Культурологія - Шейко В.М. - Висновки до модуля І

Цікаве осмислення культури постмодернізму наявне в працях найяскравішого представника постмодерну Умберто Еко. Уперше проблематика постмодерністського мистецтва була порушена ним у виступі на ХП Міжнародному філософському конгресі в 1958 p., хоч сам термін "постмодернізм" він тоді не використовував. Потім проблематика постмодернізму була викладена в книзі "Відкритий твір" (1962).

Головна тема книги полягає в осмисленні того, як поводиться мистецтво перед викликом, який кидає йому Випадковість, Невизначеність, Імовірність, Двозначність, Багатозначність, тобто як реагує мистецтво на ті зміни, які відбулися у XX ст. у зв'язку з новими уявленнями про картину світу. У. Еко намагається вирішити питання про те, як сучасне мистецтво освоює безладдя дійсності - не сліпий і згубний хаос розпаду, а "плідне безладдя, позитивність якого виявила сучасна культура: руйнування традиційного Порядку, який вважався в західної людини незмінним і остаточним та ототожнювався з об'єктивною структурою світу". На думку Еко, мистецтво, випереджаючи соціальні науки й соціальні перетворення, намагається знайти вихід із суспільної і культурної кризи та знаходить вирішення проблеми у сфері уяви, пропонуючи людині образи світу, які є немовби гносеологічними метафорами. Сучасне мистецтво "відкидає ті схеми, які в традиційній психології й культурі вкоренилися настільки, що стали видаватися природними", але водночас воно не зраджує величі колишньої культури. У. Еко наводить приклади з творчості Дж. Джойса, якому, вважає він, вдалося створити новий образ Всесвіту на основі ідеї порядку і форми, навіяної йому томістською; у його творчості, на думку Еко, можна простежити постійну діалектичну взаємодію між цими уявленнями про світ ("упорядкованим", традиційним і пробабілістським, сучасним).

У. Еко обґрунтовує необхідність введення поняття "відкритий твір", яке повинне застосовуватись до мистецтва, якщо воно має намір відповідати запитам сучасного світу, твір повинен бути відкритим у своєму підході до світу. Еко цікавить питання історичного дослідження "моделей культури", які спрямовували й спрямовують художню творчість. На думку Еко, мистецтво не зв'язує себе тепер раз і назавжди встановленими нормами, як це було властиво нормативній естетиці, а створює й досліджує таку картину світу, яка вже не прив'язана до жорстких моделей. "Відкритий" твір мистецтва сприяє усвідомленню власної волі глядачем або читачем, спонукає його до формування власної моделі світу.

Новим є підхід Еко до питання про співвідношення мистецтва і світогляду. На відміну від традиційного, сучасне мистецтво не відтворює в структурах мистецтва кризу сучасного світогляду. На думку У. Еко, сучасне мистецтво спонукається діалектичним напруженням між двома крайностями - прихильністю до більш-менш струнких моделей, з одного боку, і розчиненням у невлаштованій стихії сучасності, з іншого. Шлях, по якому йде сучасне мистецтво, складно визначити, тому що це мистецтво говорить про світ, якого ще ніде немає, але який перебуває на етапі становлення. Прогресивним сучасне мистецтво є вже тому, що воно прагне вирватися з рамок психологічної й культурної звички. Змістом сучасного мистецтва, на думку Еко, завжди залишається конкретне ставлення людини до світу і її діяльність, але щоб ця діяльність була конструктивною, вона повинна відбуватися в межах формальних структур. Згідно з Еко, "відкритість" твору мистецтва може бути виявлена лише у визначеності й завершеності форми.

