Цивільне право України - Харитонов Є.О. -
Глава 1. Цивільне право як право приватне

Глава 1. Цивільне право як право приватне

Право - це цивілізаційна категорія, котра одночасно є елементом соціально-політичного устрою та елементом суспільної свідомості, складовою духовного світу людини та її світогляду, відображаючи уявлення окремих індивідів та суспільства в цілому про справедливість, добро, гуманізм тощо.

Приватне право є складовою загальної категорії "право". Разом із тим оскільки ці категорії не є поняттями тотожними, для характеристики приватного права доцільно охарактеризувати і другу частину права - право публічне.

1. Дихотомія "приватне право - публічне право" як підґрунтя характеристики становища приватної особи у суспільстві

Як суспільний феномен, котрий стосується окремого індивіда і суспільства в цілому, право може розглядатися під кутом зору оцінки його значення як для приватних осіб, так і для суспільства, що, насамперед, і є основою виникнення відомої дихотомії "приватне право - публічне право".

Загальна структура права виглядає так:

1) природне право як основа усього іншого права;

2) приватне та публічне право як галузі (сфери) правового регулювання відповідних груп відносин. Вони виникають на основі природного права з метою втілення його норм в життя. При цьому приватне право є сукупністю природних прав приватної (окремої) особи, а публічне право - правовою формою і своєрідним продовженням публічної влади з усіма її перевагами і недоліками.

Характеризуючи приватне право у його сучасному розумінні, варто наголосити, що становище приватної особи у суспільстві визначається відповідною правовою доктриною, а також сукупністю норм та правил, встановлених відповідно до неї та на її розвиток. У сукупності зазначена доктрина, правила та норми можуть бути визначені як "приватне право". При цьому мається на увазі не право, що належить суб'єкту (право у суб'єктивному значенні), а право як об'єктивна категорія, що є "зовнішньою" стосовно суб'єкта - особи і визначає місце цього суб'єкта у системі соціальних зв'язків.

Конструкція "приватне право - публічне право" певною мірою є умовною, і її головне призначення полягає в тому, щоб встановити основні засади регулювання тієї або іншої групи суспільних відносин.

Слід також уникати спрощень при визначенні цих понять і встановленні різниш між приватним і публічним правом. Найчастіше спрощення пов'язані з тим, що має місце ототожнення права і актів законодавства. В результаті можна зустріти твердження, суть яких зводиться до того, що будь-яке право є явищем публічним, а відтак, і приватне право існує тільки в рамках публічного права (В. Мамутов).

Однак наведене твердження має як мінімум дві неточності. Адже, по-перше, визнання права явищем публічним, елементом публічного правопорядку, системою соціальних зв'язків ще не означає, що кожна правова норма стає нормою саме публічного права. По-друге, "право" і "сукупність актів законодавства" - поняття не тотожні.

Як згадувалося вище, право - категорія ширша. Цим поняттям охоплюються усі загальнообов'язкові норми, що існують у суспільстві, у тому числі ті, що ґрунтуються на приписах природного права, звичаях, домовленості сторін тощо. Оскільки право не може бути зведеним лише до сукупності законодавчих актів, що видаються у державі, від урегульованості цивільних відносин законодавчими актами вони не стають автоматично публічно-правовими.

Крім того, при поділі права на приватне і публічне слід уникати іншого спрощення - невиправданого обмеження числа ознак кожної з цих галузей, пов'язаного з тим, що іноді при визначенні приватного і публічного права обмежуються скороченим цитуванням сентенції Ульпіана, вміщеної у Дигестах Юстиніана: публічним правом є те, що стосується становища римської держави, приватне -. стосується користі окремих осіб (Д. 1.1.1.2). Однак Ульпіан писав не про поділ римського права на галузі, а про те, що вивчення римського права поділяється на дві частини: публічне і приватне право. Тому й визначення цих частин, що підлягають вивченню, він давав у спрощеному вигляді, керуючись, насамперед, навчальними, дидактичними цілями.

Проте якщо таким самим чином характеризувати галузі приватного і публічного права, то використаного Ульпіаном критерію виявиться недостатньо, на що зверталася увага у працях романістів та цивілістів XIX - початку XX ст. (Р. Єринг, Й. Покровський, К. Савіньї, В. Хвостов та ін.).

Поділ права на публічне і приватне відомий юриспруденції більше 2 тис. років. Ще Аристотель розрізняв таке право, порушення якого шкодить всій спільноті, і таке, порушення якого заподіює шкоду окремим її членам.

