Політологія - Гелей С.Д. - Розділ 6. ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ

• Сутність і структура політичного режиму.

• Основні ознаки політичного режиму.

• Типи політичних режимів.

Якщо поняття "політична система" передає характер і специфіку функцій політичних інститутів стосовно інших суспільних систем у їх статичному вигляді, то поняття "політичний режим" розкриває способи й механізми формування та розподілу політичної влади у політичній системі, форми взаємозв'язків суб'єктів політичного процесу. Отже, поняття "політичний режим" стосується динамічного, або процесуального, аспекту політичної системи.

Поняття "політична система" охоплює всю специфіку політичного процесу на різних структурних рівнях, не виділяючи окремо владних відносин. Його зміст розкривається через такі системні ознаки, як: специфіка політичного процесу у тому чи іншому типі суспільства (за різними методологіями типологізації); обсяг і характер впливу політики на суспільний розвиток; ментально-поведінкові аспекти суб'єктів політичного процесу (політична культура); способи й механізми розподілу влади в політичному просторі (політичний режим).

Поняття "політичний режим" розкриває не весь, а лише політико-владний зміст поняття "політична система". Наприклад, вимоги студентів до органів державної влади як політичне явище можна включити у зміст поняття "політична система". Однак, якщо аналізується характер відносин між студентами і державою з погляду суспільних впливів на владу, то за змістом вживається поняття "політичний режим".

Отже, поняття "політичний режим" висвітлює процесуальні аспекти інститутів політичної системи, взаємодію суб'єктів політичного процесу у структурі політичної системи; способи й механізми розподілу влади у політичному просторі; характер відносин між політико-владними і політико-невладними суб'єктами, а також між політичними і неполітичними інститутами.

У вітчизняних правових і політологічних джерелах прийнято розглядати політичний режим як елемент форми держави поряд з іншими елементами — формами державного правління та державного устрою. Однак такий підхід алогічний, тому що, по-перше, поняття "політичний" ширше, ніж поняття "державний"; по-друге, у відкритому суспільстві політична влада охоплює не тільки державні інститути; по-третє, поняття "політичний режим" стосується процесу всіх структурних елементів політичної системи на інституціональному, груповому, інтеракціоністському рівнях.

Політичний режим розкриває характер відносин між державою і громадянами, вищими органами державної влади (главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими органами), державою та органами регіонального і місцевого самоврядування, а у федеративних державах — між державою і суб'єктами федерації, державою і партіями; правлячими елітними групами й опозицією, виборчою системою і формою державного правління, партіями і групами тиску, ідеологічними та неідеологічними формами політичного процесу.

Сутність політичного режиму визначається тим, що у державі є пріоритетним — права держави чи права особистості; якою мірою держава визнає, гарантує, обмежує чи фальсифікує права, передбачені Загальною декларацією прав людини та різноманітними міжнародними конвенціями, що стосуються механізму реалізації сукупності політичних, громадянських, соціально-економічних і соціально-культурних прав; чи порушує держава права людини (мотиви, форми, масштаби порушення).

Характеристика політичного режиму передбачає не тільки юридичні гарантії здійснення прав і свобод громадян, а також ступінь розвиненості структур судового і несудового захисту цих прав, ступінь зрілості інститутів громадянського суспільства, здатних не дозволити політичній владі виходити за рамки правового поля. Скажімо, сучасні демократичні конституції існують у багатьох слабо- і середньорозвинених країнах, однак ступінь правового захисту прав громадян тут не достатній порівняно з високорозвиненими країнами.

Наступною істотною ознакою політичного режиму є розподіл влади між вищими державними органами — главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими інстанціями. Важливе значення тут має обсяг прерогатив тієї чи іншої гілки влади, а також чіткість правових меж компетенції між ними. Скажімо, великий обсяг повноважень президентської влади призводить до авторитаризму, а законодавчої — до охлократичної олігархії. Якщо допускати дуалізм виконавчої влади, то при різних рівнях розвитку суспільства він може мати різні наслідки. В перехідному суспільстві дуалізм виконавчої влади послаблює її ефективність, призводить до розпорошення повноважень між президентськими й урядовими структурами, а у високорозвинених суспільствах цей феномен послаблює концентрацію владних повноважень, забезпечує баланс перерозподілу владних повноважень між главою держави та урядом залежно від партійного представництва.

