Козацькі вожді України - Сушинський Богдан - Іван Сірко, полковник Визвольної армії, полковник кальницький, кошовий отаман запорізького козацтва.

Іван Сірко (р. н. невід.-помер 1680) - постать в історії України особлива. Доля цього талановитого полководця і не-прогнозованого політика становить цілий шар нашої вітчизняної долі. За свій незвично довгий вік - як на козака, що ціле життя тільки те й робив, що воював, - він зазнав усього: злетів, занепадів, зрад, захоплень і розчарувань, щирої приязні і лютої ворожнечі; він скидав і садовив на трон гетьманів, і сам прагнув стати гетьманом. Ще за життя він став легендою українського козацтва, його подвиги оспівувано в піснях і думах. А понад те і козаки, і вороги козацтва мали його за характерника - чоловіка надзвичайної сили волі, що може підпорядкувати собі оточення і вміє навіть замовляти рани. Бо Сірко й справді виходив живим та неушкодженим із таких ситуацій, в яких інші могли б тільки загинути. Недарма татари називали його "урус-шайтаном", боялися і разом з тим дуже поважали.

В короткому есе не те, що відтворити, а навіть просто переказати неможливо життєвий шлях, що вартий кількох томів прози. Та ми й не прагнутимемо цього, оскільки написано про Сірка вже немало. Спинимося лише на кількох подіях, що найяскравіше відбивають певні періоди життя цього лицаря та найістотніші риси його характеру.

Липень 1675 року. Іван Сірко зібрав близько 20 тисяч козаків і рушив на Крим - з відповіддю на ханів напад на Січ. Погулявши з шаблями по татарських улусах, він розбив на друзки кілька організованих татарських загонів, захопив чимало ординців у полон і визволив близько семи тисяч бранців-християн. Дорогою назад кошовий отаман завважив, що чимало визволенців повертаються додому ніби не дуже й охоче.

Сірка це вразило: "Не може такого бути! - вигукнув він подумки і сам себе спитав: - Невже не раді бачити рідної землі?!". Щоб з'ясувати, що тут до чого, він звелів усім визволеним поділитися на тих, хто хоче йти в Україну, і хто волів би повернутися до Криму. Пообіцяв: тих, хто висловиться за Крим, силою не триматимуть.

Яким же був подив Сірка, який ціле життя боронив народ України од татарів, коли майже три тисячі чоловіків і жінок раптом вирішили повертатися до тих-таки татарів! їм, бач, там добре ведеться. Вони вже собі господарства позаводили, сім'ї закладати збираються...

Ошелешений таким відкриттям, Сірко пусти в цих відступників на волю, а сам зійшов на пагорб і дивився за тим, як вони радісно чимчикують до своїх господарів. За віщо ж тоді стільки крові пролито? За віщо стільки голів козацьких покладено, навіть у вчорашньому бою? Билися ж за їхню волю! А вона, бач, їм ні до чого - їм аби сите корито...

Скипів кошовий, скликав молодих козаків, яким ще треба було набувати виправи у шабельних січах, і послав навздогін, наказавши вирубати всіх до ноги. І загін поскакав. Наздогнав. Вирубав. А Сірко прибув на місце лютої страти, подякував козакам за службу і, похиливши голову, звернувся до полеглих: "Простіть нас, браття, і спіть собі до Страшного Суду. Тільки Господь тепер скаже, чия тут була правда. Але множити нових ординців на наші християнські голови вам не доведеться. Не зростуть ваші діти між бусурманами на свою вічну - без хрещення – погибель".

Боротьба з турками і татарами, з тюрксько-мусульманською експансією в Україну набула в ті часи особливо жорстоких форм, і те, що вдіяв Сірко - за всієї жахливості своєї, - стало досить суворою наукою його козакам і тим, хто ладен був віддати Вітчизну за господарство у татарському полоні. Наукою і попередженням. Так було. Що б ми з цього приводу не думали.

