Козацькі вожді України - Сушинський Богдан - Григорій Ізапович, гетьман запорізького козацтва.

"Вітри тисячоліть віють над Дніпром, посипаючи непокірні голови українців попелом правди, випаленої забуттям нащадків; і пелюстками надії, освяченої легендами предків".

Богдан Сушинський

Після загибелі гетьмана Самійла Кішки українське військо, яке брало участь у Лівонській війні в складі польської армії, опинилось у надзвичайній скруті. Бракувало теплого одягу, харчів, боєприпасів, нічим було годувати коней. Війна ставала дедалі затяжнішою і - в очах козаків - абсолютно безперспективною. Шведи - не той ворог, з яким вони ладні були воювати на чужині. Ш їхня мужність, ані навіть смерть нічого б не додали тут Україні.

У цей нелегкий час, тобто на початку 1602 року, козаки обрали за гетьмана Гаврила Крутневича. В польських архівах зберігся його лист до коронного гетьмана (тобто головнокомандувача польських військ) Станіслава Жолкевського. Крутневич дістав наказ підійти 24 березня зі своїми полками до фортеці Фелін. Але виконати його не міг: дуже багато козаків лежали в гарячці та страждали від ран, а кілька загонів перебувало в роз'їздах, добуваючи харчі. Адже польський уряд не платив козакам за службу, хоч і брав на себе таке зобов'язання, і їхнє військо буквально голодувало. Та наказ є наказ, і гетьман Крутневич просить коронного гетьмана відсунути строк його виконання хоч на два дні. Просить також визначити місце, де б могли отаборитися, коли прибудуть до названої фортеці.

Відповідь Жолкевського на цей лист невідома. Зате відомо, що, попри всю непривітність естонської землі, з її лютими холодами, українські козаки не зганьбили своєї честі. І під Феліном, і під багатьма іншими містечками і фортецями, де їм довелося воювати, вони билися так, як і годилося справжнім лицарям. І якщо за тих умов козацьке військо все ж уціліло, то Україна повинна дякувати за це передусім мудрості, воєначальницькому таланту й дипломатичному хистові Гаврила Крутневича. А ще - умінню забезпечувати своє військо всім необхідним для життя навіть тоді коли влада, якій воно підлягає, забула про нього.

Вище вже згадувалось, в якому становищі опинились козаки. Звичайно, їх це гнівило. Були навіть окремі спроби втечі від голоду й холоду та далекої від інтересів України війни. Мав справу з цим іще Самійло Кішка. Тож неважко уявити собі, скільки мужності, й тієї ж таки дипломатичності, знадобилось Крутневичу, щоб перебороти такі настрої і мало не 10 місяців, протягом яких він володів булавою, підтримувати у війську дисципліну, раз у раз виступаючи посередником між зневіреними козаками і байдужим до їхньої долі польським командуванням.

Історія не донесла до нас подробиць. Але відомо, що гетьман Крутневич був при владі до початку грудня 1602 року, і потім іще раз очолив козацтво - вже в 1603 році. Отже, козаки цінували його. Бо якщо вже обирали когось гетьманом удруге, то це завжди було виявом найвищої пошани до ватажка.

Григорій Ізапович, гетьман запорізького козацтва.

Більшість наших істориків узагалі не згадує про цього гетьмана. А ті, що згадують, розщедрюються для нього хіба що на два-три рядочки. А дарма. Цей полководець заслуговує більшого. І річ тут не тільки в тому, що поки більша частина козаків на чолі з гетьманом С. Кішкою, а згодом -Г. Крутневичем та І. Куцковичем, воювала в Естонії, він з невеличкими загонами мужньо боронив кордони козацької республіки від татар і турок. Йдеться також про маловідому сторінку в історії України - напад на нашу землю орди ногайського султана Бухара.

Одначе до цієї події ми ще повернемося. А зараз поглянемо, що діялось на Січі в час, коли найбоєздатніша частина козацтва перебувала на Лівонській війні.