Оптимальним співвідношенням між владними інститутами є чіткий розподіл виконавчої та законодавчої влади (США); сильний однопартійний уряд і однопартійна опозиція, арбітражна роль глави держави (Велика Британія); верховенство парламенту при колегіальних і консенсуальних типах партійної співпраці (Австрія, Швеція, Швейцарія).

Найбільш невдале співвідношення між гілками влади може виникнути при сильних повноваженнях парламенту порівняно з виконавчою владою у політично неструктурованому суспільстві (досвід Росії, України в доконституційний період) або за обмеженої прерогативи парламенту при значно розширених (авторитарних) повноваженнях президента (сучасні Білорусь, Росія).

Отже, різні комбінації компетенцій вищих органів державної влади слід оцінювати неоднозначно, враховуючи ступінь цивілізаційної зрілості суспільства, а також масштаби модернізаційних перетворень.

Політичний режим залежить також від співвідношення повноважень між державними, регіональними і місцевими владними структурами. У сучасних умовах централізоване державне управління є неефективним, тому процес децентралізації набуває універсального значення. Ступінь децентралізації, як свідчить досвід європейських держав, залежить від історичних традицій, етнокультурної і територіальної специфіки регіонів, протяжності території та кордонів, правової і громадської культури населення.

Відносини між державою і партіями передбачають різноманітні їх взаємовпливи. Крайнощами тут є монополія партії та її зверхність над державою і безпартійне формування державної влади. Невдалим варіантом можна вважати також відсутність партій-лідерів, здатних забезпечити урядову стабільність. Виходячи з істотної ознаки політичного режиму важливо знати ідеологічні й організаційні типи партій, джерела їхнього фінансування, механізми контролю держави за фінансовою діяльністю партій. Якщо партії користуються тіньовими джерелами фінансування, не підконтрольними державі, то їх уже можна вважати потенційними претендентами на мафіозні способи політики.

Для з'ясування істотної ознаки політичного режиму має значення вивчення відносин між партійними лідерами, партійною елітою, партійним апаратом і партійною масою, механізмів політичної мотивації, закладених в організаційній структурі партії. Нестача сучасних механізмів політичної мотивації, інертність політичної маси, незнання нею закономірностей політики створюють партійним клікам сприятливі умови для маневрування у власних інтересах.

Важливою рисою політичного режиму є відносини між правлячою елітою та опозицією. Тут беруться до уваги юридичний статус опозиції, форми легітимності, її типи (партійний, громадський, військовий, революційний, терористичний), а також масштаби опозиційного впливу на суспільство. В умовах недорозвиненої партійної системи опозиційні сили не спроможні достойно витримувати конкуренцію з правлячою державною верхівкою.

Співвідношення виборчої системи і форми державного правління дає змогу найбільш точно відобразити істотні ознаки сучасних демократичних політичних режимів. При цьому ефективність кожної виборчої системи залежить від форм державного правління і політичної культури. Найефективнішою є пропорційна преференційна виборча система із застосуванням регіональних списків у парламентській республіці. У перехідних суспільствах важливо через виборче законодавство стимулювати партійну конкуренцію.

Якщо громадськість здійснює цивілізований тиск на політичну владу з метою захисту своїх інтересів, то забезпечується певний баланс соціальних сил, внаслідок чого зростає рівень партійної конкуренції. У разі домінування інтересів окремих соціальних груп, сильних у майновому, фінансовому чи ідеологічному розумінні, партії, прикриваючись "народними інтересами", апелюють до народних інстинктів, а насправді змушені виражати стратегію монопольних груп. Прискорювачем партійної конкуренції виступає соціальна стратифікація, яка відтворює цивілізований тиск громадськості на владу,

У відносинах держави і груп тиску важливо створити рівні правові умови для відстоювання соціальних інтересів через механізми соціального партнерства, легального лобіювання інтересів, спрощення процедури законодавчого розв'язання конфлікту і забезпечення доступу громадян до об'єктивної інформації про політичне життя. Основними елементами громадянського суспільства є вільні ЗМІ, вільні університети (зі статусом автономії) і групи тиску як репрезентанти громадських інтересів.

Ідеології як певні системи ідей та поглядів виражають інтереси групових суб'єктів політики і тому важливою ознакою політичного режиму є стан ідеологічного процесу в суспільстві. Сучасна західна політологічна наука вирізняє п'ять основних політичних ідеологій: комуністичну, соціал-демократичну, ліберальну, консервативну, фашистську.

Комуністична ідеологія ґрунтується на утопічних ідеях Т. Кампанелли, Т. Мора, К.Маркса, Ф. Енгельса, В.Леніна про такий суспільний лад, де не буде приватної власності, класової нерівності, держави, а люди отримуватимуть за свою працю за потребами. Комунізм відкидає ліберально-демократичний лад як такий, що не дбає про соціальні права "трудящих", і закликає до революційного повалення цього ладу. Основою комуністичної ідеології є пролетарський інтернаціоналізм, об'єднання людей за класовими ознаками. Сучасний комунізм (неокомунізм) визнає конституційні засоби здобуття влади і національний ідеал держави (а в деяких випадках стає на позиції інтернаціоналізму), однак ідеї націоналізації, перерозподілу національного багатства для підтримки соціальної рівності, надання пріоритету державній колективній формі власності залишаються провідними для цієї ідеології і на сучасному етапі.

Соціал-демократична ідеологія виникла на ідеях Е. Бернштейна про класову співпрацю і соціальні реформи як єдиний шлях поліпшення соціального становища робітничого класу. Якщо до 60-х років XX ст. соціал-демократія надавала перевагу державному регулюванню економіки, державній формі власності як найбільш ефективним засобам соціального захисту найбідиіших верств населення, то на сучасному етапі вона визнає економічну ефективність приватної власності, однак намагається підтримувати соціальну рівновагу за рахунок збільшення бюджетних видатків на соціальну сферу. Сучасна соціал-демократія зорієнтована не тільки на робітничий клас, а й на широкі верстви представників найманої праці.

Ліберальна ідеологія пройшла складний шлях еволюції та набула інших рис порівняно з попередньою своєю парадигмою. Лібералізм умовно можна поділити на такі напрями: класичний лібералізм, соціальний лібералізм, неолібералізм, лібер-таризм. Класичний лібералізм зародився в надрах ідеології просвітництва і відстоював ідеї абсолютної цінності людини, її прав і свобод, правової держави і громадянського суспільства, невтручання держави в економічну і соціальну сфери, вільного ринку і космополітизму. Соціальний лібералізм виник у 20— 30-х роках XX ст. в Америці, ґрунтувався на економічних ідеях Дж. Кейнса і розумінні держави як інституту всезагального благоденства. Цей напрям близький до європейської соціал-демократії. Неолібералізм ґрунтується на вченнях М. Фрідмана і Ф. Хайєка. Представники цього напряму критикують державне регулювання економіки як економічно неефективне, що породжує безладдя і корупцію, відстоюють ідеї повної приватизації та ринкових саморегуляторів. Неолібералізм розглядає державне регулювання економічних і соціально-культурних процесів як у комуністичній, так і соціал-ліберальній інтерпретації як дві форми "конструктивістської єресі". Лібертаріанці вважають, що державні органи повинні також функціонувати за законами ринку, і тому з часом можуть бути приватизовані структури поліції, оборони і правосуддя. Вони відстоюють принцип "необмеженої свободи", коли кожна людина жила б так, як сама хоче (за винятком посягання на свободу іншої людини).

Консервативна ідеологія спрямована на збереження вічних цінностей, таких як приватна власність, сім'я, релігія, мораль, нація, держава, і їх пристосування до сучасних модернізаційних процесів. Консерватизм на відміну від лібералізму, який акцентує увагу на цінностях індивідуалізму і прагматизму, намагається поєднати ці цінності з цінностями таких спільнот, як сім'я, церква, нація і держава. Консерватизм поділяється на традиціоналізм, елітарні теорії, неоконсерватизм.

Традиціоналісти (Ф. Шатобріан, Б. Берк, Ж. де Местр) заперечували ідеї революції та конституціоналізму як руйнівні для існуючого монархічного порядку, заснованого на християнській релігії і моралі.

Елітарні теорії (В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, X. Ортега-і-Гассет) протиставляли активну еліту як рушійну силу прогресу інертній масі як об'єктові політичних маніпуляцій. Вихід мас на історичну арену розглядався ними як небезпека зародження фашизму і комунізму.

Сучасний неоконсерватизм є, швидше, модернізаційним, ніж традиційним. Його умовно можна поділити на англосаксонський, який більше змикається з неолібералізмом у соціально-економічній політиці, і християнсько-демократичний — близький у соціально-економічній сфері до соціал-демократії. Однак в інших сферах суспільного життя ці два види неоконсерватизму відстоюють ідеї твердого правового і морального порядку, розумного обмеження людини в ім'я збереження здорового начала національного буття, меритократичного (аристократичного) державного управління.

