Історія України - Пасічник М.С. - Меценатство XIX—XXI ст. Євген Чикаленко.

Думаючи про найвидатніші постаті української історії, не можна оминути імені людини, для якої Україна була не просто географічним терміном, а суттю власного існування, болем усього його життя. Це — Євген Чикаленко. Коли атмосфера для українського слова стала сприятливішою, він фінансував україномовну газету, яка щорічно завдавала йому збитків десь на 20 000 крб. Євген Харлампійович з власних статків (промовляючи "А ти, Марку, грай!") покривав дефіцит.

"Сидячи на селі безвиїзно й не маючи змоги як політично "неблагонадежный" брати участь у земській діяльності і впливати на громадські органи на користь українства, я іноді впливав у цім напрямі іншим способом", — писав Чикаленко в спогадах. Один із характерних для нього прикладів. Прочитавши в галицькій газеті "Зоря" у статті Данила Мордовця нарікання, що він, український письменник, живе в Росії, "мов сорока на тину, що й хотів би писати на українську тему українською мовою, але умови відбивають охоти, бо ж мусить думати й про хліб насущний, якого українські писання не дають", Чикаленко звернувся до Мордовця з пропозицією: пишіть оповідання з історії України українською мовою, а я платитиму гонорар у тих розмірах, у яких платять своїм авторам найкращі російські журнали. А публікуватимуться ті твори, якщо цензура не пустить їх у світ тут, у галицьких періодичних виданнях.

Відтоді Чикаленко цілком присвячує себе інтересам українського національного руху, обстоює справу визволення рідного краю. Меценатство стає справою його життя. Він діє за своїм принципом: "Треба любити Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені".

Згодом Є. Чикаленко виділив тисячу карбованців для гонорару Данилові Мордовию за українську історичну повість "Дві долі". Мордовець від гонорару відмовився. Тоді на ці гроші Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові заснувало фонд ім. Д. Мордовця для допомоги українським письменникам.

З 1897 р. журналові "Київська старовина" дозволили друкувати художні твори українською мовою. Та часопис не мав коштів для сплати гонорару. Є. Чикаленко зі своїх статків виділив дещицю на оплату праці українських письменників. На сторінках часопису з'явилися твори Коцюбинського, Олеся, Яворницького, Яновського, Винниченка, Чернявського та ін. Допомога Є. Чикаленка дала журналові змогу стати цілком українським виданням з відділами критики, хроніки та бібліографії. Особлива надія мецената була на появу історичних творів, які сприятимуть національному вихованню затурканого й кинутого в морок непам'ятства українського народу. В листі до Дмитра Яворницького ЗО грудня 1908 р. він пише: "Ви самі знаєте, яке велике значення в ділі відродження національної свідомості має історична белетристика. Я не кажу вже про Вальтера Скотта, про Бркмана-Шатріана, а навіть всесвітній брехун Сенкевич має значення серед польської людності... От, в сій справі й надумав я звернутися до Вас, шановний Дмитро Іванович. Ви фаховий історик, спеціально знаєте, краще всіх, історію Запорожжя. У вас неабиякий белетристичний талант, чому б Вам не взятись за якусь велику повість з запорозького життя? Ваша "Наша доля, Божа воля" та й "За чужий гріх" свідчать, що Ви можете писати цікаво. Правда, в сих оповіданнях є багато "розтягнутості", але історичному оповіданню се менше шкодить, як іншому. Попробуйте, шановний Дмитро Івановичу, розказати в белетристичній формі якийсь епізод з запорозької історії, або дати ряд епізодів на кшталт того, як се зробили Еркман з Шатріаном. Я певний, що у Вас се вийде цікаво, захопить читача і наверне його до бажання ґрунтовно познайомитись з минулим нашим, з нашою історією".

У ці ж роки М. Грушевський через пресу звернувся до українського загалу зібрати кошти на будівництво у Львові Академічного дому для студентів-українців (тепер у цій будівлі на вул. Коцюбинського — навчальний корпус Української академії друкарства). Євген Харлампійович для цієї справи дав 25 000 крб. При цьому поставив одну умову: студентам з Наддніпрянщини слід надавати тут кімнати в першу чергу. У 1904 р. М. Грушевський організував у Домі літні університетські курси, на які приїхало кілька десятків чоловік (у тому числі й діти Є. Чикаленка). Видатки на ці курси покрив Євген Харлампійович.

Живучи в Перешорах, Євген Чи кал єн ко всіляко допомагав сусідам-селянам. Не лише тяглом, а й продав дешево 200 десятин землі безземельним селянам. У ці роки він вирішив переїхати на

Полтавщину. Там, у Кононівці, придбав 1100 десятин землі (заставивши в Херсонському банку свою землю в Перешорах). Згодом з новопридбаних земель 700 десятин продав селянам, а собі залишив 400 з садибою, де вів зразкове господарство.

У буремні часи революції 1905—1907 рр. впали драконівські заборони на українське слово. Постало негайне завдання — організувати українську пресу як важливий чинник політичного життя. Якнайактивнішу участь у цій справі взяв Чикаленко.

З розвитком українського руху брак щоденної газети відчувався особливо гостро. З початком XX ст. не минало року, "щоб хтось з українців не подав прохання про видання чи то місячника, чи тижневика, але на все була одна відповідь — рішуча заборона". Як тільки 17 жовтня 1905 р. було оприлюднено царський маніфест, що проголошував свободи, Чикаленко відразу ж надіслав до київського губернатора заяву, що він за два тижні почне видавати українську газету. Та виявилося, що видавати газету — не така вже проста річ. Далася взнаки різниця у поглядах видавців і членів редакційного комітету; та й фінансовий бік справи виявився доволі складним. Але, як завжди, діло врятував Євген Харлампійович.