За логікою воєнної доби козаки мали б припинити будь-які активні дії і, пильнуючи кордонів та дбаючи про оборону головної бази, терпляче чекати повернення своїх товаришів. Насправді ж українське воїнство під проводом Ізаповича вдалося до іншої тактики. Не встиг гетьман Кішка довести свої полки до Прибалтики, як козаки вже налетіли на татарські улуси, випереджаючи напад татар, які, звичайно, не поминули б нагоди скористатися з послаблення Січі. Відомо, що 1601 року польському послові в Бахчисараї Л. Пясочинському, висловлюючись сучасною мовою, було вручено ноту протесту з приводу нападів запорожців. Тобто хан знову вимагав від польського короля: приборкай своїх підданих.

Але це не стримало козаків. Наступного року вони вже були в поході. Цього разу в морському - до Кілії, і захопили там турецьку галеру. Дорогою ж додому полонили ще один турецький корабель - поблизу Дністровського лиману. Та найвизначнішою з тогочасних перемог стало здобуття 1606 року окупованого турками болгарського міста Варни. Під командуванням Григорія Ізаповича козацький флот пройшов від Запорізької Січі до болгарських берегів, потопив кілька турецьких кораблів, що перебували у Варненському порту, а по тому, висадивши десант, здобув саме місто. Цей морський рейд набув значного міжнародного резонансу. Бо якщо український флот вільно сягає далекої Варни, перемагає турецькі ескадри і штурмує міста на болгарському березі, то чого тоді варті заяви Туреччини, яка вважає себе володаркою Чорного моря і всього чорноморського узбережжя?

Тепер - про напад на Україну ногайців. Явище, треба сказати, рідкісне, тож варто з'ясувати, яка саме з ногайських орд на це зважилась. На той час існувало дві орди. Одна, так звана Мала, кочувала землями сучасної Кубані - між Доном та узбережжям Азовського й Чорного морів - і підлягала адміністративне Кримському ханству, а ногайські мурзи підкорялися ханові. Друга - Велика Ногайська орда — становила основу самостійного Астраханського ханства. Є підстави припускати, що в Україну прийшла саме вона, бо вів її не хан, а султан Бухар. Вів із просторів, що пролягали між Волгою і серединною частиною Дону.

Завдяки "Нотаткам" коронного гетьмана Жолкевського, дослідники визначили, що про похід Бухара під українське місто Корсунь козаки дізналися від польського командування, яке, в свою чергу, дістало про це звістку від старост. Можна не сумніватися, що якби ногайцям, що вже переправилися на правий берег Дніпра, пощастило захопити Корсунь, вони пішли б далі, можливо, на Білу Церкву. Але козаки під командуванням Григорія Ізаповича зупинили їх під мурами цього міста, розбили і в січні 1606 року погнали назад за Дніпро. При цьому відзначимо, що козаки не захотіли тримати оборону за мурами фортеці, хоча так було б надійніше і призвело б, до менших втрат, а розгромили ногайців у відкритому бою.

Та не сиділося цієї зими не тільки ногайцям. Не встигли козаки позбутися їх, як від розвідки, яка, слід віддати їх належне, не раз рятувала Україну від раптових нападів, дізналися, що до походу готується кримська орда. Було навіть уточнення: нападу слід чекати, як тільки стягне кригою дніпровські броди, а поведе татарське військо старший син хана, спадкоємець бахчисарайського трону.

Воно й зрозуміло: принцеві хотілося набути репутації воїна ще до того, як сяде на трон. Та козаки не лише самі встигли підготуватися до цього нападу, а й попередили також прикордонних старост. Цього разу українські війська під командуванням гетьмана Ізаповича навіть не захотіли чекати, поки татари заглибляться до великих міст, а перестріли орду ще на підході до Дніпра, розбили поблизу переправи і примусили повернутися до своїх улусів.

В універсалах, що їх Григорій Ізапович надсилав прикордонним старостам та польському командуванню, він називав себе "гетьманом усього лицарства запорізького". Погодьмося, він мав на це право. Тож не забуваймо ватажка цього славного лицарства, полководця, який розбив ногайську орду султана Бухара і який вже тільки за цей подвиг став би національним героєм будь-якої країни, де б мала місце такої ваги битва. Чому ж ми, українці, не шануємо своїх полководців?