Цивільне право України - Харитонов Є.О. -
4.Трансформація концепції цивільного права наприкінці XX ст.

У попередніх підрозділах зазначалися особливості формування цивільного права України та його концепції на перших етапах становлення останнього. Поступальний розвиток правових ідей був перерваний Жовтневим переворотом 1917 р. та наступними змінами в політичному житті країн, які знаходилися в сфері впливу РРФСР, а з часом утворили СРСР.

Для цивільного права це означало відмову від можливості оцінки його як права приватного, посилення публічних ("адміністративно-управлінських") засад в регулюванні цивільних відносин, що знайшло відображення у прийнятих тоді цивільних кодексах та інших актах цивільного законодавства.

Тому, не применшуючи досягнень радянської цивілістичної думки, у тому числі вітчизняної цивілістики, де працювали такі видатні науковці як М. Бару, С. Вільнянський, М. Гордон, С. Ландкоф, В. Маслов, Г. Матвеев, О. Підопригора, А. Пушкін та інші, можна разом із тим зазначити, що цивільне право як галузь права фактично занепадала, будучи зведеною до сукупності актів цивільного законодавства.

Якщо прийняти за істину пануючу того часу тезу про адекватність правового регулювання існуючим виробничим відносинам, а також світогляду суспільства, то, припускаючи, що радянська держава у 60-70-х роках XX ст. вступала у фазу свого розквіту - період так званого "зрілого соціалізму", можна було чекати, що такій концепції цивільного права судилося довге життя. Цивільне законодавство СРСР, цивільні кодекси союзних республік "втілювали та закріплювали досягнення радянського народу, сприяли створенню матеріально-технічної бази комунізму та формуванню нової людини".

Однак у другій половині 70-х років XX ст. СРСР почав втрачати темпи руху, почались збої у народному господарстві, гальмування та стагнаційні явища у економіці все відчутніше впливали на інші сфери суспільства, - так характеризував стан справ М. Горбачов - людина, яка мала повну інформацію про реальну ситуацію у країні.

До цього слід додати, що попри зовнішню благополучність, наприкінці 60-х - на початку 70-х років XX ст. почалась криза комуністичного світогляду. Наприкінці 60-х років XX ст. радянські ідеологи зіткнулись з так званим "єврокомунізмом", що сформувався як система поглядів у найбільших та най впливовіших комуністичних партіях капіталістичного світу і становив "прорив з догматизму, фанатичного ідеологізму та інтелектуальної звуженості".

Проголошена у 1985 р. на квітневому Пленумі ЦК КПРС "перебудова" - нова економічна та соціальна політика - мала метою подолання кризи, повинна була забезпечити радикальні зміни, покращити ситуацію в країні. Це передбачалось зробити, використовуючи можливості існуючої суспільної системи, для чого потрібно було відшукувати ефективні форми соціалістичної власності і організації господарства. Головною метою було те, щоб людина стала справжнім господарем виробництва.

Це потребувало не лише організаційних змін у системі господарства, але й відповідного законодавчого забезпечення, що було неможливим без належного теоретичного обґрунтування. Тому у 80-х - на початку 90-х років XX ст. значна увага приділялась правовим аспектам демократизації суспільства, підвищенню реальної захищеності прав людини, вдосконаленню правового регулювання діяльності суб'єктів підприємницької діяльності тощо.

Разом із тим звернення до таких загальнолюдських цінностей - "громадянське суспільство", "правова держава", "суверенітет особи", "приватне та публічне право", "ринкові відносини", відновлення відомого ще римському праву принципу "дозволено все, що не заборонено законом" та інших зумовлювали доцільність використання надбань попередніх цивілізацій незалежно від їхньої класової суті. (Слід зазначити, що радянські правники досить переконливо доводили, що це не відмова від класичних марксистсько-ленінських установок на характер і форми класової боротьби, але "крутий поворот у їхньому тлумаченні" стосовно суспільно-політичних реалій сучасного світогляду).

У дослідженнях відбувається перегляд ряду постулатів радянської правничої доктрини.

Зокрема, у науковий обіг знову вводяться такі поняття як "громадянське суспільство", "правова держава", котрі раніше вживались радянськими авторами зазвичай у контексті критики буржуазних правових теорій та практики державного будівництва.

Зміна вектору та характеру пріоритетних напрямів правових досліджень є характерною рисою цього часу. Якщо у перші роки перебудови головну увагу було зосереджено на питаннях становища радянського суспільства та держави, їхніх "неантагоністичних" суперечностях та проблемах, необхідності вдосконалення політичних, правових та державницьких інституцій, то наприкінці 80-х рр. поширення набуває проблематика, пов'язана з формуванням правової держави, характеристикою відносин: індивід - суспільство - держава тощо.

Звісно, було б неправильним стверджувати, що питання визначення правового статусу особи, удосконалення законодавства, підвищення його ефективності привернули увагу науковців лише починаючи з цього періоду. У працях вітчизняних науковців й раніше зверталось увагу на те, що складовими підвищення ефективності правового регулювання є вдосконалення концепції права (М. Козюбра, М. Орзіх, М. Цвік) зростання соціальної та персональної цінності права, його демократизація, зміцнення законності тощо.

Звертає на себе увагу та обставина, що поряд з працями, де особа ще розглядається як другорядна (чи навіть "третьорядна" - після держави й суспільства (В. Патюлін, Н. Боброва) категорія, з'являються публікації, де особистості відводиться центральне місце (М. Орзіх).

Цими та іншими дослідженнями фактично було створено підґрунтя для майбутніх та оновлення концепції права, у тому числі цивільного.

У процесі дослідження цих проблем відновлюються класичні положення про розуміння права як явища цивілізації, висувається теза про побудову права на шляху від соціалізму до постсоціалізму, що пов'язується із згаданим вище поворотом до людини, створенням постсоціалістичної громадянської власності, котру розуміють як індивідуалізоване право кожного радянського громадянина на належну йому частку загальнонародного багатства (В. Нерсесянц, яким пізніше використовується поняття "цивільна", "цивілітарна" власність).

Своєрідною антитезою ідеї "громадянської власності" можна вважати концепцію "акціонерної соціалістичної власності". Якщо перша припускає "подрібнення" загальнонародного багатства, то друга розглядається як така, що "здатна у своєму розвитку інтегрувати у цілісну систему вищого рівня, тобто фактично здатна перетворюватись у ту саму загальнонародну "соціалістичну" власність.

Втім, і та й інша позиція є неточними, оскільки їх автори пов'язують похідні форми власності саме з соціалістичними формами господарювання. Такими ж вадами страждає концепція "госпрозрахункової власності", яка з'явилась майже одночасно із вказаними, (хоча запропонована взамін система форм власності - суспільна, колективна, особиста - була досить близькою до тієї, що існувала раніше). Очевидно, тому ці пропозиції не були підтримані законодавцями.

Загалом же характер досліджень проблем власності у той період відображає змагання підходів до оцінок цього важливого інституту. У той час, як у багатьох роботах продовжується аналіз переваг соціалістичної власності, з'являються праці, де зроблено спроби узгодити старі та нові погляди. (Цікаво, що у дискусії щодо дієздатності концепції державної власності, висунутої А. Венедиктовим, В. Мозолін критикував, а Ю. Толстой захищав згадану концепцію, посилаючись на правників Стародавнього Риму, що певною мірою свідчить про поворот у ставленні радянських цивілістів до римського права - від негативного або поблажливо критичного - до позитивного або виважено аналітичного). Це явище взагалі можна вважати характерним для "перебудови", коли починають з'являтись публікації, присвячені іншим системам права, власності тощо, які мають на меті не критику як самоціль, як це часто мало місце раніше (і не лише у радянських авторів, а й у працях науковців інших соціалістичних країн), але містять виважений аналіз позитивного й негативного у тій чи іншій концепції.

Поступово вимальовуються основи принципово нового для радянської правової системи підходу до оцінки відносин власності.

Зокрема, відбувається "реабілітація" приватної власності, помітнішою стає важлива тенденція зміни теоретичного, а потім й практичного підходу до оцінок можливості існування права власності на такий специфічний, важливий об'єкт як земля. Утверджується точка зору, згідно з якою держава у відносинах з користування землею має позбавитись суто адміністративних методів регулювання, розширити сферу дії цивільного права. Слушно зазначається, що вилучення земель з торгового обігу завжди є обмеженням як права трудового землекористування, так і права приватної власності, котре є великим досягненням людської цивілізації (Цю позицію з деякими застереженнями підтримують й фахівці у галузі аграрного права (Ю. Жариков, Г. Чубуков, О. Погрібний).

Таким чином, на початку 90-х років XX ст. намітився значний прогрес у концептуальному підході до визначення засад правового регулювання власності. Відбувається поступове, повільне наближення тлумачення цього інституту до того, що має місце в приватному праві.

Трансформації теорії права власності, визнання права приватної власності продовжують залишатись складовими частинами загальної теорії суверенітету особи, яка продовжує перебувати у центрі досліджень під різними кутами зору - у цілому і у окремих своїх аспектах.

Як і раніше, увагу дослідників привертають правові аспекти відносин особи з державою та суспільством, суб'єктивні права громадян. Але відбувається подальше важливе зміщення акцентів, про які мова йшла вище: насамперед підкреслюється значення особи у цих відносинах, нагадується, що слід йти не лише від суспільства до особи, але й від особи до суспільства.

Значення суб'єктивних прав особи у нових умовах образно охарактеризував П. Рабінович, котрий характеризував суб'єктивне юридичне право особи як ключик, котрий вручає їй держава, за допомогою якого вона відкриває собі доступ до усіх основних благ, що необхідні для її існування та розвитку.

Але тепер коло правових досліджень у цьому напрямі не обмежується лише визначенням статусу особи, її можливістю мати загальні суб'єктивні права та обов'язки, приватну власність тощо. Проблема розглядається й під іншими кутами зору. Зокрема, піддано аналізу правові передумови економічної незалежності індивіда тощо.

Серед економічних передумов незалежності індивіда досліджується така досить незвична для радянської правової науки категорія, як підприємництво.

Слід зазначити, що майже одночасно з визнанням правомірності цього поняття у радянському праві з'являється тенденція тлумачити підприємницьке право як оновлене господарське (у публікаціях того часу звичайно намагались розмежувати традиційне та "соціалістичне" підприємництво), що супроводжувалося намаганнями вивести таким чином ці відносини за межі цивільно-правового регулювання.

Ця позиція була піддана у літературі обґрунтованій критиці, однак давня дискусія між "цивілістами" та "господарниками" від цього лише отримала новий імпульс, дискусія навіть перейшла у більш гостру стадію при обговоренні шляхів оновлення законодавства колишніх союзних республік, негативно впливаючи на стан законодавства.

Характерною рисою досліджень цього часу є також активізація досліджень соціальної захищеності особи у нових умовах - формування правової держави та переходу до ринку, що природно потягло за собою підвищення інтересу до питань справедливості, забезпечення умов реалізації прав та обов'язок їхньої юридичної гарантованості та ін.

До сказаного слід додати, що ідея будівництва "загальноєвропейського дому", сформульована М. Горбачовим під час візиту до Чехословаччини і піддана детальному обговоренню у березні-квітні 1989 р. у Празі на міжнародному колоквіумі "Загальноєвропейський дім" - уявлення та перспективи", дала поштовх дослідженням у галузі міжнародного приватного та публічного права, зв'язку міжнародного права з процесами правотворчості в СРСР тощо. Тут слід зробити застереження: європейську інтеграцію західні автори оцінюють досить обережно (що й підтвердив наступний досвід), прогнозуючи насамперед політичне та культурне співробітництво з поступовим утворенням Європейського економічного простору. Радянські автори уявляли цей процес більш радикальним і характеризували його у цілому або під кутом зору оцінки правотворчості (В. Кисіль, Н. Захарова). У будь-якому разі нові дослідження, нові підходи вимагали й нової методології досліджень, нового мислення, що робило доцільним звернення до теоретичних надбань європейської цивілізації у галузі філософії та права.

Таким чином, поступово формується позиція, котру можна охарактеризувати як "рук назад - до механізмів прогресу".

Фактично йшлось про спробу методологічної розробки згаданої вище ідеї про звернення до "загальнолюдських цінностей" і у кінцевому підсумку - про початок орієнтації на рецепцію надбань попередніх цивілізацій, в тому числі - на рецепцію римського приватного права.

Реалізувати ці ідеї зробили спробу автори проекту Основ цивільного законодавства, необхідність прийняття котрих стала очевидною після того, як наприкінці 80-х років XX ст. виявилась недостатність законодавчих робіт початку перебудовчого періоду. Хоча за щодо невеликий проміжок часу було прийнято низку важливих законів СРСР - про підприємство, про власність, про кооперацію, оренду та орендні відносини та ін., однак їхня якість не відповідала вимогам нового часу, значна частина новел до того ж мала декларативний, неконкретний, або, навпаки, - - казуїстичний характер.

Традиційна орієнтація господарського законодавства СРСР на власний досвід, яка склалась у 20-ті роки, а також впевненість багатьох політичних діячів, господарників, науковців у невикористаних можливостях соціалістичної власності, нерідко призводили до того, що як зразок використовувалось законодавство періоду непу, котре було вторинним.

У зв'язку з цим висувались пропозиції про створення загальносоюзного Зведення законів, Господарського кодексу СРСР або поглинання Основами цивільних кодексів союзних республік. Однак вони не враховували політичні реалії того часу, коли навіть доцільність прийняття таких Основ деякими науковцями ставилася під сумнів (В. Дозорцев, Є. Харитонов).

Оскільки в грудні 1991 р. СРСР припинив своє існування, перетворившись на СНД, надання сили Основам залежало віл доброї волі колишніх союзних республік. Наприклад, у Російській Федерації Основи цивільного законодавства 1991 р. було введено в дію постановою Верховної Ради від 14 липня 1992 р. "Про регулювання цивільних відносин в період проведення економічної реформи". Вони діяли в Російській Федерації до прийняття поетапно першої, а потім другої частини ЦК РФ.

Слід відзначити виражену "ринкову", "приватноправову орієнтацію", а також пов'язану з цим похідну рецепцію головних засад римського приватного права Основ, що проявляється у структурі, визначенні принципових підходів, визнанні суверенітету особи, поновленні деяких інститутів, свого часу відкинутих радянської цивілістичною доктриною.

Україна цим шляхом не пішла, тому зазначені Основи цивільного законодавства у нашій країні так і не набули чинності.

Натомість у 1994 р. почалася розробка нової концепції розвитку цивільного законодавства України, в основу якої було покладено задекларовані раніше нові уявлення про право, що ґрунтувались на ідеях громадянського суспільства та правової держави (Ю. Шемшученко).

5. Створення ЦК України
Глава 4. Цивільне право як галузь українського права
1. Концепція цивільного права України
2. Сучасне розуміння предмету цивільного права України
3. Метод цивільно-правового регулювання
4. Засади цивільного права
5. Функції цивільного права
6. Структура (система) цивільного права
Глава 5. Цивільне законодавство України
1. Поняття цивільного законодавства