Козацькі вожді України - Сушинський Богдан - Йосип Глух, полковник уманський, командир корпусу Визвольної армії.

Оголосивши на початку 1649 року посполите рушення, тобто всенародну війну, польський король Ян-Казимир дав зрозуміти і Хмельницькому, і полякам, що, на відміну від свого брата і короля-попередника Владислава IV, він не має наміру й далі миритися з повстанським рухом. І що ні про які поступки повстанцям вже не може бути й мови.

Одним з міст, до яких мало сходитись ополчення з Польщі, Литви та Білорусії, був Слуцьк. Розташований у глибині Білорусії, поблизу Мінська, тобто далеченько від українських кордонів, він здавався королеві досить безпечним для того, щоб там, у тилу, спокійно зібрати, озброїти та підучити військо. Але Б. Хмельницький, розвідка якого вже знала про всі три пункти збору (крім Слуцька, це були ще міста Лоїв і Збараж), послав туди корпус під командуванням Івана Богуна.

Не можна не вказати на надзвичайну небезпеку цієї виправи. Адже козаки мали на сотні кілометрів заглибитись у підвладну полякам територію і діяти, не сподіваючись жодної підтримки з боку основних сил Хмельницького. Так ось, одним з полків, що входили до складу Богунового корпусу, командував Йосип Глух, полковник уманський.

Завдання, що його покладав гетьман на полковника Глуха та його товаришів, автор Історії русів" сформулював так: "Втримати супротивника на його позиціях, поки це можливо, а далі утруднювати йому рух на переправах через річки та по всіх дефілеях, відступаючи завжди до головної своєї армії, що скеровує похід до міста Збаража, куди заплановано прийти самому королеві з головним польським військом".

Глух та його хлопці тримали ворога на його позиціях справді "поки це було можливо". І відступали потім, як було наказано. Втім, з доповіді І. Богуна на ім'я Хмельницького відомо, що його корпус, у складі якого був і полковник Глух, не одразу почав відходити в бік України, а спочатку пройшов рейдом до Бреста. Пройшов успішно. Польські гарнізони або розбігалися, або ж гинули під ударами українців. Та, повернувшись до Слуцька, українці застали там таку силу-силенну польського війська, зібрану згідно з посполитим рушенням (близько сотні тисяч), що випробовувати щастя в битві з ним не зважились. Хіба що потривожили його "легенько" й почали відступ до українських кордонів.

Полковник Йосип Глух належав до тих офіцерів козацького реєстру, що серед перших приєдналися до козацько-повстанської армії Хмельницького. І далі виходило так, що його полк, а згодом і корпус, з'являвся саме там, де було найважче, де була потрібна особлива рішучість.

Яскравим прикладом цього є операція полковника Глуха під Вінницею навесні 1651 року. Гарнізоном міста командував тоді полковник Богун. Польські війська під орудою коронного гетьмана Калиновського (оті свіжі сили, що прибули полякам з посполитого рушення) взяли Вінницю в облогу, і Хмельницькому стало зрозуміло, що Богун довго не втримається. Постало питання: кого послати на допомогу? Вибір припав на полковника Глуха. По-перше, гетьман знав його як досвідченого й розсудливого командира. По-друге, допомога потрібна була Богунові, з яким Глух, перейшовши з боями чи не половину Білорусії, дуже заприязнився.

Дізнавшись про наближення великого загону Глуха, Калиновський визнав за краще не підпускати його до Вінниці, а розбити ще на далеких підступах, кинувши проти нього корпус польського генерала Лянцкоронського. Ці двоє військ зійшлися на річці Соб, поблизу міста Липовця.

Знаючи тактику повстанців, Лянцкоронський, мабуть, чекав, що глухівці стануть табором і почнуть одбиватись від Його облоги, оскільки одразу завважать, яку він має перевагу в силі та артилерії. Одначе Йосип Глух зміркував інакше. Він не тільки не взявся ладнати табір, а й духу не дав звести самим полякам. Вдало використавши місцевість, він розчленував польський загін і заходився вирубувати його частини з таким завзяттям і люттю, що поляки кинулись утікати. Авжеж, почали не відступати, а саме тікати - таке гонорові польські офіцери дозволяли собі нечасто.

Ця паніка згодом добре допомагала і Глухові, й Богунові. Як саме? Той, хто втік, відома річ, завжди схильний перебільшувати силу супротивника, щоб якось виправдати своє боягузтво. Отож Йосип Глух ще тільки наближався зі своїм козацтвом до Вінниці, а в польському таборі вже зчинився переполох. Щоб не дати полякам отямитись, Глух і тепер ударив з наскоку. І захопив частину міста, по лівий бік Південного Бугу. Тут його загони з'єдналися з частиною військ Богуна і вже назавтра почали наступ на укріплений табір поляків. Тобто українці й поляки різко помінялися ролями.

Судячи з усього, військо Калиновського було вже настільки деморалізоване двома попередніми поразками, що ні про який серйозний опір не могло бути й мови. Якщо вірити літописцям та спогадам деяких польських учасників тих подій, від цілковитого розгрому польське військо врятувала тільки весняна повінь, що трохи передчасно, але несподівано дружно почалася в долинах Бугу і його приток та ще те, що перший натиск воно перебуло поза мурами монастиря. Скориставшись із того, що повінь не дозволила козакам вдаватися до своїх блискавичних нападів, поляки відійшли до Кам'янця.

