Однією з найважливіших проблем філософії історії є проблема змісту та спрямованості історичного процесу. її суть полягає в одержанні відповіді на питання: чи змінюється людське суспільство, а якщо "так", то в якому напрямі і яка періодизація цих змін?
Ця проблема цікавила ще античних мислителів. Вони виокремлювали три найважливіших напрями лінійної філософії історії: прогресивний, регресивний і циклічний. Наприкінці XIX - на початку XX ст. була обґрунтована так звана нелінійна концепція історичного розвитку. Розглянемо ці напрями більш докладно.
Більшість античних мислителів, у тому числі Протагор, Демокріт, дотримувалися точки зору, що суспільство розвивається в основному за висхідною, від дикості до "золотого століття". їх можна вважати засновниками прогресивного напряму. Гесіод, Сенека, навпаки, стверджували, що розвиток суспільства має регресивний напрям від "золотого" століття до залізного століття, для якого характерні повна деградація суспільства, падіння його моральності і т. ін. Платон, Аристотель, Полібій та інші вважали, що суспільство рухається за висхідною, але по замкнутому колу з постійним поверненням назад, до вихідного етапу.
Філософи Середньовіччя, не відкидаючи ідею, що історія є направленим процесом, вважали, що її спрямування задане Богом.
Одним із перших дослідників, який у своїх працях найповніше охопив проблеми спрямування, а також співвідношення єдності і різноманітності в історичному процесі, був італійський філософ Джамбатіста Віко (1668-1744). У своєму трактаті "Підстави нової науки про загальну природу націй" він показав світську концепцію всесвітньої історії як історичного кругообігу, єдиного для всіх народів. На думку Віко, усі народи у своєму розвитку проходять однакові стадії - від первісного варварства ("століття богів") через феодалізм ("століття героїв") до епохи демократичної республіки чи представницької монархії ("століття цивілізації"). Кожний цикл завершується загальною кризою і розпадом даного суспільства. По завершенні циклу розвиток відновлюється і проходить ті самі стадії, але на більш високому рівні. Таким чином, ідеї Віко лежать в основі теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі).
Проблема спрямованості історичного процесу
У сучасній філософії історії співіснують два основних підходи до пояснення логіки і спрямованості історичного процесу: формаційний і цивілізаційний.
Формаційний підхід ґрунтується на моністичному розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний, природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.
Вчення про суспільно-економічні формації було розроблене Карпом Марксом у його працях "Капітал", "До критики політичної економії" та ін. Суть його вчення така:
1) суспільно-економічна формація - це якісно визначена цілісна соціальна система, найважливішим елементом якої є матеріальні (економічні), духовні (ідеологічні) та інші зв'язки й відносини, що встановлюються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. У взаємозв'язку матеріальних і духовних відносин головна роль належить матеріальним відносинам, стрижнем яких є виробничі відносини;
2) суспільно-економічна формація відображає те загальне, що характеризує громадське життя в різних країнах на певному етапі їхнього розвитку. Досліджуючи капіталізм і порівнюючи матеріальні та духовні відносини різних країн, К. Маркс помітив повторюваність багатьох сторін цих відносин і зробив висновок, що ці країни перебувають на одній стадії соціального розвитку - капіталістичній;
3) суспільно-економічна формація являє собою етап у розвитку суспільства. Виокремивши виробничі відносини з усіх інших соціальних зв'язків, Маркс виявив їхні основні типи. Таким чином з'ясувалося, що різні соціальні організми можуть мати як однакову соціально-економічну структуру, так і різну (тобто виробничі відносини різних типів). Отже, був зроблений висновок проте, що кожен тип виробничих відносин визначає етап, період історії, а розвиток і зміна цих типів - суть історії суспільства.
Виходячи з цих положень, зазначимо, що суспільно-економічна формація - це конкретний історичний тип суспільства, цілісна соціальна система, що ґрунтується на певному способі виробництва і виступає як ступінь суспільного прогресу.
Обгрунтування категорії суспільно-економічна формація дозволило Марксові провести періодизацію історичного процесу. Він вирізнив п'ять типів формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична, кожна з яких має специфічні закони виникнення і розвитку, світовий же процес він розумів як лінійне сходження від однієї формації до іншої. У свою чергу в кожній історичній формації діють і загальні закони, що зв'язують їх у єдиний процес світової історії.
Розглядаючи поняття "суспільно-історична формація", слід мати на увазі, що воно, як абстракція найвищого рівня, відбиває головні риси об'єктивної дійсності й абстрагується від окремих явищ і випадків. Проте деякі дослідники, використовуючи поняття "формація" в чистому вигляді, накладають його на реальний історичний процес і, коли не знаходять повної тотожності понять "формація" і "дійсність", оголошують вчення про формацію фікцією. Історична практика також показала, що не всі країни і народи обов'язково проходять у своєму розвитку всі формації чи їх фази. Деякі з них (наприклад, древні германці і слов'яни) оминали рабовласницьку формацію. Також варто звернути увагу на так звані міжформаційні періоди в розвитку конкретних країн і на можливість їхнього повернення до попередніх формацій.
У формаційного підходу, розробленого Марксом, багато позитивних рис, і сьогодні він має велику кількість прихильників. Це пов'язане з тим, що даний підхід і матеріалістичне розуміння історії в цілому дозволили не тільки сформулювати сам принцип історичного розвитку суспільства, але і відповісти на ті принципові питання, що були поставлені історією розвитку суспільства, створити теорію суспільного прогресу.
Однак у формаційного підходу є і певні недоліки. Помилковим був не сам підхід Маркса до пояснення історичного розвитку, а його догматизація й абсолютизація. Ряд дослідників, аналізуючи формаційний підхід, називають такі його слабкі місця. По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії тільки соціально-економічні відносини визначають життя суспільства в цілому. По-друге, моністичне уявлення про закономірне сходження від однієї формації до іншої не залишає місця для волі людини, для вибору альтернативних шляхів розвитку людства. По-третє, реальну історію народів, суспільств, держав не можна вкласти в межі формаційного розвитку за висхідною. За такого підходу втрачається своєрідність і самобутність кожного народу і цивілізації, що в даному разі є лише передумовою для досконалого суспільства майбутнього.
Таким чином, за сучасних умов однобічність тлумачення історичного процесу як лінійної схеми, що складається з п'яти суспільно-економічних формацій, стає дедалі очевиднішою. Всесвітньо-історичний процес багатший за таку теоретичну модель. Тож на часі доповнити це тлумачення іншим, нелінійним підходом до розуміння історії, яким є так званий цивілізаційний підхід.
Цивілізацій ний, або культурологічний, підхід до розуміння філософії історії склався в ХІХ-ХХ ст. Його головною рисою є ствердження ідеї про існування безлічі культур і цивілізацій, їхньої локальності і різноякісності, заперечення твердої однолінійної схеми суспільного прогресу. Поняття цивілізація (від лат. civilis - цивільний, державний) - надзвичайно ємне поняття, що застосовується широким спектром наук і тому вживається на різних рівнях абстракції. Дуже часто це поняття використовується як синонім культури. У соціально-філософському контексті під цивілізацією, як правило, розуміють рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної і духовної культури.
Одним із засновників такого підходу був російський соціолог і натураліст Микола Данилевський (1822-1885), який висунув концепцію окремо існуючих культурно-історичних типів (цивілізацій), що знаходять свій вияв через чотири найважливіші форми діяльності чи "основи" (самопрояву) цивілізацій - релігійну, культурну, політичну, соціально-економічну. Подібно до біологічних організмів, культурно-історичні типи перебувають у процесі невпинної боротьби із зовнішнім середовищем та один з одним і проходять стадії зародження, змужніння, старіння і загибелі (вимирання, чи деградації до рівня аморфної етнографічної сировини - для інших культурно-історичних типів). Зміст всесвітньої історії Данилевський вбачав у виявленні особливостей самовияву культурно-історичних типів народів, що розвиваються за своїми особливими законами.
Данилевський визначив деякі закони розвитку культурно-історичних типів: 1) народи, які говорять однією чи близькими мовами, становлять один культурно-історичний тип; 2) для виникнення і розвитку культурно-історичного типу необхідна певна політична незалежність; 3) успіхи цивілізації залежать від різноманітних елементів культурно-історичного типу; 4) процес формування цивілізації тривалий, а період їхнього розквіту - короткий; 5) цивілізації розвиваються замкнуто й ізольовано, але це аж ніяк не означає, що вони не впливають одна на одну.
Виокремивши тринадцять культурно-історичних типів, Данилевський найбільшу увагу приділяє слов'янському типу - молодому і якісно новому, покликаному наповнити справжнім змістом майбутню історію людства.
Продовжив і розвинув погляди Данилевського німецький мислитель Освальд Шпенглер (1880-1936), який також критично ставився до європоцентристської однолінійної схеми суспільного прогресу. Основною категорією у філософії Шпенглера є культура, яку він розуміє як особливий "організм", відокремлений від інших, подібних йому "організмів". Звідси випливає, що єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. Тому Шпенглер заперечує цілісність і єдність всесвітньої історії, наявність у ній "постійного і загального". Шпенглер виокремлює в історії людства вісім культур: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, візантійсько-арабську, західноєвропейську і культуру народу майя. Очікує він появи і російсько-сибірської культури. Кожен культурний організм, за Шненглером, існує протягом певного життєвого терміну (близько тисячі років), після чого він перероджується в цивілізацію і гине. Кожна з культур має свій глибокий зміст і однакове значення в історичному процесі. Зміст же історії він розуміє як з'ясування долі, душі і мови культур.
Ще одним представником локальних цивілізацій є англійський історик і соціолог Арнольд Тойнбі (1889-1975), який, розвиваючи думки Данилевського і Шпенглера про циклічність історії, розглядає її як сукупність історій окремих своєрідних і відносно замкнутих цивілізацій (у первісному варіанті він нараховує їх 23, а потім скорочує до ІЗ). Розглядаючи цивілізації як "динамічні утворення еволюційного типу", Тойнбі виокремлює в кожній з них основні стадії історичного існування: виникнення, зростання, надлом і розкладання. Після проходження цих основних фаз цивілізація, як правило, гине, поступаючись місцем іншій цивілізації.
Вважаючи соціальні процеси, що послідовно відбуваються в цих цивілізаціях, аналогічними, Тойнбі намагався вивести на цій підставі деякі формальні емпіричні закони повторюваності суспільного розвитку, що дозволяють передбачати глобальні події в доступному для огляду майбутньому. Зміст же всесвітньої історії Тойнбі вбачає в релігійній еволюції і духовному удосконаленні людства.
Цивілізація, на думку історика, виникає з примітивних суспільств внаслідок "життєвого виклику", породжуваного винятковими обставинами різного характеру й успішної відповіді на цей виклик. Виклики можуть бути як природними, так і людськими. Рушійною ж силою розвитку цивілізацій є творча меншість, яка, вдало відповідаючи на виклики, що виникають, веде за собою "інертну меншість".
Таким чином, з позиції цивілізаційного підходу історичний розвиток постає як послідовно нелінійний процес, поступальний характер якого визначається не характеристиками "вище - нижче", а тим, що кожна цивілізація у процесі саморозвитку і самовизначення проходить всі основні щаблі філогенетичного шляху людства і розглядається як унікальне соціальне утворення зі своєю історією і неповторною індивідуальністю.
Порівнявши формаційний і цивілізаційний підходи, можна зробити такі висновки:
1) формаційний підхід прагне в процесі аналізу охопити все суспільство й акцентує увагу на Його динаміці, цивілізаційний - досліджує частину суспільства (окрему цивілізацію), а суспільство в цілому сприймає як статичне;
2) формаційний підхід особливу увагу приділяє економічним факторам життя суспільства, цивілізаційний же-акцентує увагу на духовних факторах.
Монадний підхід. На сучасному етапі розвитку філософії історії утверджується таке розуміння історії, в якому робиться спроба використовувати позитивні ідеї цих альтернативних підходів і компенсувати їхні недоліки. Такий підхід дістав назву монадного.
Характерною рисою монадного підходу є розгляд всесвітньо-історичного процесу як єдності, яка, у свою чергу, складається з безлічі історичних індивідів (соціумів). Причому формаційна складова монадного підходу зосереджує увагу на тому загальному для різних країн, що проходять той самий ступінь історичного розвитку, а цивілізаційна складова акцентує увагу на особливостях соціальних організмів, їхньої неповторності. Таким чином, у монадному підході враховуються і реалізуються узагальнюючі можливості формаційного підходу і індивідуалізуючі можливості цивілізаційного підходу не на основі їхнього протиставлення, а на основі єдності і взаємодоповнюваності.
Рекомендована література