних виборів Президента України, формування коаліційного уряду народної довіри. Це засвідчило, що Рух став у непримиренну опозицію до Компартії України.

Наприкінці 1989—1990 pp. на основі самодіяльних громадських організацій та рухів в Україні виникають численні політичні партії.

Лютневий (1990) пленум ЦК КПРС був змушений, на вимогу демократичних сил, вилучити з Конституції СРСР статтю 6 про керівну й спрямовуючу роль Комуністичної партії у радянському суспільстві. Законодавчо це було оформлено на III з'їзді народних депутатів СРСР у березні 1990 р. У вересні того ж року Президія Верховної Ради України ухвалила постанову "Про порядок реєстрації громадських об'єднань", що створило відповідну юридичну базу для існування багатопартійності в республіці. Компартія втратила політичну монополію.

У квітні 1990 р. на базі Української Гельсінської спілки постала Українська Республіканська партія (УРП). На той час вона налічувала 2,3 тис. осіб, а через рік — 8,9 тис. Лідером партії був обраний Левко Лук'яненко — відомий політв'язень і дисидент. Для пропаганди своїх поглядів УРП активно використовувала трибуну Верховної Ради УРСР, до якої навесні 1990 р. було обрано 11 республіканців. Партія заснувала кілька газет, інших видань. Головною метою своєї діяльності республіканці проголосили створення Української самостійної соборної держави. УРП виступала за демонополізацію виробництва, перехід до ринкової економіки, економічну самостійність України, господарську самостійність підприємств, економічну свободу громадян, запровадження різних форм власності, пріоритет екології над економікою, допрацювання законів України відповідно до міжнародних норм права тощо.

У березні 1990 р. на засіданні Великої Ради Руху кілька його керівників — І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський — заявили про свій вихід із КПРС і створення Демократичної партії України (ДемПУ), перший з'їзд якої відбувся у грудні того ж року. Головною метою партії проголошувалося досягнення державної незалежності України, побудову в ній демократичного й гуманного суспільства. ДемПУ виступала за націоналізацію загальносоюзної власності, створення ринкової економіки, соціальну захищеність людини. Головою Національної Ради ДемПУ було обрано Ю. Бадзя.

Тоді ж виникли Соціал-демократична партія України, Об'єднана соціал-демократична партія України, Партія зелених України, Ліберальна партія, Народна партія та інші. Усі вони були невеликими за чисельністю політичними об'єднаннями.

Найчисельнішою залишалась Комуністична партія, але втрата монополії на владу виявила її внутрішню слабкість, у ній почали швидко наростати кризові явища. З 1990 р. розпочався обвальний процес добровільного виходу э її лав, особливо в західних областях України. За 1990 р. було ліквідовано 39 міськкомів та райкомів Компартії України.

Одночасно всередині Компартії оформилася Демократична платформа у яка добивалася демократизації КПРС (відмова від комунізму як утопічної мети, скасування принципу демократичного централізму і перетворення партії на організацію парламентського типу). Однак більшість делегатів XXVIII з'їзду Компартії України і XXVIII з'їзду КПРС (влітку 1990 р.) відхилили ідеї демократизації партії.

У грудні 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Партії демократичного відродження України (ПДВУ), утвореної на базі колишньої Демократичної платформи в Компартії України. Вона стала партією парламентського типу.

Українське суспільство на початок 90-х років не було структурованим і нові політичні партії не мали чіткої соціальної бази. З певною умовністю класифікації політичний спектр в Україні мав такий вигляд:

— національно-радикальні партії та організації, національно-демократичні партії (УРП, ДемПУ, Українська селянська демократична партія);

— партії центристського, лівоцентристського спрямування (Ліберальна партія, Народна партія, Партія зелених, соціал-демократичні партії, ПДВУ).

Усі новостворені партії в Україні були в опозиції до тоталітарної системи, виступали проти гегемонії Компартії в суспільстві, добивалися докорінних змін у соціально-економічному і політичному житті країни. Компартія України, у зв'язку з нездатністю до само-реформування, перебувала на крайньому лівому фланзі політичного спектра.

На стрімку політизацію мас, пробудження інтересу до громадсько-політичного життя вплинули вибори народних депутатів СРСР у березні 1989 р. — перші в Радянському Союзі вибори на альтернативній основі. Для демократичних сил вони стали важливим засобом впливу на маси, оскільки вперше у радянській історії постала можливість проводити зустрічі з виборцями, легально пропагувати свої погляди.

Закон СРСР про вибори народних депутатів залишав багато можливостей для партійно-радянських органів маніпулювати громадською думкою і формувати відповідний склад депутатського корпусу. Так, на 175 мандатів народних депутатів СРСР від України було висунуто 650 кандидатур, але тільки 309 з них пройшли через сито окружних передвиборних зборів. У 35 округах було виставлено тільки по одному кандидату — висуванців партійно-радянських органів. Крім того, для Компартії України і підконтрольних їй громадських організацій була виділена певна квота депутатських місць. Влада намагалася зробити все, щоб не допустити обрання представників демократичних сил.

Та вибори народних депутатів СРСР завдали відчутного удару по авторитету КПРС. Народними депутатами СРСР стали письменники В. Яворівський, Д. Павличко, Р. Братунь, Ю. Щербак, вчений-економіст В.Черняк, журналістка А. Ярошинська та інші, які зайняли чіткі демократичні позиції.

Справжнім каталізатором процесу демократизації в країні став Перший з'їзд народних депутатів СРСР (25 травня — 9 червня 1989 p.). Хоча на ньому чисельно переважали представники партноменклатури, ініціативу перехопили демократично налаштовані депутати. Робота з'їзду транслювалася по радіо і телебаченню. Громадяни вперше стали свідками відкритої політичної боротьби різних сил. Виступи А. Сахарова, М. Афанасьєва, Г. Попова, Б. Єльцина мали великий громадський резонанс і сприяли швидкій демократизації суспільства. Демократи отримали значну моральну перемогу, КПРС зазнала відчутного удару. Процес демократизації в країні впевнено набирав сили.

Улітку 1989 р. на багатотисячних мітингах у Києві, Львові, Харкові, інших містах республіки лунали заклики до народних депутатів СРСР від України домагатися на з'їзді законодавчого оформлення політичного та економічного суверенітету республіки, ліквідації диктату союзних міністерств, знищення цензури і забезпечення свободи слова, права громадських організацій, партій користуватися державними засобами масової інформації.

Головна увага демократичних сил республіки восени 1989 — на початку 1990 pp. була прикута до виборів у Верховну Раду УРСР і місцевих органів влади. Новий закон про вибори, прийнятий під тиском громадськості, уже не містив положення про вибори від громадських організацій.

Демократичні сили України утворили передвиборний Демократичний блок, маніфест якого підписали представники 43 громадських організацій республіки. У цьому документі була вимога щодо реального політичного та економічного суверенітету України, прийняття нової Конституції республіки.

Передвиборна кампанія була надзвичайно напруженою. На 450 місць у Верховній Раді УРСР претендувало до 3 тис. кандидатів. Партноменклатура робила все, щоб не допустити перемоги Демблоку. Виборча боротьба тривала за монополії Компартії України на державні засоби масової інформації, що не могло не позначитися на її результатах. І все ж Демблок домігся значного успіху: 111 із 442 депутатів Верховної Ради УРСР були демократами. Найбільше їх було обрано в західних областях, Києві, великих містах на Сході й Півдні України. На Львівщині з 23 мандатів національно-демократичні сили вибороли 22, на Івано-Франківщині всі 11, на Тернопільщині всі 10 мандатів, у Києві 17 із 22. Приблизно такою ж була загальна картина виборів до рад нижчого рівня.

Загалом результати виборів засвідчили значне зростання впливу національно-демократичних сил. Хоч більшість депутатських місць здобули прихильники консервативного курсу — директори підприємств, голови колгоспів, партійно-радянські функціонери, але після виборів головні питання республіканського життя вирішувалися не в ЦК Компартії, а у Верховній Раді. Український народ вступив у завершальний етап боротьби за державну незалежність.

