Риторика - Мацько Л. І. -
Риторичний оклик

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

Це дуже давня риторична фігура, відома ще з часів античної риторики. За лексико-граматичним вираженням вона не відрізняється від звичайного запитання. Специфіка риторичного запитання полягає в тому, що воно не потребує відповіді на відміну від звичайного. Наприклад: Золоте Відродження змалювало людству мадонн. А хто змалював наших босоногих мадонн із сапкою в руках чи серпом на плечі та дитям біля перс, що знали не шовки, а лише нерівне шорстке полотно? І чи зрозуміють це ті, що вже не знатимуть полотна і полиневого смутку давнини? (М. Стельмах); Душа полів, ти пам'ятаєш стерні? Оцю печаль, покинутість оцю? (Л. Костенко).

Риторичне запитання не потребує відповіді у двох випадках. Перший — найпоширеніший, тому що відповідь і так усім слухачам відома, треба тільки актуалізувати її для сприймання слухачем. Другий випадок: риторичним запитанням є таке, на яке ніхто не знає відповіді або її й зовсім не існує, на зразок: Хто винен? Що робити? Куди йдемо? Однак автор, не чекаючи відповіді, вважає за потрібне поставити запитання, щоб підкреслити незвичайність ситуації, трагізм або комізм її, звернути на неї увагу співрозмовників.

Слід зауважити, що фігура риторичного запитання не є такою простою, як здається на перший погляд. Хоча відповідь усім відома, але автор може ставити провокаційні запитання, тому що в нього с на це запитання зовсім інша відповідь (всі думають так, а насправді все інакше). В такий спосіб створюється стилістичний ефект оманливого очікування. Тому Є. В. Клюев вважає, що риторичне запитання, як і риторичний оклик та риторичне звертання, — це фігури, що ґрунтуються на критерії щирості. Наприклад: Житечко-житечко, хто ж тебе косити буде? Пішли твої косарі на війну, і тільки з-за обріїв страшний косар смерті дає знати про себе; О пам'ять і смуток землі, чи минулися ви? Чи минулись? Бо й тепер од печалі сивіє жито... (М. Стельмах).

Вглядаюсь в осінні стерні —

Куди ти біжиш, дорого?

І як ти озивешся — з такої німоти?

(В.Стус)

Душе моя обпалена

І як ти ще жива?

(Л. Костенко)

Риторичне звертання

Риторичне звертання — це також фігура античної риторики, яка виявляє не тільки власне звертання, а й реакцію, ставлення мовця до ситуації спілкування, предмета, ідей мовця тощо, тобто ця фігура також тримається на "принципі щирості". Саме в риторичних звертаннях предметом звернення буває, як правило, не конкретна особа, а якісь речі, уявлення, поняття, глобальні субстанції тощо.

Земле рідна! Мозок мій світліє...

(В. Симоненко)

Верни до мене, нам'яте моя!

................................................

Народе мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

(В. Стус)

Добрий ранок, моя одинокосте!

(Л. Костенко)

Риторичний оклик

Риторичний оклик — це фігура, що виражає захоплення, яке мали б зрозуміти всі, приєднатися до мовця, і живе ця фігура також на "принципі щирості". Наприклад:

Ах, скільки радості, коли ти любиш землю,

Коли гармонії шукаєш у житті!

(П. Тичина)

О полини, сиві полини! Хто посіяв вас на землі нашій? Чи вас посіяли по степах неораних прадавні скіфи?.. А може, ви посіялись по всій землі нашій у давні роки козаччини?..

Яка дивовижна стійкість, яка живучість!

(І. Цюпа)

Чоловіче мій, запрягай коня!

Це не кінь, а змій — миготить стерня.

(Л. Костенко)

Проте в цій риторичній фігурі може бути провокативний елемент, коли мовець окликом висловлює для когось, захоплення чимось, але сам його не поділяє, може навіть обурюватися.

Риторичне порівняння

Порівняння — це фігури, в яких мовне зображення особи, предмета, явища чи дії передається через найхарактерніші ознаки, що с органічно властивими для інших предметів чи осіб: дівчина струнка, як тополя; волошки сині, як небо; надворі тепло, як улітку; руки, як білі лебеді; Синіє день, як пізні капусти (Л. Костенко).

В основі порівняння лежать логічні операції виділення найсуттєвішої ознаки описуваного предмета і пошук іншого предмета, для якого ця ознака є виразнішою, а потім зіставлення з ним і опис цієї ознаки: Сплив вересень синій, як терен. Жовтень палає, червоний, як глід (О. Гончар). У порівнянні розрізняють суб'єкт порівняння (те, що порівнюють), об'єкт порівняння (те, з чим порівнюють) і ознаку, за якою один предмет (суб'єкт) порівнюється з іншим (об'єктом). Ознака може визначатися за кольором, формою, розміром, запахом, відчуттям, якістю, властивістю тощо.