Цей трагічний в історії України епізод виразно розкриває характер кошового отамана Івана Сірка, чий воїнський талант і чия воля майже чверть століття впливали на події в усій Україні.

Дослідники припускають, що родом він був із містечка Мурафа поблизу Кальника (Східне Поділля) і що походив із давнього шляхетського роду. Козакувати він почав іще з юності. Служив у реєстрі, не раз бував у походах. Однак знаємо ми про цей ранній період дуже мало.

На політичну арену Сірко виходить навесні 1645 року, коли разом із Б. Хмельницьким подався до Франції (Фонтенбло, під Парижем) і взяв участь у переговорах із представниками французького уряду та військовим командуванням про збройну допомогу Франції.

Виходячи з цих домовленостей, Хмельницький і Сірко набирають в Україні козаків-добровольців і, як відомо з Історичних джерел, їдуть з ними до країни, яка їх запросила. Щодо участі самого Хмельницького в боях у Франції, то тут існують різні думки. Що ж до полку під командуванням Сірка, то його згадано й у французьких джерелах. Козаків кораблями привезли із Гданська, до порту Кале, а по тому вони брали участь у Тридцятилітній війні. Втім, існує інша версія: що козаки під командуванням І. Сірка ще дорогою до Кале, минаючи захоплений іспанцями Дюнкерк, не тільки відбили напад іспанських сторожовиків, а й підпорядкували кілька з них собі, та так і вдерлися з новою силою до порту. Іспанці спробували відбити напад за стінами фортеці. Але й фортецю козаки здобули - нічним штурмом із моря.

Під час Визвольної війни ім'я Сірка не набуло такої популярності, як імена кількох інших полковників: того ж таки Кривоноса чи Богуна. Та все ж у 1654 році він уже був одним з найавторитетніших полководців, першим полковником, тобто заступником Хмельницького. Але тут його доля зробила крутий віраж. Він рішуче відкинув ідею про єднання України з Росією, став на бік опозиції і, на знак протесту проти Переяславської угоди, склав свої повноваження й повернувся на Запорізьку Січ.

Довгенько він сидів там, ніби відгородившись од світу і навіть від козацтва. Принаймні, добре відомо, що в час, коли помер Хмельницький і на гетьманство обрали Івана Виговського, кошовим отаманом на Січі був не він, а Павло Гомін. Та невдовзі настала і його пора. Серед запорізького козацтва дедалі ширшало невдоволення пропольською політикою Виговського. Оскільки Сірко виступав не лише проти російської, а й проти польської орієнтації, то невдовзі рушив на Виговського зі зброєю в руках. І перше, що зробив, це розгромив великий загін кримських татар, що йшли на допомогу новообраному гетьманові.

Самого гетьмана це засмутило не дуже: він мав інші клопоти. Зокрема, прагнув вирватися з-під московського контролю. У квітні 1659 року, поблизу Конотопа, він переміг велике військо росіян під командою князя Ромодановського та військо зорієнтованого на Москву Івана Безпалого. Можливо, ця перемога дала б змогу Виговському зміцнити становище України, зменшити її залежність від Московії. Але проти нього, як уже мовлено, виступив Сірко. Він не обмежився розправою з уже згаданими татарами десь поблизу Умані, а ще й розпорошив кілька загонів "виговців". І дістав за це винагороду від російського царя - "двісті золотих та на триста рублів соболів".

Якби ж Сірко усвідомлював тоді, якою ціною обернуться йому і всьому народу українському оті злощасні рублі й соболі! Але він, талановитий полководець, був надто імпульсивним і непрогнозованим політиком. Або точніше сказати: взагалі не був ним, політиком. Цікаво характеризує його з цього погляду Яворницький: "...То він був на боці московського царя, то на боці польського короля, то підтримував Дорошенка, то ставав на бік його ворогів, Суховія й Ханенка, то виступав проти останніх і знову захищав Дорошенка, то допомагав російському цареві проти турецького султана й кримського хана, то йшов проти царя разом із султаном і ханом".