Розрізняння з часів Стародавнього Риму публічного та приватного права ґрунтується головним чином на 2 відомих постулатах:

1) на положеннях сентенції Ульпіана "Publicum jus est, quod ad statum rei Romanae spectat, privatum quod ad singulorum utilitatem", що виходить з відмінностей цілей та інтересів, що підлягають правовій охороні;

2) на визнанні неприпустимості зміни публічно-правових норм приватними угодами "Publicum jus pactis privatorum mutari non potest", котрий наголошує на необхідності враховувати різницю у характері та юридичній значимості правил, які встановлюються приватними чи публічними особами та діють у приватній та публічній сферах.

При цьому методологічного значення для наступного розуміння суті та структури права у народів Європи набуло визначення приватного і публічного права, яке міститься у фрагменті 1 книги І Дигест Юстиніана у вигляді згаданого вище висловлювання відомого римського правознавця Ульпіана. Наводячи його, більшість дослідників вказує, що Ульпіан розрізняв приватне і публічне право залежно від того, на чию користь воно діє: держави чи приватних осіб - "Publicum jus est, quod ad statum rei Romanae spectat, privatum quod ad singulorum utilitatem: sunt enim quaedam publice utilia, quedam privatum".

Однак, як зазначалося, при цитуванні Ульпіана має місце неточність, пов'язана із тим, що наводиться лише частина його вислову. Починається ж вказана сентенція так: "Huius studii duae sunt positio-nes, publicum et privatum". Отже, Ульпіан характеризував не фактичний поділ римського права на право публічне і право приватне, а писав про те, що при вивченні римського права треба враховувати дві його позиції (сторони, аспекти, прояви) - публічну і приватну.

Майже до кінця XIX ст. у романістиці і теорії права панувало переконання у правильності положень сентенції Ульпіана. Так, К.Ф. фон Савіньї, спираючись на неї, формулював різницю між публічним і приватним правом так: у публічному праві ціле (держава) є метою, а окрема людина грає другорядну роль, а у приватному праві окрема людина сама є метою, і будь-яке правовідношення є лише засобом для її існування або особливого становища.

У другій половині-XIX ст., дякуючи роботам Рудольфа фон Єринга, набуло популярності поняття "інтерес", метою права оголошується захист інтересів, а різниця між приватним та публічним правом вбачається, насамперед, у відмінностях інтересів, котрі мають захищатися: приватне право захищає приватні інтереси окремих осіб, публічне право - інтереси держави, загальні, суспільні інтереси.

У зв'язку з цим Р. Єринг у відомій дискусії з прихильниками вольової теорії прав, а також у концептуальних положеннях про захист інтересів як мети права і про права як інтереси обґрунтував тезу про те, що у сфері приватного права уповноважена особа сама захищає свої інтереси, а цей захист відбувається з ініціативи самого суб'єкта інтересу шляхом подання цивільного позову, і, таким чином, приватні права можуть бути визначеними як "самозахист інтересів". В інших галузях захист порушених інтересів відбувається за ініціативою органів державної влади. Р. Єринг називає це "захист адміністративним шляхом".

Таким чином, Р. Єринг органічно сполучає два критерії - інтерес та ініціатива захисту.

Проти цієї позиції висувались заперечення, які зводились до того, що загальні інтереси - це сукупність приватних інтересів, а тому публічне право, захищаючи загальні інтереси, захищає також і приватні інтереси, і навпаки, - приватне право у кінцевому підсумку захищає загальні інтереси (М. Коркунов). Цікаво, що схожі докази проти виокремлення приватного права висуваються і в сучасних дискусіях на цю тему (В. Мамутов).

Пізніше А. Тон запропонував уточнені критерії розрізняння права приватного і публічного. Зокрема, він зазначав, що приватним правом вчиняється нормативний захист (захист за допомогою приписів), що надається інтересам приватних осіб проти приватних осіб, оскільки правопорядок надає тому, хто захищається, засіб для усунення порушення його права, котрий використовується ним на власний розсуд і за власною ініціативою. На відміну від норм, порушення яких тягне для потерпілої особи порушення її приватного інтересу і приватний (цивільний) позов, норми публічного права - це такі, порушення яких обумовлює вчинення публічно-правового позову. Він має місце тоді, коли будь-який орган держави уповноважений і зобов'язаний втрутитися ex officio.