Відкритість сучасного твору мистецтва - лише одна з його характерних ознак, що сприяє створенню враження "вічно нової глибини", "всеосяжної цілісності". На відміну від традиційного мистецтва, якому також властива відкритість, але в імпліцитній формі, у сучасному мистецтві простежується прагнення до емпліцитної відкритості, притому доведеної до останньої межі, коли багатозначність, двозначність, невичерпна можливість вторгаються вже в самі елементи, що слугують для досягнення естетичного результату. На думку У. Еко, не лише зміст, але й сама форма художнього твору в сучасному мистецтві стають навмисно багатозначними. І тут відбивається "загальна тенденція нашої культури в напрямі тих процесів, у яких замість однозначної й необхідної послідовності подій, стверджується немовби поле ймовірності, - "двозначність" ситуації, здатна стимулювати щоразу новий діяльний та інтерпретаційний вибір". Тим самим мистецтво виконує особливе завдання з формування нових уявлень про світ у середовищі своїх читачів, глядачів, сприяє ламанню віджилих стереотипів мислення, забезпечує тим самим вільне волевиявлення індивідів. Таким чином, мистецтво діє вже не лише на естетичні структури, але й на виховання в сучасній людині здатності до самовираження.

У поглядах У. Еко на сучасне мистецтво намічені такі підходи: ствердження відкритості художнього твору, викликане новим розумінням картини світу, кардинально відмінним від усіх попередніх. У підсумку мислитель наголошує на елементі множинності, полісемії в мистецтві й на зсуві інтересу до читача в процесі інтерпретації художнього твору. У. Еко підкреслює, що текст містить велику кількість потенційних значень, але жодне з них не може бути домінантним. Текст лише пропонує читачеві поле можливостей, актуалізація яких залежить від його інтерпретативної стратегії.

Підсумковою працею вченого з етики постмодернізму можна вважати статтю "Інновація й повторення. Між естетикою модерну й постмодерну" (1994). У цій праці У. Еко демонструє залежність постмодерністського мистецтва від масової культури, зокрема від кітчу, показуючи, що, з одного боку, постмодернізм увібрав у себе деякі прийоми масової культури, з іншого - відкинув її для того, щоб зняти дистанцію між масовою й елітарною культурами, характерну для модерністської естетики й модерністських теорій мистецтва. Тут же Еко вказує на певні ознаки, що відрізняють традиційне мистецтво від мистецтва сучасного: для традиційного суспільства характерні нормативність, чітка регламентація у всіх сферах соціального життя. Це провокує створення такої ситуації в мистецтві, у якій глядач, читач відчуває радість від розриву, потрясінь. Для сучасного ж суспільства характерні потрясіння, кризи, розриви, що, відповідно, сприяють виникненню в мистецтві повторень, які створюють "ілюзію стабільності, написанню нарацій, що відтворюють інновації. У. Еко пояснює, що повторення, про які йдеться, відрізняються від повторення в розумінні С. К'єркегора або Ж. Дельоза; повторення в нього радше слід розуміти в повсякденному, буквальному значенні. Сучасну епоху він називає епохою повторень, виділяючи в мистецтві певні типи усталених повторень, пояснюючи кожен з них. Серед них такі, як retake (повторна зйомка), remake (переробка), а також серія, сага, інтертекстуальний діалог. На думку Еко, естетичне задоволення глядач, читач повинен отримувати від усвідомлення того, як зроблений текст, від впізнавання знайомих мотивів, від вибудовування інтертекстуальних зв'язків. Мислитель вважає постмодернізм не фіксованим хронологічним явищем, а певним духовним станом, підходом до роботи. Еко вбачає в ньому відповідь модернізму, що руйнував і деформував минуле. Так, руйнуючи образ, авангард дійшов до абстракції, чистого, розірваного або спаленого полотна. В архітектурі вимоги мінімалізму привели до садового паркана, будинку-коробки, паралелепіпеда; в літературі - до руйнування дискурсу до крайньої межі (колажі У. Берроуза), що призводять до німоти білої сторінки; у музиці - до атонального шуму, а потім - до абсолютної тиші (Д. Кейдж). Концептуальне мистецтво використовує метамову авангарду, що позначає межі його розвитку.

Пост модерністська відповідь авангарду криється у визнанні неможливості знищити минуле й запрошенні до його іронічного переосмислення. Одна з відмінних ознак постмодернізму порівняно з модернізмом полягає в тому, що іронія дозволяє брати участь у метамовній грі; і тими, хто її розуміє, сприймається зовсім серйозно. Постмодерністські іронічні колажі можуть бути сприйняті непосвяченим глядачем як казки, перекази снів. В ідеалі постмодернізм піднімається над сутичкою реалізму з ірреалізмом, форми зі змістом, руйнуючи стіну, що відокремлює мистецтво від розваги.

Постмодерністські артефакти - це генератори інтерпретацій, стимули інтертекстуального прочитання культури минулого, що сформувала їх. Діалог між новим твором і раніше створеним, а також між автором та ідеальною аудиторією свідчить про відкриту структуру естетики постмодернізму. Символом культури і світобудови У. Еко вважає лабіринт. Специфіку некласичної моделі Еко вбачає у відсутності поняття центру, периферії, меж, входу й виходу з лабіринту, принципової асиметричності. Водночас це не суперечить реабілітації фабули, дії, поверненню в мистецтво фігуративності, наративності, критеріїв естетичної насолоди й розважальності, орієнтації на масове сприйняття. Творча перекомбінація стереотипів колективної естетичної свідомості дозволяє не лише створити самоцінний фантастичний світ постмодернізму, але й осмислити шляхи попереднього розвитку культури, створюючи ґрунт для її відновлення. У цьому плані саму символіку назви роману У. Еко "Ім'я троянди" - порожнього імені загиблої квітки, що свідчить про здатність мови описувати зниклі й неіснуючі речі, може бути витлумачено як свідчення невичерпних можливостей мови мистецтва, що поєднує минуле, теперішнє й майбутнє художньої культури.

Висновки до модуля І

1. Виникнення уявлень про культуру, які з'явилися ще в античну добу, пов'язане, перш за все, з прагненням людини осмислити світ, у якому вона живе, межі видимої реальності, а також зв'язки між людиною і природним світом (натурою).

2. Уже в античній філософській думці культура пов'язується з людиною, з процесом її освіти і виховання. У давньоримській думці з'являється слушне порівняння процесу виховання людини й обробки землі, яка повинна окультурюватися, щоб принести врожай. Античність подає також ідею про різноманітність культурних світів (еллінство та варварство). У римській думці вперше з'являється поняття "цивілізація".

3. У добу Середньовіччя погляди на культуру виникають в межах християнської теології, а також повністю не відриваються й від античної думки. Передусім це ототожнювання культури з процесом виховання, освіти. Ідея про різноманітність культурних світів також зберігається, але вже у формі протиставлення християнського і нехристиянського світів, причому культурним і цивілізованим вважається світ християнський.

4. В епоху Відродження погляди на культуру існують передусім у гуманістичній думці, яка пов'язує культуру з античною спадщиною, котру потрібно відтворити, а також з вихованням та освітою. З'являється думка про універсальну культурну особистість, яка повинна мати гуманістичні погляди та отримати гуманітарну освіту, передусім володіти давніми мовами.

5. Новий час і доба Просвітництва виявляють дещо суперечливі погляди на культуру. У цей період поширюється думка про культурний прогрес, про постійне вдосконалення "другого світу". Водночас діячі Просвітництва прагнуть відтворити "природну людину", яка вважається ними досконалою. Вперше з'являється досить обґрунтована критика цивілізації, хоча перші критичні висловлювання на її адресу були наявні ще в античній думці.

6. XIX століття вносить у вивчення культури багато нового. Культура розглядається тепер не лише в межах філософії, а й у науковій думці. Культура як явище осмислюється німецькими філософами-класиками. Вони пропонують її періодизацію, критерії типологізації, визначають місце в загальному процесі розвитку людського духу. Так, у Канта, культура є метою історії, а Гегель взагалі ототожнює розвиток людства з культурою.

Марксистські погляди на культуру деякою мірою базуються на гегелівських, культура визнається як діяльність людини, що складається з певних етапів. Виникають погляди про вищий рівень розвитку культури.

7. У XX ст. створюється значна кількість наукових шкіл, які різнобічно вивчають культуру. Більше того, вся діяльність людини пов'язується з культуротворчістю. З'являється й обґрунтована критика цивілізації, яка протиставляється культурі.