Історія України - Пасічник М.С. - Розділ 17. ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА ТА її ВПЛИВ НА ПРОБУДЖЕННЯ ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ІДЕЙ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ТЕРЕНАХ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ В 40—50-Х РР.

Західна Україна в загарбницьких планах СРСР та Німеччини. Причини Другої світової війни.

Гонитва за найвищими прибутками і раніше штовхала держави на грабіжницькі війни. Найбільші країни прагнули до загарбання чужих територій, поневолення інших народів і встановлення свого панування над світом. Така боротьба стала особливо напруженою, оскільки посилилась нерівномірність економічного й політичного розвитку країн. Держави, менше забезпечені колоніями, джерелами сировини й ринками збуту товарів, вступали в конкурентну боротьбу з державами, які мали великі колонії і сфери впливу. Відсталі країни доганяли розвинутіші й вимагали собі "місця під сонцем".

Переділ світу, який відбувся в результаті Першої світової війни, відповідав інтересам тільки держав-переможниць. Він мав у собі зародок нового світового конфлікту і нового переділу світу.

У 30-х рр. склалося два угруповання, які претендували на світове панування. В одне з них увійшли гітлерівська Німеччина, фашистська Італія і мілітаристська Японія. Країни фашистсько-мілітаристського блоку вважали себе обділеними і першими стали на шлях переділу світу зі застосуванням збройної сили. Вони виношували плани поневолення і фізичного винищення багатьох народів. Фашистсько-мілітаристській коаліції протистояло інше імперіалістичне угруповання в складі Великобританії, Франції і США. Ці країни, що виграли Першу світову війну, хотіли зберегти завойовані позиції й знову ослабити своїх конкурентів.

Обидва угруповання прагнули світового панування. Проте між ними існували глибокі незгоди, які заважали їм організувати спільний напад на Схід. До того ж, народні маси Великобританії, Франції і США чинили тиск на уряди своїх країн, вимагаючи від них рішучої відсічі фашизму. Вміло використовуючи міжімперіалістичні суперечності, СРСР став на перешкоді антирадянської змови обох угруповань. Гітлерівці прийшли до висновку, що перемога на Заході буде значно легшою, ніж на Сході. Вони прагнули зміцнити тил, мобілізувати всі антирадянські сили й усі ресурси Європи, щоб у майбутньому кинути їх проти СРСР.

Друга світова війна почалася зі збройної сутички двох коаліцій. За походженням вона була імперіалістичною. Причиною війни стала система імперіалізму з притаманними їй антагоністичними суперечностями. З боку фашистських і мілітаристських держав ця війна була несправедливою, загарбницькою від початку до кінця.

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі чотирьох держав (СРСР, Польща, Чехословаччина та Румунія) було не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним із найскладніших моментів політичного становища в Центральній і Східній Європі передвоєнних років.

Фашистська Німеччина прагнула перерозподілу Європи на свою користь. Гітлер вміло використовував "українську карту": як для залучення на свій бік союзників у Центральній Європі, так і для створення стратегічного плацдарму для нападу на СРСР.

Становлення тоталітарної системи в СРСР, її злочини проти українського народу (насильницька колективізація, голодомор 1932—1933 рр., масове винищення діячів освіти, науки й культури, численні політичні процеси, жертвами яких стали мільйони громадян України) внесли суттєві корективи в дію політичних чинників на західноукраїнських землях. Із кінця 20-х рр. у Західній Україні значно активізувалася діяльність підпільної Організації українських націоналістів (до лютого 1929 р. — Українська військова організація). ОУН спиралася переважно на молодь, схильну до рішучих дій, здатну до самопожертви в ім'я великої мети. Виступаючи під гаслами національної революції й соборної України, ОУН не приховувала антирадянської спрямованості своєї діяльності, що, однак, не унеможливлювало її орієнтації на зовнішні сили у вирішенні своїх завдань. Тактика політичного терору, якої дотримувалася ОУН, застосовувалася нею й до представників окупаційної влади, й до українських організацій і діячів, що не поділяли її ідеології та політики (як, наприклад, КПЗУ, а також Українське національно-демократичне об'єднання — УНДО). При цьому ОУН не відмовлялася від участі в інших політичних, економічних, культурно-освітніх об'єднаннях. Навпаки, саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.

