Філософія - Подольська Є.А. - Позитивізм, постпозитивізм

Позитивізм (від лат. posutious - позитивний, суб'єктивний) - ідеалістичний напрям, представники якого все справжнє

("позитивне") знання вважають результатом конкретних наук, заперечують філософію як науку зі специфічною для неї теоретичною та світоглядною проблематикою.

Позитивізм виник у 30-ті роки XIX ст. як реакція на спекулятивну філософію та крайні форми містицизму. Він проголосив раціональними лише ті науки, які спираються на безпосередній досвід людини. Засновником позитивізму був французький філософ, учень Сен-Сімона Огюст Конт (1798-1857). Його шеститомна праця "Курс позитивної філософії" з'являється в 1830-1842 рр.

Рушійною силою суспільного розвитку є прогрес знання. О. Конт вважає, що в історії змінилося три стадії розвитку думки. Перша - теологічна, коли першопочатком буття проголошувались боги, демони. Друга - метафізична, коли філософи зверталися до "сутнос-тей" - абстракцій типу "матерія" або "дух". Третя - позитивна, на якій, відкинувши вигадки теології та метафізики, мислителі переходять до дослідження світу конкретно-науковими способами, завданням філософії стає констатація найбільш загальних законів, які відкривають позитивні науки.

Конт запропонував класифікацію наук за принципом руху від простого до

складного. Перша основна наука в його класифікації - математика, наука про найпростіші об'єкти, потім ідуть астрономія, фізика, хімія, біологія і, нарешті, соціологія. Конт був засновником соціології - науки, яка вивчає суспільне життя з різних боків, поєднуючи теоретичні та емпіричні методи дослідження.

Конт допускав існування філософії лише у вигляді загальних висновків з природничих та суспільних наук і, претендуючи на подолання матеріалізму та ідеалізму, відстоював феноменалізм.

Феноменалізм - вчення, за яким можливе пізнання лише феноменів, а не сутності речей. Отже, позитивізм заперечував можливість пізнання об'єктивного світу (агностицизм), зводив мету науки лише до опису та впорядкування фактів, що витлумачуються як комплекс відчуттів і переконань суб'єкта, та відкидав традиційні світоглядні проблеми філософії.

Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля (1806-1873) і Герберта Спенсера (1820-1903). Погляди цих філософів склали початковий фундамент філософії, що отримала назву "першого позитивізму".

У другій половині XIX ст. почався етап "другого позитивізму", або емпіріокритицизму, творцями якого стали Ернст Мах (1838-1916) і Ріхард Авенаріус (1843-1896). Другий позитивізм виник у період кризи природознавства, пов'язаної з новими відкриттями у фізиці (було відкрито електрон). Філософія була зведена до теорії пізнання. Керівною тезою емпіріокритицизму стало твердження, що пізнання - це пов'язування між собою відчуттів і уявлень, яке не досягає ніякої "реальності", крім своїх почуттів. Для цього періоду характерне прагнення витлумачити матерію як "відчувану", "спостереження фактів".

У працях "Критика чистого досвіду" (1907-1908), "Людське поняття про світ", "Філософія як мислення про світ згідно з принципом найменшої міри сили" швейцарський філософ-ідеаліст Авенаріус у понятті "досвід" намагається розчинити протилежність матерії і духу, фізичного і психічного, витлумачуючи їх лише як зміст зовнішнього і внутрішнього досвіду. Вчення Авенаріуса про "принципову координацію" ("без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта") заперечує об'єктивну реальність, що існує зовні і незалежно від свідомості. Об'єктивній істині він протиставляє біологічну цінність пізнання за принципом найменшої витрати сили.

У дусі суб'єктивного ідеалізму австрійський філософ Мах у працях "Аналіз відчуттів і відношення фізичного до психічного", "Пізнання і помилка" стверджує, що простір, час, рух, сила суб'єктивні за своїм походженням, а світ є "комплексом відчуттів", відповідно завдання науки - опис цих "відчуттів". Ідеї Маха і Авенаріуса піддав гострій критиці В. І. Ленін у праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм".

Третій етап позитивізму, або неопозитивізм, виник майже одночасно в Австрії, Англії, Польщі на початку XX ст. у зв'язку з успіхами нової форми логічної науки, математичної логіки, що застосовувалася в дослідженнях основ математики.