Порівняння бувають логічні й образні. При логічних порівняннях встановлюється ступінь схожості чи відмінності між предметами одного типу, беруться до уваги всі властивості, якості, ознаки порівнюваних предметів, але виділяється щось одне: Конкурс пройшов організовано, як і в минулому році; Все склалося так добре, неначе на замовлення; Брови в Івана широкі, яку батька, Хлопчаки, як дорослі, зосереджено копали грядку (Усне мовл.); / на Україні я сирота, мій голубе, як і на чужині (Т. Шевченко).

Логічні порівняння використовують у науковому, офіційно-діловому, розмовному стилях. Вони додають до предмета нову інформацію.

Образне порівняння відрізняється від логічного тим, що вихоплює одну якусь найвиразнішу ознаку, часом несподівану, і робить її основною, ігноруючи всі інші.

Порівняння може мати таке граматичне вираження:

1. Порівняльний зворот (непоширений і поширений) зі сполучниками як, мов, немов, наче, неначе, неначебто, ніби, нібито, немовби, немовбито. Наприклад: Дівчина була невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгобраза, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина (І. Нечуй-Левицький); Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, неначе збита крилами бджіл (М. Коцюбинський); Неначе білі пави, пливуть хмарки у небі (М. Рильський); Пливе над світом осінь, як медуза... (Л. Костенко).

2. Форма орудного відмінка. Наприклад: А серденько соловейком щебече та плаче; Синє море звірюкою то стогне, то виє; І квіткою, й калиною цвісти над ними буду (Т. Шевченко); Червонобоким яблуком доспілим скотився день... (М. Рильський).

Порівняльні конструкції з орудним відмінком мають давнє походження. В них знайшли відгомін метаморфозні вірування праукраїнців, тобто вірування в можливість перетворення (матері — в зозулю, дівчини — в лілею, тополю, мавку, брата й сестри — у квіти братики-й-сестрички, козака — в явора, чоловіка — у вовкулака, сліз — у квіти тощо). Мова українського фольклору виробила свою поетичну стилістику, в якій відобразила і закріпила такі й аналогічні асоціації. Це й синтаксичні паралелізми порівняльного характеру в народних піснях на зразок: Летіла зозуля та й стала кувати. Ой то ж не зозуля, то рідная мати. Найповніше такі образні асоціації виражаються конструкціями з орудним відмінком, які важко назвати чисто порівняльними, бо вони зберігають ще ту анімістичну метаморфозність: сльози матері стали квітами материнки (українська легенда). Виразними є такі конструкції в народнопоетичній стилістиці Т. Шевченка: / на диво серед поля тополею стала; А весною процвіла я [дівчина] цвітом при долині...; Та випливи русалкою завтра серед ночі; Буде над ним його мила квіткою стояти; Прилинути голубкою; Полетіти пташкою.

Метаморфозні конструкції поступово набували функцій образних порівнянь і ставали продуктивними стилістемами. У творчості Т. Шевченка актуалізовано такі конструкції уже порівняльного характеру: серденько соловейком щебече та плаче; червоною калиною постав на могилі; орлом сизокрилим літає [Ярема]; вию со-вою; слава сонцем засіяла; громада жмелем загула; байстрюки Єкатерини сараною сіли. У порівняннях типу гадюкою зашипіли ступінь злиття компонентів (сем) суб'єкта й об'єкта порівняння найвищий. Тому такі порівняльні конструкції з орудним відмінком фразеологізувалися: стояти стіною, дивитися вовком [чортом]...

Побудовані на принципі заперечення, порівняння допомагають виділити в суб'єкта певну ознаку (сему) через його спорідненість з об'єктом. Прийом заперечення ніби руйнує цю тісну спорідненість і тим загострює враження. Обов'язкова в цій порівняльній конструкції частка не розрізняє (на основі спільної ознаки) суб'єкт і об'єкт та створює роздільну порівняльну ситуацію, що виражається одночасно риторичною фігурою — синтаксичним (стилістичним) паралелізмом:

Не русалонька блукає.

То дівчина ходить...;

Не сон-трава на могилі

Вночі процвітає.

То дівчина заручена

Калину сажає.

(Т. Шевченко)

В аналогічних порівняннях часто суб'єкт означає істоту, а об'єкт береться зі світу природи або і суб'єкт, і об'єкт — з природи. Порівняння можуть мати кілька видів граматичного вираження.