Активну пропаганду ідеології й політики ОУН проводили нелегальні та легальні газети й журнали — "Розбудова нації", "Сурма", "Юнак" та ін. ОУН жорстоко переслідувалася окупаційною владою, що, проте, не дуже позначалося на її кількісному складі. З осудом її дій періодично виступали КПЗУ, Українська соціал-демократична партія (УСДП), Українська соціал-радикальна партія (УСРП), УНДО, митрополит А. Шептицький та клерикальні об'єднання.

УНДО було наймасовішою політичною організацією в Західній Україні. Під його впливом перебували економічні, культурно-освітні, спортивні спілки. Один лише Ревізійний союз українських кооперативів у 1934 р. об'єднував понад 448 тис. осіб, а його обіговий капітал за той же рік складав понад 42 млн злотих. Переважав вплив УНДО також у товариствах "Просвіта" (100 тис. осіб), "Рідна школа" (43 тис. осіб), "Союз українок", "Сокіл", "Луг". Обидві щоденні українські газети в Польщі — "Діло" та "Новий час" — як і низка інших часописів, видавало УНДО. У 1935 р. УНДО мало найбільше серед усіх українських політичних формувань представництво в польському сеймі (17 депутатів) і сенаті (З депутати). Зміст і напрями діяльності УНДО визначалися його програмою "органічної роботи", що передбачала захист економічних, політичних і культурно-національних інтересів українців. Але якщо в економічній сфері здобутки ундівців (ясна річ, не для всіх верств населення) були вагомими, то цього не можна сказати про політичну та культурно-національну сфери. Постійно зменшувалася кількість українських шкіл і гімназій, посилювалася

полонізація краю. УНДО виявляло надмірну обережність у домаганнях автономії для Західної України. І все ж не можна заперечувати безсумнівні заслуги ундівців, як і соціал-демократів та соціал-радикалів, у збереженні національної ідентичності, піднесенні національної самосвідомості західних українців.

УСДП відновила свою діяльність (після заборони в 1924 р.) у 1928 р. Вона висувала гасло незалежної об'єднаної соціалістичної України. Під її політичним керівництвом працювали культурно-освітнє товариство "Робітнича громада", окремі профспілкові організації. УСДП видавала часописи "Вперед** і "Професійний вісник". У своїй практичній діяльності ця партія нерідко блокувалася а УНДО й УСРП, співпрацювала з Польською соціалістичною партією (ПСП), хоч остання ніколи не відмежовувалася від колонізаторської політики уряду.

З 1931 р. УСРП стала членом II Інтернаціоналу. За впливом на маси вона поступалася УНДО та ОУН, особливо на Волині, її молодіжна спілка — "Каменярі" — в середині 30-х рр. налічувала 7 тис членів. УСРП проводила значну роботу серед трудівників через професійні спілки селян-наймитів, видавала тижневик "Громадський голос". Вимогу автономії для Західної України УСРП розглядала як важливий крок на шляху реалізації права націй на самовизначення й утворення незалежної Української держави. В цьому програма УСРП була близькою до програмних вимог УНДО і УСДП, що визначало характер їхньої діяльності. На відміну від КПЗУ, з одного боку, та ОУН — з іншого, вони дотримувалися поміркованіших позицій, чим зумовлювалася їхня схильність до компромісів та угод із польською владою.

Зокрема, після Мюнхенського пакту (30 вересня 1938 р.) і розчленування Чехословаччини об'єктом дипломатичних інтриг стало Закарпаття, якому була надана автономія. Виникло територіальне утворення Карпатська Україна (Підкарпатська Русь). На нього вже давно зазіхала хортистська Угорщина — союзник Німеччини. 2 листопада 1938 р. відбувся так званий Віденський арбітраж, згідно з рішенням якого фашистські лідери віддали Угорщині південні райони Закарпаття (Ужгород, Мукачеве й Берегове) загальною площею 12 400 кв. км з населенням 1 млн 100 тис. осіб.

Через те, що частину Карпатської України зайняли угорці, столицю автономного краю було перенесено з Ужгорода до Хуста.

1939 р. радянсько-німецький договір (пакт Ріббентропа—Молотова) і так званий договір про дружбу й кордони між Німеччиною та Радянським Союзом від 23 вересня 1939 р. разом із додатковими секретними протоколами були "грубим порушенням ряду загальновизнаних принципів міжнародного права". Вони розглядаються Польщею як "неіснуючі і недіючі з самого початку". Тоді ж ряд польських громадських і політичних організацій закликав міжнародну громадськість оголосити 23 серпня "днем всезагального протесту народів, позбавлених московською імперією права на самовизначення".

Неабияке значення мало те, що новий, 1939 р. для И. Сталіна розпочався пошуком можливостей продовжувати репресії. В шифрованій телеграмі від 20 січня секретарям обласних і крайових комітетів, ЦК компартій республік, наркомам внутрішніх справ і керівникам органів НКВС він санкціонував дальше порушення І без того обмеженої законності. Знаменно, що телеграма з'явилася саме тоді, коли розгнузданий шабаш репресій почав дещо спадати. "ЦК ВКП(б) роз'яснює, що застосування фізичного впливу в практиці НКВС було допущено з 1937 р. з дозволу ЦК ВКП(б) і вважає, що метод фізичного впливу повинен обов'язково застосовуватися й надалі як виняток відносно відомих ворогів народу, які не роззброїлися, як абсолютно правильний і доцільний метод", — така сутність названого документа.

Низка фактів співробітництва гестапо та НКВС у 80-х рр. уже відома. За наказом Сталіна останній по-партнерськи здавав гестапівцям німецьких комуністів і антифашистів, які шукали порятунку в СРСР.

Роланд Фрайслер, який жив у Радянському Союзі і співпрацював з НКВС, переселився до Німеччини і став президентом нацистського "народного суду", який засудив тисячі противників нацизму.

Отже, дві тоталітарні держави, дві диктатури, дві різні ідеології — СРСР і Німеччина — поставили все на службу інтересам особистої влади, хоч Гітлер домагався її зміцнення, поліпшуючи життя "вибраної раси", а Сталін — знекровлюючи свою країну та армію найжорстокішими репресіями.

З початку 1939 р. німецький уряд почав виявляти зацікавленість в ослабленні напруженості у стосунках з СРСР. Генштаб вермахту 28 січня 1939 р. оцінював радянські збройні сили воєнного часу в чисельному відношенні як гігантський воєнний інструмент.

Другий момент, який вселяв Берліну надії на досягнення домовленості з СРСР, полягав у тому, що, на думку німців, "вони нам не довіряють, але вони також не дуже довіряють демократичним державам". Резон у таких міркуваннях був. Ріббентропові було доручено "інспірувати новий рапалльський план", "проводити з Москвою політику рівноваги та економічного співробітництва", або, як писав статс-секретар МЗС Німеччини Б. Вайцзеккер, "почати залицятися до росіян". Присутність у Європі двох незалежних сил — СРСР і Німеччини, які до того ж стали визначальними, оцінювалася на Заході як "дуже несприятливий фактор". Тримання Німеччини в репараційних шорах і ослаблення Союзу PCP зумовлювали активну підтримку Польщі.

Починаючи з польсько-радянської війни, де ставка робилася на національно-консервативний рух, ця політика стала традиційною.

У секретному меморандумі МЗС Німеччини від 27 липня 1939 р. констатувалося: "Молотов у одній із промов назвав Антикомін-тернівський пакт маскуванням союзу, спрямованого проти західних демократій. Він також інформований про данцігську проблему і по'язане з нею польське питання". Радянські дипломати в Берліні вважали, що Данціг "так чи інакше буде повернуто Німецькій державі і питання про кордон повинне бути якимось чином вирішене — на користь Німецької держави".

З серпня Ріббентроп у терміновій телеграмі послу в Москву повідомив про свою розмову з радянським послом, де сказав, Що в разі "провокації з боку Польщі ми врегулюємо питання з Польщею протягом тижня. На цей випадок, — вказував міністр, — я зробив тонкий натяк на можливість укладення з Росією угоди про долю Польщі". Ці дипломатичні ігри велися після того, як Гітлер перед своїм генералітетом обіцяв: "Ударити подібно до блискавки з усією силою моєї механізованої армії, про яку Польща нічого не знає". Коли Буркгардт зауважив, що це означало б світову війну, фюрер у шаленстві заявив: "Нехай буде так. Якщо я маю вести війну, то вважаю за доцільне вести її сьогодні, а не завтра". Далі Гітлер сказав, що все, що він робить, спрямоване проти Росії.

"Якщо Захід такий нерозумний і сліпий, що не може цього побачити, я буду докладати зусиль, щоб досягти домовленості з Росією. Тоді я завдам удару по Заходу і після його поразки поверну об'єднані сили проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна".

Гітлер і Сталін були високої думки один про одного. "Молодець*', — говорив радянський вождь про Гітлера. "Я знаю, як любить німецький народ свого фюрера", — проголосив він у тості 24 серпня. "Сталіна треба безумовно поважати. Він по-своєму геніальний хлопець", — захоплювався Гітлер, порівнюючи його з Чингісханом, Чи не тому він після підписання договору 23 серпня вигукнув: "Світ у мене в кишені"

Договір про ненапад був підписаний. Як згадує М. Хрущов, це сталося в той час 23 серпня, коли він з Ворошиловим полював на качок. Коли вони повернулися з полювання, Сталін уже підписав договір, а Ріббентроп відлетів із Москви. "Це був шаховий хід. Я вважаю, що це було правильно, хоч і дуже боляче...", — писав Хрущов.

Секретні протоколи, підписані СРСР і Німеччиною у 1939— 1941 рр., не обговорювалися ні на Верховній Раді, ні в уряді. Отже, вони були вилучені з процедури ратифікації і вводились у дію за спиною радянського народу. Зафіксовані в цих документах претензії "територіально-політичного перевлаштування" в Європі були несумісними з нормами міжнародного права про повагу суверенітету незалежних держав. З погляду внутрішнього законодавства й міжнародного права ці протоколи не були дієздатними. На цих документах лежав відбиток тих відступів від принципів моралі, які були притаманні сталінщині.

У серпні 1939 р. вже всі західноукраїнські землі опинились в епіцентрі європейської політики, насамперед зовнішньої політики СРСР та Німеччини. Німецько-радянський договір про ненапад від 23 серпня 1939 р. (пакт Ріббентропа-Молотова), а також таємний протокол про розподіл Європи і сфер впливу в ній, пришвидшили початок найжорстокішої в історії людства війни. Цим договором Радянському Союзові передавали майже всі західноукраїнські землі. Гарантувавши ненапад на Німеччину СРСР, Гітлер 1 вересня 1939 р. напав на Польщу і почав Другу світову війну.

Цікавий і такий факт: головнокомандувач сухопутними військами вермахту генерал Браухич вважав, що коли Польщі допоможуть у разі війни Англія і Франція, то Німеччина все одно її розгромить. Однак, якщо "проти Німеччини виступить і Радянський Союз, то вермахт напевно зазнає поразки". Такі самі міркування висловив 1 червня 1939 р. французький посол у Берліні Кулондр: "Якщо Гітлер усвідомить, і доведеться мати справу з СРСР, він відступить від Польщі".

Німці хотіли першими зайняти Львів і взяти трофеї. Після переговорів з радянською стороною вони погодилися на те, щоб у місто вступили радянські війська, і почали відводити свої частини з територій, не передбачених договором. "Ми буцімто віддали Польщу на розтерзання гітлерівській Німеччині і самі взяли в цьому участь", — згадував М. Хрущов. Підписання пакту Ріббентропа-Молотова викликало "настороженість, в усіх колах відчувалась нотка страху через існування змови СРСР і Німеччини", — так реагували на розвиток подій у Прибалтійських державах.

12 вересня на нараді у Гітлера Ріббентроп і начальник штабу вермахту Кейтель запропонували поділити Польщу на окремі регіональні утворення і створити під протекторатом Берліна Західноукраїнську державу.

Німеччина примусила Москву 15 вересня погодитися на розгортання війни і вторгнення в Польщу своїх сил, не чекаючи падіння польського уряду. 17 вересня Сталін сам відредагував текст ноти про перехід кордону з Польщею, враховуючи зауваження присутнього при цьому німецького посла Шулленбурга.Через годину ноту зачитали польському послові Вацлаву Гжибовському.

Найтрагічніше те, що коли 22 вересня генерали Лянгер і Ри-жинський здали Львів, оточений силами ІV-го німецького корпусу, Червоній Армії, і в місто ввійшов 2-й кавалерійський корпус 6-ї радянської армії, "негайно спеціальні групи функціонерів радянської служби безпеки розпочали полювання на членів розпущеної в 1938 році Комінтерном КПП і КПЗУ. Багато з них були арештовані як "агенти польської буржуазії". Поляків по одному і групами систематично протягом 1939—1941 років "депортували вглиб СРСР".

Сталін розправився з тими, хто голосував за возз'єднання українських земель у 1939 р. НКВС ліквідував Кирила Студинського і Петра Франка — депутатів Верховної Ради України, відомих українських вчених, прогресивних інтелігентів. Студинський — старійшина депутатів Народних зборів Західної України — очолював вибрану делегацію Галичини в Київ. Репресії на західноукраїнських землях проводилися з жахливим розмахом протягом 1939—1941 рр. Невинними жертвами сталінських агентів стали жінки й чоловіки, діти й молодь.

Відкриті у 1990—1991 рр. братські могили закатованих — свідчення нечуваної жорстокості більшовицької системи.

До речі, напередодні вступу радянських військ на територію Західної України з літаків було розкидано 150 тис. листівок із зверненням командувача Українським фронтом С. Тимошенка: "Забирайте до своїх рук панську землю... Скидайте владу поміщиків, беріть владу до своїх рук, вирішуйте свою долю! До зброї, наші брати, ми з вами. Хай живе великий вільний український народ!" — закликав текст листівок.

Чи й здогадувалися ті, кому адресувалися ці слова, що їхня доля уже вирішена у високих кабінетах Москви й Берліна, і руки їхні не будуть брати владу, бо для них були приготовлені кайдани? Населення Західної України отримало черговий гіркий урок, на цей раз найтрагічніший.

Новий німецько-радянський договір про кордони, дружбу і співробітництво, підписаний у Москві 28 вересня 1939 р. розмежував кордони між Німеччиною і СРСР вздовж річок Сяну і Західного Бугу. Частина етнічних українських земель (Лемківщина, Посяння, Холмщина та Підляшшя) площею 16 тис. кв. км, на якій жило близько 550 тис. українців, опинилася під німецькою окупацією. Протягом 1939—-1940 рр. сюди, рятуючись від переслідувань більшовиків, втекло близько ЗО тис. українських політичних біженців, діячів кооперації, науки і культури. Вони розселялися серед своїх земляків, зокрема багато осіло в Кракові — центрі Генерального губернаторства (так німці назвали частину окупованої Польщі). Краків згодом перетворився в осередок економічного, культурного та громадського життя українців. Тут і в інших місцях виникали українські громадсько-культурні організації, відкривали школи, комітети самодопомоги, кооперативні, молодіжні та спортивні організації. Навесні 1940 р. вони створили координаційний орган під назвою Український Центральний комітет (УЦК), який очолив відомий учений Володимир Кубійович. УЦК захищав соціально-економічні інтереси українців у Генерал-губернаторстві.

Тут опинилося також багато діячів українських політичних партій, проте єдиною політичною силою, яка не саморозпустилася і продовжувала діяти, була ОУН. П в Генерал-губернаторстві очолював Роман Сушко. Більшість членів ОУН брали активну участь в українському громадському житті, у роботі УЦК. Великий негативний вплив на українське політичне життя мав розкол у рядах ОУН, що назрівав ще до початку війни. Цей розкол був зумовлений розбіжностями між "старими" — ветеранами боротьби 1917— 1921 рр. та молодими галицькими націоналістами, які вступили в організацію у 30-х рр. Він призвів до утворення двох ОУН: ОУН-революційної або бандерівської (очолював С Бандера) та ОУН-мельниківської (очолював А. Мельник), які впродовж багатьох років поборювали одна одну. Це завдало великої шкоди українському національно-визвольному рухові, хоча ОУН залишалася і надалі єдиною організованою політичною силою, яка боролася за незалежність і соборність України.

Більшість західноукраїнських земель опинилася під радянською владою. її прихід радо вітало населення краю, вдячне за визволення від польської окупації, за вимріяне возз'єднання українських земель. У 1940 р. за вимогою Сталіна сусідня Румунія змушена була передати СРСР Північну Буковину й Бесарабію. 28 січня 1940 р. частини Червоної армії перейшли кордон через р. Дністер і зайняли цей край.

Перші політичні кроки нової влади принесли західним українцям поліпшення в багатьох сферах життя, насамперед в освіті, медицині. Намагаючись надати своїм заходам демократизму, більшовики організували 22 жовтня 1939 р. вибори до так званих Народних зборів, які підтримали приєднання західноукраїнських земель до Радянської України в складі СРСР. Вони від імені народу прийняли низку декларацій, шоб приховати від міжнародної громадськості наслідки нацистсько-комуністичної змови.

На анексовані землі Західної України було поширено чинність Конституції СРСР та Конституції УРСР, а також усіх нормативних актів. їх впроваджували у життя примусово через силові структури репресивно-каральних органів. Створили ці структури на основі наказу тодішнього наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії "Про організацію НКВС Західної України" від б листопада 1939 р.

Паралельно із відкриттям українських шкіл, ВНЗ, бібліотек, із будівництвом фабрик та заводів почався нечуваний за жорстокістю процес нищення українських національних кадрів, депортація (виселення) жителів за межі України, терор з боку органів НКВС. З осені 1939 р. до осені 1940 р. було репресовано, головним чином депортовано без суду й слідства і навіть без письмового звинувачення, близько 10 % населення Західної України й Західної Білорусі. До листопада 1940 р. з цих районів було вислано майже 1,2 млн осіб. Терор і виселення тривали до початку радянсько-німецької війни.

Знищення західноукраїнської еміграції (насамперед інтелігенції) в УРСР у 80-х рр., масовий терор і депортації найактивнішого в суспільно-політичному житті елемента в 1939—1941 рр., а також політичне недовір'я призвели до того, що керівні посади будь-якого рангу надавали переважно вихідцям зі східних областей України.

Приєднання західноукраїнських земель до УРСР було визначною подією, адже вперше за багато віків українці з'єдналися в межах однієї держави. Разом з тим, більшовицький режим із самого початку завдав населенню краю величезних втрат.