Неопозитивізм являє собою розгалужену філософську течію. Він включає різні логіко-філософські школи, підходи, позиції. Неопозитивізм представляють такі видатні філософи і школи XX ст., як М. Шлік (1882-1936), засновник "Віденського гуртка", його послідовники Р.Карнап, О. Ней-рат, Г. Рейхенбах, представники Львівсько-Варшавської школи А. Тарський, Я. Лукасеви, логік, математик, філософ Б.Рассел, засновник філософії лінгвістичного аналізу Л. Вітгенштейн, течія "загальної семантики" (А. Кожибсь-кий, С. Чейз, С. Хайякава).

Неопозитивізм виник як течія, що претендує на аналіз і вирішення актуальних філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході наукової революції початку століття. Особливо гострими були проблеми: ролі знаково-символічних засобів наукового мислення, відношення теоретичного апарату і емпіричного базису науки, природа і функції математизації і формалізації знання. Так, Г. Фреге, Б. Рассел та інші намагалися здійснити обгрунтування математики за допомогою логічного аналізу, тобто зведення її вихідних понять до логічних термінів.

Англійський мислитель Бертран Рассел (1872-1970) висунув у своїй книзі "Наше пізнання зовнішнього світу" думку, що всі філософські проблеми, якщо їх проаналізувати й очистити, виявляються проблемами логічними. Австрійський філософ Людвіг Вітгенштейн (1899-1951) у "Логіко-філософсько-му трактаті" зробив з цього висновок, що філософія не доктрина, не сукупність теоретичних положень, а діяльність, що полягає в логічному аналізі мови науки. Результат її - "не деяка кількість" філософських речень, а "з'ясування речень". Усі ети-ко-естетичні і релігійні положення, а також традиційні речення "метафізики" австрійський мислитель оголошує безглуздими, бо вони не можуть бути правильно виявлені в мові, а тому не належать до "світу фактичного". Останній обмежений "містичним" - тим, що не висловлене і є інтуїтивне споглядання "світу" у цілому з "точки зору вічності". Філософія, за Вітген-штейном, не прагне до істини, вона не є теорія, а суть аналітична діяльність з прояснення мови, усунення неточностей у позначеннях, які породжують "метафізичні" речення.

Неопозитивізм базує свій аналіз науки на трьох основних тезах. По-перше, він чітко розмежовує аналітичні (логіко-мате-матичні) та синтетичні (фактичні, емпіричні) висловлювання. Перші є елементами формальної структури теорії і не мають пізнавального змісту. Другі становлять емпіричний базис теорії. По-друге, неопозитивізм грунтується на редукціонізмі, тобто твердженні про зведення усіх змістовних висловлювань теорії до безпосереднього досвіду або висловлювань про нього. Потретє, наше пізнання належить не до об'єктивного світу, а до "змісту свідомості": відчуттів (спостережень) та до фіксації їх у мовних формах.

Не дивно, що центральне місце в неопозитивізмі Віденського гуртка, який став у 20-ті роки провідною неопозитивістською школою, посіло вчення про "верифікацію" (перевірку). Принцип верифікації відіграв у неопозитивістському аналізі потрійну роль: його можна використати для чуттєвої перевірки емпіричних висловлювань, визначення емпіричного значення термінів і висловлювань і, нарешті, "демаркаційного принципу", що дає змогу відокремити емпіричні речення від неемпіричних і, насамперед, метафізичних.

З цього погляду, якщо речення не може бути верифіковане, тобто доведене до кінцевого числа актів досвіду або висловлювань про такі акти, і до того ж не є тавтологією, тобто логіко-ма-тематичним висловлюванням, то воно складене з порушенням правил синтаксису і через те безглузде. Так, твердження 2 х 2= 4, на вулиці -4° належать до емпіричних, бо їх легко перевірити.

Американський філософ і логік Рудольф Карнап (18911970) заперечує світоглядний характер філософії і висуває тезу, що логіка науки є аналіз чисто синтаксичних зв'язків міжреченнями, поняттями і теоріями. Він відмовляється від наукового обговорення питань, які стосуються природи реальних об'єктів і їх ставлення до речень мови науки. Будуючи "уніфіковану мову науки", він доходить висновку про недостатність чисто синтаксичного підходу і необхідність враховувати і семантику, тобто відношення між мовою і цариною предметів, що описуються. На підґрунті своєї семантичної теорії Карнап будує індуктивну логіку як імовірнісну логіку, розвиває формалізовану теорію індуктивних висновків, розробляє теорію семантичної інформації.

