Фінансова система України - Карлін M.I. -
8.2. Проблеми інноваційної діяльності підприємств України

Сучасні процеси в економіці України не сприяють технологічним змінам належної інтенсивності. Висока інфляція у перші роки незалежності, постійна зміна інституційного середовища, невдала промислова політика сприяли тому, що багато інноваційних проектів перестали функціонувати. Різкі та непередбачувані зміни в умовах функціонування економіки України сприяли тому, що динаміка оновлення продукції була надзвичайно нерівномірною. Аналізуючи період 1999—2001 pp., за відносно сталих макроекономічних умов, можна відзначити стабільно низький рівень оновлення продукції машинобудування.

Не зросла також кількість підприємств України, що займалися впровадженням інновацій у цей період. Серед них частка підприємств, які впроваджували нові ресурсозберігаючі технології, становила тільки 12 %. Суттєво скоротилась частка видатків на дослідження та розробки. Таке скорочення було зумовлене зростанням витрат на закупівлю прав промислової власності та на проведення маркетингових досліджень.

Ще одним фактором, що мав негативний вплив на розвиток інноваційної діяльності промислових підприємств України, є зниження темпів інвестицій в основний капітал в Україні з початку 90-х років XX ст. У 2000 р. обсяг інвестицій в основний капітал в Україні становив 11—31 % рівня 1991 р. У 2000 р. уперше темпи зростання обсягу капіталовкладень перевищили темпи зростання виробництва, але такий обсяг капіталовкладень не є достатнім для забезпечення стійкого зростання еконо­міки.

Фінансування інноваційної діяльності, як і раніше, в основному відбувалося за рахунок коштів замовників, у тому числі іноземних.

В Україні розподіл обсягів фінансування наукових та науко­во-технічних робіт за джерелами фінансування в 1997 р. (у дуж­ках дані за 2002 р.) був такий: за рахунок державного бюджету — 35,4 % (28 %); власних коштів — 2,5 % (5,6 %); коштів вітчизняних замовників — 34 % (35,7 %); коштів замовників інозем­них держав — 20,8 % (26,2 %); інших джерел — 7,3 % (4,5%). Дані експертів свідчать, що частка державного фінансування в країнах "Великої сімки" не перевищує 15 %, у США — 15,5 %. В Україні цей показник удвічі більший — 35,4 %. А оскільки всі розробки, здійснені за рахунок коштів іноземних держав, не є нашою інтелектуальною власністю, ми знову продовжуємо активно працювати на розвиток інших. У 2003—2006 р. ситуа­ція змінилася, підприємства почали активніше впроваджувати інновації.

Рівень інноваційної активності промислових підприємств протягом 1998—2001 pp. знизився з 18,7 до 16,5 %. Утім, у 2002 р. спостерігалося пожвавлення: частка інноваційно активних підприємств підвищилась до 18 %.

Продовжувала змінюватися структура напрямів інновацій­ної діяльності. Протягом 1998—2001 pp. спостерігалося знижен­ня частки інноваційно активних підприємств, що виконували наукові та науково-технічні роботи (ННТР) або купували їх результати (з 31,4 до 24,1 %). У 2002 р. цей показник (24,1 %) не змінився. Водночас протягом 1999—2001 pp. зростала частка інноваційно активних підприємств, що купували машини та обладнання, ліцензії, ноу-хау, нові технології, а також займали­ся технологічною підготовкою виробництва (з 67,9 до 72,2 %). Подібні тенденції збереглися й у 2002—2006 pp.

Частка інноваційної продукції в обсязі промислового виробництва, інноваційна активність підприємств у промисловості, частка промислових підприємств, які впроваджували інновації, залишаються на досить низькому рівні. Так, у 2004 р. ці показники становили відповідно 5,6,12,5,11 %. Наукомісткість виробництва промислової продукції становила 0,9 %. Усе це свід­чить не лише про недостатні обсяги фінансування інноваційного розвитку в Україні, а й про повільні темпи структурної перебудови її економіки.