Слід зауважити, що наведене висловлювання стосується лише права суб'єктивного, його природи, оскільки природа об'єктивного права єдина, має публічний характер і не може поділятися на приватне й публічне, а отже, кожне порушення норми права є порушенням права публічного. І в цьому сенсі А. Тон називає норми "приватноправовими" лише умовно, маючи на увазі при цьому саме суб'єктивне право.

Разом з тим "природні права" людини належать саме до приватного права та існують незалежно від того, чи визнані вони об'єктивним правом, чи ні. Іншими словами, вони є об'єктивними в силу своєї природності, невідчужуваності від людини, і вважаються такими, що надані Богом.

Проти визнання способу захисту одним з критеріїв розмежування приватного і публічного права висувалися заперечення, суть яких полягала в тому, що не можна не враховувати існування злочинів, котрі переслідуються лише на підставі скарги потерпілої особи. А там, де існує адміністративна юстиція, право позову надане приватним особам і у випадку порушення їх публічних прав діями адміністрацій (Г. Шершеневич).

Однак наведені заперечення виявилися наслідком непорозуміння, оскільки і Р. Єринг, і А. Тон вели мову не про адміністративну, а звичайну "цивільну" юстицію. До того ж, А. Тон стверджує, що публічно-правовий позов має місце у тих випадках, коли державний орган уповноважений і зобов'язаний до втручання ex officio і тому можливість втручання за скаргою потерпілого, наявність адміністративної юстиції тощо не спростовують положень концепції, яку він обстоює.

Крім згаданих, були запропоновані й інші критерії розмежування приватного та публічного права.

Зокрема, дослідники зазначали, що поділ права на приватне і публічне має критерієм природу їх суб'єктів. Публічне право визначалось як сукупність законів, що регулюють права і обов'язки монарха і підвладних або держави і громадянина. Приватне право - як сукупність законів, що регулюють права і обов'язки підвладних або окремих громадян.

Однак цей напрям не отримав розвитку, оскільки суб'єктом приватних прав (прав власності, договірних тощо) може бути також держава, органи державної влади тощо.

Певного поширення набула так звана "вольова теорія" Г. Єлінека, суть якої полягає в тому, що право в суб'єктивному сенсі тлумачиться як пріоритет людської волі, спрямованої на певне благо або інтерес. Цей пріоритет визнається і захищається правопорядком. Переважання волі - це формальний, а благо чи інтерес - матеріальний елемент у суб'єктивному праві.

У свою чергу, окремі інтереси розділяються на такі, що встановлені переважно задля індивідуальних цілей (цілей окремих осіб), і такі, які встановлено переважно задля суспільних цілей. Індивідуальний інтерес становить зміст публічного права. Суб'єктивне публічне право зі свого матеріального боку є таким правом, яке належить окремій особі на підставі її статусу як члена держави.

Щодо формального елементу прав, пріоритетності волі, Г. Єлінек розрізняє два його види: "dürfen" і "konnen" ("прагнення, устремління" та "можливість").

Термін "dürfen" буквально перекладається з німецької як "мати бажання, сміти щось робити". Тут автор пояснює, що у цьому випадку правопорядок визнає відповідні дії індивідуума дозволеними, тобто він дозволяє індивідуальній волі здійснювати у певних напрямах свою свободу.

Термін "konnen" означає "могти, бути в змозі" і тут правопорядок може до природної можливості індивідуума діяти додати таке, що йому від природи не належить, а саме - надати йому право на те, що певні його дії визнаватимуться юридично дійсними і такими, що матимуть позовний захист.

Приватне суб'єктивне право містить у собі як "dürfen", так і "konnen", а публічне суб'єктивне право - тільки "konnen".

Отже, у приватному праві завжди є "устремління" ("dürfen"),- а у публічному - лише можливість ("konnen"). Публічні права ґрунтуються не на тих, що дозволені, а лише на тих, що надані владою, можливостях. Тому вони є не частиною природної свободи, що регулюється правом, а розширенням прав природної свободи.

Синкретичну позицію займав Г. Шершеневич, котрий, зазначаючи, що в усіх випадках розмежування проводять або за змістом правовідносин (матеріальний фактор), або за порядком захисту (формальний фактор), вважав, що ці фактори є взаємопов'язаними.

При формуванні радянської правової доктрини склалися 3 основних підходи. Представники першого з них визнавали поділ права на приватне і публічне притаманним будь-якій правовій системі взагалі (М. Агарков, В Шретер). Деякі автори, не заперечуючи абстрактну можливість поділу права на публічне і приватне, разом з тим не визнавали можливість і доцільність такого поділу як у радянському праві, так і в буржуазному праві доби імперіалізму (А. Гойхбарг).