У праці "Філософські основи фізики. Вступ до філософії науки" Рудольф Карнап писав, що він називає метафізичними всі ті речення, які претендують на те, щоб представляти знання про щось, що перебуває вище або за межами всякого досвіду, про реальну сутність речей, абсолют. Таким, наприклад, є твердження Фалеса, що першопочатком речей є вода, Гераклі-та - вогонь, ідея будь-якого філософа-моніста - у світі є один першопочаток.

Ці речення не можна перевірити. Отже, неопозитивізм відносить до "метафізики" і тим самим виключає із сфери від наукового знання всі філософські проблеми, бо вони науково не осмислені і розв'язання їх не може бути, на відміну наукового, визнане істинним або хибним, вони позбавлені сенсу. Як тільки неопозитивісти спробували фактично застосувати "верифікацію" до конкретних філософських тверджень, виявилась практична неможливість звести загальні твердження до одиничних. Крім того, загально-позитивістська установка на тлумачення лише "безпосередньо даного" як єдино справжньої реальності поставила бар'єр у пізнанні минулого і майбутнього. Так, німецький філософ і логік Ханс Рейхенбах (1891-1953) заявив, що історія філософії не містить у собі нічого, крім помилок.

Згідно з Рейхенбахом, хоча об'єкти зовнішнього світу і пізнаються за допомогою чуттєвих вражень, але вони не зводяться до них. Основним доказом існування зовнішнього світу він вважав наявність об'єктивних причинних закономірностей, пізнання котрих - мета науки. У теорії пізнання Рейхенбах заперечував ідеал досконалого доказу і вважав, що обгрунтування будь-якого знання найкраще досягається на шляху до імовірнісної логіки.

Неопозитивісти, зазнавши краху в спробах знайти критерії оцінки висловлювань шляхом чуттєвої верифікації, продовжили пошук в інших напрямах. Так з'явився "семантичний позитивізм", представлений Альфредом Тарським, Стюартом Чей-зом, С. Хайякавою.

Польський логік і математик Альфред Тарський (19021983) - один з головних представників Львівсько-Варшавської школи - вніс значний вклад у розробку методів вирішення проблеми розв'язання, теорію моделей, теорію визначеності понять, розвиток алгебричних методів вивчення обчислення предметів, у теорію логік з формулами нескінченної довжини, багатозначну логіку та інші розділи математичної логіки і засад математики. Цьому присвячені його основні праці "Вступ до логіки і методології дедуктивних наук", "Істина і доказ". У творі "Поняття істини у формалізованих мовах" Тарський дав визначення класичного поняття істини для великої групи формалізованих мов.

Представники "семантики" вважають, що люди часто не розуміють один одного через невизначеність смислу вживаних слів. Слова, на думку С. Чейза, не мають ніякого значення, вони лише символи, подібно X або У. Зіткнення ідей має своїм джерелом лише термінологічну неузгодженість.

Думка про "конвенціональний" (договірний) характер вихідних принципів математики, висунута французьким математиком Анрі Пуанкаре, поширюється семантиками на будь-яке теоретичне знання. Смисл висловлювання, згідно з "конвенц-іоналістською" теорією, визначається не його об'єктивним змістом, а місцем даного висловлювання. Питання про реальність, правдивість чи помилковість висловлювання є питанням суто внутрішнім щодо деякої системи, "мовного каркасу". Бути реальним - значить бути елементом системи. Реальність ототожнюється з тими чи іншими формами її відображення (з "мовним каркасом").

Четверта історична форма позитивізму - постпозитивізм. Постпозитивізм - це загальна назва, яка використовується у філософії науки для позначення множини методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, котрі були прихильні до методології логічного позитивізму або неопозитивізму. Постпо-зитивізм не являє собою особливий філософський напрям, течію або школу. Постпозитивізм - це етап у розвитку філософії наук, етап у осмисленні філософських проблем, що виникають у зв'язку з розвитком наукового знання.

Формування постпозитивізму, його поява пов'язані з виданням у 1959 р. англійського варіанту методологічної праці Карла Поппе-ра "Логіка наукового відкриття", а також у 1963 р. книги Томаса Куна "Структура наукових революцій". Постпозитивізм - це фаль-сифікаціонізм К. Поппера, концепція наукових революцій Т. Куна, методологія науково-дослідницьких програм Лакатоса, концепція неявного знання Полані, а також концепції Тул-міна, Агассі, Селларса і багатьох інших філософів.