Навіть важко собі уявити, наскільки несподівано й страшно руйнував цей непогамований вояка плани українських гетьманів, скільки крові пролилось через невизначеність його позиції. Але так було, і тут нічого не вдієш.

Іван Сірко зі своїми козаками примусив Виговського зректися булави і зробив усе можливе, щоб вона припала Юрієві Хмельницькому. До речі, цікава деталь. Коли на козацькій раді новообраний гетьман підписався під присягою на вірність цареві, такі самі підписи мали поставити й вищі офіцери. Але хроністи свідчать, що кальницький полковник Сірко розписатися не зміг, бо не знав грамоти. За нього це зробив сам Ю. Хмельницький.

1660 року, вже за часів гетьмана Брюховецького, Сірко став кошовим отаманом запорізького козацтва. Протягом певного часу він не дуже активно втручався у внутрішні справи, віддавшись переважно боротьбі з татарами. Зокрема, восени 1663 року він повів козаків на Перекоп. Нескінченні татарські напади не давали спокою козацтву, тож Сірко вирішив поставити на місце, як не самого хана, то хоч перекопського мурзу. На допомогу татарам прийшов загін турків. Але це ординцям не зарадило. Козаки, разом із загоном стряпчого (такий уже звичай мала Московія тих часів, що військовими загонами командували як не дяки, то стряпчі) Косагова, розгромили тих і захопили великий полон. Щоправда, під час бенкету з нагоди перемоги козаки випили зайвого і всіх полонених перебили. Але то вже подробиці.

Однак татари татарами, а в Україні цієї пори не на жарт розпалилася борня за гетьманську булаву між Брюховецьким і Тетерею.

Тетеря орієнтувавсь у своїй політиці на незалежність України, але за союзника мав польського короля. Сіркові це не подобалося. Тож коли претендент на булаву прислав до нього гінців із листом, кошовий посадовив їх у холодну, а листа передав Брюховецькому, що тримався царя.

Трагізм ситуації полягав у тому, що одні гетьмани намагалися втягти Україну в орбіту польської корони, другі -російської. Точилася кривава громадянська війна, гинули десятки, сотні тисяч кращих українських вояків, а держава дедалі глибше поринала в руїну. За один з прикладів такого лиха можна взяти битву поблизу Глухова в січні 1664 року. Сюди підійшли війська польського короля Яна-Казимира, що підтримували Тетерю, і російські війська князя Ромодановського, що підпирали шаблями й рушницями Брюховецького. Перемогли Брюховецький з Ромодановським, проте легше від цього Україні не стало.

А де в цей час перебував кошовий отаман Сірко зі своїм низовим лицарством? У тилу поляків. Громив польські обози та гарнізони, вірні гетьманові Тетері.

Про все це він згодом доповів особисто цареві. Листом. А доповідати справді мав про що. Сірко розбив військо польського генерала Чарнецького. Розгромив загін татарів, що йшли на допомогу полякам. Разом із великим загоном калмиків, що несподівано приєднались до козаків, здобув ще одну — котру вже за ліком — перемогу над татарами. От тільки жодного зі своїх супротивників остаточно здолати не зміг...

До речі, отаманство Сіркове на Січі не було постійним. Поки в Україні кривавила страшна громадянська руїна, його кілька разів обирали кошовим, відбирали булаву і знову обирали. Але навіть коли Сірко не був кошовим, це не позбавляло його пошани запорожців. Ось маємо. Восени 1667 року кошовим був Іван Ріг, але хіба це завадило полковникові Сірку зібрати великий загін козаків і повести його на Крим? Похід був настільки вдалим, що козаки дійшли аж до Кафи (Феодосії), захопили при цьому велику кількість полонених і визволили близько двох тисяч татарських бранців. А почалося все з того, що під Перекопом Сірко дощенту розбив хана, і жодна сила в Криму зупинити його вже не могла. Та дивна річ: тактика козаків завжди була однаковою - вони нападали на Крим, плюндрували його й поверталися. Якось так складалося, що кожного разу Україні не ставало сили, аби закріпитися на півострові, створити там свою адміністрацію і вже звідти протистояти Туреччині.