Влада дала дозвіл на видання газети ("Громадська думка") і журналу ("Нова громада"). Редактором газети став Ф. Матушев-ський, а журналу — С. Єфремов. З перших днів роботи колективи газети і журналу стикнулися з непередбаченими труднощами, зокрема з невиробленістю української газетної мови. Через постійні непорозуміння між працівниками занедужав сам Чикаленко і змушений був їхати на лікування. Коли ж повернувся, то газета вже була закрита, а С. Єфремова та ще кількох співробітників заарештовано.

Євген Чикаленко скористався з того, що був дозвіл на видання газети "Рада" (на ім'я Б. Грінченка) і поновив роботу редакції. Склад колективу був майже той самий, що і в "Громадській думці". Як і раніше, пекучим залишилось питання про фінансування газети. Чикаленко продає частину земель в Перешорах і з тих грошей 10 000 крб. дає на газету.

"Рада" стала всеукраїнською газетою в Росії (як "Діло" в Галичині). З кожним роком Є. Чикаленко дедалі тісніше пов'язує свою долю з газетою, постійно покриває її дефіцит і оплачує роботу співробітників та гонорари.

Щоб підтримувати газету, Євген Харлампійович не раз виявляє героїчні зусилля. Щорічно покриває дефіцит в розмірі 10 000— 12 000 крб., заставляє будинок, продає землю. До нескінченних штрафів, частих арештів співробітників додаються і постійні цькування україномовної преси "патріотами" різного штибу. Особливо лютими стали після циркуляру Столипіна 10 лютого 1910 р., яким заборонялося реєструвати й дозволяти "інородчєскіє" товариства. Циркуляр спрямовувався проти українських товариств, особливо "Просвіти".

Нападки на український рух, зокрема на "Раду", частішали. Навіть поміркована газета "Утро России" весною 1912 р. надрукувала статтю, в якій доводила, що "Рада" та інші українські газети, товариства й окремі особи існують на кошти німецького уряду. Є. Чикаленко записує в щоденнику: "От чортів син! Скільки вже землі продав на "Раду", а він бреше, що "Рада" дістає "пруські марки"!" Легенда про "пруські марки" ширилась і налаштовувала росіян проти українського руху.

1914 р. розпочалася Перша світова війна. За наказом військових властей, газету Є. Чикаленка було закрито. Ніякі вияви лояльності не бралися до уваги. Поліція почала пильно придивлятися до особи та діяльності видавця "Ради". На війну забрали молодшого сина Чикаленка — Петра. Давня хвороба знову дала про себе знати. Побоюючись, щоб його, хворого, кудись не заслали, Євген Харлампійович виїхав до Петербурга, а звідти у Фінляндію, де й пробув у санаторії до весни 1916 р. Тут почав писати свої "Спогади". До самої революції 1917 р. він змушений блукати з місця на місце, перебуваючи то в Москві, то в Петербурзі, потай навідуючись і до Києва, до Кононівки.

"Коли з початком війни закрито було "Раду" і мені стало відомо, що київська поліція допитувалася, куди я виїхав з Києва, то я перестав писати щоденник, бо мусів переїздити з місця на місце, не засиджуючись довго на одному. Літував я вдома, на Херсонщині, де місцева поліція попереджала мене, коли приходив з Києва запит — чи не приїздив я в село? В Києві під час війни я бував тільки переїздом, не ночуючи вдома... А коли настала революція 1917 року, і я, як буржуй чи навіть феодал, не мав змоги брати участі в будуванні Української Держави, то виїхав на село...", — звітує Чикаленко перед читачем про той час, про те, як йому велося, які в нього були настрої і яка суспільна роль йому випала.

Холодний січень 1919 р. Хворий Євген Харлампійович виїздить у Галичину. Поляки інтернували його в Мостиськах і Перемишлі. Йому пощастило визволитися й добратися до Відня. Потім осів у Чехословаччині. Він ще не такий старий. Але — дуже хворий. Має клопоти з серцем. 1922 р. в Австрії йому зроблено дві складні операції на шлунку. Влітку 1928 р. — нова операція.

З 1930 р. стан хворого різко погіршується. Його кладуть до шпиталю в Празі. Звідси Чикаленко вже не вийде.

Його натомлене серце зупинилося 20 червня того ж року. 25 червня тіло Євгена Чикаленка за його волею було спалено в крематорії Ольшанського цвинтаря. Він заповідав: коли Україну буде визволено, розвіяти в її степах його попіл.

Заповіт Чикаленка ще не виконано.

Євген Харлампійович Чикаленко всі свої сили й знання віддав рідній Україні. І сьогодні ми згадуємо його як одного з тих, хто готував ґрунт для здобуття державної незалежності. Як згадує один з вихованців Подєбрадської академії, "Чикаленко своєю лагідною, милою вдачею притягував до себе людей, вмів гуртувати їх біля себе... У свої 66 років умів він не бути зайвим серед запальної молоді. Він був цементом, що єднав до громади українців різних політичних напрямків його знали й шанували придніпрян-ці і галичани, кубанці й українці з Зеленого Клину, з Далекого Сходу, з Сибіру".