Концепції сучасного природознавства - Карпов Я. С. -
2.7.1 Основна характеристика епохи Відродження

2.7.1 Основна характеристика епохи Відродження

Новий найвизначніший переворот у системі культури відбувається в епоху Відродження, що охоплює XIV — початок XVII ст. Епоха Відродження для найбільш розвинутих країн Європи — це епоха зародження капіталістичних відносин, становлення національних держав та абсолютних монархій, епоха активності буржуазії в боротьбі з феодальною реакцією, епоха глибоких соціальних конфліктів — Селянської війни в Німеччині, релігійних воєн у Франції і Нідерландської буржуазної революції. Філософська думка Відродження виникає в боротьбі італійських городян за створення й зміцнення незалежних міст-республік; вона розвивається в епоху зміцнення абсолютизму, реформації і католицької реакції в Європі. Це епоха Відродження античної культури, виникнення друкарства, епоха титанів думки й духу.

Соціально-історичною передумовою розвитку культури Відродження було становлення буржуазного індивідуалізму, що прийшов на зміну станово-ієрархічній структурі феодальних відносин. Середньовіччя завершує той тривалий період історії людства, у ході якого людина ще була прив'язана прямими або опосередкованими узами до колективу певного типу. Цей відрив остаточно завершився саме в епоху Відродження. "Не терпіти нестатку й не мати надлишку, не командувати іншими й не бути в підпорядкуванні — от моя мета", — писав Ф. Петрарка, виражаючи цим не тільки свої особисті цілі, але і світовідчуття епохи. У соціально-психологічному плані ренесансний індивідуалізм породжував таку особливість способу життя, яку великий російський мислитель О. Ф. Лосєв називав "суб'єктивістсько-індивідуалістською спрагою життєвих відчуттів незалежно від їх релігійних чи моральних цінностей". Життя на свій страх і ризик, що припускає індивідуалізм і самоствердження особистості, можливе тільки в умовах активно-діяльного ставлення до світу.

Саме таке ставлення характеризує систему нових цінностей буржуазної міської культури вільних і незалежних ремісників, торговців, майстрів, середньовічної інтелігенції. Серед цих цінностей — висока працездатність; уміння трудитися; ініціативність, прагнення побільше встигнути, здійснити; уміння цінувати час, дорожити ним (час — це такий "божий дарунок" людині, який не можна нікому передати, але, разом з тим, його можна втратити в байдикуванні); і, нарешті, особиста відповідальність за результати своєї діяльності. Правда, є речі, непідвладні часу, і це робить їх божественними: особиста доблесть, знання й родина; їх реалізація сприяє утвердженню вічних цінностей та історично вагомих справ, які по достоїнству зможуть оцінити лише нащадки.

Епоха Відродження найтіснішим чином пов'язана з розвитком тогочасного природознавства, з великими географічними відкриттями, з успіхами в галузі природничих наук (нагромадження знань про живу природу, перші кроки в галузі систематизації рослин), медицини (виникнення наукової анатомії, відкриття кровообігу, учення про "контаги" як про причину епідемічних захворювань), математики й механіки, особливо — зі створенням Коперником нової космології.

2.7.2 Філософія епохи відродження

Відродження класичної давнини, що дало найменування епосі, визначило вирішальну роль античної філософської спадщини у формуванні філософських поглядів мислителів XIV-XVI ст. Викликані до життя зусиллями гуманістів твори філософів Стародавньої Греції і Риму надали величезної сили поштовху розвитку філософської думки. Разом з тим йдеться кожного разу не тільки про засвоєння, але й про оригінальну переробку античної традиції. У філософії епохи Відродження ми маємо справу зі специфічними модифікаціями арістотелізму й платонізму, стоїчної та епікурейської філософської думки. Основна лінія вододілу пройшла не по межах старих напрямків і шкіл, а між теологією і прислуговуючою їй схоластикою, з одного боку, і філософією, що протистоїть теологічним схемам середньовіччя, — з іншого. Традиції антично і середньовічної філософської думки наповнилися у філософії Відродження новим змістом і використовувалися для вирішення нових проблем.

Філософська думка Відродження створює нову, пантеїстичну за своєю основною тенденцією картину світу, заперечуючи Божественне творення, ототожнення Бога й природи, обожнювання природи й людини. Філософію Відродження відрізняє її яскраво виражений антропоцентризм. Людина не тільки є найважливішим об'єктом філософського дослідження, але й виявляється центральною ланкою у всьому ланцюзі космічного буття. Гуманістичній філософії Відродження властивий погляд на людину в її насамперед земному призначенні. Людина не тільки піднімається в рамках ієрархічної картини буття, але й "підриває" саму цю ієрархію та повертається до природи, її відносини з природою і Богом розглядаються в рамках нового, пантеїстичного розуміння світу.

В еволюції філософської думки епохи Відродження можна виділити три характерних періоди: гуманістичний, чи антропоцентричний, який протиставляє середньовічному теоцентризму інтерес до людини в її взаємозв'язках зі світом; неоплатонічний, пов'язаний з постановкою широких онтологічних проблем; натурфілософський. Представники гуманістичної думки у філософському аспекті не дають нічого істотно нового; мова, скоріше, повинна йти про засвоєння гуманістичної традиції мислителями наступних періодів. Так само вплив ідей Платонівської академії простежується в італійській філософії аж до Дж. Бруно і Т. Кампанелли, але власне неоплатонічний період, що визначив подальший розвиток філософської думки і вже з ним ототожнювався, пов'язаний із творчістю Миколи Казанського й флорентійських неоплатоніків. До середини XVI ст. натурфілософія стає визначальною тенденцією у розвитку філософської думки епохи.

Під натурфілософією мислителі XVI ст. (себе вони називали "натуральними філософами") розуміли не тільки предмет свого дослідження — філософію природи, але і природний, "натуральний" підхід до пізнання законів світоустрою, який протистоїть як книжковому знанню схоластики, так і теологічним побудовам. Натурфілософія, що виявилася вищим результатом філософської еволюції епохи Відродження, вичерпує з часом специфічний зміст філософської думки цієї епохи й поступається місцем філософії Нового часу, що виникає поза філософією Відродження, що завершила свій розвиток, — вона пов'язана із зародженням нового математичного й експериментального природознавства, насамперед класичної механіки, і зі створенням нової механічної картини світу.

Новий період ознаменувався, насамперед, новим ставленням до механіки, що

починає розглядатися як "найблагородніше з мистецтв", яке поєднує "шляхетність" з найбільшою користю в життєвих справах. У формування основних досягнень механіки Відродження зробили свій внесок такі відомі вчені, як Микола Кузанський, Леонардо да Вінчі, Стевін, Коперник, Тарталья, Бенедетті, Кардано, Кеплер та ін.

2.7.2 Філософія епохи відродження
2.7.3 Кінематична статика
2.7.3.1 Леонардо да Вінчі
2.7.3.2 Тарталья і Кардано
2.7.4 Геометрична статика
2.7.4.1 Убальдо дель Монте
2.7.4.2 Джованні Баттиста Бенедетті
2.7.4.3 Сімон Стевін
2.7.5 Кінематика
2.7.5.1 Основні передумови геліоцентризму