Дослідники й досі не можуть пояснити, як воно вийшло так, що ще після кількох праведних і неправедних битв Сірко на певний час кидає Січ і стає полковником (адміністратором) міста Змієва (нині Харківської області). Може, не поділив чогось із тодішнім кошовим отаманом та його прибічниками? Чи, може, вирішив для себе: час уже покласти край козакуванню та перейти на осіле врядування.

Одначе з урядуванням цим сталося те, що й мало статися. В ролі адміністратора Сірко дуже скоро впевнився: росіяни дивляться на Слобідську Україну (та й хіба тільки на цю частину нашої землі?) як на свою колонію. Розлютований свавіллям, що його чинили тут російські бояри разом з воєводами, він очолює повстання слобідських селян та козаків і розпочинає бойові дії проти своїх недавніх союзників-росіян. І хоч йому пощастило здобути кілька перемог над ними під Охтиркою, Харковом, а згодом і під Полтавою, та стало ясно: своїх сил замало, а ні гетьмана, ні кошового отамана втягнути в цю повстанську війну йому не вдасться.

Добре поміркувавши над своїм становищем, Сірко відмовився від слави повстанського ватажка й знову опинився на Січі. Там на цей час уже обрали свого гетьмана - не кошового отамана, як це вже бувало раніше, до Хмельницького, - а саме гетьмана. І зробили це на підказку кримського хана, що волів мати на Січі союзника, разом з яким міг би виступати проти гетьманів Лівобережної та Правобережної України, а водночас, і проти росіян.

Першим таким гетьманом, що цілковито орієнтувався на Крим, став Петро Суховій. І при цьому вважав, що тільки він є справжнім, законним гетьманом, інші ж повинні скласти з себе обов'язки та повіддавати йому свої булави. Проте ні Дорошенка, ні Многогрішного таке, певна річ, не влаштовувало. Потрібна була сила, яка б здолала Суховія. І вона знайшлася. В особі вже знайомого нам полковника Івана Сірка.

У битві під Вільхівцем він дощенту розгромив війська і "гетьмана його ханської величності", як іменував себе П. Суховій, і кримського хана Батирчі. Та минуло зовсім небагато часу, і ми вже бачимо Сірка у складі війська (оновленого, ясна річ) Петра Суховія! Тепер Сірко вже визнає його за гетьмана і бере в облогу Чигирин, щоб відібрати булаву від Дорошенка. Одне слово, ні пояснити всіх оцих політичних перевтілень, ні оповідати про пов'язані з ними походи майже неможливо. Вони справді не піддаються ні розумінню, ні логіці. Коли аналізуєш усю цю борсанину Сірка, іноді спадає на думку, що найбільшу користь з нього тогочасна Україна мала б тоді, якби він просто взяв і, нарешті, хоч на півроку вгамувався. Ну, посидів би десь на пасіці, навчився б читати й писати та добре зважив на дозвіллі, чого він, зрештою, прагне, кому служить, якою хоче бачити Україну.

Та гамувати себе Сіркові не хотілося. Єдине, що його час від часу щасливо відвертало від міжусобної боротьби гетьманів та чварів претендентів на булаву, то це татари. Та ще турки. От і в червні 1670 року полковник Сірко зібрав козацький корпус і вирушив у похід на Очаків. Чому саме туди? Та просто набридло дивитися, як там і досі господарюють турки з татарами, а до них іще й загін валахів, союзників Стамбула, приєднався. Фортеці, тобто цитаделі Очакова, Сірко не штурмував, але саме місто захопив, сплюндрував, попалив, а всіх, хто намагався перешкодити цьому, — турків, татар і валахів, - перебив або полонив. Успіх був цілковитим. Сірко нагадав Стамбулові з Бахчисараєм, що навіть коли українці "б'ють свій свого, щоб чужий духу боявся", це ще не означає, що турки й татари можуть спокійно почуватися на одвічних українських землях.