Ще одна яскрава сторінка військової біографії Йосипа Глуха. Вона пов'язана з Берестецькою битвою, що мала місце в червні 1651 року на річці Стир поблизу м. Берестечка. Для Визвольної армії Хмельницького битва ця, як відомо, закінчилася трагічно. Кримські татари зрадили козаків і навіть захопили - чи то в полон, чи то як заручника - самого гетьмана Хмельницького. Були моменти, коли Іван Богун, який узяв керівництво військами на себе, відчував, що, зазнавши поразки під Берестечком і втративши гетьмана, повстанці можуть програти не тільки битву, а й цілу війну.

Зрештою, Б. Хмельницькому все ж пощастило вирватися на волю. А його талановитим полковникам - Богуну, Джалалії, Глухові й Гладкому - врятувати військо від розгрому. Проте сам Глух на цьому не зупинився. Він зі своїм корпусом кинувся навздогін татарам, які, повертаючись до Криму, грабували, плюндрували і палили все на своєму шляху та хапали бранців. Полковникові Глуху таки вдалося наздогнати татар - аж тоді, коли вони дісталися степу. І не просто перемогти їх, а більшу частину - понад 10 тисяч душ - просто вирубати. Кримський хан так від цього знетямився, що... висловив обурення гетьманові Хмельницькому. Як це, мовляв, так? Хіба ж можна так люто? Та ще й союзників!

А ім'я Глуха, після цього татарського погрому, стало настільки популярним, що молдавський господар Василь Лупул, тесть Тимоша Хмельницького, саме до нього звернувся по допомогу, коли відчув, що внутрішня опозиція ладна ось-ось скинути його з трону.

Останньою відомою операцією Йосипа Глуха була оборона Умані. Це діялося вже після Переяславської ради, ухвали якої пан Йосип, до речі, відкидав як такі, що не відповідають інтересам українського народу. Так ось, до Умані тоді підійшло велике військо відомого польського генерала Чар-нецького. Полковник знав, що допомоги йому сподіватись нема звідки. Поблизу - жодних значних козацьких військ. Але знав він і те, що нього разу йому доводиться захищати рідне місто, яким він керує як урядовець. Отож, разом із полковником Богуном, що теж брав участь в обороні, він зумів так зміцнити Умань, що поляки, яким не раз доводилося штурмувати різні фортеці та укріплені табори, цього разу просто розгубилися.

Як бачимо, полковник Глух мав хист не лише до блискавичних ударів та нищівних рейдів, а й до фортифікаційної справи.

Окремо слід сказати про стосунки полковника з гетьманом. На мій погляд, вони набули певного напруження після Берестецької битви. Йосип Глух, тоді вже досить відомий полководець, відчував, що подеколи Хмельницькому просто бракує рішучості для того, щоб остаточно здолати Польщу. Що він вагається, марнує час у найвигідніших ситуаціях - тоді, коли треба розвивати успіх. А ще полковник вважав Хмельницького надто поступливим у переговорах з поляками. Особливо ж не до смаку йому, як, між іншим, і значній частині старших офіцерів Визвольної армії, були умови Білоцерківської угоди/ яка, по суті, санкціонувала повернення всієї польської шляхти до українських маєтків, та повернення до цих-таки маєтків робочої сили - всіх селян-повстанців. Зміцнювало позицію Глуха й те, що такої самої думки тримався і його давній бойовий товариш, Іван Богун.

Що ж до Хмельницького, то його уваги не минуло, що Глух, як і Богун, не прибув на Переяславську раду. Щоправда, формально це виправдовувалося тим, що кордони Уманщини запосіли поляки. Але Хмельницький чудово розумів: то лише формальний привід. Насправді ж ніщо не завадило б Глухові залишити на певний час своє врядування. Знав гетьман і те, що після Білоцерківської угоди, Йосип Глух відмовився коритися тим її пунктам, які вимагали припинити збройний опір польській шляхті, що поверталася в Україну. Де збройно, а де тільки постачанням зброї або ж демонстративним невтручанням у конфлікти, — але полковник Глух усіляко підтримував антипольські настрої й антипольські виступи на території, що підлягала наглядові його корпусу.

При цьому привертає увагу, що проводячи боротьбу проти польських інтервентів, полковник Глух, водночас, був рішучим противником "високої царської руки" Московії, під яку з таким холопським завзяттям прагнув Хмельницький. На мій погляд, Йосип Глух якраз і був тим полководцем, який міг би привести Україну до державного самовизначення, поєднуючи у цій справі політичну гнучкість із військовим натиском.

Отже, маємо всі підстави вважати, що і Хмельницькому, і всій Україні ще й пощастило, що певна прохолода в стосунках між гетьманом та одним із найталановитіших його полковників - Йосипом Глухом, не переросла у збройне протистояння. Хочеться сподіватись, що десь в архівах - вітчизняних чи закордонних - віднайдуться документи, які дадуть змогу докладніше визначити, як складалася доля Й. Глуха після уманської битви. А ще сподіваюсь, що колись в Умані стоятиме пам'ятник ньому видатному полководцеві.