Концепції сучасного природознавства - Карпов Я. С. -
2.5.2.6 Учення Арістотеля

Арістотель (384-322 pp. до н.е.) — найбільший давньогрецький філософ, мислитель, учений, учитель і наставник Олександра Македонського. Арістотелівське вчення — грандіозний універсальний синтез усіх досягнень давньогрецької полісної культури й одночасно духовна платформа культури еллінізму.

Арістотель народився в Стагірі, жив в Афінах, протягом 20 років навчався в Академії Платона, був його кращим учнем, однак, часто виявляв незгоду зі своїм учителем ("Платон мені друг, але істина дорожча"). Згодом відкрив в Афінах свою філософську школу — Ліцей.

"Перша" й "друга" філософії Арістотеля

Встановлюючи ієрархічні зв'язки між науками, Арістотель висуває тезу про пріоритет теоретичних наук, стверджуючи, що сфера теоретичних наук стоїть вище, ніж всі інші, а в межах даної сфери вище всіх наук — "перша філософія", що володіє найвищим щодо своєї цінності предметом, найвища за ступенем точності й виразності знання,' так як встановлює найбільш загальні й фундаментальні начала (причини) всього сущого. На переконання Арістотеля, предметом "першої філософії" є дослідження буття в цілому, уся сукупність сущого, розгляд його загальної природи.

Арістотелівська фізика є насамперед філософськи осмислена й обґрунтована фізика, філософія природи у власному розумінні цього слова, в якій дослідження явищ фізичного характеру базується в кінцевому підсумку на принципі "першої філософії". Якщо "перша філософія" вивчає суще саме по собі, як таке, що є нерухомим і відособленим від матерії, а математика досліджує нерухоме й невідособлене від матерії суще, абстраговане від матерії думкою, то фізика розглядає буття рухоме й невідособлене від матерії. Через те, що фізичні сутності, подібно до сутностей метафізичних, існують самостійно, у той час як сутності математичні не мають статусу самостійного існування (математичні предмети є, відповідно до вчення Арістотеля, певними властивостями фізичних речей); Арістотель, підкреслюючи значення фізики, найчастіше говорить про неї як про "другу філософію".

Учення Арістотеля про матерію і форму

Основою природничо-наукових поглядів Арістотеля є його вчення про матерію і форму.

Світ складається з речей, кожна окрема річ є поєднанням матерії і форми. Матерія сама по собі — безформне, хаотичне, пасивне начало; це матеріал, тобто те, з чого виникає річ, її субстрат. Щоб стати річчю, матерія повинна набути форми — якогось ідеального, конструктивного, моделюючого начала, що надає речам визначеності, й конкретності. Як матерія, так і форма є вічними. За Арістотелем, кожна річ — це поєднання матерії і форми. При цьому матерія даної речі є, у свою чергу, формою для матерії тих елементів, з яких ця річ складається. Переходячи таки чином углиб речовини, до все більш простих тіл (наприклад, від будинку до цеглин, від глини до елементів, з яких вона складається й т.д.), приходять до абстрактної "першоматерії".

Першоматерія позбавлена усякої форми, усяких-властивостей і якостей. Це субстанція, що не має визначеності. Поєднуючись з найпростішими формами, вона утворює перші елементи, з яких складаються всі речі. Найпростіші форми — тепле, холодне, сухе, вологе. У поєднанні з першоматерією вони утворюють чотири першоелементи: вогонь, повітря, воду й землю. Першоелементи у світі розташовані у визначеному порядку, який задає структуру Космосу.

Однак саме формі, а не матерії Арістотель явно віддає перевагу, переконаний у тому, що саме в ній, а не в пасивній матерії міститься джерело індивідуалізації і діяльності.

Арістотелівське поняття причинності

Не задовольняючись ученням про механічну причинність, розвинутим стародавніми атомістами, Арістотель розрізняв чотири види причин: матеріальну, діючу (або причину руху), формальну й фінальну (ціль, або "заради чого"). У першій книзі "Метафізики" Арістотель відзначає, що до нього учені вказували на матеріальну причину (понтійські натурфілософи), потім додали причину руху (елеати, Емпедокл та Анаксагор) і, нарешті, дехто говорив про формальні причини, визнаючи ідеї за начала речей (школа Платона), але лише він уперше вказав на мету (чи "заради чого") як на четверту причину утворення речей. Ці теологічні моменти фізичного вчення Арістотеля згодом були непомірно роздуті середньовічною схоластикою.

Учення про рух

В арістотелівській натурфілософії фундаментальне місце посідає вчення про рух. Рух Арістотель трактує в широкому розумінні як зміну взагалі, розрізняючи зміни якісні, кількісні та зміни в просторі. Крім того, у поняття руху він включає психологічні й соціальні зміни. Поняття руху містить у собі також перехід з одного стану до іншого, наприклад, з буття в небуття. Механічний рух, тобто зміну в просторі, Арістотель розглядає як окремий випадок руху взагалі.

На основі розрізнення чотирьох причин Арістотель порушує питання про джерела руху. Матерія сама по собі є пасивним началом і нижчим стосовно форми; матерії саморух не властивий. Згідно з твердженнями атомістів, у порожнечі тіла можуть зберігати наявний рух сам по собі, без зовнішніх імпульсів. На противагу цьому, у вченні Арістотеля центральним пунктом є ідея аморфності, пасивності матерії. На перший план висувається відмінність між тим, що рухається, і тим, що спонукає до руху. Ці два начала Арістотель розрізняв навіть у живих тілах, здатних до самостійного руху. Живі тіла також потребують якоїсь спонуки до руху; відмінність лише в тому, що неживі тіла мають джерело руху ззовн і, у той час як живе тіло має таке джерело в самому собі. Арістотель виділяє рухи прямолінійні, або обмежені, і кругові, або необмежені. Круговий рух, який він вважав "досконалим", властивий небесним тілам. Крім цього, Арістотель розрізняє два види рухів: "природний" і "примусовий". "Природні" рухи відбуваються самі по собі, без усякого втручання ззовні. "Примусові" рухи для свого здійснення потребують такого втручання.

Для пояснення причини "природного руху", не пов'язаного з рухом небесних тіл, Арістотель уводить поняття "природного місця". Прагнення до "природного місця" закладено в кожному тілі, яке здійснює "природний рух". Кожному роду тіл властиве своє "природне місце": для важких тіл — це Земля, тому вони на неї падають, а для легких — вогонь, тобто розташована над повітрям вогненна сфера, тому вони піднімаються вгору. Якщо яке-небудь тіло перемістити з його "природного місця", воно буде намагатися повернутися назад, здійснюючи прямолінійний рух. Небесним тілам властиве прагнення до "досконалого" кругового руху. Для "природних" рухів — це щось властиве самому тілу, для "примусових" — зовнішня причина руху.

На відміну від елеатів, Арістотель вважає рух вічним. Але він не згодний зі стародавніми атомістами: матерія не здатна до самостійного руху. Розрізняючи те, що рухає, і те, що рухається, Арістотель стверджує, що "одні з існуючих предметів нерухомі, інші завжди рухаються, треті причетні і до спокою, і до руху".

При цьому Арістотель визнає існування першодвигуна, який повинен бути або нерухомим, або здатним до самостійного руху. В останньому випадку потрібно розрізняти в ньому те, що рухається, і те, що спричинює рух. А так як двигун у тілі, здатному до самостійного руху, уже нічим не приводиться в рух, то сам він повинен бути нерухомим, і, отже, якщо розглядати ланцюг, у якому будь-яка наступна ланка є спонукуваним до руху, то перша ланка цього ланцюга повинна бути споконвічним "первинним нерухомим двигуном". Первинний нерухомий двигун, на думку Арістотеля, породжує прості, однорідні, неперервні й нескінченні рухи. Обертальні рухи небесних сфер є прикладом таких вічних неперервних і досконалих рухів. Існування нерухомих вічних двигунів аргументується також посиланням на вічність руху: якби не існувало першо-начал руху, нерухомих і вічних за своєю природою, то рух не міг би бути вічним.

Таким чином, вічним в Арістотеля є тільки обертальний рух небесних сфер, та й він немислимий без першодвигуна. У земних же умовах рух (місцевий рух) відбувається за згаданим уже принципом, що став догмою середньовічної науки: "із припиненням причини припиняється її наслідок".

Арістотель вводить і поняття "рівношвндкісного" руху, коли тіло "протягом однакового проміжку часу рухається однаково". "Рівно швидкісним, — стверджує він — є те, що за однаковий час перемістилося на однакову величину".

Поняття сили

Під силою Арістотель розуміє всяку здатність, оскільки остання може бути причиною початку дії або протидії. "Рушійна сила" в "примусовому русі" залежить від "активності" джерела руху, тобто від прикладеної до тіла, що рухається, мускульної енергії людини або тварини. Сила для Арістотеля — причина руху, і вона повинна постійно підтримувати рух. Але тоді виникає питання: чим же підтримується рух у тілах, що відірвалися від причини, що примушує їх рухатися, тобто сили, що надала їм рух? Арістотель відзначає, що коли ми штовхаємо тіло по площині, наприклад кулю на столі, то одночасно надаємо рух й повітрю, яке його оточує. У порожнечу, що утворюється за кулею, що рухається, спрямовується повітря й неначе підштовхує її. Через це куля ие зупиняється миттєво після припинення дії сили, а якийсь час рухається внаслідок впливу навколишнього середовища. Повітряне середовище в даному випадку є активним началом руху, тому що якби його не було, тіло повинно було б миттєво опинитися в стані спокою. В Арістотеля ми знаходимо і міркування, що дають підстави для кількісного визначення сили. У "Фізиці" Арістотель розглядає питання і про опір руху (переміщенню) з боку середовища, в якому рухається тіло, і з боку тіла. "Чим менше тіл у навколишньому середовищі, в якому відбувається рух, тим менший опір воно чинить, і чим легше воно розчленовується, тим швидше переміщення. Отже, швидкість стає нескінченно великою, коли опір дорівнює нулю, а останнє можливе тільки в порожнечі". Таким чином, будь-який рух можливий лише в наповненому просторі, тому що в порожнечі він відбувався б миттєво. Тому Арістотель заперечує існування порожнечі. Другий аргумент на користь неможливості порожнечі Арістотель висуває, вивчаючи падіння тіл, тобто "природний" рух, зумовлений прагненням важкого тіла до свого "природного місця". Усе, за винятком вогню, має "вагу", перебуваючи у своєму "природному місці". Арістотель вважав, що із двох тіл з однаковим об'ємом і формою, падає в повітрі швидше те, в якого більша вага. Неоднакова швидкість падіння в матеріальному середовищі зумовлена тільки тим, що більш "важкі" тіла з однаковими об'ємом і формою легше "розділяють середовище своєю силою". Якщо ж розглядати рух тіла в порожнечі, то ця умова не має смислу. Отже, у порожнечі всі тіла повинні мати однакову швидкість, але це неможливо. Тому Арістотель відкидає вчення атоміс-тів про існування абсолютно порожнього простору.

Простір і час

Простір, що сприймається як власне протяжність і є пасивним умістилищем тіл, несумісний, на думку Арістотеля, з поняттям руху. Простір для нього — величина, неперервна щодо протяжності, а час — неперервний щодо послідовності. Простір Арістотеля — фізичний простір, властивості й сутність якого пов'язані з фізичним буттям матерії. Арістотель визначає "місце" не як об'єм, яке займає тіло в абсолютному, тобто існуючому незалежно від тіл просторі, а як межі тіла, що має об'єм, тобто тіла, що стикається з об'ємним. Місце не може бути чимось таким, що належить предмету. Воно не може бути ні його матерією, ні формою, тому що матерія і форма невіддільні від предмета, у той час як місце змінюється в процесі руху. Про місце можна говорити лише за наявності двох тіл: такого, що займає об'єм, і такого, що має об'єм. Простір, який розглядається як сукупність місць, є наповненим; там, де є місце, повинен бути наповнений простір, тому що місце і є не що інше, як межі матеріального середовища з певним об'ємом. До порожнечі поняття місця узагалі є незастосовним. На погляд Арістотеля, порожній простір атомістів є лише абстракцією виключно геометричних властивостей реального фізичного простору.

Відкидаючи існування порожнього простору, Арістотель заперечує й існування "чистого", чи "порожнього", часу. Разом з тим він виявив тонкі відмінності між часом і рухом.

Аналізуючи поняття часу, Арістотель зауважує, що деякі вчені неправильно сприймали обертання неба як сам час; насправді це обертання є засобом для вимірювання часу. Якщо рух не може існувати без часу, то і час не існує без руху. "Час не є рух, але й не існує без руху". Якби не було змін, то не було б і часу. За відсутності змін усі "тепер" були б тотожними, отже, усе перебувало 6 у єдиному й нероздільному "тепер". Що ж таке час? Так як "ми разом сприймаємо і рух, і час", то "час є або рух, або щось пов'язане з рухом". Але час відрізняється від руху, тому що рух може мати різну швидкість і, отже, він повинен вимірятися за допомогою часу. Час же є "кількістю рухів" або "мірою рухів".

Космологія Арістотеля

Кожен першоелемент має своє місце. У центрі світу знаходиться елемент землі, що утворює нашу планету. Земля є центром Всесвіту, вона нерухома і має сферичну форму. Принцип центрального й нерухомого положення Землі у Всесвіті є наріжним в арістотелізмі; він на багато століть визначив панування геоцентричної системи в астрономії. Навколо Землі розподілені вода, потім — повітря, далі — вогонь. Вогонь простягається до орбіти Місяця — першого небесного тіла. Вище Місяця — надмі-сячний, божественний світ, що принципово відрізняється від світу підмісячного; там діють інші закономірності. У цьому світі всі тіла складаються з ефіру. Ефір незмінний, він не перетворюється на інші елементи.

У божественному, надмісячному небі існує лише один вид руху — рівномірний неперервний обертальний рух небесних тіл. Небесні тіла обертаються навколо Землі по колових орбітах, вони прикріплені до матеріальних сфер, які обертаються й складаються з ефіру. Існують сфери Місяця, Меркурія, Венери, Сонця, Марса, Юпітера, Сатурна і і сфера нерухомих зірок. За останньою знаходиться першодвигун — Бог, який і є джерелом руху для сфер. Космос — скінченний і вічний; він ніколи не створювався й ніколи не зникне, ніколи не виникав і є принципово незнищенним.

Основні висновки з учення Арістотеля

У цілому Арістотель підійшов до розроблення філософської і конкретно-наукової проблематики, а також до створення концепції їх взаємодії з більш фундаментальних позицій, ніж хто-небудь із його попередників. Принципи "першої філософії" Арістотеля, що зводяться в кінцевому підсумку до взаємодії матерії і форми, являють собою набагато більш загальний і глибокий спосіб філософського осмислення буття в його найсуттєвіших моментах, порівняно з теоріями Платона. Арістотель просунувся далеко вперед також і в розробці філософського методу дослідження. Його основним методом дослідження є метод формування й критичного обговорення взаємовиключних альтернатив, сформульованих на основі логічних принципів тотожності, протиріччя й виключеного третього. Разом із тим, застосовуючи цей метод дослідження, Арістотель приходить до справді діалектичних за своїм характером результатів, якими є визнання внутрішньо суперечливої природи часу, діалектики неперервного й перервного в трактуванні простору, математичних об'єктів (точки, лінії) і т.д. Значно ґрунтовніше від своїх попередників Арістотель розробив і проблематику конкретного знання, насамперед сформулювавши й обґрунтувавши поняття "окремих наук". Він диференціював науки, якнайкраще систематизував їх, відшукав правильне вирішення багатьох питань і про все це повідомив своїм співгромадянам.

Слід, однак, визнати, що, розробляючи окремі спеціальні наукові дисципліни, вирішуючи ряд проблем фізики, біології і т.д., Арістотель не завжди виявлявся на належній висоті.

Причини помилок Арістотеля, на думку О. С. Надточаєва, криються в загальному характері культури античності, в умовивідній спрямованості античної свідомості, у тому числі філософії і науки. Пізніше, в александрійську епоху, у науці (зокрема, у роботах Архімеда) формується тенденція і до експериментального дослідження, однак у ранній і зрілій античності така тенденція ще відсутня.

2.5.2.7 Александрійська наукова школа
2.5.2.8 Геоцентрична система Птолемея
2.5.2.9 Спад у розвитку античної науки
2.6 Наука середніх віків
2.6.1 Основна характеристика епохи середньовіччя
2.6.2 Наука на середньовічному сході
2.6.3 Наука в середньовічній Європі
2.6.4 Висновок
2.7 Природознавство в епоху Відродження
2.7.1 Основна характеристика епохи Відродження