Але не знав ще тоді Сірко, що на нього чекає. В березні 1672 року Росія дала зрозуміти українцям, що для тих, хто не хоче їй коритися, вона має Сибір. А він дуже великий - ісця для кількох Україн не забракне. Нам, українцям початку XXI століття, сибірські заслання та комуніст-російські концтабори - не дивина; багатовічна історія українсько-російських взаємин перед очима. А Сірка та й усіх інших козаків, що впадали в немилість московітського царя-батюшки, така постановка питання просто приголомшувала. Тим паче, що почалося здійснення царської погрози не з покарання рядових козаків. До Сибіру, передусім, заслали гетьмана Лівобережної України Дем'яна Многогрішного. Та й не самого - з усією родиною і гуртом прибічників.

Не з'ясовуватимемо зараз, чим Многогрішний не догодив цареві. Важливий сам факт: гетьмана Лівобережної України засилають до московітського Сибіру! Сіркові б личило обуритися з цього приводу. Причому обуритися, незалежно від власного ставлення до гетьмана. Але ні, навпаки, одразу ж визнав, що може й сам підняти булаву, яка випала з рук Многогрішного (прізвище ж яке промовисте!).

Трагедія українського лицарства в тому й полягала, що замість згуртуватися та раз і назавжди пояснити російському цареві, що гетьманів як призначали та скидали козаки, так призначатимуть надалі, а в Сибіру цар нехай остуджує буйні голови своїх боярів, - найвизначніші представники лицарства, у тому числі вдатний до боїв та не вдатний до державницької політики і навіть державницьких інтриг Сірко, зраділи вакансії і чимдуж кинулися: хто здобувати булаву, а хто підтримувати любого серцеві претендента.

Про свої претензії на гетьманство Сірко заявив чесно і на цілий світ. Це насторожило не тільки всіх інших претендентів, а й навколишніх правителів. Кожен розумів, що коли влада в Україні перейде до рук такого, по суті, непереможного полководця (вважається, що він виграв понад п'ятдесят великих битв, програвши лише одну), то хтозна, чи знадобиться після цього Україні "висока рука" царя-батюшки, польського короля, турецького султана або ще там когось.

Особливо вперто виступали проти Сірка правобережний гетьман П. Дорошенко, лівобережний - Іван Самойлович, якого було обрано (чи, краще сказати, "призначено" російським урядом) на місце Многогрішного, а також полтавський полковник Федір Жученко. Саме цей Жученко, що невідомо звідки й виринув на політичній арені, відіграв лиху роль у долі непереможного Сірка.

Скориставшись із того, що Сірко тільки з невеличким загоном охорони вирушив до Курська, щоб особисто передати росіянам захопленого в полон татарського мурзу Тенмамбета, Жученко заарештував нашого героя й звинуватив у тому, що він нібито спеціально прибув на Лівобережжя, маючи намір зчинити бунт проти царя. У Москві цьому залюбки повірили. По-перше, зовсім недавно Сірко справді бунтував проти царських воєвод на Слобідській Україні. По-друге, цареві вигідно було позбутися таким чином претендента на гетьманську булаву. Сильного, небезпечного, небажаного претендента.

І Сірка, в кайданах, повезли до Москви. А далі - Сибір, Тобольськ.

Мабуть, у Сибіру наш безстрашний кошовий і загинув би. Але в цей час, а точніше, навесні 1672 року, на територію України, в районі Кам'янця, вдерлося величезне 300-тисяч-не військо турецького султана. Такій армії неважко було захопити неприступну доти фортецю, перебивши при цьому весь польський гарнізон, та ще й оголосити, що далі її шлях - на Київ. А звідти або на Москву, або на Варшаву. Небезпека стала ще загрозливішою, коли, за покликом султана, зрушилася й ціла кримська орда.