За даними Державного комітету статистики (Держкомстату) України, у першому півріччі 2005 р. інновації здійснювали лише 952 підприємства. Таким чином, частка підприємств, що здійснювали інновації, становила 9,8 % від загальної кількості підприємств. Для порівняння: в Японії цей показник сягає 70— 80 %, у країнах ЄС — 50—70 %.

Водночас упродовж 2001—2004 р. зафіксовано певні пози­тивні тенденції. Зросла кількість підприємств, що впроваджу­ють засоби автоматизації і механізації. Активніше впроваджу­ються прогресивні технології (нині цим займається третина інноваційно активних підприємств).

За даними Держкомстату, впродовж перших дев'яти міся­ців 2005 р. понад три чверті інноваційно активних підприємств (771 підприємство) створювали та впроваджували нову продукцію або значно її вдосконалювали, 44,7 % (452) — нові виробни­чі процеси, 25,2 (255) — нові засоби механізації й автоматизації виробництва, 6,5 % (66) придбали нові технології. За цей період упроваджено у виробництво 2508 інноваційних видів продукції, з них машин, устаткування, апаратів, приладів — 459 найменувань.

Нові технологічні процеси впроваджувало майже кожне третє підприємство, що здійснювало інновації (1383 процеси, з них майже кожний третій — маловідходний та ресурсоощадний). Понад дві третини нових технологічних процесів (971) упроваджено підприємствами машинобудування, 52,8 % підприємствами міста Києва (464) та Запорізької області (266 процесів).

Для здійснення інновацій промислові підприємства придба­ли 135 нових технологій, понад 60 % із них придбано підприємствами міста Києва (49), Харківської (17), Донецької (13), Дніпропетровської областей (10 технологій).

Підставою для певного оптимізму може стати збільшення на 18,4 % кількості освоєних нових технологічних процесів — ця тенденція спостерігається вже впродовж кількох років. Проте потенціал такого оновлення використовується недостатньо. Збільшення порівняно з 9 міс. 2004 р. обсягу інноваційної про­дукції у вартісному вимірі у 2,6 раза досягнуто за рахунок зростання обсягів реалізації її однорідних видів. Водночас кількість найменувань освоєних нових видів продукції зменшилася на 17,2 %, що відповідає тенденції до сповільнення інноваційних процесів та свідчить про неефективність зв'язку "технологія — виробництво".

За даними обстеження Держкомстату, інноваційну діяльність вітчизняних підприємств стримують: брак фінансування (на це вказали 86 % респондентів), великі витрати (40), відсутність коштів у замовника (40), високі кредитні ставки (39), недосконалість законодавства (32), труднощі з сировиною і матеріалами (29), високий економічний ризик (24), відсутність по­питу на продукцію (15), недостатня інформація про ринки збуту (11%).

На жаль, вплив інноваційної складової на розвиток промисловості мінімальний. На підставі спеціального опитування фахівці встановили, що частка продукції, виробленої за новими технологіями, у машинобудуванні становила 26,5 % (частка приросту прибутку в результаті впровадження інновацій у за­гальному зростанні прибутку становила лише 11,3%). Ще гірша ситуація склалася у металургії (відповідно 22 і 8,4 % ), хімічній промисловості (20 і 8,4 %), на підприємствах харчової та легкої промисловості.

Найбільшу частку інновацій упроваджують підприємства авіабудування, медичної, суднобудівної, скляної, електротехнічної промисловості, хімічного, нафтового, сільськогосподарського машинобудування, металургії. Найпоширеніший напрям інноваційної діяльності — створення та впровадження нової продукції, тобто здійснення продуктивних інновацій. У першо­му півріччі 2005 р. роботи, спрямовані на технологічне оновлення продукції, виконували понад три чверті інноваційно актив­них підприємств (що майже на 25 % більше порівняно з першим півріччям 2004 p.). Процесові інновації запровадили 413 підприємств (43,4 % інноваційно активних підприємств), із них 267 (або 28 %) упроваджували у виробництво прогресивні технологічні процеси (868 процесів).

Уряд і досі не створив механізму надання пільг промисловим підприємствам, що впроваджують інновації. Частка витрат на впровадження ресурсоощадних технологій у структурі фінансування науки і техніки зменшилася з 29 % упродовж 1994— 1996 pp. до 22 % у 2003 p., а частка витрат на перспективні інформаційні технології — відповідно з 22—25 до 12—15 %.

Як показує зарубіжний досвід, головну роль у стимулюванні інноваційного розвитку промислових та інших підприємств України має відігравати держава, створюючи сприятливі умови для здійснення промисловими компаніями науково-дослід­ної діяльності, запроваджуючи різні види податкових і амортизаційних пільг. Проблема полягає в тому, що у нашій країні дія цих пільг періодично призупиняється.

Українське законодавство передбачає встановлення певних амортизаційних пільг, зокрема, ст. 21.4 Закону України "Про інноваційну діяльність" інноваційним підприємствам передбачено дозвіл на прискорену амортизацію основних фондів і встановлено щорічну 20-відсоткову норму прискореної амортизації основних фондів групи 3. Прискорена амортизація дає підприємствам можливість швидко накопичувати кошти для заміни застарілого обладнання і технологій.

Законом України "Про інноваційну діяльність" передбача­ються й інші пільги стосовно оподаткування інноваційних підприємств. Зокрема, ст. 21 передбачено пільгу в "50 відсотків податку на додану вартість по операціях з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов'язаних із виконанням інноваційних проектів, і 50 відсотків податку на прибуток, одержаних від виконання цих проектів, залишаються у розпорядженні платника податків, зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним виключно на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз". Цією статтею передбачена і пільга для інноваційних підприємств на земельний податок "за ставкою у розмірі 50 відсотків діючої ставки оподаткування".

Цим законом також передбачені пільги стосовно митного регулювання інноваційної діяльності, що полягають у звільненні від оподаткування при ввезенні в Україну сировини, устаткування, обладнання, комплектуючих та інших товарів (крім підакцизних), які не виробляються в Україні або виробляються, але не відповідають вимогам проекту, необхідних для випуску особливо важливого інноваційного продукту.

Спеціальний Закон про режим інноваційної діяльності, що встановлює податкові пільги для технопарків, набрав чинності 1 січня 2000 р. Не зважаючи на всі недоліки створюваної системи технопарків, початкове рішення влади організовувати їх на базі різних НДІ Академії наук було, у принципі, правильним: так само створювалися аналогічні структури і в європейських країнах. Але надання 100-відсоткових пільг із ПДВ і податку на прибуток не тільки технопаркам, а й їх дочірнім підприємствам, створеним разом із ними СП, а також просто "стороннім" учасникам реалізації проектів говорить саме за себе. Ці пільги поширювалися на будь-який затверджений проект і діяли протягом п'яти років. Нараховані таким підприємствам суми ПДВ і податку на прибу­ток не перераховувалися до бюджету, а йшли на їх спецрахунки, а потім мали витрачатися на науково-технічні потреби проекту. Такі привілеї обіцяли величезну економічну вигоду учасникам технопарків, оскільки фактично давали їм змогу не сплачувати податки. І це без урахування звільнення від ПДВ і ввізного мита деяких товарів, що імпортуються.

Як і попередні нормативні документи, закон про спеціальний режим інноваційної діяльності не містив визначення критеріїв інноваційної продукції, чим і скористалися лобістські структури промислово розвинутих регіонів, щоб "пробити" пільги для своїх великих підприємств.

У липні 2002 р. був прийнятий Закон "Про інноваційну ді­яльність", який дав визначення інноваційного продукту, однак під це визначення за бажанням можна було підвести мало не будь-який товар. У прийнятому в січні 2003 р. Законі "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні" Кабінетом Міністрів України було включено в перелік інноваційних пріоритетів майже всі види господарської діяльності: від розвитку лазерних і нанотехнологій до виробництва добрив, побутової техніки, електровозів і реконструкції портів.

Стати учасником технопарку могло будь-яке підприємство. Схема була проста: підприємство мало лише звернутися в один з технопарків з ідеєю інноваційного проекту. Потім, якщо керівництво технопарку вважало цю пропозицію гідною уваги, інноваційний проект мав пройти довгий ланцюжок узгоджень у НАН України, Міністерстві освіти і науки (МОН) України та інших зацікавлених міністерствах і комісіях. У кінці цього шляху підприємство укладало договір про спільну діяльність із технопарком і одержувало в МОН України свідоцтво про реєстрацію проекту. Саме цей документ давав право на отримання податкових пільг.

Сьогодні, за даними МОН України, діють 8 вітчизняних тех­нопарків, які розробляють у цілому 61 інноваційний проект. Із них, за даними експертів, 17 так і не запрацювали, 24 проекти за планом мали бути реалізовані в 2005—2006 pp.

2 січня 2006 р. Президент України В. Ющенко підписав Закон "Про спеціальний режим діяльності технопарків" чим, по суті, повернув їм податкові преференції. Принципи державної підтримки і схема роботи технопарків у новому законі практично нічим не відрізняються від колишніх, що може призвести до певних зловживань.

Основними елементами державної фінансової політики спри­яння розвитку інноваційного середовища є: створення фінансо­вих механізмів державної підтримки інноваційної діяльності у напрямі фінансування через систему державних науково-технічних програм різного рівня та через спеціально створені фонди; організаційно-правові методи впливу держави на формування інфраструктури інноваційної сфери; створення інформаційної бази на ринку інноваційної продукції; інституційне та органі­заційно-правове забезпечення функціонування ефективного механізму реалізації фінансової політики держави.

Протягом 1991—2004 pp. основними джерелами фінансування наукових та науково-технічних робіт були кошти замовників — Державного бюджету України та вітчизняних суб'єктів господарювання. За 1995—2004 pp. обсяги фінансування наукових програм зросли у 6,5 раза, проте ще не досягли показників 1991 р.

Одним із потужних засобів інноваційного розвитку вітчизняної економіки є державний фінансовий сектор. За допомогою бюджетних коштів потрібно стимулювати таких виробників, які не можуть розвиватися та функціонувати самостійно за раху­нок власних ресурсів, особливо це стосується суб'єктів інноваційної сфери. Серед доходів бюджету особливе місце займають кошти, отримані від приватизації державного майна, які можуть слугувати потужним джерелом фінансування інноваційного оновлення і модернізації державних підприємств.

Важливою складовою політики фінансового забезпечення інноваційного розвитку в Україні на сучасному етапі є податкова політика. У контексті утвердження інноваційної моделі еко­номічних перетворень ефективною буде лише податкова політи­ка, яка ґрунтуватиметься на таких засадах: максимальній узго­дженості та взаємозалежності фінансової, інноваційної та податкової політики; активізації функціонування податкової системи у забезпеченні інноваційного розвитку економіки; застосуванні податкових пільг, пільгового кредитування інноваційних проектів та відповідної амортизаційної політики і політики для стимулювання інноваційної діяльності.

На основі аналізу проблем оподаткування суб'єктів підприєм­ницької та науково-технічної діяльності експертами доведено, що вітчизняна система оподаткування потребує радикального реформування щодо диференційованого і жорсткого упорядку­вання механізму надання податкових пільг та посилення конт­ролю за цільовим використанням коштів від їх отримання. Крім того, пільговий режим оподаткування мав охоплювати всі стадії життєвого циклу інновацій, а також етапи розробки, виробниц­тва, реалізації, використання та обслуговування нововведень.

Невід'ємною складовою стратегії фінансової підтримки інноваційного розвитку є створення умов для найширшого залучення різноманітних джерел фінансування суб'єктів інноваційного процесу. В Україні ні фінансовий ринок, ні банківська система не можуть у повному обсязі задовольнити потреб інноваційного розвитку національної економіки. Однією з основних проблем банківської системи України є домінування короткострокових кредитів, які не здатні забезпечити повний цикл реалізації інноваційних продуктів.

В Україні дотепер не набула достатнього рівня розвитку інституційна інфраструктура фінансової підтримки інноваційної діяльності. Так, позабюджетні галузеві фонди, фонди підтримки наукових ініціатив та спеціалізовані фінансово-кредитні установи не стали дієвими учасниками реалізації на макро- і мікро-рівнях інвестиційно-інноваційної політики, спрямованої на технічну модернізацію підприємств, упровадження новітніх науково-технічних розробок та відродження вітчизняного конкурентоспроможного виробництва.

В Україні немає належних інформаційних елементів інно­ваційної інфраструктури — інформаційно-інноваційних центрів і маркетингових компаній, які б своєчасно забезпечува­ли необхідною інформацією суб'єктів інноваційного підприєм­ництва. Збирання та систематизація інформації про характеристики новацій, термін їх використання, можливий еконо­мічний ефект від упровадження у виробництво, а також обізнаність щодо поточних і перспективних потреб та вимог світового ринку інновацій дадуть змогу стимулювати залучення фінансових ресурсів для підтримки інноваційних процесів у державі.

Ефективність проведення реструктуризації підприємств та економіки на інноваційних засадах у цілому залежить від оптимального співвідношення джерел фінансування інноваційного розвитку. У промислово розвинутих країнах для вирішення проблеми пошуку фінансування інноваційного розвитку залучають­ся пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні та венчурні фонди, які оперують так званими "довгими грошами", що надає їм можливість брати участь в інноваційних проектах зі значним терміном реалізації та здійснювати довгострокове інвестування. Важливу роль відіграє венчурне (ризикове) фінансування як одна з успішних форм організації інноваційної діяльності у сві­товій економіці.

Аналіз процесів, які відбуваються в Україні, доводить, що інноваційний розвиток економіки держави потребує зростання інтелектуального капіталу, що неможливо без реструктуризації ринку праці та, відповідно, підвищення ефективності ви­користання наявного кадрового потенціалу.

Рівень інноваційного забезпечення розвитку економіки по­в'язаний із необхідністю пошуку нових методичних підходів, що дають змогу оцінювати найефективніший напрям наукових досліджень, технологій, відновлення виробничого потенціалу і випуску нової продукції відповідно до вимог ринку.

Отже, фінансова політика інноваційного розвитку має базу­ватися на логіці реалізації інноваційного продукту, а саме включати фінансове забезпечення освіти і науки (науково-дослідні роботи і програми), виробництва та продажу інноваційних продуктів. Ефективність фінансової політики інноваційного розвитку залежить від сприйняття інноваційного продукту, формування ринку інноваційних технологій та зростання попиту на них.

8.3. Фінанси державних підприємств (на прикладі ВАТ "Укрнафта")
8.4. Фінанси недержавних підприємств (на прикладі ВАТ "Луцький підшипниковий завод" корпорації SKF)
8.5. Проблеми і шляхи забезпечення фінансової безпеки підприємства
8.5.1. Суть фінансово-економічної безпеки підприємства
8.5.2. Шляхи забезпечення економічної безпеки підприємства (на прикладі акціонерного товариства)
8.5.3. Державний захист фінансово-економічної діяльності підприємства
8.5.4. Сучасні загрози фінансово-економічній безпеці підприємств та шляхи їх зменшення
Розділ 9. СТРАХУВАННЯ У ФІНАНСОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ
9.1. Необхідність та напрями страхування
9.2. Галузі, форми і види страхування