Риторика - Мацько Л. І. -
Метонімія

Метонімія (від гр. metonimia — перейменування) — це метафоричний троп, основу якого складає заміна одних назв іншими на ґрунті асоціації за суміжністю їх значень: золото у вухах (замість: золоті сережки чи сережки з золота), кришталь на столі (мають на увазі вироби з кришталю), столове срібло (прибори з срібла), вивчали Шевченка (твори Шевченка), подай математику (підручник з математики), зібралася вся школа (учні й учителі школи), відділ у відпустці (співробітники відділу), немає серця (жорстокий).

Метонімія справляє враження мовлення "навпростець" і є стильовою рисою живої розмовної мови. Як скомпресована, згорнена номінативна структура метонімія зручна для використання в усному мовленні, відповідно продуктивна, стилістично експресивна і не виходить за межі стильових норм. Нікого не дивують вирази на зразок: міністерство згодне, район знайшов кошти, інститут підтягнувся, його знає весь будинок, село повчало тощо.

У художньому тексті метонімія цікава тим, що ніби вихоплює і висвітлює найважливіше слово, фокусує на ньому увагу. Наприклад: Кругом листочки обведу тай списую Сковороду (Т. Шевченко); Через сліпучу призму пекторалі тепер для нас всі скіфи золоті. Бо як вони свій епос не створили, чи нам його не трапилось гортать, — то що ж лишилось? Піднімати брили. Історію по золоту читать; Вони твій хист поклали під фуганок; В тіні олив, закохані в Елладу, де птиця фенікс ще раз ожила, ми, юні пташенята того Саду, пили мистецтво з першоджерела (Л. Костенко).

Метонімія може поширюватися за допомогою епітета, який і вказує на предмет метонімічного переносу. Наприклад, чаїний жаль (замість крик): А десь же є і степові кринички, і степові озеречка, і чаїний жаль над ними (М. Стельмах).

Синекдоха (від гр. synekdoche) — це різновид метонімії, такий тропеїчний зворот, в якому ціле подається через назву його частини, загальне — через його часткове вираження: влаштувався на роботу, може, яку копійку заробить; всі чекали вечері, бо досі не було й крихти в роті; не ступала людська нога; щоб і ноги твоєї там не було; він накинув оком; ділилися шматком хліба [дружно жили]; мас десь руку; не показує носа.

Метонімія і синекдоха пов'язані функцією заміщення назв на фунті асоціації за залежністю і суміжністю. Проте якщо метонімія заміщає назвою цілі його частини (слухав Шопена), то синекдоха заміщає назвою частини ціле, що складається з таких частин. Наприклад: Ніхто з нас ще не написав "Реве та стогне.,,", тобто ніхто ще не може писати так, як писав Шевченко; Старий Мартин, жебрацький покровитель, з тобою тут поділиться плащем [дасть притулок і догляд]; Човни ж везли у десять пар волів, явивши тільки вуса з-під брилів (Л. Костенко). У риториках такі тропи називають фігурами заміщення.

Парономазія

Парономазія (гр. paronomasia — "біля називання")—стилістична фігура, що виникає на каламбурному зближенні близьких за звучанням, але різних за змістом слів: талант твій латаний (Т. Шевченко); вогонь вагань (Д. Фальківський); будьте безумні — не зимні, атоми утоми (П. Тичина); серпанок серпня (І. Драч); груди грудня (М. Вінграновський); у білій білоті недосягання (В. Стус); Зимно, зимно вітер над землею віє. І кричить, і виє, і когось шукає (О. Олесь).

Парономазію можна назвати звуковою метафорою, при якій ідея звукового зближення слів поширюється на семантику і веде їх до смислового зближення. Виникають нові несподівані умовно-асоціативні образи; Синь уже синіє. Ніч іде нечутно, та для міста ночі наче і нема (В. Сосюра); Борвій-буран схопив дерева в бран; І ніжним чадом, чудом чистим бузкова свічка понад листом вже злотом-променем жива (І. Драч); Моєнечуване терпіння іще ніхто не переміг, бо за терпінням є Трипілля, аза Черніговом — Черніг (Л. Костенко); І вже болить душа на дуб здубіла, в цій чужаниці, чужбі, чужині! (В. Сгус).

Широко використовується звуко-семантичне зближення слів у сучасній українській поезії. Слова, близькі за звучанням, зазнають поетичної семантизації і створюють асоціативно-узагальнену форму, яку називають паронімічною атракцією (лат. attractio—притягування). Паронімічна атракція може формуватися на фольклорній семантичній паралелі: Та забіліли сніги, забілиш білі, ще й дібровонька... Та заболіло тіло бурлацькеє біле, ще й головонька (Нар. пісня). Наприклад, в українській культурній традиції білий колір викликає приємні асоціації і ніби притягує до себе різні дистрибути: білі руки, біле личко, біла хата, білий лебідь, білий цвіт на калині; плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду (Д. Луценко) тощо.

На зв'язках і перенесенні називань—білий сніг [сивина] на скронях — зболіла душа — посивіла голова — побіліла голова — виникла асоціативно-узагальнена поетична формула білий біль: ...болем збілілим (О. Олесь); Лечу над білим болем бездоріж... (Л. Костенко); Білого болю, як білого терну (І. Драч); Прив'язаназа коси до сосни біліє, наче біль, за біль біліша (В. Стус).

Парономазія
Риторичне запитання
Риторичне звертання
Риторичний оклик
Риторичне порівняння
Антономазія
Персоніфікація
Алегорія
Іронія
Тавтологія