Отут і Польща, і Московія, й непогамовні претенденти на українські гетьманські булави раптом відкрили для себе просту істину: туркам-татарам і протистояти, виявляється, нема кому. Ні, шабель не бракує. Але ж нема полководця, здатного по-справжньому настрахати, та ще й дати доброго гарту прибульцям. Тоді й згадали про Сірка. І першим почав просити царя про звільнення опального полководця... польський король. Який мав би чи не найбільше ненавидіти Сірка - стільки польської крові той виточив на просторах України. Відомо, що від імені короля з цим проханням підступав до царя Олексія Михайловича посол Христофор Ковалевський. Просили за нього і запорожці, і гетьмани Самойлович з Ханенком. Одне слово, талант є талант. Та ще й полководницький. Про Сірка тепер добрим словом почали згадувати і друзі, й запеклі вороги. Всі розуміли, що хтось таки має дати відсіч навалі, призвідці якої, бач, остаточно втратили страх перед українцями, поляками та росіянами. І прохачі домоглися свого: в червні 1673 року Сірко вже знову на Січі.

Його появу відразу зідчули всі - від Стамбула до Москви та Варшави. Не кажучи вже про Бахчисарай. Перше, що він зробив, це зібрав запорожців, що пожурились були за колишньою славою, і взяв штурмом Аслам, потім Очаків, та перебив загони, що прикривали підступи до них. А щоб хан краще затямив, із ким має справу, Сірко перестрів на Муравському шляху ще й великий загін ординців, які йшли проти росіян, і теж розгромив його. Після цих перемог сам Господь велів запорожцям обрати знову - в котре вже, - Сірка кошовим отаманом. Авжеж, тільки отаманом. А могли б обрати й гетьманом. Шкода!

* * *

Окремий сюжет становить історія, пов'язана з появою на Січі Лжесимеона, чоловіка, що видавав себе за сина царя Олексія Михайловича. Можна не сумніватися в тому, що Сірко розумів: перед ним іще один "лже", яких у ті часи гуляло по всій Європі чимало. Та викривати його кошовий не квапився. Бо й нащо? Адже, давши притулок претендентові на російський трон, якого, до речі, підтримувала й Варшава, можна неабияк настрахати і добре тримати в руках російського царя, а багатьох його боярів та воєвод елементарно шантажувати.

Та ось що дивно: саме тоді, коли і запорожці вже повірили, що серед них справді живе царевич, Сірко, на вимогу того ж таки царя, видав його Москві. Лжецаревича стратили на Красній площі, а Сіркові заплатили грішми та натурою - еге ж, не чим іншим, як соболями. Сіркові цього здалося мало, і він випросив для себе містечко Келеберду, яке мало стати його родовим містом. І цар нібито погодився. Але гетьман Самойлович зробив усе можливе, щоб Келеберда Сіркові не дісталася. Ти ба, чого захотів: містечка на власність! І, поки кошовий отаман громив турків і татар, гетьман Самойлович строчив на нього доноси. І запевняв царя -вже не Олексія Михайловича, а його сина Федора, - що лихішого ворога за Сірка той не мав і не матиме.

Чи не з цього й започаткувалася в історії України, крім традиційного "бий свій свого, щоб чужий духу боявся!", ще й нова тенденція: "Пиши свій на свого доноси, щоб Москва мала кого до Сибіру засилати".

Втім, на Сірка все це особливого враження не справляло. Йому не бракувало клопотів з турками й татарами. Муха-мед IV не міг пробачити Сіркові та його запорожцям поразок, від них раз у раз зазнавав. І восени до Криму прибуло велике турецьке військо. Його командир привіз наказ для хана: приєднати до війська свою орду; взимку, коли замерзне Дніпро, напасти на Січ і, перебивши козаків до одного, зруйнувати її. Тобто, султан вирішив, що час перегорнути останню сторінку Запорізької Січі. Тоді він ще не здогадувався, що на це саме претендує й Москва.

Сіркові й на думку не спадало, що турки й татари можуть вигулькнути поблизу Січі на саме Різдво. Та й, слід віддати належне ординцям, операція готувалась у надзвичайній таємниці. Один-єдиний сторожовий загін, що рейдував у степу, татари захопили в полон. Хтось із козаків зголосився на провідника. Підійшли вночі, непомітно. Татарські вершники оточили острів, а турки-піхотинці ступили на територію Січі.

Те, що сталося далі, не піддається осмисленню. Безшелесно, нічим не брязкнувши та не гупнувши, яничари оточили всі курені. І так тісно, що стояли впритул один до одного. Та найдивовижнішим здається те, що, за посівши цілу Січ, п'ятнадцять тисяч яничар усе стояли мовчки й непорушно, чекаючи команди. Козак одного з куренів помітив їх випадково. Прокинувшись на потребу, він перед виходом з куреня визирнув у віконце. Поки він будив інших, ті теж тихо-тихесенько озброювались та приходили до тями після різдвяної учти, турки - тисячі готових до бою воїнів - ані зворухнулися, жоден не спробував самохіть заскочити до котрогось із куренів, жоден навіть не пчихнув. Згодом це дасть змогу кошовому Сіркові посилатися на "заступництво Боже". Втім, іншого пояснення всьому тому, що сталося знайти важко.

А сталося таке.

Попідступавши до віконець, козаки дружно вдарили з рушниць. Заряди були дробовими, тож від одного пострілу гинуло або діставало рани кілька яничар. Здавалося б, у цій ситуації турки мали б кинутися на штурм і того куреня, де вже не спали, і інших, де ще тільки з'ясовували, що до чого. Та на диво-дивнеє яничари й тепер стояли в страшенній тісняві і тільки пробували стріляти у відповідь козакам. Стріляти наосліп, навмання, часто просто в небо, бо в такому стовпиську навіть спрямувати рушницю на вікно було неможливо. І геть не бралися до ножів, на які, очевидно, й важили. Літописці твердять, що всіх охопило якесь заціпеніння. "Може, це був масовий гіпноз?" - висловить припущення сучасник. А може, справді "сатанинське наслання", як запевняють хроністи? Можливо. Що ми знаємо про наш білий світ та дива на ньому?

З упевненістю можна сказати лише одне: такого ще в історії воєн не траплялося, щоб десятки тисяч озброєних вояків уночі, потай, заскочили до табору сплячого ворога і майже всі пішли на той світ...

Вистрелявши заряди, козаки взялися до шабель та списів, і до ранку весь острівець укрився трупами. Хроністи кажуть, що тоді на Січі загинуло щонайменше 13 тисяч турків і татар. Чимало їх полягло й у степу, коли козаки кинулися навздогін тим, що стояли круг Січі та ладналися її руйнувати, як передовий загін зробить своє. Турецький султан слав прокляття кримському ханові, та загиблих повернути вже ніхто не міг...

І ось настало літо того ж 1675 року. Сірко зміркував, що тепер саме час віддати "візит чемності" кримчакам та їхньому ханові. Добре підготувавши до походу своє 20-тисячне військо (ми вже про нього згадували у зв'язку з іншим епізодом), він пробрався на півострів, обминувши Перекоп, отож ханові ніхто навіть знаку не подав, що козаки вже гуляють степами Криму. Але річ не в цьому. В півострів почав заглиблюватися тільки один загін козаків. Він добувся аж до Бахчисарая, примусивши хана тікати в гори та збирати своє військо там. Другий загін, на чолі з Сірком, чатував поблизу Сиваша. Чого чекав? Та таки ж хана з військом. Сірко все добре розважив.

Він знав, що в горах хан справді сформує армію і кинеться до перешийка, щоб там підстерегти стомлене, поріділе в боях та обтяжене здобиччю військо, що вигнало його із Бахчисарая. Яким же був подив мудрого повелителя татар, коли він побачив, що там уже чатують на нього самого. Козаки. Під командуванням Сірка. Хан так і не збагнув, що сталося: невже козаки встигли повернутися з південної частини Криму раніше за нього? Невже підвела розвідка, і всі її донесення з місць, де гарцювали козацькі загони, були неправдивими?

Ще дужче він здивувався, коли уздрів, що великий загін татар, який під ординськими прапорами та бунчуками підійшов ніби йому на допомогу" насправді є не чим іншім, як загоном козаків. Авжеж. Отих самих, що поверталися з Південного Криму. Багато чого зазнали від Сірка ханові вояки. Але тепер, опинившись між двома його загонами, відчули: отут їм і кінець. Передчуття справдилося. Сіркові звитяжці так їх перемолотили за різдвяний напад на Січ, що потім довгенько мусили гасати навколишніми степами та виловлювати тих, хто шукав порятунку в утечі.

Ці дві гучні перемоги - на Січі і тут, на Перекопі, - серйозно захитали міць Кримського ханства. Якби Сірко мав тоді більше війська, йому б не довелось повторювати одвічного козацького маневру: напав, побив, схопив і гайда. Маючи в своєму розпорядженні армію, він міг заволодіти цілим півостровом. І, можливо, остаточно. Але армії, як ми знаємо, в нього не було. Гетьмани і претенденти на булаву розпорошували сили народу на гризню між собою. І марнували талант полководця на дрібні наскоки.

Тимчасом, султан не зрікся свого задуму зруйнувати Січ. Спорядив для цього велику армію і був настільки певен власної перемоги, що навіть попередив про це Сірка, запропонувавши йому та всім, хто з ним, своєю охотою здатися на його високу милість. Відповідь, що її козаки скомпонували Махмудові IV, увійшла в історію як "Лист запорозьких козаків турецькому султанові". З неї добре видно, як збиткувалося козацтво із зарозумілості можновладця та його пихатого попередження. "Ти - шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого Люципера секретар",- писали вони йому, даючи навздогад, що отак собі, як тепер кажуть, калоші зашнурують та й побіжать до нього цілим кошем у полоні А далі в листі йшли "епітети": "Вавілонський кухар... олександрійський козолуп, Великого й Малого Єгипту свинар..." І підписався під тою епістолою "Кошовий отаман Сірко зо всім кошем запорожським". Цей його автограф навіки ввійшов до історії козацтва, історії України.

Та не тільки султан писав Сіркові. З ним листувались і його прихильності запобігали і польський король Ян Собеський, і російський цар Федір Олексійович, і добре провчений кримський хан. Шукали дороги до Сіркового серця й гетьмани та претенденти на булаву, зокрема, Юрій Хмельницький, що виринув із напівзабуття та знову розпочав боротьбу за батьків спадок.

Попри всі свої політичні уподобання, попри всі несталі симпатії та антипатії до того чи того гетьмана, Сірко все ж мав у собі й головне спрямування: завжди й за всіх умов залишався патріотом України. І відданим п оборонцем проти зовнішніх ворогів.

Останній такий виступ на оборону мав місце 1679 року, коли з пониззя Дніпра раптом вигулькнуло військо турецького султана під командою Кара-Мухамеда-паші. Сірко вивів свої війська з Січі і приготувався відбивати напад разом із загоном, що його надіслав цар. Але до цієї, останньої в житті Сірка, битви так і не дійшлося: паші стало здорового глузду завчасу повернутися у Крим. Того ж року Сірко відправив молодшого сина свого, Романа, з сотнею козаків, на службу до польського короля Яна III Собеського. Король особисто опікувався ним.

А помер полковник Іван Сірко мирно, на власній пасіці, поблизу села Грушівки, Так-так, він, Сірко, один з найталановитіших полководців України, що непереможеним пройшов крізь сотні битв, боїв і збройних сутичок, віддав Богові душу тихої серпневої днини... на пасіці. За свідченням його писаря Биховця, перед смертю Сірко наказав зробити собі труну і час від часу лягав до неї - ніби мостився, чи зручно буде лежати.

Та поки славетний звитяжець примірював до себе домовину, історія приміряла до себе його самого. Вони - Сірко й історія - навіки щасливо припали одне одному до міри.