Перша сесія Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання розпочала свою роботу в травні з жорсткого протиборства щодо кожного питання порядку денного між представниками різних політичних угруповань. Спершу розгорнулася боротьба за посаду Голови Верховної Ради, на яку балотувалося 10 кандидатів: В. Івашко, Д. Павличко, І. Юхновський, Л. Лук'яненко, М. Горинь, В. Чорновіл, В. Яворівський, В. Гриньов, І. Салій, І. Драч. Комуністична більшість парламенту підтримала кандидатуру першого секретаря ЦК Компартії України В. Івашка, який і був обраний Головою Верховної Ради.

На пост першого заступника голови парламенту представники демократичних сил запропонували І. Юхновського, але депутати-комуністи відхилили цю кандидатуру. Першим заступником Голови Верховної Ради був обраний І. Плющ, який перед тим працював головою Київського облвиконкому.

Відверте небажання комуністичної більшості в парламенті шукати компроміси з опонентами змусили демократичні сили у Верховній Раді перейти до опозиції та оформитися як Народна Рада. Очолив її І. Юхновський.

Незабаром організаційно сформувалася і комуністична більшість у парламенті, лідером якої став О. Мороз. Офіційно це об'єднання називалося "За Радянську суверенну Україну", неофіційно - "група 239", бо стільки налічувала вона депутатів.

Тоді оформилася і депутатська група "Демократична платформа в Компартії України" у складі 41 депутата. Вона співпрацювала в парламенті з Народною Радою.

У липні 1990 р. В. Івашко залишив посаду Голови Верховної Ради УРСР через обрання заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Стався скандал. Навіть депутати-комуністи були обурені такою його поведінкою. Репутації Компартії України було завдано ще одного відчутного удару. Цією ситуацією скористалися демократичні сили в парламенті. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала "верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах".

У десяти статтях цього документа проголошувалося право української нації на самовизначення, окреслювалися принципи народовладдя, державної влади, громадянства УРСР, економічна самостійність, територіальна недоторканність республіки, визначався порядок гарантування її зовнішньої та внутрішньої безпеки, суб'єктність УРСР у міжнародних зносинах. Відносини УРСР з іншими радянськими республіками мали будуватися на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємодопомоги і невтручання у внутрішні справи. Декларація була проголошена основою для нової Конституції, законів України, укладання міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України мали використовуватися при укладанні нового союзного договору. Це положення було включене в Декларацію під тиском комуністичної більшості парламенту. Ця ж більшість провалила пропозицію Народної Ради надати Декларації статусу конституційного акту.

З новою силою політична боротьба у вищому законодавчому органі республіки розгорілася під час нових виборів Голови Верховної Ради. На цю посаду претендувало 27 кандидатур. Перед голосуванням 22 з них зняли свої прізвища. У другому турі переміг Л. Кравчук — секретар ЦК Компартії України, за якого віддали свої голоси 239 депутатів.

Початок осені 1990 р. в Україні ознаменувався новим загостренням політичної боротьби. Громадськість республіки не задовольняли дії уряду, який не вживав заходів для захисту внутрішнього ринку. Незадоволення викликали і дії парламентської більшості, що взяла курс на підписання нового союзного договору.

Народна Рада перед початком другої сесії парламенту поширила заяву, в якій зазначалося: "Консервативна частина Верховної Ради виношує плани зберегти Імперію у вигляді нового Союзного договору. Народна Рада закликає громадян суверенної України прийти 1 жовтня до парламенту і сказати союзному договору "ні". 1 жовтня 1990 р. у республіці розпочався політичний страйк, в якому взяло участь до мільйона осіб, найбільше у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Києві. Одночасно національно-демократичні сили організували у столиці маніфестацію, до якої п

13. Розбудова Української незалежної держави (1991—2001)
13.1. Національне пробудження українського народу
Проголошення незалежності України
Загальноукраїнський референдум 1 грудня 1991 р.
13.2. Суспільно-політичне життя в Україні в 90-ті роки
Вибори першого Президента України
Політичне становище в незалежній Україні
Конституційний процес та особливості Конституції України 1996 р.
Вибори до Верховної Ради 1998 р.
Вибори Президента України 1999 р.