З кінця 50 - початку 60-х років неопозитивізм розвивається у двох напрямах: "лінгвістичного позитивізму", започаткованого австрійським філософом Людвігом Вітгенштейном, і "позитивізму", який опирається на праці англійського філософа Карла Поппера (1902-1994). Л. Вітгенштейн закликав шукати не об'єкти, які відповідають словам, а функції "слів у людській діяльності". К. Поппер спершу запропонував замінити "верифікацію", спрямовану на встановлення правдивості тверджень шляхом їх безпосереднього порівняння з фактами, принципом "фальсифікації", тобто пошуком є твердження.

К. Поппер відмовляється від істини як мети пізнання, говорячи, що її не можна досягти, запроваджує поняття "правдоподібність". Факти реального світу можуть лише спростувати і ніколи не можуть підтвердити зміст теоретичних побудов. Поп-пер відокремлює знання від суб'єкту, надає йому самостійного статусу, подібно до статусу ідей у Платона. Свою теорію К. Поппер назвав "критичним реалізмом".

На противагу наміру логічних емпіриків сформулювати критерії пізнавального значення наукових тверджень на підґрунті принципу верифікації, Поппер у праці "Факти, норми та істина: подальша критика релятивізму" висунув як основне завдання філософії проблему демаркації - відокремлення наукового знання від ненаукового. Методом демаркації, за Поп-пером, є фальсифікація - принципове спростування (фальсифікованість) будь-якого наукового твердження.

У праці "Логіка і зростання наукового знання" мислитель намагається довести, що зростання наукового знання полягає у висуванні сміливих гіпотез і здійсненні їх рішучих спростувань, внаслідок чого вирішуються наукові проблеми. Висунута Поппером метафізична теорія "трьох світів" стверджує існування фізичного і ментального світів, а також світу об'єктивного знання, що не зводяться один до одного.

Реалізація програми побудови теорії зростання наукового знання наштовхнулась на серйозні труднощі, пов'язані з абсолютизацією Поппером принципу фальсифікації, відмовою від визнання об'єктивної істинності наукового знання, конвенціоналізмом у трактовці вихідних засад знання і відривом об'єктивного знання від пізнаючого суб'єкта. Доведена також внутрішня суперечливість запропонованого ним критерію оцінки вірогідності наукових теорій.

З критикою К. Поппера виступив англійський історик Імре Лакатос (1922-1974). Попперова концепція, на його думку, суперечить реальному функціонуванню науки в суспільстві, через це він висуває "методологію дослідницьких програм", згідно з якою розвиток наукового знання відбувається через серію теорій, що послідовно змінюють одна одну і мають єдині базисні положення.

Методологія Лакатоса розглядає зростання "зрілої" (розвинутої) науки як зміну низки неперервно пов'язаних теорій. Ця неперервність обумовлена нормативними правилами дослідницьких програм, що приписують, які шляхи найбільш перспективні для подальшого дослідження ("позитивна евристика"), а яких шляхів слід уникати ("негативна евристика"). Інші структурні елементи дослідницьких програм - "тверде ядро" (до нього входять фундаментальні припущення програми, які не можна умовно спростувати) і "захисний пояс", що складається з допоміжних гіпотез (він забезпечує збереження "твердого ядра" від спростувань і може бути модифікований, частково або повністю замінений при зіштовхуванні з контрприкладами). У розвитку дослідницької програми, як вважає історик науки, можна виділити дві основні стадії - прогресивну і вироджену. На прогресивній стадії "позитивна евристика" активно стимулює висування гіпотез, що поширюють емпіричний і теоретичний зміст. Однак надалі розвиток дослідницької програми різко уповільнюється, її "позитивна евристика" губить евристичну міцність, внаслідок чого зростає кількість гіпотез, що стосуються лише окремого випадку.

Звичайно, методологія Лакатоса не може претендувати на універсальність: як продуктивний засіб історико-наукового дослідження вона лише може бути застосована на певному етапі розвитку науки.

Американський філософ Пауль Фоєрабенд (народився в 1924 р.), намагаючись поліпшити теорію "критичного раціоналізму", висуває принцип "теоретичного плюралізму", або проліферації (розмноження) теорій, що є істотною рисою розвитку наукового знання. Він твердить, що вчені повинні намагатися створювати теорії, несумісні з існуючими і визнаними теоріями. Створення таких альтернативних теорій сприяє їх взаємній критиці і прискорює розвиток науки. Принцип проліферації покликаний обгрунтувати, за Фоєрабендом, плюралізм у методології наукового пізнання.

