Козацькі вожді України - Сушинський Богдан - Олевченко, гетьман українського козацтва.

У кожній війні виринають полководці, імена яких входять в історію тільки на якомусь досить короткому відтинкові часу. Саме такою постаттю є полковник Кернозицький. Під час дій польсько-українського війська в Московії, обставини склалися так, що значна військова сила зосередилася в Новгороді. Місто це далеко від Москви, проте польське командування не випускало його з поля зору. Чому? Адже тамтешній гарнізон аж ніяк не міг вплинути на перебіг подій під столицею, де вже йшлося до того, що Шуйського ось-ось позбавлять влади.

Річ у тім, що саме в Новгороді перебував один з претендентів на російський престол, небіж царя князь Михайло Скопін-Шуйський. Гарнізон міста, по суті, підлягав йому, і на цій основі князь формував велике ополчення, з яким збирався вирушати на допомогу Москві. Але й це ще не все. Князь Скопін-Шуйський розгорнув надзвичайно активну діяльність на дипломатичній ниві. Вів переговори з представниками шведського короля, намагаючись відірвати шведів від союзу з поляками, пропонував шведським військам влитися до його ополчення на умовах найму. А це вже становило певну небезпеку.

Поляки бачили дві розв'язки проблеми князя Скопіна-Шуйського: умовити царевого небожа перейти на бік Лжедмитрія, або ж захопити місто. З останнім і вирядили до Новгорода запорізьких козаків на чолі з полковником Кернозицьким. Однак до міста ще треба було дійти, а шлях перепиняло кілька російських гарнізонів. Тому козаки взяли в облогу й штурмували Торжок. Далі під їхніми ударами впала Твер. Та, очевидно, полковникові хотілось випробувати й мирний варіант, і він розпочав таємні переговори з одним із новгородських воєвод, Михайлом Татіщевим. Це не минуло уваги спадкоємця трону. Після чергової зустрічі з козацьким посланцем, Татіщева схопили агенти спадкоємця і скарали на смерть.

Полковникові Кернозицькому не лишалося нічого іншого, як розпочати облогу Новгорода. Та до штурму не дійшло-ся, бо на допомогу князеві Скопіну-Шуйському прибуло кілька російських і шведських підрозділів. Тверезо оцінивши ситуацію, Кернозицький з'ясував, що підмоги від поляків чекати марне і відвів свій загін від Новгорода. Зате під Старою Руссою козаки стали-таки до бою з російсько-шведськими військами. Сподіватись на перемогу козаки не могли, бо сили супротивника значно переважали їх кількісно. Але й розгромити їх Скопіну-Шуйському не вдалося. Підчас відступу до головних польських сил козаки дали ще один бій російським військам, цього разу поблизу Твері.

Звичайно, тут може виникнути питання: "А чого досягли козаки, беручи участь у польсько-російській війні?*. Запитання справедливе, тільки адресувати його треба не козакам і не полковникові Кернозицькому. Бо чого, в такому разі, козаки досягли у Лівонській війні, у походах до Молдови? Вони були воїнами і виконували накази уряду Речі Посполитої, до складу якої входила тодішня Україна. Виконували, якщо тільки не повставали проти цього уряду та самої Польщі. Але це вже інша історія.

Олевченко, гетьман українського козацтва.

Польсько-російська війна часів Лжедмитрія Другого висунула ще одну помітну на той час постать - гетьмана Олевченка. Історія його сходження на козацький Олімп дуже нагадує історію Северина Наливайка. Згадаймо, як Наливайко, забажавши взяти участь у турецько-німецькому конфлікті, з власної волі зібрав козацький загін і розпочав бойові дії проти кримських татар, що йшли на допомогу туркам (ідея повстання виникла в нашого звитяжця згодом).

Те саме й з Олевченком (в деяких джерелах - Оленченко). Він теж вирішив стати учасником польсько-російської війни. І теж на чолі власного загону. Король і місцеві польські адміністрації заохочували такі формування, центрами яких були Канев, Черкаси та Переяслав. І на час походу Лжедмитрія II ополчення становило вже понад 10 тисяч, тобто, за уявленнями тодішніх полководців, це вже була велика армія.

Восени 1609 року ці козацькі загони, обравши своїм гетьманом реєстрового полковника Олевченка, приєдналися до польської армії, яку повів до Московії сам король Сигізмунд ІІІ. Безпосередньо ж керували військами коронний гетьман Польщі Станіслав Жолкевський і канцлер (тобто прем'єр-міністр) Великого князівства Литовського Лев Сапіга, що водив у бій литовські загони, підсилені ротами німецьких найманців. Одначе українські козаки слухалися в основному тільки свого гетьмана, а з наказів короля та польського командування виконували лише ті, що визначали загальну схему "російського походу".

Відомо, що першим великим містом, облогу якого козаки почали разом з королівським військом, був Смоленськ. Табір українців, а отже й ставка гетьмана Олевченка, були поблизу Духівського монастиря. Поляки обрали тактику тривалої облоги могутньої смоленської фортеці. А козакам, звиклим до далеких степових походів, таке стояння було не до вподоби. Тому, як свідчать хроністи, Олевченко то відводив свої полки від міста, винищуючи дрібні російські гарнізони по навколишніх містах та добуваючи собі харч, то знову повертався під стіни Смоленська, щоб поцікавитись у поляків та литовців: "Стоїмо, хлопці? І що вистоїмо?".

Деякі наші історики, зокрема В. Голобуцький, пояснюють тривалість облоги тільки надзвичайною мужністю смоленського гарнізону та ополчення. З цим можна було б і погодитись, якби поляки штурмували місто. Але вони, а з ними й українські козаки, просто чекали, коли воно саме здасться. Не хотіли втрачати людей. Чи були підстави для таких сподівань? Може, й були, бо в цей час у Москві виникла змова проти царя Василя Шуйського, і велика група впливових бояр та воєвод пробилася до Тушинського табору поляків. Вона оголосила, що не хоче бачити Шуйського на троні і пропонує польському королеві угоду: вкласти мир і разом увійти в Москву. З цим російські бояри й прибули під Смоленськ, до ставки Сигізмунда ІІІ. А ще прагнули ці заколотники, щоб король Сигізмунд дозволив коронувати на царство в Росії свого сина Владислава (майбутнього короля Польщі Владислава IV).

Польський король, як відомо, не мав наміру залишати на російському престолі королевича Владислава. Він хотів приєднати Московію до польського королівства та додати до свого титулу ще й титул "короля Московського", Але це вже закулісно-політичні нюанси. Для нас же важливо те, що угоду такого змісту між поляками й боярами було вкладено, і на її підставі Жолкевський повів частину польських військ до Москви. Разом з ними знялися з-під Смоленська й полки гетьмана Олевченка.

Намагаючись не допустити з'єднання двох польських армій - Жолкевського і королевича Владислава (він очолював Тушинський табір) - цар кинув проти польсько-козацького корпусу свій останній резерв - корпус свого брата Дмитра Шуйського. Але 24 червня 1610 року поблизу села Клушино російські війська зазнали розгрому. Активну участь у цій битві взяли й козаки гетьмана Олевченка. Відтак шлях до столиці Росії став вільний. А за місяць бояри-змовники скинули Шуйського й відчинили перед військами Жолкевського ворота Москви.

Цікава деталь: якщо під Смоленськом українські козаки особливої ініціативи не виявляли, то коли дійшлося до визволення від росіян міст Сіверської України - Новгорода - Сіверського, Стародуба, Чернігова, то тут вони показали і мужність, і відвагу. Бо кращої нагоди для визволення цих міст годі було чекати. Щоправда, міста були українські, але після звільнення їх жителі мусили складати присягу на вірність польській короні. Та що вдієш? Незалежної України поки що не існувало. А козаки вірили, що незабаром очистять ці міста і від польських гарнізонів: Польща все ж таки поставала перед ними слабшою, ніж велетенська Росія.

Історика Д. Яворницького (він же - Еварницький) вважають у нас мало не канонічним. Але якби його шанувальники уважніше читали "Історію запорізьких козаків", то звернули б увагу на один дивний факт: у більшості випадків, особливо коли мова йде про війну з Росією (та й не тільки з нею), козаки постають з її сторінок, як грабіжники й розбишаки, що поводяться з переможеними з надзвичайною жорстокістю. Я розумію, що книжку він писав за часів Російської імперії, що користувався російськими та польськими джерелами, які висвітлювали дії козаків зі своїх позицій. Але ж історик - на те й історик, щоб подеколи критично поставитися до тих джерел, осмислити, про що в них ідеться. Хіба у війні поляків з росіянами жорстоко поводилися тільки козаки? Або, може, поляки забезпечували козаків продовольством? Чи, може, для Яворницького лишалося таємницею, що в ті часи мало не всі армії дбали про себе самі, обдираючи місцеве населення? Навіть коли це було населення їхньої країни.

Може, на цьому не варто було б акцентувати увагу. Але саме коментуючи дії козаків гетьмана Олевченка (йому відведено кілька рядків), Д. Яворницький береться до аналізу їхньої поведінки. І ось як велемудро це робить: "Відмінність історичної долі, різниця в культурі, мові, одягові, почасти в обрядовості, зробили південноросів, а особливо запорізьких козаків, багато в чому несхожими з великоросами. І за зовнішніми проявами, і за внутрішніми поглядами південно-роси радше були схожі з поляками, ніж з великоросами. Саме цим (?!) можна й пояснити ту ворожнечу, яку українські й запорізькі козаки виявили до великоросів у тривожний для Московської держави час".

Як вам подобається такий пасаж?! Виходить, у Московської держави "тривожні часи", а тут раптом десь узялися люті за самою суттю своєю (бо ж не схожі на великоросів, а радше на поляків, теж, ясна річ, жорстоких) українці і почали знущатися з великоросів. Ніби наш шановний Яворницький забув, що йшла війна, що козаки діяли в складі польської армії, що дії їх були зумовлені воєнними обставинами. А головне, він полінувався поцікавитись, скільки крові коштувала самим великоросам ворожнеча їхніх власних боярів та воєвод. Скільком повідрубувано голови на плахах, скількох закатовано по в'язницях, скільки полягло в боях під час всієї отієї колотнечі, що знялася в часи Шуйського та Годунова.

І це не поодинокий випадок, коли наш національний історик подає українське козацтво саме в такому висвітленні і саме з такими тлумаченнями його надзвичайної жорстокості, подаючи останню мало не як національну рису українців (південноросів). До речі, в цій таки війні проти військ Шуйського виступали й російські донські козаки. То як? Продовольство й фураж населення віддавало їм із доброї волі? З радістю? Насильства з їхнього боку не було?

Те, що українські козаки не дуже скидались на ангелів, зрозуміло. Але чи не настав час дещо критичніше перечитати твори деяких наших канонічних істориків, на яких покоління українців незалежної України будуть виховуватися, як на описах діянь "запорізьких грабіжників і насильників"?

А перечитавши, згадати добрим словом і гетьмана Олевченка, що визволяв міста Сіверської України і воював, як і годилося козакові.