Прихильники третьої точки зору, суть якої полягала у протиставленні системи буржуазного права з його Традиційним поділом на приватне і публічне системі радянського права, надавали вирішальне значення публічному праву, керуючись у своїх дослідженнях та висновках принциповим ленінським баченням підходів до регулювання суспільних відносин, згідно з яким все у галузі господарювання є публічним, нічого приватного не визнається (М. Рейснер).

Надалі тенденція до визнання пріоритетності публічно-правових засад у радянському праві стала ще більш виразною та стійкою; публічне право проникло практично в усі галузі права.

Ситуація змінилася лише після проголошення в СРСР нового курсу на побудову демократичної правової держави. При цьому відбулася зміна пріоритетів з наданням переваг приватному праву і, навіть, деякою переоцінкою його можливостей. Приватне право розглядається як носій правового прогресу, галузь, що захищає основні цінності цивілізованого суспільства - свободу і приватну власність, до чого тогочасне радянське суспільство виявилось неготовим.

Поступово формуються більш виважені підходи до оцінки цих галузей, відтак, публічне та приватне право розглядаються як дві рівнозначні і однаково важливі складові загального феномену права.

Сформоване у пострадянській теорії права методологічне підґрунтя дає можливість провести аналіз відмінностей права публічного і приватного, з метою встановлення їх поняття та ознак і на цій основі дати визначення приватного та публічного права.

Насамперед, слід зазначити, що, як не парадоксально, але на тлі багаторічного ігнорування радянськими правознавцями самої категорії приватного права його визначення та характеристика загалом особливих труднощів не викликає. Це пояснюється сплеском активності досліджень цієї галузі права, який почався у добу "перебудови" кінця 80-х років XX ст. і особливої активності набув наприкінці XX - на початку XXI ст.ст. (Ч. Азі мов, С. Алєксєєв, А. Довгерт, О. Коцюба, М. Сібільов, Є. Харитонов, О. Харитонова).

Характерною рисою цих наукових розробок є їхня "відкритість" для використання наукових надбань, виконаних в інші часи і на іншому правовому матеріалі, що забезпечило їхнє достатньо надійне теоретичне підґрунтя.

Із врахуванням поглядів на властивості приватного права, про які згадувалося раніше, можна назвати його характерні риси. Воно:

1) регулює відносини між приватними особами, тобто між особами, жодна з яких не виступає від імені держави чи її органів (не є суб'єктом держави);

2) має основним принципом визнання пріоритету інтересів приватної особи (суверенітету індивіда);

3) забезпечує приватний інтерес: акцентує на економічній свободі, вільному самовираженні та рівності товаровиробників, захисті власників від свавілля держави;

4) ґрунтуючись на засадах юридичної рівності учасників цивільних відносин, забезпечує ініціативність сторін при встановленні цивільних відносин та вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації їх прав;

5) припускає широке використання договірної форми регулювання;

6) містить норми, які "звернені" до суб'єктивного права і забезпечують захист останнього;

7) характеризується переважанням диспозитивних норм, які спрямовані на максимальне врахування вільного розсуду сторін при виборі правил поведінки, прямо не заборонених законодавством;

8) визначає судовий, позов як основний порядок захисту інтересів суб'єктів цивільних відносин у суді.

Значною мірою ці риси визначаються самою суттю приватного права як такої частини об'єктивного права, через відповідні норми та інститути якої реалізується природне "право свободи" (С. Алєксєєв).

Від санкціонування приватних відносин або забезпечення захисту інтересів їх учасників державою характер приватноправового регулювання не змінюється, оскільки в ідеальному варіанті закони держави мають відповідати приписам і положенням природного права, а в реальному контексті - якщо і не відповідають, то повинні тяжіти до цього (звісно, якщо йдеться про громадянське суспільство і правову державу).

Таким чином, приватне право можна визначити як поєднання юридичної доктрини, правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є суб'єктами держави, не знаходяться між собою у відносинах влади - підпорядкування, рівноправно і вільно встановлюють свої права і обов'язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи.

Поняття приватного права нерозривно пов'язане з категорією "публічне право", котре доповнює і певною мірою "врівноважує" приватне право як регулятор суспільних відносин. Тому характеристика приватного права не може бути повною без характеристики права публічного.