Історик і філософ науки заперечує існування теоретично нейтральної емпіричної мови, вважаючи, що всі наукові терміни "теоретично навантажені". Значення наукових термінів детермінується тією теорією, до якої вони входять, а тому за умов переходу терміна від однієї теорії до іншої його значення повністю змінюється; кожна теорія створює свою власну мову для описування фактів. Звідси Фоєрабенд приходить до тези про непорівнюваність альтернативних теорій, що конкурують і змінюють одна одну, їх не можна порівнювати як відносно до загального емпіричного базису, так і з точки зору загальних логіко-методологічних стандартів і норм, оскільки кожна теорія встановлює свої власні норми.

Фоєрабенд пропонує свій шлях гуманізації науки, так званий "методологічний анархізм". Але критикуючи емпіризм, він заперечує будь-який регулюючий вплив емпіричного матеріалу на відбір теорії. Не існує такої ідеї, хай найдавнішої, найаб-сурднішої, яка не була б спроможна удосконалювати наше знання. Позиція П. Фоєрабенда мало чим відрізняється від "принципу терпимості" Р. Карнапа.

Кожний вчений може розробляти свої власні теорії, не звертаючи уваги на недоречності, критику і суперечності. Діяльність вченого не підлягає ніяким раціональним нормам, тому розвиток науки, за Фоєрабендом, ірраціональний: нові теорії перемагають не внаслідок більшої раціональної обгрунтованості, а завдяки пропагандистській діяльності їх прихильників. Оскільки наука ірраціональна, то вона нічим не відрізняється від міфу та релігії і являє собою одну з форм ідеології. Тому Фоєрабенд вимагає звільнити суспільство від "диктату науки", відокремити науку від держави і надати науці, міфу, магії, релігії рівні права у суспільному житті. Звичайно, така концепція, що спирається на агностицизм і прагматизм, суперечить реальній науковій практиці і історії науки.

Таким чином, постпозитивізмові як певному етапу в еволюції філософії науки притаманні такі загальні риси:

♦ постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну логіку і звертаються до історії науки; їх все більше цікавить відповідність розумових моделей реальному науковому знанню і його історії;

♦ якщо логічний позитивізм головну увагу звертав на аналіз структури наукового знання, то постпозитивізм головною проблемою філософії науки робить розуміння розвитку наукового знання;

♦ постпозитивізм пом'якшує дихотомію емпіричного - теоретичного, зникає протиставлення фактів і теорій, контексту відкриття і контексту обгрунтування;

♦ постпозитивісти відмовляються провести чітку лінію між ненаукою і філософією. Вони визнають осмисленість філософських положень і неусуненість їх з наукового знання. Фоєрабенд, наприклад, взагалі відмовляється бачити будь-яку різницю між наукою, міфом і філософією;

♦ представники постпозитивізму головним об'єктом своєї уваги зробили розвиток знання, а для цього вони змушені були звернутися до вивчення історії виникнення, розвитку і змін наукових теорій і ідей;

♦ постпозитивізм поставив під сумнів тезу логічних позитивістів про безперечний прогрес науки і став вимагати доказів прогресивного розвитку наукового знання;

♦ усі представники концепції постпозитивізму так чи інакше відштовхуються у своїх міркуваннях, у постановці і вирішенні методологічних проблем від позитивістської методології.

Такими є деякі особливості філософських побудов постпо-зитивізму.

У середині 70-х років ХХ ст. зусиллями Фоєрабенда виявилось, що створення загальновизнаної теорії, що описує будову і розвиток науки, - справа безнадійна. Представники логічного позитивізму були впевнені в тому, що філософія науки сама є наукою, а отже, повинна існувати одна загальновизнана методологічна концепція. Постпозитивізм породив багато таких концепцій, але "правильною", адекватною вважав лише одну. Однак виявилося, що для філософії науки характерний плюралізм і що не може бути в ній загальновизнаних концепцій і рішень. Так закінчився етап постпозитивізму, залишивши такі методологічні проблеми: фальсифікації, правдоподібності наукових теорій, раціональності, розуміння, соціології знання. Ці проблеми пригортають усе більшу увагу, однак їх обговорення вже виходить за межі постпозитивізму.

Неотомізм - релігійна філософія
Марксизм та його історична доля
Філософська думка в Росії в XIX-XX ст.
Ситуація постмодернізму у філософії
Розділ п'ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки в контексті світової філософії
Від міфу до філософії. Філософська думка Київської Русі
Філософсько-гуманістична думка в Україні другої половини XIII ст.- першої половини XVII ст.
Філософія українського Просвітництва другої половини XVII - XVIII ст. Григорій Сковорода
Філософія українського романтизму XIX ст
Професійна філософія в Україні XIX - початку XX століття
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru