Геополітичне середовище та геополітична орієнтація країн СНД - Дорошко М.С. - Російська Федерація у світовій геополітичній системі

Попри те, що розпад СРСР став, на думку другого президента Росії В. Путіна, "найбільшою геополітичною катастрофою XX ст.", геополітичний статус Російської Федерації забезпечує її присутність у колі впливових акторів світової політики і підживлює її прагнення повернути статус великої держави, що зазвичай визначається комплексом факторів, найважливішими з-поміж яких вважаються чисельність населення і розміри території, природні ресурси, економічні можливості, військова могутність, внутрішньополітична стабільність і рівень компетентності керівників держави.

Чи всім перерахованим критеріям відповідає Російська Федерація? Адже її попередниця - Радянська держава, на відміну від США - справжньої наддержави, - була однобокою наддержавою, що свою економічну слабкість компенсувала політичною дисциплінованістю, військовою силою і значними природними ресурсами. Чи може Росія конкурувати на світовій арені на рівні з іншими великими державами?

Попри територіальні втрати, що їх зазнала пострадянська Росія внаслідок розпаду СРСР, вона залишається водночас європейською, азійською та азійсько-тихоокеанською державою, континентальною та океанічною. У Європі Росія стала країною, що за своїм впливом і вагою зрівнялася з Великобританією і Францією. У Східній Азії, вона посідає (передусім у військово-політичному відношенні) місце, еквівалентне тому, що й Китай. Як друга країна у світі за ядерним потенціалом Росія здатна, у разі необхідності, кинути виклик будь-якій державі, адже тільки РФ у військово-політичному плані може протистояти США.

Росія має особливе, унікальне положення в геополітичній структурі сучасного світу. Вона розкинулась на величезних просторах, що утворюють своєрідний становий хребет, що з'єднує Європу і Азію в єдиний континент. Як і сто років тому, інтереси Росії скрізь: в Європі, на Близькому та Середньому Сході, у Центральній Азії, Азійсько-Тихоокеанському регіоні і на теренах СНД. Із цим не погоджується більшість керівників західних країн, адже вони переконані, що розпад СРСР і закінчення "холодної війни", відповідають їх корінним життєвим інтересам. Тому вони будуть протидіяти будь-яким спробам Росії повернути собі статус наддержави, й передовсім у тому, що стосується намагання Росії консолідувати пострадянський простір в економічному, політичному та військовому сенсі.

Сучасна Росія за своєю політичною значущістю і впливом на події у світі, у тому числі як постійний член Ради Безпеки ООН, безперечно, залишається однією з великих держав. Не випадково Захід, визнаючи політичну вагу і потенційну економічну могутність Росії, запросив її до участі у групі восьми провідних країн світу. Поряд з геополітичним положенням і наявністю ядерних озброєнь до основних відзнак, які дозволяють вважати Росію великою державою, належать її потенційні можливості у сфері демографії, ресурсного забезпечення, високого науково-технічного потенціалу тощо.

Природно, що Захід у цілому і США зокрема зацікавлені в подальшому ослабленні Росії. Водночас Захід не може не усвідомлювати того, що Росія самим своїм існуванням забезпечує відповідний баланс сил, відіграючи позитивну геополітичну роль на світовій арені. Збереження цієї ролі Росії є одним з головних засобів застереження сповзання Європи, а також світу в цілому, до геополітичного хаосу.

Росія сама має визначити власне місце і роль у світовій політиці, усвідомити свої національні інтереси у зовнішньополітичному вимірі. Найбільший інтерес Росії на глобальному рівні полягає в її активній і повноправній участі в побудові такої системи міжнародних відносин, у якій їй належала б роль, відповідна її політичному, економічному й інтелектуальному потенціалу, військово-політичним й зовнішньоекономічним можливостям та потребам.

На початку 1990-х рр. у багатьох складалося враження, що Росія поступово увіллється до світу демократичних держав, розпрощавшись зі своїм імперським минулим, проте з обранням у 2000 р. президентом В. Путіна, Росія, схоже, повернула до методів і цілей часів царської імперії. Цьому, зокрема, сприяла й поява низки розбіжностей між Росією і США на межі століть. Це і розширення НАТО, і ситуація на Балканах, і протиракетна оборона, і відносини з Іраном, і права людини всередині Росії. Яскравим свідченням зростання сили Росії та її позиціонування як одного із центрів впливу стали слова керівника Пентагону Р. Гейтса про те, що нинішня політика Росії зумовлена "прагненням гегемонії у власному "близькому зарубіжжі"", і Заходу, що перебуває в енергозалежності від Росії, доведеться рахуватися з її інтересами.

Актуальність висловленого Р. Гейтсом стала очевидною після війни на Кавказі в серпні 2008 р., коли Росія фактично розчленувала територію Грузії, визнавши незалежність Південної Осетії та Абхазії. Фактична анексія частини грузинської території через створення та підтримку маріонеткових режимів засвідчує відродження в Росії доктрини "права сили" під час вирішення міжнародних проблем. Прийняте російським керівництвом рішення про визнання незалежності Південної Осетії й Абхазії несе загрозу миру та стабільності в Чорноморсько-Каспійському регіоні й на європейському просторі, підриває існуючий міжнародний порядок, порушує цілісність принципів, закріплених у статуті ООН та інших міжнародно-правових документах.

Реакцію Заходу на дії Росії в Грузії можна порівняти зі ставленням провідних держав Європи до Мюнхенських угод 1938 р., що започаткували процес розчленування Чехословаччини. Урівноважити цю політику покликаний запропонований адміністрацією Президента США Б. Обами курс на "перезавантаження" відносин з Росією.