Ідеологія фашизму об'єднує всі праворадикальні течії, для яких характерні: расове розуміння нації як антропо-біологічної спільноти, що має успадковану від природи нижчість або вищість; зміцнення нації за рахунок розширення території; визнання ієрархічної будови суспільства та його поділу на вищі і нижчі касти; відстоювання расової чистоти; пошук суспільного ідеалу в минулому; інтерпретація історичного зла як світової змови (жидів-масонів); розуміння нації, держави і вождя як органічної єдності; соціальний захист населення за етнічною ознакою.

Сучасний неофашизм дещо пом'якшив расові й імперські претензії своїх попередників, однак зберігає ворожість до всього чужоземного, намагається захищати національну самобутність усілякими засобами.

Виходячи з характеристики основних рис політичного режиму, розглянемо основні підходи до його типологізації: системний, класичний, який намагається охопити всі системні ознаки режиму; фрагментарний, що типологізує режим за конкретними проявами його основних ознак. Згідно з першим підходом до типологізації, політичний режим поділяють на тоталітарний, авторитарний і демократичний.

Тоталітарний режим ґрунтується на тотальному (лат. totalitas — загальність, цілісність) охопленні державою суспільного життя. Поняття "тоталітаризм" прийшло у філософсько-політичний лексикон у XX ст. з праць Дж. Джентіле, а у політику його ввів вождь фашистської парти Італії Б. Муссоліні. Дослідники тоталітаризму Ф. Хайєк, К. Поппер, К. Фрідріх і 3. Бжезінський розкрили генетичний зв'язок тоталітаризму з етатистським і соціалістичним вченнями, з існуванням масового суспільства і одномірної авторитарної особистості, кризою ліберального індустріального суспільства. Тоталітаризм — явище XX ст. Він виникає у кризових ситуаціях, породжених необхідністю форсувати модернізацію суспільства, де наявні, з одного боку, значна частина знедоленого населення й інтелектуалів-маргіналів, з іншого — могутні владні, технічні, психологічні можливості мобілізації мас для виходу з такої ситуації.

Для тоталітарного режиму характерні тотальний контроль держави за всіма сферами суспільства; монополізація влади в руках однієї партії, цілком підпорядкованій вождеві; повне панування єдиної ідеології, терористичний поліційний контроль; мілітаризація суспільного життя і знищення громадянського суспільства; проголошення принципу органічної єдності держави і народу; панування воєнної або планової економіки.

До тоталітарних режимів можна віднести гітлерівську Німеччину, колишній СРСР за часів Й. Сталіна, маоїстський Китай, Камбоджу при Пол Поті, Іран при Р.-М. Хомейні та режим Талібану в Афганістані. Тоталітарні режими були, як правило, комуністичними та фашистськими. Комуністичні режими відзначалися більшою тоталітарністю, оскільки їм вдалося ліквідувати приватну власність, подолати церковну опозицію. Крім цього, вони ґрунтувалися на привабливих ідеях "інтернаціональної солідарності" трудящих і "світлого комуністичного майбутнього", тоді як фашистські режими пропагували вищість своєї нації та необхідність світового панування.

Авторитарний режим характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. На відміну від тоталітарного режиму він допускає певні елементи демократизму, економічних свобод, існування парламентаризму, навіть боротьбу політичних партій.

Якщо при тоталітарному режимі влада намагається контролювати всі без винятку сфери життя, прикриваючись гаслом органічної єдності з народом, то авторитарний режим порівняно з тоталітарним не вдається до тотального насадження ідеології з метою мобілізації народних мас на виконання "великих ідей", не передбачає примату партії й ідеології над державними інститутами, не заохочує егалітаризм і патерналізм. До авторитарних режимів можна віднести всі колишні абсолютні, а також сучасні монархії у слаборозвинених країнах (Йорданія, Марокко, Саудівська Аравія), військові диктатури (здебільшого в Латинській Америці), "патримоніальні тиранії", де держава є власністю сімейного клану і керується диктатурою особистої влади, а також режими суперпрезидентської влади (поширені у країнах Близького Сходу та СНД).

