Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан - Іван Дзиковський, полковник чернігівський, полковник острогозький, керівник козацько-селянського повстання.

В історії українського козацтва Іван Дзиковський (Зіньківський, р. н. невід. — помер 1670) увійшов, передусім, як керівник козацько-селянського повстання, котре історики так і нарекли "Повстання Дзиковського", Одначе діяльність його слід розглядати значно ширше, пов'язуючи її з зародженням городового реєстрового козацтва на Острогощині, з розвитком козацтва на Слобідській Україні.

Походив він із Чернігівщини, із давнього козацького роду. Певний час був полковником Чернігівським, але про цей період його життя мало що відомо. Принаймні нічим особливим він там не прославився. Отож по-справжньому на історичній арені він з'явився в 1652 році, коли, згідно з Білоцерківським договором, укладеним між Богданом Хмельницьким та урядом польського короля Яна Казимира, польська шляхта почала повертатися в Україну, в свої маєтки; по містах і воєводствах відроджувалася польська адміністрація, у фортецях з'являлися польські гарнізони.

Основна маса українців, особливо козацтво сприйняла це дуже боляче. В Україні розпочався козацько-селянський повстанський рух, очолюваний козацькими полковниками або повстанськими ватажками, які не бажали визнавати ні умови Зборовського (8 серпня 1649 року), ні Білоцерківського (18 вересня 1651 року) договору Б. Хмельницького з поляками, Відомо, що, згідно зі Зборовським трактатом, Богдан Хмельницький визнавав себе підданим польського короля, а реєстрове козацтво під його як гетьмана командуванням—частиною збройних сил Речі Посполитої. Згодом Білоцерківська угода відмінила окремі дискримінаційні пункти цього трактату, але козацтво здобуло право на самоуправління лише в межах Київського воєводства. До того ж, козацький реєстр зменшувався до 20 тисяч шабель, що викликало нову хвилю покріпачення значної частини козацтва; а всі маєтки, які свого часу належали польській шляхті, підлягали тепер поверненню її володарям.

Але це був складний процес. Переважна більшість шляхтичів служила офіцерами польських збройних сил, і поверталися вони в маєтки або зі своїми загонами, або з загонами, які наймали. І відновлювати свою владу в маєтках починали з жорстоких розправ над тими селянами, які брали участь у визвольній боротьбі; над козацькими родинами, над бунтівниками, котрі колись позбавляли їх маєтностей. Це змушувало козаків, які не потрапили до реєстру, а також селян, які знову залишилися без землі та які брали участь у визвольній боротьбі під проводом Б. Хмельницького, об'єднуватися в повстанські загони і самостійно вести боротьбу проти поляків. При цьому чимало загонів або не підкорялося наказам Б. Хмельницького як гетьмана, або навіть виступало проти його війська. Відомо, наприклад, що під час складання списку козацького реєстру Білоцерківського полку, частина козаків збунтувалася, вбила полковника Громику та кількох полкових старшин, його прибічників, з'єдналася з повсталими селянами і почала нападати на польські маєтки.

Важливо й те, що значна частина козаків і селян переходила в цей час на Слобідську Україну, котра перебувала під юрисдикцією Московії. Один із таких козацько-селянських загонів якраз і очолив полковник Чернігівський Іван Дзиковський. Сформувавши свій, уже військовий, а не адміністративний, козацько-селянський полк із козаків Ніжинської, Батуринської, Борознянської і Сосницької сотень та згуртувавши навколо них дрібні гурти козаків і селян, що прибули до Чернігова разом зі своїми родинами, він перейшов кордон з Росією і привів це своє воїнство до Путивля, де в цей час правив російський воєвода.

Переговори були недовгими. Воєвода підтвердив, що існує розпорядження російського уряду, у відповідності з яким козацькі полки та загони, котрі, не підкоряючись польській владі, переходять на Слобідську Україну, мають право зберігати свій, козацький устрій, свої полки і сотні, свою зброю та звичаї, і полковника Дзиковського, його старшин це цілком влаштовувало. Як влаштовувало і те, що царська адміністрація дозволяла їм селитися на незайманих землях обабіч річки Тихої Сосни, правої притоки Дону. Звичайно, окремі козацько-селянські загони переходили на Слобідську Україну, тобто через кордон з Московією, і раніше, до Дзиковського. Так, відомо, що ще до нього на Слобожанщину відступили загони сотників Сахна та Чорного Лиха, які певний час протистояли польським військам, що намагалися закріпитись на Чернігівщині. Подалася туди й значна частина жителів Конотопа, які не бажали опинятися ні під владою польського гарнізону, ні підлеглих польському королеві загонів Б. Хмельницького. Та все ж таки Іван Дзи-ковський виявився першим, хто привів на Слобожанщину цілий, добре організований полк у 1000 шабель, розбитий на сотні, зі своєї канцелярією, обозом, печаткою, одне слово, всім тим, що визначало і бойовий, й адміністративний козацький полк. В цілому ж, разом з родинами, його полк налічував понад чотири тисячі осіб.

"У 1662 році, - писав один з найвизначніших дослідників історії Слобідської України Дмитро Багалій, - був осаджений на річці Тихій Сосні і Острогощі Острогозьк; туди одразу явився цілий український полк у 1000 чоловік, окрім сімейств, з полковником Іваном Зіньківським і усією полковою та сотенною старшиною. По царському указові воєвода Арсєнєв їх почав уряджати на віковічне життя".

Московський воєвода та його адміністрація не довіряли українським козакам, вони взагалі поглядали на козаків з підозрою, знаючи, що рано чи пізно ті забажають автономії, або й зовсім вийдуть з-під влади їхнього царя-батюшки. Одначе полк Дзиковського (Зінківського) був тією військовою силою, не рахуватися з якою росіяни не могли. Тим паче, що навколо нього одразу ж почали гуртуватися інші козацькі підрозділи. Відтак військовий козацько-селянський полк Дзиковського перетворився на полк адміністративний. Прибулі козаки й селяни негайно заходилися зводити на березі Рибного озера (ось чому Острогозьк часто називали Рибним), де вже існувало незначне поселення, острог (тобто фортецю) та місто Острогозьк. "Після заснування Острогозька новосельці-українці поселилися і по інших містах та слободах, — повідомляє Д. Багалій, - так і зложився козачий Острогозький Слобідський полк. По жалуваній царській грамоті Острогозькому полку дадені були усякі привілеї й, між іншими, козацький устрій".

Згідно з жалуваною грамотою, Дзиковський визнавався полковником Острогозького полку, першого козацького адмінполку на Слобідській Україні. Отож маємо всі підстави твердити, що саме полковник Іван Дзиковський став засновником Слобідського козацтва, слобідського козацького устрою. І вже за це ми повинні бути вдячними йому. Якби не цей його організований перехід, московіти, очевидно, цілковито колонізували б Слобідську Україну (значна частина якої так досі й залишається під юрисдикцією Росії, входячи до складу Білгородської, Воронезької, Курської областей). А росіяни одразу мали це на меті. Посилаючись на архівні документи, Д. Багалій зазначає, що "В Острогозьку були поселенці і московські служилі люди, щоб не передавати усієї оборони міста й країни українцям, бо на них все ж таки повної надії не було-од їх завжди сподівалися якоїсь, як казали у Москві, "шатости". Переселилися в Острогозьк для свого купецтва й великоросійські купці, Усі російські поселенці були під воєводою, а українці були під своїм полковим присудом. Між тим і другим почалися гострі суперечки".

До цього можна додати, що суперечки нерідко переростали в конфлікти, можливо, і в сутички. Зрештою, козаки завжди пам'ятали, і не дозволяли забувати цього московітам, що вони знаходяться в Україні, на своїй землі. А московіти так само тимчасові на ній, як і поляки - на територіях, котрі вони оце знову окупували.

Відомостей про діяльність Івана Дзиковського залишилося не так вже й багато. Але наслідки цієї діяльності очевидні: вони - в історії заснування Острогозька та кількох слобід-поселень навколо цього міста, в історії їх господарської розбудови. Сам Дзиковський прибув до Острогозька з дружиною Євдокією, сином та кількома челядниками, маючи 15 власних коней та 4-х волів. Тобто, незважаючи на те, що основні маєтності його залишилися на Чернігівщині, все ж таки на Слобожанщину він прибув людиною відносно заможною, а отже - незалежною, і це дозволяло йому не дбати суєтно про щоденний хліб насущний, а займатися розвитком свого адмінполку. До речі, зауважу, що з усіх козаків, які прийшли з полковником Дзиковським, лише двоє були безкінними. Переважна ж більшість мала коней, худобу, зерно, начиння, реманент. Одне слово, все необхідне для того, щоб негайно засновувати на цілинних землях своє господарство. І це теж дозволило Дзиковському, всьому полкові досить швидко осісти на новій землі, збудувати низку острогів, звести житло. Це завдяки їх старанням з'являється ціла низка суто козацьких слобід: Попівка, Стара Калитва, Нова Калитва, Підгірка... Козаки Дзиковського ставали своєрідними агітаторами, які, навідуючись на землі, що залишалися під проводом Польщі, агітували нових переселенців. Відтак, розбудовуючись та поповнюючись людьми, українські козаки зуміли створити на Слобожанщині досить потужну козацьку військову організацію, котра налічувала п'ять адміністративних Слобідських козацьких полків.

Не забувало Слобожанське козацтво і про віру дідів своїх. На той час, коли козаки І. Дзиковського почали утверджувати свою присутність на Слобожанщині, тут, на запорізьких землях, уже діяла твердиня українського православ'я Святогірський монастир, що на початку XVII століття був найпівденнішим українським православним форпостом, перша документована згадка про який датується 1624 роком. Монастир одразу ж було обнесено фортечною стіною, але сил для оборони від постійних нападів татар у нього виявилося малувато. Отож козаки негайно взяли його під свій захист.

Полковник Дзиковський виділив для нього залогу, котра мала навіть гармати і, спільно з монастирською братією, могла витримувати облогу до підходу підкріплення. А місцевість тут була зручна: монастир стоя в на скелястому лісовому березі річки, що дуже сприяло обороні. Вже хоча б тому сприяло, що кінноті татарській розгорнутися тут було ніде. Хіба що брати монастир у тривалу облогу.

Дзиковський взагалі ретельно дбав про розбудову української козацької церкви. Достеменно відомо, наприклад, що з його волі, та за його фінансової підтримки, було засновано Дивногородський монастир, який вважався козацьким монастирем Острогозького полку. Щоб зміцнити його становище, в 1652 році монастир було обведено фортечною стіною, й поблизу нього почали поселятися козаки, здебільшого з тих, що прийшли з полковником Дзиковським. І вже достеменно відомо, що саме полковник Дзиковський, на свій кошт, заснував Острогозький жіночий монастир, який теж перебував на утриманні полку і під його захистом.

Повертаючись до устрою Острогозького полку, можемо сказати, що вже наприкінці 1652 року він мав у своєму складі сім сотень, які називалися за іменами сотників, або назвами тих місць, звідки поприходили козаки: Остапова, Дубовика, Іванова, Батуринська, Конотопська, Карабутинська, Бутурлинська.

Оскільки територія полку межувала з ординським степом, Дзиковському не раз доводилося піднімати своїх козаків на оборону краю. А в 1660 році він навіть брав участь у поході російських військ проти кримських татар.

Дбаючи про облаштування свого адмінполку, Іван Дзиковський до часу не встрявав ні в які політичні авантюри, не бунтував, залишаючись цілком лояльним по відношенню до царського уряду. І так тривало до 1668 року, аж поки до Острогозька не прибули посланці з Дону, від повстанського війська Степана Разіна. Зараз навіть важко сказати, що саме спонукало заможного, впливового козацького полковника приєднатися до цього безнадійного повстання. Якихось особливих утисків від царської адміністрації ні він, ні його старшини не зазнавали. Жодного пана-узурпатора він над собою не мав. Залишається лише припустити, що після перемоги повстання він сподівався встановити по всій Слобожанщині козацький устрій, відновити козацьку вольницю. Принаймні достеменно відомо, що вже в 1668 році, ще до офіційного збройного виступу С. Разіна, Дзиковський посилав йому на Дон обози з продовольством і вів переговори про спільні дії проти царського режиму. Отож вибух повстання під проводом Разіна для Дзиковського несподіванкою не був. До того ж, він знав, що в складі війська Разіна вже діють і загони українських козаків, зокрема, загін, сформований в козаків Полтавщини, під командуванням Олексія Хромого (Черкашенина).

У відповідності з таємною домовленістю, в ніч на 9 вересня загін повстанців отамана Федора Шадри прибув до Острогозька і, за особистим наказом полковника І. Дзиковського, через потайні ворота, був пропущений до міста. На повстанців уже чекали. Козацькі старшини негайно почали формувати загони з острогозьких козаків, ремісників та навколишніх селян. Приєдналася до повстанців і частина російських стрільців, які мали охороняти воєводу. А всі, хто протистояв повстанню, були знищені. Воєводу і кількох його чиновників повстанці схопили і теж стратили. Після цього Дзиковський скликав козацьке коло, на якому було заслухано " прєлєсного листа" Разіна, з його закликами "знищувати мирських кровопивць". Цей заклик дуже сподобався значній частині "гулящого" люду, козацької сіроми та робітників торських заводів.

Взявши владу в Острогозьку, Дзиковський повів повстанців до сусіднього міста Ольшанська. Населення Ольшанська загалом підтримало Дзиковського, а воєвода і майже вся його адміністрація були страчені. Існує версія, що після Ольшанська повстанці на чолі із Дзиковським збиралися йти на Воронеж. Одначе дійти туди їм не судилося. Місцева козацька старшина, духовенство та весь той люд, котрий усвідомлював усю безперспективність цього повстання, об'єдналися навколо наказного полковника Герасима Карабуда. До загону Карабуда негайно приєдналися російські стрільці з навколишніх, передусім - з Ольшанського, гарнізонів.

Документальних подробиць того, як саме було схоплено полковника Дзиковського, не існує, але відомо, що полководцем він виявився досить безпечним. Замість того, щоб розбудовувати своє військо, він заходився святкувати перемогу, і при цьому навіть не потурбувався про надійні дозорні пости, розвідку та особисту охорону. Саме цією його нехлюйською безпечністю і скористався досвідчений у військових справах наказний полковник Карабуд. Здійснивши сміливий рейд, загін Карабуда зумів заарештувати все керівне ядро повстання на чолі з самим полковником Іваном Дзиковським, писарем Марком Жуковцевим та обозним Микитою Волнянкою.

Врятувати становище намагалася дружина І. Дзиковського Євдокія. Ця мужня жінка не розгубилася, і послала одного з вірних повстанцям козаків на Дон до Разіна, з листом, в якому просила негайно надати допомогу, врятувати заарештованих. Але роз'їзд Карабуда схопив того козака і під тортурами дізнався, хто саме його послав.

Вже 29 вересня 1670 року полковник Іван Дзиковський, писар Марк Жуковцев та сотник Василь Григор'єв були, за вироком козацького кола, страчені на міському майдані Острогозька. Все майно полковника було конфісковано в царську скарбницю. Російський уряд досить жорстоко розправився з сотнями інших повстанців, яким відсікали руки і ноги, або яких вішали на шибеницях, розставлених навколо Острогозька та обабіч річки Тиха Сосна, тієї річки, котра першою зустріла переселенців Дзиковського й краса якої так запала в душу чернігівським козакам, засновникам Слобідського козацтва. Не забудьмо згадати й про дружину полковника Євдокію Дзиковську, яку наприкінці жовтня, після тривалих тортур, теж було страчено.

Ось так, несподівано і жорстоко, завершилося військово-політичне та громадянське сходження полковника Івана Дзиковського, одного з засновників українського Слобідського козацтва та одного з козацьких першопоселенців Слобожанщини. Та поза все, ми повинні завдячувати йому тим, що ще в середині XVII століття Слобідська Україна була досить вчасно нашим козацтвом та селянством колонізована, а отже, й українізована.