Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан - Остап Гоголь, гетьман правобережних козаків, командир козацького корпусу.

Важко знайти історика, який би не згадував про розгром турків 1683 року під стінами Відня, від німецько-польсько-українських військ. Відома битва, нищівна поразка турецької армії... Але майже ніхто не говорить при цьому, що українськими військами командував там гетьман правобережних козаків Остап Гоголь. Ото вже, мабуть, справді в нас так багато полководців європейського визнання, що імені героя Віденської битви, яка ввійшла в підручники з історії чи не всіх країн Центральної Європи, можна й не називати. Точніше, не знати його. Навіть автор "Історії Русів" назвав це ім'я лише принагідно.

Простежити життєвий шлях гетьмана важко. Відомо, лишень, що за часів Петра Дорошенка він був полковником. Хоч поглядів і методів гетьманування не поділяв. Чому? Передусім тому, що Остапові Гоголю не подобалося загравання Дорошенка з турками. Крім того, він був проти чвар, що загніздилися між Дорошенком та лівобережним гетьманом Самойловичем. Втім, союз Самойловича з православною Московією імпонував йому більше, ніж союз із Туреччиною. Що й з'ясувалося під час оборони Корсуня.

На заклик Самойловича, чимало міст Правобережжя, почало приєднуватися до Лівобережного гетьманату. Це настільки розлютувало Дорошенка, що він наважився навіть на каральні заходи. Зокрема, послав кілька своїх полків до Корсуня, жителі якого дозволили собі вагатися, до кого пристати. Один з полків очолював Остап Гоголь. Полки, звичайно, не допустили, щоб місто перейшло до рук Самойловича, але настрої жителів примусили Гоголя замислитись над ситуацією.

А була вона такою. Дорошенко зазнав тяжкої поразки від Самойловича і росіян у битвах під Лисянкою та Орлівцем. Рятуючись, мусив стати до глухої оборони в Чигирині. Від остаточного розгрому й загибелі гетьмана врятували тільки турки. Але цей рятунок надзвичайно дорого коштував місцевому населенню. Бо мало того, що його грабували чужинці - заходився до репресій і сам Дорошенко. Не задоволені таким сатанинським союзом, козаки потягли на територію, підвладну полякам. А деякі села й містечка просто зі зброєю в руках не пускали до себе гетьмана й турків. Коли козаків, що попросили захисту в польського короля, набралося кілька тисяч, вони в 1679 р. скликали раду й обрали собі свого гетьмана. Ним став досвідчений офіцер Остап Гоголь, резиденція ж його перебувала в м. Димері, що на Київщині.

Король Ян Собеський, приймаючи під крило козаків, мав щодо них свої плани: важив на їхню допомогу в поході до Австрії. Оскільки йшлося про бої з турками, козаки не заперечували. Близько 15 тисяч їх вирушило до Відня під командою новообраного гетьмана Остапа Гоголя. Імператор Леопольд уже, по суті, програв війну з турками і покладався лише на Божу поміч. Бог змилувався - послав поляків і козаків. Вони, для початку, звели нанівець наслідки кількох штурмів турецьких військ, а згодом добряче потіснили турків, даючи змогу імператорові повернутися до столиці.

Подробиці належать пітьмі віків, але відомо, що в одному з боїв, під Віднем, гетьмана Остапа Гоголя тяжко поранило. Помер він уже як полководець, причетний до слави переможця мусульман під столицею Австрійської імперії і похований у Межигірському монастирі. Важливо відзначити, що український козацький полковник Остап (Євстафій) Гоголь є родоначальником роду Гоголів, з якого вийшов відомий українсько-російський письменник М. Гоголь.

Яким Куницький, гетьман правобережного козацтва.

Пo загибелі гетьмана Остапа Гоголя, булаву його підняв один із чільних полковників Яким Куницький. Це був здібний воєначальник, що вславивсь як особистою хоробрістю під Віднем, так і вмінням тверезо оцінювати становище, та гідно виходити з будь-якої скрути. Ці властивості його характеру не минули уваги ні козаків, ні командування польської армії. Тож коли після основних боїв було скликано козацьку раду, всі дійшли думки, що кращого гетьмана, ніж Яким Куницький, не знайти. Тим паче, що він уже мав чималий досвід бойових дій ще до цього походу.

Слід зазначити, що козаки, обираючи собі нового гетьмана, завжди озирались і на колишній його бойовий досвід, і на поведінку в боях, учасниками яких бували разом з кандидатом, тож дуже нечасто булава припадала людям випадковим. Знаючи це, починаєш замислюватися над тим, що сталося з Куницьким наступного року, коли козаки пішли походом на Бессарабію.

Хан білгородської орди почав збирати військо, щоб з наказу султана вирушити до Угорщини і там допомогти туркам розгромити німецько-угорські війська. Обидва правителі держав, що опинились під загрозою нападу ще й султанового васала, знову подалися до короля Яна Собеського. А той учинив так само, як і султан: звелів Якимові Куницько-му, теж ніби своєму васалові, хутенько спорядити військо Для удару на татар. Мета: якщо остаточно їх не розгромити, то принаймні зірвати похід до Угорщини.

Козаки й цього разу дуже охоче відгукнулися на наказ гетьмана - йшлося ж про боротьбу з білгородськими татарами, орда яких не раз переходила Дністер та завдавала шкоди Україні, добуваючись подеколи аж Брацлава чи Кам'янця. Точної чисельності українського війська ми не знаємо, але можна припустити, що воно було не таким великим, яким би мало бути, коли випадала битва з ордою на її території. Кілька попередніх сутичок козаки щасливо виграли. Та ось дійшлося до бою з головними підрозділами ворога (це було в Буджацькому степу поблизу Аккермана, тепер - Білгород-Дністровський на Одещині), і гетьман Куницький побачив: сили нерівні, татари значно переважають.

За версією, яку подає автор "Історії русів", далі сталося щось надзвичайне, просто-таки дивовижне, якщо говорити про гетьмана українських козаків. "...Коли року 1684-го посланий був гетьман той (Яким Куницький - Б.С.) од короля із своїми козацькими полками до Бессарабії супроти білогородських татар, що збиралися були йти війною на Угорщину, то побачивши татар у більшому від свого корпусу числі, злякався і ганебно втік од своїх полків, залишивши їх у непевності напризволяще ". Факт справді дивовижний, оскільки йдеться про досвідченого воїна, який добре знав, що він виступає проти значно чисельнішого війська. До того ж, козаки завжди, в який би похід вони не вирушали, опинялися в меншості, не маючи резервних підрозділів та не розраховуючи на допомогу з України, з Січі. Бо ж які резерви могли мати і на яку підмогу розраховували всі ті козаки, які вирушали на своїх човнах під стіни Кафи, Синопа, Варни, Стамбула, де на них, за фортечними мурами та на полях битв, чекали війська, які чисельно значно переважали.

Що гетьман із незначним гуртом своїх охоронців якимось чином одбивсь у загальному в сум'ятті та в запалі бою від власного війська - річ зрозуміла. Але в те, що гетьман, узрівши велике - набагато більше од свого - татарське військо отак собі просто взяв та й утік з поля бою, повірити важко. Тут щось не те. Аналізуючи дальші події, зокрема, ті, що козакам таки пощастило пробитися з оточення (отже, сили татарські не були нездоланними), можна припустити: очевидно, гетьман з якоюсь незначною частиною війська вирвався з ворожого кільця ще до того, як воно остаточно зімкнулося, сподіваючись, що слідом за ним ринуть у прохід інші підрозділи. Але цього не сталося. І гетьман, гадаючи, що військові не пощастило повторити маневру командира, і воно загинуло, мусив шукати рятунку за Дністром. Тобто, я бачу обставини саме такими. Адже для гетьмана ця ситуація не могла здаватися якоюсь винятковою.

Але так чи не так, а козаки і без гетьмана не розгубилися. Гукнули командиром одного з полковників, кинулись на відчай душі в січу, якої татарам на своєму віку, може, й бачити не доводилось, видерлися з ворожих лабетів і відступили за Дністер, на територію України, куди татари за ними вже не погналися.

Можна уявити собі, що вихід козацького війська - хоч і пошарпаного, але не розгромленого - на територію України був для гетьмана Куницького дивиною. Він зі своєю гвардією не відходив углиб України - чекав, що до нього приб'ються хоч якісь невеличкі групи врятованих козаків, а побачив військо, яке вже навіть собі нового гетьмана обрало.

Отже, сюрприз. Але трагічний. Бо козаки, мабуть, оцінили обставини не так, як я. Вони, як і кожна армія світу, боягузтва і втечі з поля бою не дарували ніколи й нікому. А по надто — гетьманам. Судили його в полі, вишикувавши ціле військо в каре. І в тому, що засудили на смерть, не було нічого дивного. Здивувати може хіба що спосіб кари: козаки - на знак цілковитої своєї зневаги - забили Куницького тупими кінцями ратищ...