Спеціальні та галузеві соціології - Пилипенко В.Є - Нагальні питання культурної політики держави.

Нагальні питання культурної політики держави.

Незважаючи на певне пожвавлення культурно-мистецького життя в незалежній Україні, різноманітність його напрямків, відкритої і полемічної позиції критики, появи нових форм взаємодії митців і публіки, сучасну соціокультурну ситуацію в Україні не можна охарактеризувати як цілком благополучну. Так, втратила свій вплив естетична норма, натомість її замінила всеохоплююча модність, яка в основному і створює популярність сучасним художникам, письменникам, видавцям тощо. Орієнтирами діяльності останніх все частіше виступають сенсаційність, епатаж, екзотичність та інші явища, мало пов'язані з суттю свого прояву, з глибинами національних традицій, етносу, менталітету тощо.

Ситуацію ускладнюють і суто економічні чинники - вільні ринкові ціни, економічна конкуренція, комерціоналізація, тобто все те, що становить основу ринкових відносин сучасного українського суспільства. Відтак, з одного боку, виділяються об'єкти культури, здатні працювати на комерційній основі, а з другого — ті, які поставлені суспільством в умови, що не дозволяють цього зробити. При цьому такий розподіл часто залежить не стільки від виду їх діяльності, скільки від конкретних умов, в яких вони працюють (наприклад, умов столичного центру чи провінційного містечка). Як наслідок, відбувається інтенсивна масовізація сучасної української культури, а нерідко і її вестернізація, витіснення конкурентоспроможнішими західними культурами. Можна назвати й інші проблеми соціокультурного характеру: гостра фінансова та кадрова криза, яку переживають культурно-освітні заклади, майже повна руйнація структури аматорського культурного дозвілля, постійне зниження конкурсу до вищих навчальних закладів культури і мистецтва (зрозуміло, що тут ідеться про спеціальності, не пов'язані з шоу-бізнесом) тощо.

За цих умов виникає потреба у формуванні соціально орієнтованої державної культурної політики, здатної покращити стан справ у сучасній українській культурі. На даний момент у світовій практиці виділяють такі основні моделі культурної політики — Патрона, Помічника, Архітектора та Інженера.

У моделі Патрона уряд користується принципом "витягнутої руки", визначаючи лише загальну суму асигнувань і не втручаючись в її розподілення. Принцип реалізується через опікунів, що їх призначають до складу відповідної Ради з відома керівництва держави, але котрі виконують свої обов'язки незалежно від інтересів правлячої партії. Функції Держави-Помічника полягають у встановленні податкових пільг для різноманітних децентралізованих джерел фінансування культури: корпорацій, приватних осіб, благочинних організацій і фондів, які самі вибирають об'єкти меценатства. Відтак стан культури залежить від касових зборів та від смаків і гаманця "незалежних спонсорів". В моделі Архітектора держава фінансує культуру через особливе відомство (міністерство або департамент культури), субсидії розподіляються чиновниками. При цьому держава надає перевагу асигнуванню масової, а не високої культури, а динаміка культурної політики багато в чому залежить від загальнополітичного курсу. Держава-Інженер цілком зосереджує в своїх руках засоби на розвиток культури. Вона підтримує ті види, жанри і напрямки творчості, котрі так чи інакше обслуговують інтереси політичної системи, а культурно-мистецьке життя цілковито зумовлюється офіційною лінією правлячої еліти. Наслідки такої культурної політики відомі: повне підкорення культури ідеологічному диктату, що породжує, в числі іншого, "альтернативні" субкультури та "підпільне мистецтво".

Зрозуміло, що формуючи своє ставлення до культури, будь-яка державна влада розробляє і організовує культурну політику, беручи до уваги різні чинники — соціально-політичні, історичні, національні тощо. Так, класичним прикладом Держави-Помічника вважають Америку, Патрона — Великобританію, Архітектора — Францію. В Україні до початку 90-х років була поширена модель Інженера, типова для тоталітарних суспільств. Зі зміною соціально-політичного курсу, українська держава намагається по-новому визначати характер і скерованість культурної політики. Однак її позицію щодо цього питання поки що не можна охарактеризувати як цілком визначену. І хоча Україна все частіше декларує модель Архітектора, реально вона продовжує зберігати ті форми культурної політики, які залишилися їй у спадщину від радянського минулого (модель Інженера), паралельно приміряючи ролі Помічника і Патрона.

Покращити існуючий стан справ, звичайно, на методологічному рівні намагається сучасна соціологія, пропонуючи різноманітні моделі культурної політики. В їх основі переважно лежить таке розуміння процесів управління соціокультурною сферою, згідно з яким сфера культури і культура розмежовуються, а акцент робиться на здатності культури до самоорганізації. Соціологи все частіше роблять свій вибір на користь тих моделей культурної політики, в межах яких, з одного боку, передбачається вільне функціонування культури в суспільстві, а з другого - соціокультурні процеси не залишаються без уваги держави. Загалом же питання вибору моделі культурної політики в Україні та її реалізації на практиці залишається на даний момент відкритим.

Нові реалії функціонування художньої культури.
Народне мистецтво як предмет зацікавлень соціологів.
Емпіричні виміри української соціології культури.
РОЗДІЛ 5. СОЦІОЛОГІЯ ОСВІТИ
5.1. Теоретичні підвалини соціологічного аналізу освіти
5.2. Предметна сфера соціології освіти
5.3. Історія розвитку соціології освіти
5.4. Освіта як соціальний інститут
5.5. Система освіти України
5.6. Сучасна ситуація в освітній сфері України
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru