Історія України - Пасічник М.С. - Згортання демократичних процесів. Політичні репресії в 60— 70-х рр.

Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення — робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася здебільшого з інтелігенції.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація з'являлася, то вона зазвичай була спотвореною й змальовувала дисидентів негативно. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, був усюдисущим і всезнаючим у своєму прагненні не допустити будь-якої громадської діяльності поза наглядом уряду. Але, на відміну від сталінських часів, таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала явних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості освіти для їхніх дітей і навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищивши кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності в Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої парасолі гласності, як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив в Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських "в'язнів совісті".

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямоване зросійщення корінного населення.

Традиції національно-визвольної боротьби у нових умовах продовжили підпільні групи та організації, які, відмовившись від збройних методів опору режимові, намагались діяти мирними, конституційними засобами. Серед них широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з правником Левком Лук'яненком, яка діяла в 1959—1961 рр., та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зеновія Красівського про який ми згадували попередньо.

Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50-х—80-х рр. були: самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

Існував в Україні ще рух за соціально-економічні права, який проявлявся у формі страйкової боротьби та інших формах народного опору.

На противагу збройному періоду національно-визвольної боротьби з переважно селянським складом загонів у дисидентський рух слідом за інтелігенцією поступово втягувалось робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 р. вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були прізвища 28 робітників. За підрахунками знаного історіографа інакодумства в СРСР Людмили Алексєєвої, серед 89 засуджених в 1972—1974 рр. українських дисидентів, соціальну приналежність яких вдалося встановити, 72 були людьми інтелігентських професій (у тому числі 10 священиків) і 17 — робітниками. Серед покараних за опозиційну діяльність 48 осіб репрезентували Східну Україну (з них 28 киян) і 55 — Західну (з них 18 львів'ян).

Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокоп подав у журналі "Сучасність" за 1974 р. своєрідну "анатомію" опозиції, тобто соціологічний аналіз 530 учасників руху, згаданих у документах "самвидаву". За фахом найчисленнішу групу становили інженери, лікарі, вчителі, журналісти — 36,8 %, далі робітники — 12,8 %, науковці — 11,9 %, літератори — 10,9 %, студенти — 9,2 %, митці — 6,6 %, священики Української католицької церкви — 4,7 %, селяни — 2,6 %. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9 % жінок. За віком домінувала група людей 25—46 років. Більшість опозиціонерів були колись членами комсомолу, але комуністами стали лише окремі з них. Невеликою була й кількість колишніх членів ОУН.

Цікавою видається географія руху, проаналізована за місцем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осіб (48,7 %). На Львів та область припадало 116 осіб (21,9 %). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська — 24 особи, Тернопільська — 22 особи, Донецька 10 осіб, Волинська і Рівненська — по 8 осіб. Житомирська, Одеська і Харківська — по 6 осіб, Запорізька — 5 осіб.

Кількість опозиціонерів 60-х рр. була набагато меншою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 рр., у якому налічувалось 975 імен. Інші джерела називають також близько тисячі активних учасників опору.

Опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх соціальних верств суспільства. Але місце боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями.

Найрадикальнішою і найбільш переслідуваною течій руху опору була самостійницька, представники якої відстоювали ідею державної назалежності України. Це були, зокрема, опозиціонери, які успадкували традиції національно-визвольної боротьби 40— 50-х рр., наприклад, члени УНФ.

Подібне завдання ставила перед собою й низка інших організацій, які діяли мирними засобами, але теоретично не відкидали можливості використання зброї. Це, зокрема, Об'єднана партія визволення України (діяла в 1953—1958 рр.) та Український національний комітет (1957—1961 рр.).

Однією з перших поставила мету відокремлення України від Радянського Союзу мирними, конституційними методами УРСС. Знаряддям реалізації цієї мети вона вважала політичну партію, а засобом — всенародний референдум.

Представники національно-культурницької течії в опозиційному русі на чільне місце висували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій, мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Вони протестували проти антиукраїнської політики Москви, нищення пам'яток історії та культури, переслідування за переконання, незаконних арештів та закритих політичних судів, чинили опір зросійщенню, ідеологічному одурманюванню людей, догматам соціалістичного реалізму.

Прихильники правозахисної течії вимагали дотримання Конституції та законів, відстоювали ідеї гуманізму і демократії, особистої та національної свободи, прав людини. Вони пропагували примат особи і другорядність держави, виступали в обороні прав національних меншин (кримських татар, євреїв тощо).