1. Підрядне речення: І блідий місяць на ту пору із хмари де-де виглядав, неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав (Т. Шевченко); Долиною повилась річечка, неначе хто кинув нову синю стрічку на зелену траву (М. Коцюбинський); Спливло життя, як листя за водою (Л. Костенко).

2. Конструкції з формами ступенів порівняння прислівників і прикметників: кращий, ніж...; вищий, ніж...; чорніше чорної землі блукають люди (Т. Шевченко).

3. Описові порівняння на зразок: Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува (В. Сосюра); Ой ти дівчино, з горіха зерня (І. Франко).

4. Речення порівняльної структури, в яких об'єкт порівняння охоплює всю предикативну частину: Кров твоя —рубін коштовний, кров твоя — зоря світання (Леся Українка); Я — невгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух (П.Тичина).

5. Порівняльно-приєднувальні конструкції, побудовані за принципом образної аналогії: Л у к а ш. Ой скажи, дай пораду, як прожити без долі! Доля. Як одрізана гілка, що валяється долі!

(Леся Українка); Як мисливець обережний, звіробійних довголітній, посивілий слідопит прилягає теплим ухом, щоб почути шум далекий, до ласкавої землі, — так і ти, поете, слухай голоси життя людського, нові ритми уловляй і розбіжні, вільні хвилі, хаос ліній, дим шукання в панцир мислі одягни (М. Рильський).

Не гнівайтесь на мене, діти!

Старий я став, сумний, сердитий.

Боюсь німої самоти,

Коли нема куди іти

І ні до кого прихилитись...

Таку степу осіннім птиця

Махає раненим крилом

Услід за радісним гуртом,

Що в синю далеч відпливає...

Тукнути б — голосу немає.

(М. Рильський)

В українському фольклорі трапляються заперечні порівняння (Ой то ж не зоря — дівчина моя з новенькими відерцями по водицю йшла) та невизначені порівняння (такий, що ні в казці сказати, ні пером описати; дівчина — ні змалювать, ні описать).

Акумуляція (від лат. akkumulatio—нагромадження, збирання) — риторична макрофігура, в якій нагромаджується кілька дій і понять з паралельними картинами, додатковими описами, побічними зауваженнями, а в результаті виходить ціле художнє полотно. Як правило, ця фігура використовується в епічних дискурсах. Наприклад: Данило любив, як, вигинаючись, б'ючи на сполох, аж до самого неба половіли ниви, і мав радість, коли червень клав сивину на жито, а золотінь на пшеницю; він любив, коли вдосвіта липень клепав коси, коли серпень цілими днями тиховійно сіяв у рахманну землю зерно і надії, і вересень стишував напівсонну пісню джмеля; він любив, як літні вечори бриніли маківками, а осінні — тримали в підволохачених гніздах зорі; він любив пахощі свіжого хліба й золоту задуму соняшників; довірливий і вразливий, він бентежно прислухався до чийогось життя, і до плину води, що жебонить і грає у корінні, і до всієї хліборобської сторони, що трималась на сивому житі і добрих, спокійних орачах (М. Стельмах).

Експлеція (гр. ехріеге—заповнювати) — риторична макрофігура нагромадження вставних і вставлених слів, зворотів, уточнень, винятків, в результаті чого основне формулювання розсіюється і думка послаблюється. Наприклад: звичайно, можливо, ви дозволите, якщо ваша ласка, то після чогось могла б відбутися й наша розмова (замість короткого і конкретного висловлення: нам треба поговорити).

Конкатенація (лат. concatenado — ланцюжок) — риторична макрофігура нагромадження шляхом нанизування підрядних речень одне на одне. В результаті весь зміст тексту можна вмістити в одному складнопідрядному реченні з послідовною підрядністю. Такі фігури використовують в епічних текстах для створення ефекту розлогості, широкого простору думки або в ігрових, дотепно зв'язуючи весь текст в одному підрядному сполучному слові або якомусь іншому.

Наприклад: До колоса, до цар-колоса Данило мав незмінний трепет душі, чекав із ним зустрічі ще тоді, /коли він лише вгадувався в зеленому весняному сповитку, любувався, /як на його по-дівочому ніжних віях тихо бриніли цвіт і роса, радів, / коли він набирався сили й у тиховійній задумі схиляв голову (М. Стельмах).

Риторичне порівняння
Антономазія
Персоніфікація
Алегорія
Іронія
Тавтологія
Фігури кількості
Парцеляція
Еліпс
Період
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru