Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. -
11.1.1. Боротьба з інфляцією

11.1. Двадцяті роки XX ст.

Ризикуючи зіткнутися з парадоксом, можна сказати, що 20-ті роки XX ст. були одночасно періодом ослаблення європейських банків та золотого віку банкірів. Економічні показники свідчать про те, як жорстко впливала інфляція на ресурси банків, зменшуючи їх можливості та економічний вплив. Зростаюча роль держави, що є очевидною в контексті її стосунків з центральними банками з приводу або розвитку державного банківського сектору, або державних кредитних послуг, сприяла підпорядкуванню банків державній владі чи центральним банкам. Зрушення на кредитних ринках мали аналогічний вплив на стосунки між банками та промисловістю, а зміни на політичній карті Європи впливали на міжнародний рух капіталу.

Водночас складність монетарних і фінансових проблем поряд з їх значенням у міжнародних відносинах означала, що політичні лідери відчували зростаючу потребу в послугах експертів у галузі економіки і фінансів. Стосунки між банкірами та політиками зростали також на національному рівні. У великих країнах за допомогою зверталися до директорів центральних банків та до високих посадових осіб міністерств фінансів. Отож, як на національному, так і на міжнародному рівнях вплив експертів у сфері банківської справи й фінансів досяг апогею з 1925 по 1929 р.

Крім цих загальних положень, потрібно підкреслити невідповідність у розвитку між різними країнами Європи. Так, Італія пройшла через справжній монетарний бум, що ознаменувався поширенням у 1922—1925 pp. змішаних банків, тоді як пік банківського розвитку в Німеччині припадає на 1924— 1928 pp. В той час як у Британії, Німеччині та Франції центральні банки посилили свої позиції, в Бельгії вони поступилися приватним банкам. Щодо фінансування промисловості, то роль банків у різних країнах також відрізнялася.

11.1.1. Боротьба з інфляцією

У повоєнні роки основним завданням банківської діяльності була боротьба з інфляцією. У зв'язку з падінням купівельної спроможності грошей акціонерний капітал банків був значно девальвований, однак якими б еластичними не були депозити, вони не могли компенсувати зменшення ресурсів доти, доки темпи їх зростання не перевищили б темпи інфляції. Проте тенденції концентрації в банківській діяльності, які набрали повної ходи до війни, тривали і після неї. Це супроводжувалося розширенням банківської мережі з метою збільшення можливостей для залучення депозитів та пошуку нових інвестицій, що могло б компенсувати знецінення грошей.

У Великій Британії "Велика п'ятірка" після злиття у 1917—1918 pp. продовжувала політику концентрації, відкривши відділення в Шотландії та підпорядкувавши собі інші малі й середні банки. Деякі банки злилися з регіональними, у яких були національні інтереси, такі як Банк Мартіна в Ліверпулі (1928) та Районний банк у Манчестері (1935). Комерційні банки не тільки створювали національну мережу, а й контролювали колоніальні банки. В 1925 р. було створено банк "Барклайс домініон, колоніал енд оверсеаз" (Barclays Dominion, Colonial and Overseas) після злиття Колоніального банку, Англо-Єгипетського банку та Національного банку Південної Африки, де "Барклайс" уже мав більшу частину акцій. Напередодні Другої світової війни крім семи банків Британії (Банк Мартіна, Районний банк плюс "Велика п'ятірка") тільки три шотландські та північноірландські банки зберегли незалежність. Лише на "Велику п'ятірку" припадало 78 % усіх банківських депозитів Британії.

Розвиток банківської діяльності у Франції відбувався набагато складніше. Обставини 20-х років XX ст. сприяли деконцентрації, причому збільшувалася кількість середніх регіональних банків, а чотири великі депозитні банки намагалися витримати конкуренцію шляхом створення мережі філій. Отже, з 1913 по 1932 р. мережа "Кредит Ліонез" збільшилася з 415 до 1469 філій, "Сосьєте женераль" — з 688 до 1511, "Комптуар насьйональ д'ескомпте де Парі" — з 285 до 496 філій. Незважаючи на зростання обсягів депозитів, які перевищували темпи конкурентів, цим банкам не вдалося досягти рівня 1913 p., а їх частка в сукупному обсягу депозитів банківської системи Франції з 59 % у 1913 р. зменшилась до 37 % у 1929 р.

Великі банки Франції, вдаючись до спекулятивних операцій, зіткнулися з монетарними проблемами, пов'язаними з інфляцією. Спекуляції здійснювались у двох формах: попереджувальна спекуляція, що хеджувала форексні ризики, та спекуляція заради прибутків. Саме під час кризи німецької марки "Сосьєте женераль" зібрав команду спекулянтів. З грудня 1922 р. до грудня 1926 р. валютні запаси банку зросли на 738 %, тоді як за балансом на номінальних умовах цей показник становив 61 %. Монетарна стабілізація в Європі не поклала край спекуляціям. Навпаки, Банк Франції та комерційні банки прагнули отримати користь від такої ситуації, зробивши Париж міжнародним грошовим центром для конкуренції з Лондоном за короткострокові кредити. Досягти цього сподівалися через збільшення валютних запасів з 1926 по 1930 р. Але спроба швидко зійшла нанівець після подальших девальвяцій долара та фунта стерлінгів у 1931 та 1933 pp. і відпливу короткострокового капіталу з Франції.

Як і у Франції, в Іспанії та Бельгії також спостерігалося збільшення кількості банківських установ. Розширювалася мережа філій, після чого розпочався новий етап концентрації.

У 1919 р. п'ять найбільших банків Іспанії мали 93 філії, що становило 47,9 % усіх філій країни. В 1926 р. вони мали 490 філій (57,6 % всіх банківських підрозділів). Сучасна банківська система Іспанії, в якій домінують кілька великих змішаних банків, бере початок свого розвитку з 20-х років XX ст. У 1923 р. на "Велику шістку" — "Банко еспаньол де кредіто" (Банесто) (Banco Espanol de Credito (Banesto)), "Банко Іспано Амерікано" (Іспано) (Banco Hispano Americano (Hispano)), "Банко де Віская" (Banco de Vizcaya), "Банко де Більбао" (Banco de Bilbao), "Банко Урквуйо" (Banco Urquijo) та Центральний банк (Banco Central) — припадало 40 % наданих позик та 50 % залучених депозитів.

У Бельгії діяльність "Сосьєте женераль" була спрямована на створення для клієнтів мережі інститутів, кожен з яких мав власні регіональні відділення. До кінця 20-х років вдалося створити 400 місцевих відділень порівняно з 61 у 1913 р. В цей час "Сосьєте женераль" проводив політику поглинання інших банківських інститутів, що загострило конкуренцію з одвічним противником — Банком Брюсселя. Гостра боротьба між двома установами досягла апогею в 1928 p., коли відбулися поглинання "Кредит женераль легеос" (Credit General Legeos) Банком Брюсселя та "Банка д'утремер (Banque d'Outremer) банком "Сосьєте женераль". В цій конкурентній боротьбі "Сосьєте женераль" вдалося збільшити свій капітал до 1 млрд франків, що поставило його на провідні позиції серед фінансових інституцій континенту. В цей період під егідою Боеренбонда було створено фламандську банківську групу, що стало результатом злиття установ так званої групи ощадних та кредитних кооперативів "Левен" (uLeuven")9 створених за ініціативою фламандських християнських демократів, їх діяльність стала настільки диверсифікованою, що привела до виникнення розгалуженої мережі змішаних банків. Перший крок в напрямі об'єднання цієї третьої банківської сили було зроблено в жовтні 1928 p., коли відбулося злиття Народного банку "Левена" та його підрозділу — "Альге-майне банкференінген" (Algemeene Bankvereniging). В результаті цього було збільшено капітал установи, а сама вона була підпорядкована Центральній кредитній касі Боеренбонда

(Caisse Centrale de Credit du Boerenbond). У 1930 p. група "Левена" мала мережу в 250 філій на фламандській території Бельгії.

Монетарна криза та повоєнна інфляція сприяли процвітанню нових банків Німеччини, що займалися спекуляціями на валютних і фондових ринках, хоча вони не втрималися після кризи 1923 р. та монетарної стабілізації 1923—1924 pp. До прискорення війни тривав процес концентрації та експансії банківської діяльності. До 1919 р. сектор комерційних банків Німеччини складався з восьми столичних та багатьох регіональних банків. Після трьох важливих злиттів 20-х років кількість банків у столиці зменшилася до п'яти: об'єдналися Національний банк та "Дармштадтер банк" (Данат-банк) (Darm-stadter Bank (Danat-Bank)) у 1921 p., "Міттельдойче кредит-банк" (Mitteldeutsche Creditbank) та "Комерц унд пріватбанк" (Commerz- und Privatbank), Дойче банк та "Дісконто-Гезельшафт", останні — у 1929 р. Банки столиці продовжували проводити регіональну експансію, трансформуючи ті провінційні банки, які були їх філіями, але контролювалися з головної контори в Берліні. Така політика швидше нагадувала британську модель банківського розвитку, хоча й не було досягнуто такого рівня концентрації. Навіть за таких умов до 1925 р. ці банки мали в середньому 104 філії (у 1913 р, — 22 філії). Тільки "Берлінер хандельсгезелыпафт" не здійснював політику експансії.

З метою протистояння регіональній експансії банків столиці провінційні банки створювали власну мережу філій та експериментували з різними типами співробітництва один з одним.

Галопуюча інфляція, обсяг і швидкість фінансових операцій та бухгалтерських розрахунків банків потребували залучення додаткової кількості працівників. Однак зростання банківської діяльності було в основному безрезультатним процесом, оскільки реальні обсяги операцій і доходів зменшувалися. Збільшення витрат призвело до того, що багато рахунків та платіжних доручень становили собою значний обсяг роботи для великих комерційних банків і сприяли тому, що дрібні інвестори стали віддавати перевагу ощадним банкам. Труднощі банків певною мірою компенсувалися тим, що рівень інфляції перевищував рівень сплачуваних за депозитами відсотків, а банки мали промислові та нерухомі активи, вартість яких не зменшувалася, хоча навіть після стабілізації валюти Німеччини активи комерційних банків у марках становили тільки 21 % рівня їх вартості 1913 р.

Грошова стабілізація поклала кінець експансії банків столиці. Вона відкрила шлях для процесу консолідації, результатом якого було зменшення кількості працівників, набраних у період інфляції. Так, персонал Дойче банку в 1923 р. становив 40 000 працівників, а в 1925 р. зменшився до 16 000. Дрезднер банк скоротив штат із 19 000 у 1922 р. до 8600 осіб у 1925 р. Незважаючи на ці рішучі заходи, прибутки, отримані від експансії банківської мережі, фактично не покрили витрат.

Комерційні банки так і не змогли до 1929 р. досягти рівня 1913 р. Ознаки потужних тенденцій в напрямі концентрації бачимо в статистиці: в 1913 р. з 325 комерційних банків дев'ять банків столиці мали 41 % всіх депозитів системи, тоді як у 1929 р. на шість столичних банків з 296 комерційних припадало 66 % всіх активів.

У структурі банківської системи 20-х років XX ст. ощадні банки та кредитні кооперативи посилили свої позиції, впровадивши систему регіональних і національних інститутів для координації своїх зусиль та спільних ресурсів.

11.1.2. Зростання могутності держави
11.1.3. Відносини між банками та промисловістю
11.1.4. Золотий вік банкірів
11.2. Банківська криза в Європі
11.2.1. Рятування банків Італії
11.2.2. Криза в Австрії і Німеччині
11.2.3. Падіння фунта стерлінгів і його вплив на країни Європи
11.3. Реформи 30-х років XX ст.
Розділ 12. ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ
12.1. Фінансування війни