Цивільне право України - Харитонов Є.О. -
2. Види правочинів

Класифікація правочинів можлива за різними підставами.

1. Залежно від числа сторін, що беруть участь у правочині, їх поділяють на односторонні, двосторонні і багатосторонні Саме така класифікація запропонована у ст. 202 ЦК.

Односторонній правочин - це дія (волевиявлення) однієї сторони, спрямована на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (видача довіреності, складання заповіту). При цьому ця сторона може бути представлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин, як правило, може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Проте у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з іншими особами односторонній правочин може створювати обов'язки також для інших осіб.

До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Двосторонній правочин - це погоджена дія двох сторін, спрямована на встановлення, зміну, припинення цивільних правовідносин. Двосторонні правочини є договорами, для яких характерне узгоджене волевиявлення двох сторін.

Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в яких беруть участь 3 і більше сторони. Прикладом такого правочину є договір про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК). Слід звернути увагу на те, що в цьому договорі волевиявлення сторін має подвійну природу. З одного боку, це взаємне волевиявлення щодо встановлення або зміни правовідносин між учасниками. З іншого - має місце спільне волевиявлення, спрямоване на досягнення спільної мети.

На кожній зі сторін як дво-, так і багатостороннього правочину (договору) може виступати декілька осіб.

2. Залежно від наявності або відсутності обов'язку сторін надавати зустрічне матеріальне відшкодування правочини поділяють на оплатні і безоплатні.

У безоплатних правочинах обов'язок здійснити матеріальні витрати має тільки одна із сторін. Інша сторона не обтяжена будь-якими обов'язками. Прикладом може бути договір дарування, в якому одна сторона безоплатно передає майно у власність іншій стороні.

Для оплатних правочинів характерною є наявність зустрічного еквівалентного надання матеріальних чи нематеріальних благ. Наприклад, в договорі купівлі-продажу одна сторона передає майно, але замість цього отримує його вартість у грошах.

3. Залежно від моменту, з якого правочини вважаються укладеними, вони поділяються на реальні і консенсуальні.

Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків досить досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов. З моменту досягнення згоди правочин вважається укладеним. У його сторін виникають відповідні права і обов'язки. Так, досягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо предмету і ціни породжує обов'язок продавця передати річ у власність покупця і зустрічний обов'язок покупця сплатити певну грошову суму.

Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін недостатньо. Необхідною є також передача речі. Поки вона не відбудеться, правочин не вважається укладеним. Прикладом реальної угоди є договір позики. Доки гроші не передані позичальнику, права і обов'язки у сторін не виникають. Отже, обіцянка дати гроші у позику не означає, що потенційний позичальник набуває права вимагати виконання цієї обіцянки.

Потрібно звернути увагу на те, що оскільки в консенсуальних правочинах момент укладення і момент виконання не співпадають, а в реальних - співпадають, то консенсуальні договори завжди є взаємними, а реальні - односторонніми.

4. Залежно від значення підстав (цілей) правочину для його дійсності вони поділяються на абстрактні і каузальні.

Правочини, в яких визначено підстави їхнього укладення, називаються каузальними. До них належить більша частина цивільно-правових договорів (купівля-продаж, доручення, зберігання тощо).

Абстрактними вважаються правочини, у яких не визначено підстави їхнього здійснення. Найбільш яскравим прикладом абстрактного правочину є видача векселя. Вексель містить зобов'язання однієї особи сплатити певну грошову суму іншій особі, але при цьому не мають значення підстави, з яких було видано вексель: була позика, купівля-продаж тощо.

5. Залежно від наявності вказівки на строк встановлення прав і обов'язків, правочини поділяються на строкові і безстрокові.

У безстрокових правочинах не визначається ні момент набрання чинності, ні момент припинення. Такий правочин, як правило, негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін (наприклад, договір майнового найму, укладений на невизначений термін).

Строковими є правочини, у яких визначено момент виникнення у сторін прав і обов'язків, тривалість існування зобов'язання, момент припинення тощо.

Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов'язків пов'язується з настанням відповідної обставини. Для того, щоб правочин був визнаним умовним, ця обставина мусить мати місце в майбутньому і, до того ж, не повинно бути відомо, настане вона чи ні.

Отже, умовні правочини відрізняються від строкових тим, що строк настає завжди, а умова може як настати, так і не настати (ст. 212 ЦК).

Залежно від того, чи пов'язують сторони з нею виникнення, зміну чи припинення правовідносин, умова може бути відкладальною або скасувальною. Якщо настання умови тягне виникнення, зміну або інші видозміни цивільних прав і обов'язків, це - відкладальна умова. Наприклад, якщо здача квартири в оренду пов'язана з вступом до вищого навчального закладу, то має місце відкладальна умова.

Якщо настання умови тягне припинення цивільних прав і обов'язків, то це умова скасувальна. Наприклад, якщо квартири здана в оренду до вступу до вищого навчального закладу, то має місце скасувальна умова.

Частинами 3 та 4 ст. 212 ЦК передбачені засоби запобігання недобросовісному сприянню настання умови або створенню перешкод для настання умови з боку учасників правочину. Так, якщо настанню обставини, що є умовою набрання чинності або припинення правочину недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Якщо сторона, якій це вигідно, недобросовісно сприяла настанню обставини, з якою сторони пов'язують виникнення, припинення або зміну правовідносин, то припускається, що ця обставина не настала. Таким чином, і в першому, і в другому випадках умова ніби захищається від "стороннього" впливу і їй повертаються властивості факту об'єктивної дійсності.

Крім зазначених, є й інші види правочинів: легітарні (такі, що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом, але укладені особами у результаті їхнього вільного волевиявлення); усні та письмові (ст. 205 ЦК); умовні та безумовні (ст. 212 ЦК); біржові (такі, що укладаються на біржах щодо біржових товарів) і небіржові; фідуціарні (такі, що мають довірчий характер, внаслідок чого втрата довір'я сторін одна до одної може спричинити розірвання договору в односторонньому порядку - доручення, комісія тощо) та звичайні.

3. Форми правочинів
4. Тлумачення змісту правочину
5. Відмова від правочину
6. Недійсність правочинів
7. Правові наслідки недійсності правочину
8. Окремі види недійсних правочинів
8.1. Правочини з дефектами суб'єктного складу
8.2. Правочини з дефектами волі
8.3. Правочини з дефектами форми
8.4. Правочини з дефектами змісту та порядку укладення