Державне регулювання економіки - Гриньова В.М. - 1.2. Школи державного регулювання економіки

Роль державного регулювання економіки вивчалася та аналізувалася різними школами ще з XVIII ст. Основними є такі теоретичні школи, як: меркантилізму, класики теорії невтручання в економіку, кейнсіанська, представники неокласичної теорії монетаристів, неокейнсіанська. Представники цих шкіл по-різному трактували роль держави у становленні та розвитку економічних відносин.

У світовій практиці склалися три основних підходи до питання про роль держави в регулюванні економіки: перший, заснований на концепції невтручання держави в економічні процеси, другий, обмежує роль держави в управлінні економікою, при цьому ступінь втручання держави в економіку залежить від рівня її розвитку та конкретних економічних умов; третій підхід передбачає активне втручання держави в розробку й реалізацію економічної політики.

Меркантилізм

Основою економічної школи в період пізнього середньовіччя була школа меркантилізму. Меркантилізм - вчення французьких економістів XVIII ст., суть якого полягала в тому, що держава має грати активну роль в економічному житті країни з метою сприяння збагаченню країни та короля. Прихильники меркантилізму (Т. Мен, А. Монкретьен) проголошували необхідність активного втручання держави в економіку з метою поповнення державної скарбниці. Враховуючи специфіку економічного розвитку в той період (головний показник багатства країни - кількість золота) меркантилісти закликали заохочувати експорт і стримувати імпорт.

Класична теорія невтручання в економіку

У праці А. Сміта "Дослідження про природу та причини багатства народів" стверджувалося, що "вільна гра ринкових сил (принцип "невидимої руки") створює гармонійний устрій". Відповідно до класичного підходу держава має забезпечувати безпеку життя людині та розв'язувати суперечки, іншими словами, робити те, що індивідуум або не в змозі виконати самостійно, або робить це неефективно. У своєму описі системи ринкової економіки А. Сміт доводив, що саме прагнення підприємця до задоволення своїх приватних інтересів є головною рушійною силою економічного розвитку, збільшуючи в кінцевому результаті добробут, як його самого, так і суспільства загалом. Сутність цієї теорії полягала в тому, що для всіх суб'єктів господарської діяльності мають бути гарантовані основні економічні свободи, зокрема: свобода вибору сфери діяльності, свобода конкуренції та свобода торгівлі.

Кейнсіанська концепція

Набула значного поширення у 30-ті роки XX ст. після найглибшого спаду у економічному розвитку США. Дж. Кейнс висунув теорію, в якій спростував погляди класиків на роль держави. Теорію Дж. Кейнса можна назвати "кризовою", оскільки він розглядав економіку в стані депресії. Відповідно до його теорії держава має активно втручатися в економіку внаслідок відсутності у вільного ринку механізмів, які по-справжньому забезпечували б вихід економіки з кризи. При цьому Дж. Кейнс вважав, що держава має впливати на ринок з метою збільшення попиту, оскільки причина капіталістичних криз - перевиробництво товарів. Він пропонував декілька інструментів: гнучка грошово-кредитна політика, активна бюджетно-фінансова політика та пряме створення державою робочих місць. Модель державного регулювання, запропонована Дж. Кейнсом, дозволила ослабити циклічні коливання протягом двох післявоєнних десятиріч. Однак приблизно з початку 70-х років виявилася невідповідність між можливостями державного регулювання та об'єктивними економічними умовами. Кейнсіанська модель могла бути стійкою тільки в умовах високих темпів зростання. Високі темпи зростання національного доходу створювали можливість перерозподілу без збитку накопиченого капіталу. Однак у 70-ті роки умови відтворювання різко погіршилися. Кейнсіанський шлях виходу з кризи тільки розкручував інфляційну спіраль. Під впливом цієї кризи сталася кардинальна перебудова системи державного регулювання та склалася нова, неоконсервативна модель регулювання.

Неокласична теорія монетаристів

Теоретичною основою неоконсервативної моделі були концепції неокласичного напряму економічної думки (І. Фішер, М. Фрідмен). Трансформація моделі державного регулювання полягала у відмові від впливу на відтворювання через попит і використання замість цього непрямих заходів впливу на пропозицію. Прихильники теорії економіки пропозиції вважають за необхідне відтворити класичний механізм накопичення та відродити свободу приватного підприємництва. Економічне зростання розглядається як функція від накопичення капіталу, яке здійснюється з двох джерел: за рахунок власних коштів, тобто капіталізації частини доходу, та за рахунок позикових коштів (кредитів). Відповідно до цієї теорії держава має забезпечити умови для процесу накопичення капіталу та підвищення продуктивності виробництва. Головні перешкоди на цьому шляху - високі податки та інфляція. Високі податки обмежують зростання капіталовкладень, а інфляція здорожчує кредит і цим утруднює використання позикових коштів для накопичення. Тому прихильники невтручання в економіку запропонували здійснення антиінфляційних заходів (на основі рекомендацій монетаристів) і надання податкових пільг підприємцям. Згідно з неокласичною теорією держава може лише непрямо впливати на економіку. Головну ж роль у реалізації економічного розвитку країни виконують ринкові сили. Основою монетаристського підходу у рамках неокласичної теорії є постулат про жорсткий зв'язок пропозиції грошей і швидкість їх обороту з обсягами виробництва та рівнем цін. Аналізуючи економічні зв'язки прихильники монетарного підходу вважають, що швидкість обороту грошей стабільна. Це твердження прямо суперечить кейнсіанським постулатам про пряму пропорційну залежність швидкості обороту грошей від ставки процента та зворотно пропорційної залежності від пропозиції грошей.

Неокейнсіанці - стверджують, що циклічні коливання та інфляція викликають зміни в сукупних витратах і пропозиції грошей (Дж. Робінсон, Р. Харрод, Б. Домар). Неокейнсіанці виступають за активну стабілізаційну політику з переважним використанням інструментів бюджетно-податкового регулювання.

Така кількість теорій щодо ролі держави в економіці зумовлена передусім відсутністю цілісних концептуальних уявлень про явища, що виникають в економічному житті, переважанням емпіричного підходу до вироблення наукових узагальнень про економічні процеси. Так, неспроможними виявилися як кейнсіанські підходи з подолання стагфляції шляхом активізації державного втручання, так і монетаристські рекомендації з приводу обмеження втручання держави в економічні процеси тільки методами монетарної політики. Відсутність цілісної теорії не дає змоги неокейнсіанцям обґрунтовано підійти до оцінки ролі та прогнозування явищ, що реально відбуваються. Сучасна теорія державного регулювання економіки заснована на раціональному поєднанні основних підходів, що дає змогу спрямовувати суспільні зусилля на досягнення певних цілей економічного розвитку та соціального забезпечення.

1.3. Поняття державного регулювання економіки, його основна мета і завдання

Державне регулювання економіки - це втручання державних органів влади за допомогою різних методів та інструментів у розвиток основних економічних процесів з метою забезпечення позитивних соціально-економічних результатів.

Об'єктивною необхідністю такого втручання є неспроможність ринку, який характеризується стихійністю розвитку, забезпечити виконання економічної політики держави, яка передбачає, по-перше, створення міцної матеріальної основи для зростання добробуту народу; по-друге, забезпечення суспільного відтворювання в необхідних пропорціях і масштабах; потрете, підтримку балансу соціально-економічних інтересів різних верст населення та, по-четверте, збереження цілісності територіального простору країни. Основна мета державного регулювання економіки полягає в необхідності забезпечення належних умов для сталого економічного розвитку та на цій основі підвищення рівня та якості життя населення. Відповідно до цієї мети можна сформулювати основні завдання державного регулювання економіки: забезпечення запланованого економічного зростання та розвитку; досягнення продуктивної зайнятості трудових ресурсів; створення прозорого та справедливого перерозподілу доходів населення; досягнення економічної ефективності в країні; забезпечення зовнішньоторговельного балансу країни.

Суб'єктом державного регулювання е людина (громадянин), яка конкретизується в органах державної влади, а саме: Президентові, Верховній Раді, Раді Міністрів, представниках місцевих адміністрацій (на Україні - обласних державних адміністраціях).

До об'єктів державного регулювання економіки належать:

- економічні підсистеми: економіка регіонів і галузей економіки;

- економічні сфери: суспільне виробництво; грошово-кредитна; бюджетно-фінансова; інвестиційно-інноваційна; зовнішньоекономічна та ін.;

- реальний сектор економіки;

- процес ціноутворення та інфляція;

- діяльність підприємств і організацій, а також підприємницька діяльність.

Державне регулювання економіки е однією з функцій управління економікою. До основних функцій управління економікою належать такі як стратегічне планування економічного розвитку (розробка стратегії розвитку національної економіки); програмування (розробка національних програм економічного розвитку); організація управління національною економікою; мотивація діяльності органів державної влади; контроль і регулювання економічного розвитку.

Незважаючи на те, що державне регулювання економіки є однією з основних функцій державного управління, на практиці для забезпечення національного економічного розвитку використовується комплексний підхід до реалізації всіх функцій, тому що вони взаємопов'язані.