Демократичний режим включає сукупність ознак, протилежних тоталітаризмові: народний суверенітет, політичний плюралізм, консенсуальний тип політичної культури, правові гарантії політичних, громадянських і культурних свобод. Демократичний режим можна класифікувати за формою державного правління на президентський, парламентський, президентсько-парламентський; за формою демократії — на ліберальний, соціал-ліберальний, християнсько-демократичний, національно-демократичний; за етапами розвитку демократизації — на демократичний режим першої хвилі демократизації (1896—1926 рр.), демократичний режим другої хвилі демократизації (після краху фашистського тоталітаризму —1943— 1962 рр.) і демократичний режим третьої хвилі (з'явився після 80-х років XX ст.).

Авторитарно-демократичний режим (м'який авторитаризм) характеризується передусім сильною президентською владою, де президент має право самостійно формувати уряд, розпускати парламент, зміщувати голів місцевих державних адміністрацій, ліквідовувати структури державного управління, мати перевагу над парламентом у формуванні судової влади. Однак при цьому режимі зберігаються всі демократичні інститути: парламент, виборча і партійна системи, опозиція, органи місцевого самоврядування, судовий захист прав людини. Такий режим існував у Франції за часів де Голля, а також існує у багатьох країнах Латинської Америки і деяких країнах СНД.

Анархо-демократичний режим, охлократичний передбачає широкі прерогативи представницької влади й органів місцевого самоврядування над виконавчими органами, а також широке застосування прямої демократії. Для анархо-демократичного режиму характерні дефіцит влади, відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, низький рівень адміністративного управління, а також поширення охлократичних настроїв у політичній діяльності.

Олігархо-клановий режим ґрунтується на домінуванні у структурах політичної влади могутніх політико-бізнесових і мас-медіа угруповань, які, володіючи надприбутками, контролюють політичні структури — парламентські фракції, парти, громадські організації, а також сегменти інформаційного простору (телеканали, радіомовлення, газети тощо). Вони домоглися свого становища не в умовах конкуренції, де треба було виявити талант, а в умовах свого монопольного становища у таких секторах економіки, як ПЕК, торгівля підакцизними товарами і природними ресурсами, а також державного протекціонізму і негрошових форм розрахунків (бартеру, взаємозаліків, векселів).

Для класифікації політичних режимів використовують підхід, запропонований французьким політологом Е. Шілзом, який розрізняє п'ять типів режимів: політичну демократію (досить значна диференціація функцій і спеціалізація структур); опікунську демократію (основною метою є демократизація політичного суспільства, але влада сконцентрована в руках бюрократичної держави); модернізовану олігархію (передбачає відсутність або формальне існування демократичних інститутів, вся влада належить військовим чи бюрократичним клікам, проте режим намагається модернізувати економіку); тоталітарну олігархію (відрізняється від попередніх високим ступенем впливу держави на суспільство, сильною концентрацією влади, інтенсивною мобілізацією членів суспільства на участь в економічному житті); традиційну олігархію (династичні або сімейні режими, які негативно ставляться до будь-яких змін і схильні зберігати існуючий лад).

Ще один підхід до типологізації політичних режимів запропонував А. Лейпхарт, виходячи зі співвідношення типу виборчої системи і форми правління, на основі якого він виділив чотири демократичні режими: президентсько-мажоритарний (США); парламентсько-мажоритарний (Велика Британія, Нова Зеландія, Австралія, Канада); парламентсько-пропорційний (Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Німеччина, Італія (до 1995 р.), Голландія, Норвегія, Швеція); президентсько-пропорційний (країни Латинської Америки).

На думку А. Лейпхарта, найвищі показники демократичності (представництво жінок у вищих органах влади, участь у голосуванні, політика у сфері підтримки сімей) й економічного розвитку (рівень інфляції, безробіття, економічного зростання) виявлені у країнах з парламентсько-пропорційним режимом, а найнижчі — при президентсько-пропорційному режимі. Однак такий підхід треба сприймати обережно, оскільки названі показники залежать не тільки від співвідношення форми державного правління і виборчої системи, а швидше за все — від ступеня цивілізованості всього суспільства.

Розділ 7. ПРАВОВА СИСТЕМА: СТРУКТУРА ТА ТИПИ
Розділ 8.ПОЛІТИКО-ПРАВОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ
Розділ 9. ДЕРЖАВА ЯК ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
Розділ 10. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ
Розділ 11. ПАРЛАМЕНТАРИЗМ
Розділ 12. Регіональні структури влади та місцевого самоврядування
Розділ 13. Партії. Партійні системи
Розділ 14. ВИБОРЧА СИСТЕМА
Розділ 15. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА
Розділ 16. Політичний процес
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru