Філософія - Данильян О.Г. - 1. Пізнання як предмет філософського аналізу

У шостому розділі була розкрита сутність людської свідомості. Як випливає з її аналізу, основою свідомості є не що інше, як знання про світ, про природу, про суспільство, про людину, нарешті, про саму себе. Знання - це спосіб, завдяки якому свідомість існує. Але тоді виникає низка питань. Що таке знання? Що може знати людина про світ, у якому вона живе, і як вона може впливати на нього? У чому полягає пізнавально-практичне ставлення людини до зовнішнього світу? Це не прості запитання. Від їх розв'язання залежать життєві орієнтації людини та її цінності. Зрештою все життя людини залежить від її діяльності, яка ґрунтується на знаннях. Вирішення цього питання - одне із специфічних завдань філософії. Інші наукові дисципліни вивченням особливостей процесу пізнання не займаються. Теорія пізнання якраз і становить той розділ філософії, який відповідає на поставлене питання.

Мета розділу: з'ясувати, у чому полягають сутність і смисл пізнання.

1. Пізнання як предмет філософського аналізу

Філософів завжди хвилювала проблема пізнавального ставлення людини до дійсності. Вони шукали відповіді на питання: які закономірності пізнавальної діяльності людини; які її можливості та здібності; які передумови, засоби та форми пізнання; які умови й критерії його істинності й достовірності. Але головними у філософії були і є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності?

На останнє питання існували в минулому й існують сьогодні різні відповіді. Так, своєрідну точку зору захищає філософський напрям, що відомий як агностицизм. Поняття агностицизму введено англійським природознавцем Томасом Гекслі. Агностицизм (від грец. а - не, гносис - знання), - це філософське вчення, яке заперечує цілком або частково можливість достовірного пізнання сутності дійсності. Проте помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, яке заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища або про власні відчуття. Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована за видимістю.

В історії філософії простежуються такі форми агностицизму.

1. Скептицизм давньогрецькій: філософів (Піррон, Енесідем, Секст Емпірик та ін.). Представники цього напряму стверджували: істинність або хибність майже всіх положень однаковою мірою може бути доведена чи заперечена. Однозначно твердити, що людство здобуває достовірні знання, не можна. Скептицизм не заперечує можливості існування знань, він лише підкреслює їх видимість і вірогідність, суб'єктивність.

2. Агностицизм Давида Юма. Англійський філософ Нового часу стверджував, що наші знання ми отримуємо з досвіду. А в досвіді ми маємо справу тільки з відчуттями, тому, крім них, ми нічого знати не можемо. Отже, концепції Д. Юма притаманний сумнів щодо реальності як об'єкта наукового дослідження.

3. Агностицизм Іммануїла Канта. На відміну від Юма, німецький філософ визнавав існування матеріальних речей поза нашою свідомістю, але вважав, що їх сутність мов замкнута в собі. Вона прихована від нас і пізнати її неможливо. Для вираження цієї думки Кант увів поняття "речі в собі".

4. Агностицизм Ернста Маха і Ріхарда Авенаріуса. Вони є засновниками напряму у філософії, який дістав назву емпіріокритицизму. У центрі цієї філософії стоїть поняття досвіду. Але досвід емпіріокритицизм розглядав не як відображення об'єктивного світу, а як внутрішній зміст свідомості, людських переживань, які виникають незалежно від впливів зовнішнього світу, - як потік відчуттів, очищених від субстанції, причинності і взагалі від об'єктивної реальності. На цьому фунті емпіріокритицизм заперечує достовірність людських знань, спроможність науки пізнавати об'єктивну істину.

5. Агностицизм окремих течій сучасної філософії. Наприклад, така течія, як конвенціоналізм вважає, що теорії і поняття є не відображеннями об'єктивного світу, а наслідками довільної угоди, конвенції між ученими, що укладається за принципами "зручності" і "економії мислення". Елементи конвенціоналізму властиві неопозитивізму, прагматизму, операціоналізму.

Те, що агностицизм проіснував протягом більш ніж дві тисячі років, не випадковість. У його основі лежать різноманітні причини, що їх називають корінням агностицизму. До них належать: складність і суперечливість процесу пізнання; обмеженість почуттєвого пізнання, можливість у ньому помилок і ілюзій; складність логічного пізнання; історична обмеженість і неповнота знань та ін.

Водночас принципову можливість пізнання сутності речей визнають більшість інших філософських напрямів, які належать як до матеріалізму, так і до ідеалізму. Так, сучасний матеріалізм виступає проти агностицизму в будь-яких його формах і послідовно проводить принцип пізнаванності світу. Своє твердження про те, що людина може достовірно пізнавати світ, матеріалізм виводить з даних наук і соціально-історичної практики. Той факт, що людина може цілеспрямовано діяти в навколишньому світі, досягати бажаних результатів, ґрунтуючись на певних знаннях, свідчить про достовірність цих знань, а отже - про можливість пізнаванності світу.

Проблему пізнавально-практичного ставлення людини до навколишнього світу вивчає гносеологія (від грец. гносис - пізнання; логос - учення, наука), або теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) - це галузь філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, передумови, засоби та форми пізнання, відношення знання до дійсності, а також умови й критерії його істинності. Досить часто останнім часом цей розділ філософії називають епістемологією (від грец. epistema - знання; logos - учення, наука), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.

Згідно із сучасною гносеологією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності - це процес творчого відображення її у свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою - це результат відображення в мовній формі закономірних зв'язків об'єктивного світу. У сучасній філософії термін "знання" вживається у трьох значеннях: І) як здатність, навички що-небудь здійснити: 2) як будь-яка пізнавально-значуща інформація: 3) як гносеологічна форма ставлення людини до дійсності, що існує поряд із практичним ставленням.

Розглядаючи процес пізнання (відображення) в цілому як системне утворення, слід виокремити такі його елементи:

1) суб'єкт пізнання - це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом слід розуміти людину, яка є вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає й історично передає їх новим поколінням;

2) об'єкт пізнання - це той фрагмент (частина) об'єктивної реальності (соціальної, природної, правової та ін.), який включений у людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкта. Проте як об'єкт вона перебуває в єдності, у взаємозв'язку із суб'єктом. Об'єктом пізнання виступають не тільки явища природи та суспільства, а й сама людина і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність в усій поліфонії її проявів. Таким чином, об'єкт пізнання - це те, що залучено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, те, на що спрямована людська діяльність;

3) посередники пізнання - це засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, комп'ютери тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).

Теорія пізнання розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взаємозв'язку, взаємодії, єдності, де соціально активною стороною є суб'єкт пізнання. Активна роль суб'єкта знаходить свій вияв: у вибірковому його ставленні до предметного світу; у цілеспрямуванні процесу пізнання; у беззупинній пошуковій і коригувальній роботі рецепторів, нервів і мозку.

Результатом будь-якого пізнання є образ. Образ - це ідеальне узагальнення сутнісних відносин об'єкта. Характерні риси образу - подібність, адекватність оригіналові. Образ фіксується у знаках. Знак- це вже матеріальний носій інформації. Його функціями є збереження і передача інформації. Знаки і на їх основі штучна мова можуть існувати тільки на базі звичайної мови. Відносна самостійність знаку створює додаткові можливості для абстрактного мислення, дає змогу використовувати комп'ютерну техніку.

Отже, ми визначили, що пізнання - активний процес. Але що змушує суб'єкта цікавитися новими, раніше не відомими йому речами і явищами, вивчати їх? Філософи вважають, що головною рушійною силою пізнання є суспільно-практична діяльність, або практика.

Що ж таке практика? Який її зв'язок із пізнанням?

Практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, яка спрямована на зміну і пристосування природного і соціального середовища до потреб суспільства. Під поняттям "практика" розуміють не стільки чуттєво-предметну діяльність окремої людини, скільки сукупну діяльність, досвід усього людства в його історичному розвитку. Практика становить основу всього людського буття, погоджує і визначає усі форми його діяльності. Суспільно-історична практика людей включає безліч форм і різновидів. Найважливішими видами практичної діяльності є такі:

1) матеріальна, виробнича діяльність людей. Вона пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Без матеріального виробництва не був би можливим обмін речовин між людиною і природою і, таким чином, не було б можливим і саме людське життя. Люди, перш ніж почати займатися політикою, наукою, мистецтвом та ін., передусім повинні їсти, пити, мати житло, одягатися. Але для цього їм слід виробляти безпосередні матеріальні засоби для життя;

2) суспільно-політична практика. Вона вбирає в себе діяльність держави і її органів, громадських організацій і закладів, практику інформаційної та ідеологічної роботи, тобто роботу творчих сил, преси, радіо, телебачення та ін. Ця практика регулює стосунки між державами, націями та соціальними групами всередині держави. Роль у сучасних умовах суспільно-політичної практики набуває першочергового значення. Це пояснюється демократизацією всього суспільного життя, включенням в активне життя широких мас населення, плюралізмом думок, наявністю великої кількості різних неформальних організацій;

3) практика в різних сферах життя суспільства, таких як правова сфера, освіта, охорона здоров'я, мистецтво та ін. Значення даних видів практики в сучасному суспільстві також зростає. Це пов'язано з тим, що в постіндустріальному суспільстві у людини є можливість приділяти більше часу й уваги своїй освіті, здоров'ю, захисту своїх прав і свобод, розвитку своїх здібностей тощо;

4) науково-експериментальна діяльність. Це особливий вид практики. Сучасна наука неможлива без використання різних приладів, реактивів, вимірювальних стендів, полігонів, комп'ютерів. Особливістю цього виду практики є те, що вона має справу з матеріальним елементом науки і ставить собі за мету не виробництво нових матеріальних цінностей, а накопичення нових знань. Науково-експериментальна практика є ланкою між теоретичною і практичною діяльністю.

Таким чином, суспільна практика охоплює всі сторони життя суспільства: матеріальну, суспільно-політичну, суспільно-гуманістичну, науково-експериментальну.

Практика існує в єдності з пізнанням. Вони пов'язані так міцно, що їх можна розглядати як дві сторони єдиного процесу. Практика - це матеріально-предметна діяльність, а пізнання - ідеально-образна діяльність. Однак не слід ототожнювати практику і пізнання. За способом і результатом діяльності практика і пізнання виступають як протилежності. Практика - це виробництво матеріальних речей, перетворення суспільних відносин самої людини, а пізнання - це розробка ідей, знань, моральних норм і т. ін.

Щодо пізнання практика виконує такі функції.

а) практика є вихідним пунктом пізнання. Із практично активного ставлення людини до світу формується свідомість людини. Вона змушує зосередити пізнавальну діяльність на дійсності, яка вимагає свого перетворення і яка є практично важливою;

б) практика є рушійною силою розвитку пізнання. Вона ставить перед пізнанням певну мету і вимагає її вирішення. Із потреб суспільної практики виникли всі науки. Навіть така, здавалося б, абстрактна наука, як астрономія, і та зародилась як відповідь на погреби землеробства і мореплавства. Із необхідності будівництва різних споруд, ремесла і землеробства зародилась і розвинулась механіка. Потребою в лікуванні було зумовлене виникнення медицини, анатомії, фізіології та ін.;

в) практика є основою пізнання, оскільки вона об'єднує життя людей, є визначальним способом їхнього ставлення до світу. Пізнання формується на ґрунті предметно-практичної діяльності суспільства з перетворення природи і спочатку виступає одним із моментів цієї діяльності. Але пізнання не просто має своєю основою практику - воно саме є активним діяльним процесом ідеального освоєння дійсності.

Практика виступає як єдина основа пізнання ще й тому, що тільки вона найповніше розкриває об'єктивну природу речей. Завдяки предметно-матеріальній діяльності людина "втручається" в об'єктивний природний процес і, змінюючи навколишній світ, відкриває нові процеси і явища, які можуть ставати об'єктами подальшого пізнання. Практика виступає основою пізнання, бо рівень її розвитку прямо і безпосередньо визначає рівень розвитку приладів і технічних засобів пізнання. А від їхнього застосування залежать темпи пізнання і глибина відображення світу;

г) практика є критерієм істинності пізнання. Вона є засобом розмежування істинних і хибних положень. Цей критерій не може знаходитись у самій теоретичній схемі предмета, він знаходиться зовні, у практиці поза теорією. На основі практики доводиться об'єктивність змісту знання. Тільки ті результати пізнання, які пройшли перевірку практикою, можуть претендувати на об'єктивну значущість.

До практики як критерію істини треба підходити діалектично. Практика як критерій істини і абсолютна, і відносна. Абсолютність її полягає в тому, що тільки практика в кінцевому підсумку дає можливість розмежувати істинність і хибність наших знань, дійсність і видимість, розкриваючи таким чином пізнаванність світу. Відносність практики як критерію істини пов'язана з її історичним характером. На кожному етапі історичного розвитку практика не може повністю, в усіх деталях підтвердити або заперечити існуючі знання. Вона може підтвердити істинність лише головного змісту теорій або уявлень. Завжди існують такі теоретичні положення, які не можуть бути ні доведені, ні заперечені практикою свого часу. Можна сказати, що практика як критерій істини обмежена своїм власним історичним рівнем, який визначає її можливості у винесенні "вироку" знанням;

д) практика виступає кінцевою метою пізнання. Пізнання відбувається не заради його самого, а для задоволення якихось практичних потреб. Людство здійснює великий подвиг пізнання, віддаючи йому значну частку засобів свого існування саме заради свого існування, задоволення практичних потреб. На кожному етапі розвитку людства перед ним постають нові практичні завдання, розв'язувати які можна лише за допомогою подальшого розвитку пізнання.

До наведеного слід додати, що практика розкриває пізнавальні здібності людей, створює те соціальне середовище, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх поколінням. Отже, практика від початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.

Таким чином, з'ясувавши основні елементи процесу пізнання, ми можемо дати його визначення. Пізнання - це процес цілеспрямованого активного відображення об'єктивного світу у свідомості людей, зумовлений суспільно-історичною практикою людства.

Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення в різних видах пізнання. Розглянемо їх.

1. Життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знаннями, бажаннями тощо.

2. Мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а ставлення людини до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво.

3. Наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим і спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання.

4. Релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне виявлення, особливе просвітлення і, хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для світового використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама історія людства переконливо це доводить.

Тепер слід з'ясувати, як здійснюється процес пізнання, яка його діалектика.