Слід зазначити, що характеристиці публічного права як у вітчизняній, так і в зарубіжній юридичній літературі уваги майже не приділялося. Хоча окремі зарубіжні правознавці спеціально зверталися до проблеми визначення поняття та аналізу ознак публічного права (М. Оріу, Ю. Тихомиров), але предметом їхнього дослідження було не стільки публічне право, скільки публічна влада.

Отже, за незначними винятками, публічне право обговорювалося у загальному контексті дослідження дихотомії "приватне право - публічне право", нерідко у зв'язку з проблемою конституювання інституту "господарського права", що призводило до фрагментарної, а отже, й неповної характеристики поняття та властивостей публічного права в цілому. Разом із тим поступово формувався конструктивний підхід до аналізу публічного права, котре разом з правом приватним розглядалося як наднаціональна галузь права, характерною рисою якої є імперативний метод регулювання відповідних відносин (О. Харитонова).

Характерними для імперативного методу вважають такі властивості:

1) формування та використання владних відносин, в яких норми приймаються та реалізуються за принципом "розпорядження - виконання". Суб'єкт, що приймає обов'язкові рішення та видає розпорядження, не пов'язаний згодою сторони, якій вони адресовані;

2) суб'єкти публічного права, що реалізують владні повноваження, у свою чергу, жорстко обмежені законами, сфера їхньої діяльності окреслена правом, що є однією з ознак правової держави. Суб'єкти публічного права мають право діяти на свій розсуд тільки в установлених для них межах повноважень за принципом "дозволено лише те, що дозволено законом" або "забороняється все, крім того, що прямо встановлюється законом". Це означає, що для посадових осіб може бути встановлений тільки закритий перелік повноважень;

3) для правового регулювання у публічній сфері характерним є "нормативне" зобов'язування, тобто покладення нормами публічного права на його суб'єктів обов'язку діяти певним чином для досягнення тієї чи іншої мети. Це зобов'язування може бути як загально-нормативним, так і мати характер конкретного припису (вказівки);

4) імперативний метод досить часто проявляється у забороні вчинення дій. Норми-заборони окреслюють зону можливої неправомірної поведінки і застерігають суб'єктів від неї;

5) імперативний метод не складається з одних лише заборон і зобов'язувань, оскільки за його допомогою в публічному праві природно сполучаються примус і переконання, однак з наданням переваги застосуванню засобів державного примусу.

Внаслідок особливостей методу правового регулювання публічне право охоплює інституції та інститути, що функціонують у "вертикальній площині" суспільних відносин, ґрунтуються на засадах влади і підпорядкування (субординації) суб'єктів відповідних правовідносин). Тому для публічного права характерним є специфічний юридичний порядок "влади-підпорядкування", внаслідок чого уповноважені особи мають можливість в односторонньому порядку безпосередньо визначати поведінку інших осіб, а вся система владно-примусових установ повинна наданою їм державою на підставі закону силою примусу забезпечувати повну і точну реалізацію приписів органів влади. Відповідно, всі інші особи мають підкорятися уповноваженим органам державної влади та їх посадовим (службовим) особам.

До традиційних принципів публічного права відносяться: різний правовий статус учасників публічних правовідносин; ієрархічність становища і різний обсяг владних повноважень у осіб, що такими повноваженнями наділяються; наявність власної "відомчої" юрисдикції; відсутність орієнтації на вирішення спірних питань незалежним судом.

З розвитком демократії ці принципи збагачуються інститутами демократичного порядку (гарантіями для громадян, демократичними процедурами, відповідальністю посадових осіб, застосуванням договірних форм тощо), сполучаються з усіма іншими підрозділами гуманістичного права, але це не змінює самої природи публічного права (С. Алексеєв, В. Авер'янов). При цьому незмінним ядром, стрижнем предмету правового регулювання публічного права залишаються владні відносини, вони є його виключною сферою, тоді як інші відносини є суміжними, неосновними. Ступінь взаємопроникнення залежить від конкретної галузі публічного права.

Поділ права на публічне і приватне, у свою чергу, є підґрунтям розмежування на національному рівні права цивільного і адміністративного як двох головних, визначальних галузей права.

Конституційне право не є галуззю публічного права, а є втіленням норм природного права на національному рівні, базою усього національного законодавства, у тому числі цивільного. Публічне право має щодо приватного обслуговуючу роль, і це відображено у Конституції (спочатку у ній встановлюються права людини, а потім - конституційний лад, режим тощо).

При порівнянні конституцій демократичних правових держав звертає на себе увагу така закономірність: приватноправові права (права приватної особи) у конституціях однакові; натомість, відрізняється друга частина - публічно-правова. Але ця частина у конституціях поділяється, у свою чергу, на дві: постійну та змінювану. Постійна частина відображає прояв засад природного права, що стосуються публічного життя: політичні права та свободи, виборність органів влади, розподіл влад тощо. Це те, що має бути в усіх демократичних державах. Змінювана частина викликана національними традиціями, згідно з якими встановлюється порядок функціонування парламенту, його структура, судоустрій, визначається національна символіка тощо.

З урахуванням зазначеного, ядром національної правової системи можна визнати конституційне право як основу усіх інших галузей, інститутів і норм, а також галузі "першого рівня" - цивільне, адміністративне, карне (кримінальне) і процесуальне право.

Від трьох основних матеріальних галузей права (цивільного, адміністративного, кримінального права) вибудовуються генетичні, функціональні і структурні зв'язки до відповідних похідних галузей - трудового, фінансового, податкового, земельного та інших галузей права. Процесуальне право, у свою чергу, є основою похідних процесуальних галузей: цивільного процесуального, кримінально-процесуального, адміністративно-процесуального права тощо.

Таке визначення структури права припускає відповідну систему Національного законодавства, у якій Конституція і кодекси мають слугувати основою усього іншого законотворення.

Таким чином, при визначенні поняття публічного права необхідно враховувати характер інтересів, склад учасників публічних правовідносин, імперативність методу правового регулювання, функції тощо.

Отже, публічне право можна визначити як сукупність правових інституцій, правил та норм, що є основою функціонування певним чином структурованої владно-організаційної системи, за допомогою якої шляхом використання імперативного методу досягається мета забезпечення публічного правопорядку і в кінцевому підсумку - реалізації та захисту прав людини (О. Харитонова).

Приватне право разом з правом публічним у сукупності утворює єдину завальну (наднаціональну) систему об'єктивного права, що є складовою частиною цивілізації (культури).

Виникає питання, чи стосується такий поділ права людської цивілізації в цілому, чи є властивим лише для окремих локальних цивілізацій?

Відповідь на нього дати непросто, оскільки віднесення тієї чи іншої держави до певної цивілізації в умовах глобалізації є досить умовним. Однак, враховуючи тривалість, "традиційність" розвитку права як такого, так само, як і "традиційність" розвитку публічного та приватного права, відповідні орієнтири можуть бути знайдені, про що мова піде в наступних главах підручника.

Отже, поділ права на публічне і приватне є не просто класифікаційним розмежуванням, це - якісно різні сфери правового регулювання. З перших стадій розвитку цивілізації право так і розвивається у складі двох відносно самостійних сфер - публічного і приватного права. При цьому якість права в цілому визначається розвитком кожної з них. Недооцінка якоїсь із цих сфер призводить до деформації всієї правової системи, її однобічності.

На основі такого розуміння суті приватного і публічного права можна визначити їхнє значення для регулювання тих чи інших відносин, характер співвідношення публічних або приватних елементів у їхньому регулюванні.

Візьмемо як приклад відносини, що складаються у галузі підприємницької діяльності, галузева належність яких сьогодні викликає гострі дискусії. Тут при визначенні характеру взаємовідносин підприємців - з державою, встановленні державних гарантій здійснення такої діяльності, оподаткуванні підприємців, визначенні наслідків недобросовісної конкуренції тощо застосовуються публічно-правові засади. Отже, враховується, передусім, сукупний колективний інтерес, застосовується імперативний метод правового регулювання, діють принципи публічного права. З іншого боку, відносини, що виникають з договорів між приватними особами, навіть в процесі здійснення ними підприємницької діяльності, повною мірою регулюються нормами приватного права. Це пов'язано з тим, що категорії "приватне право" і "публічне право" є узагальнюючими поняттями, які застосовуються для позначення певного типу нормативних масивів, що регулюють відносини між тими та іншими суб'єктами за допомогою різних засобів і методів. Реальні відносини підлягають регулюванню на засадах приватного або публічного права залежно від їх конкретного змісту.

1. Дихотомія "приватне право - публічне право" як підґрунтя характеристики становища приватної особи у суспільстві
2. Джерела приватного права
3. Співвідношення приватного і цивільного права
4. Цивілістика
Глава 2. Європейські системи приватного права
1. Значення порівняльної цивілістики
2. Критерії класифікації
3. Європейські традиції приватного права
4. Європейські родини приватного права
Романська родина приватного права