Україна і світове господарство - Філіпенко А.С. - Відновити дієздатність держави

Слід наголосити: ідеологія лібералізму є адекватною сучасній стадії розвитку західної цивілізації. Цілком можливо, що в міру стабілізації економічної ситуації й усунення економічних деформацій значущість чисто ліберальних принципів зростатиме і в нас. У зв'язку з цим коректніше говорити про нинішню стратегію як про стратегію "відкладеної лібералізації". Спроби інтегруватися в західноєвропейську цивілізацію через американські ворота були приречені на невдачу. Тепер очевидно, що європейська (рейнська) модель ринкової економіки нам набагато ближча. Вона значно соціальніша за англосаксонську. До того ж і роль державного регулювання тут принципово інша.

Переорієнтація на Західну Європу є, на нашу думку, найоптимальнішим варіантом з усіх можливих на сьогодні. Нам тепер ніхто не хоче давати серйозні кредити, і так буде доти, поки Україна не зробить остаточного вибору стосовно визначення своїх стратегічних партнерів.

І в цьому виборі треба виходити з того, що в Україні поразки зазнала політика реформ загалом: у нас, як і в багатьох інших пострадянських країнах. фактично збанкрутіла американська схема проведення реформ, схемі реформ, що визначалася принципами Вашингтонського консенсусу.

Слід переглянути і ставлення до співробітництва з МВФ. Відкинувши ілюзії, подивімося правді в очі: в діяльності цієї організації беруть і завжди братимуть гору політичні цілі, основною її метою с і лишатиметься намагання закріпити залежні країни на позиціях уже сформованої схеми глобальної стратифікації.

І тепер про головне.

Однією з центральних проблем економічної політики наступного періоду с переосмислення місця і ролі держави. Потрібно позбутися вкрай примітивних уявлень на зразок "багато держави — мало ринку", і навпаки. Протиставлення за принципом "або—або" ніколи не було й не може бути основою серйозної політики. Демонтуючи підвалини адміністративної економіки, ми порушили золоте правило — держава може пустити економіку "на самоплив" лише там і тоді, де і коли будуть сформовані та ефективно діятимуть повноцінні ринкові механізми. На це звертає увагу і Світовий банк. "Низький рівень дієздатності держави в багатьох країнах СНД, - - підкреслюється у спеціальному дослідженні Банку "Держава у світі, що змінюється", — серйозна та зростаюча перешкода для досягнення прогресу в більшості сфер економічної та соціальної політики". Нас же весь час "штовхають" до відтворення принципів ринкової економіки першої половини XIX ст.. коли державі відводилася пасивна роль "нічного сторожа".

Крім того, світовий досвід незаперечно доводить доцільність зростання ролі держави в найскладніші, переломні етапи розвитку. Це стосується і періоду подолання наслідків "Великої депресії", і перетворень повоєнного періоду, включаючи 60-ті та 70-ті роки. Основи сучасної економічної системи країн Заходу сформовано саме в цей період. Вони утвердилися на основі кейнсіанських постулатів державного стимулювання економічного попиту, активної взаємодії держави з приватним капіталом.

У цьому зв'язку не можна не підтримати думку багатьох учених-економістів, які вважають, що в нинішній економічній ситуації в Україні єдино можливою моделлю економічної політики є "розвиток на випередження". У класичній економічній теорії концепція випереджувального розвитку була обґрунтована ще в XIX ст. Один з її авторів Ф. Ліст виходив з того, що визначальна роль у її здійсненні має належати державі, яка покликана активно сприяти реалізації конкурентних переваг національного виробництва, захищати його. Наприкінці XIX ст. на цих принципах розбудовувалася економіка Німеччини та Росії. Ідеологом такої політики в Росії був граф С. Ю. Вітте.

Після Другої світової війни політика випереджувального розвитку активно втілювалася в Японії. Особливо показовим є повоєнний розвиток країн Пів-денно-Східної Азії. На початок 60-х років валовий дохід на душу населення більшості з цих країн не перевищував рівня країн Африканського континенту.

Нині цей показник зріс більш як у 5 разів. У період 1985—1995 рр. за середньосвітових темпів зростання ВВП на душу населення в 1.9 % у країнах Південно-Східної Азії відповідний показник дорівнював 7,2 %. Ідеться про країни знову ж таки з сильною дієздатною державою, з розвинутими механізмами її впливу на весь комплекс відтворювальних процесів. Зазнавши відчутних ударів світової фінансової кризи 1997 1998 рр.. ці країни змогли за допомогою відлагодженого апарату державного регулювання не лише дуже швидко усунути нагромаджені в попередні роки деформації, а й дати економічній динаміці нових імпульсів. У 1999 р. зростання ВВП у Південній Кореї досягло 11 "'(.. в Індонезії, Таїланді та Малайзії воно перевищило 6 %. Аналогічна динаміка збереглася і у 2000 р.

Ці та інші приклади підтверджують необхідність принципових змін у нашій політиці. Для демонтажу командної економіки радикальний лібералізм ще якоюсь мірою був виправданим. Нині, коли на перше місце ставляться завдання економічного зростання, структурної та інноваційної політики, проблема зміцнення регулятивної функції держави стає ключовою. Це ж стосується і політики реформ. Будь-які намагання забезпечити їх реальне поглиблення за умови збереження неефективної держави приречені на провал. Цю незаперечну істину підтверджує насамперед наш власний досвід — досвід попередніх років.

Як відновити дієздатність нашої держави, зробити її силою, здатною радикально змінити економічну, а відтак — і соціальну ситуацію, забезпечити реальне просування реформ, швидке економічне зростання та збалансований розвиток? Чіткої відповіді на це запитання поки що немає: воно лишається неосмисленим достатньою мірою навіть теоретично*.

Розглядувана проблема є багатоаспектною. Дієздатність держави має оцінюватися, по-перше, з позицій вирішення основного завдання системних перетворень поглиблення ринкової трансформації економіки. Визначальними чинниками цього процесу є інституційне забезпечення політики реформ, завершення процесу формування розгалуженої ринкової інфраструктури, утвердження ефективного законодавчого поля та стабільних правил економічної діяльності. Гостро стоїть і інша проблема — усунення наявних деформацій у відносинах власності, забезпечення на ділі легалізації її основних форм, політичної підтримки та надійного державного захисту приватної власності, інтересів ділових партнерів та кредиторів, національного капіталу загалом. Дуже важливо у зв'язку з цим запровадити цивілізовані механізми державного регулювання земельного ринку, який уже фактично діє. однак діє хаотично. Потребує невідкладного вирішення і питання захисту дрібних акціонерів, яких у нас майже 15 млн. Нині відбувається інтенсивний переділ власності.

_______________

* Зовсім не випадковим у зв'язку з цим є те, що визначальну тезу Послання Пройденій щодо посилення дієздатності держави в урядовій Програмі замінено на принципово інше визначення посилення дієздатності Уряду. Здається це не просто прикра неточність. У даному разі мас місце вияв двох різних ідеологічних конструкцій, двох моделей економічних перетворень. Не потрібно "ховати і олову в пісок" і замовчувані визначені розбіжності. Йдеться не лише про розбіжності між урядовою Програмою та президентським Посланням, а іі про питання взаємодії Уряду та Верховної Ради.

Держава маг активно втручатися в цей процес, взяти на себе основний тягар відповідальності за його результати. Йдеться, зрештою, про формування у стислі строки необхідної критичної маси реформ, що дасть змогу українській економіці розвиватися у перспективі на самодостатній ринковій основі.

По-друге, дієздатність держави мас оцінюватися і з позицій її спроможності забезпечити (всіма доступними інструментами, в тому числі й засобами регуляторної політики) створення економічних, політичних та соціальних передумов реалізації наявних (і потенційних) конкурентних переваг української економіки. У ситуації, коли такі переваги не можуть бути реалізованими на основі ринкових саморегуляторів через відсутність останніх, держава мас виступати в ролі суб'єкта, який посилює ринкові механізми, що лише формуються, доопрацьовувати те. чого ринок поки що сам зробити не в змозі.

Наведемо в цьому зв'язку характерний приклад. Після публікації в пресі проекту Послання Президента України до адміністрації Президента надійшли зауваження однієї з авторитетних груп іноземних експертів, що тривалий час працює в Україні. Цитуємо: "Дуже сумнівним є питання з приводу того, чи повинна Україна з невеликим рівнем доходів бути представлена (підкреслено автором. — А. Г.) у високо технологічних галузях, у яких головними конкурентами є високорозвинуті країни світу".

Постає запитання: а як бути з нашою участю у найсучаснішому проекті століття, що минає. — "Морський старт", як бути з "Ан-70". з авіадвигунами "Мотор-Січ". з танками заводу Малишева. з суднобудівними заводами України та іншими визнаними у світі машинобудівними комплексами нашої держави? Адже навіть в умовах глибокої кризи ми змогли не лише зберегти ці виробництва, а й вдихнути в них друге життя.

Ми завжди вважали, що лише високий інтелектуальний потенціал країни, наявні можливості високотехнологічного виробництва є фундаментом нашого майбутнього розвитку, основним ресурсом економічного прогресу. Нам же тепер кажуть, що ці галузі не вписуються в параметри міждержавної стратифікації і що структурна розбудова нашої економіки має бути зовсім іншою. Навряд чи можна з цим погодитися.

По-третє, реалізація конкурентних переваг має втілитися в зміцненні позицій внутрішнього ринку, утвердженні інноваційної моделі розвитку української економіки, освоєнні механізмів енергозбереження та структурної політики, подолання нагромаджених за роки реформ відтворювальних деформацій. Такого інструментарію у нас поки що немає.

Це ще одна надзвичайно серйозна проблема нашої економіки. Розглянемо її детальніше.

У нещодавно надрукованому Меморандумі Світового банку говориться, що Україна зможе реалізувати політику економічного зростання головним чином за рахунок експортного потенціалу. А як же бути з внутрішнім споживанням? У 1993 р. частка експорту в структурі ВВП становила 26 %. Відповідно потенціал внутрішнього ринку вимірювався 74 %. У 1999 р. ситуація багато в чому змінилася: частка експорту склала 53 %. а частка внутрішнього споживання — всього 47 %. Якщо врахувати значне падіння загального обсягу ВВП.

то можна стверджувати, що масштаби внутрішнього ринку за ці роки скоротилися більш як наполовину. Для порівняння: експорт Польщі становить 26 % ВВП; Росії (за наявності значно більшого, ніж у нас, експортного потенціалу) — 23 %; більшості промислово розвинутих країн - - у межах 12—15 %: Китаю — 17 %.

Та справа не лише в цьому. За такого співвідношення експорту та внутрішнього ринку, що склалося, економіка нашої країни стає повністю залежною від зовнішньоекономічної кон'юнктури. Та й сама настанова на швидке зростання українського експорту за наявної конкурентоспроможності наших виробів видасться досить сумнівною. Не можна не враховувати того, що світова фінансова криза 1997—1998 рр. мала, як відомо, чітко виражену основу: надвиробництво товарів. Ця проблема лишатиметься гострою й надалі. Звідси зрозуміло, наскільки важливим для нас є забезпечення випереджувальних темпів розвитку внутрішнього ринку. Однак і цю проблему можна розв'язати лише за наявності відповідних інструментів активної державної політики.

Потребують державної підтримки, в тому числі й фінансово-кредитної, нові економічні відносини, що формуються на селі. Без такої підтримки цей процес може бути дискредитований. Практика державного стимулювання АПК використовується практично в усіх без винятку країнах Заходу. Лише в 2000 р. прямі бюджетні субсидії фермерським господарствам США склали 17 млрд дол. Очевидно, немає жодних підстав сподіватися забезпечити конкурентоспроможність АПК. зробити його локомотивною галуззю у реалізації політики зростання без належної державної підтримки.

Важливо враховувати й інше. Як проголошується в Посланні Президента. Україна й далі дотримуватиметься принципу відкритої економіки, прагнутиме до вступу у Світову організацію торгівлі. Однак і в цьому питанні слід діяти достатньо виважено. Світова практика доводить очевидну істину: відкритість може бути ефективною, якщо забезпечується реалізація конкурентних переваг національної економіки. В іншому разі вона деструктивна. Не випадково Німеччина та Японія запровадили конвертованість національної грошової одиниці лише в середині 60-х років, тільки після того, коли остаточно було подолано наслідки воєнної розрухи. Ми ж поспішили це зробити в умовах глибокої економічної кризи, стовідсоткової збитковості цілих галузей виробництва. Узбекистан, який має найвищі економічні показники серед країн СНД. поки що утримується від цього кроку.

Звичайно, йдеться не про поворот назад до закритої економіки. Необхідно реалізувати напрацьований світовою практикою арсенал всебічної підтримки національного виробника в межах відкритої економіки. Саме з цих позицій мас створюватися ґрунтовно програма стимулювання внутрішнього ринку, здійснення політики виваженого протекціонізму — захисту насамперед високотехнологічного потенціалу та інвестиційного комплексу держави.

По-четверте, потребує переосмислення і логіка макроекономічної стабілізації. Це також один із визначальних чинників дієздатності держави. У попередні роки ставку у сфері макроекономічної стабілізації було зроблено на монетарну політику. Проте наш власний досвід, як і досвід інших постсоціалістичних країн, демонструє обмеженість можливостей надійної стабілізації грошей суто монетарними інструментами. Адже навіть за "класної" (як про це весь час говорилося) грошово-кредитної політики курс гривні від моменту її запровадження впав більш як утроє. Різке падіння ВВП у доларовому обчисленні пояснюється передусім цією причиною. Це вагомі докази того, що не може бути сильної валюти за нестабільної економіки.

Необхідно переглянути й логіку зміцнення державних фінансів. Слід усвідомити, що головною передумовою вирішення фінансових проблем держави є зміцнення фінансів суб'єктів господарювання, юридичних осіб та домашніх господарств. Досвід усіх попередніх років переконливо доводить, що без цього будь-які дії правового, економічного чи адміністративного характеру, спрямовані на вирішення бюджетних проблем, залишатимуться безрезультатними. Без цього неможливим є і так необхідний нам реальний державний бюджет. Спроби зміцнити фінансову систему лише заходами "згори" безперспективні. Це також не чиста теорія, а урок реальної практики.

По-п'яте, зміцнення дієвості держави пов'язане і з істотним посиленням її впливу на розвиток соціальної сфери. Першоосновою цього с надійний захист та державна підтримка соціально незахищених верств населення. Це аксіома, яку не можна заперечувати.

Водночас досвід попередніх років показує, що соціальна політика не може обмежуватися лише державною підтримкою соціально незахищених верств населення. Вирішення цього завдання напряму залежить від оплати праці економічно активного населення. За збереження наявної тенденції невпинного зниження частки оплати праці в структурі ВВП - - розв'язати проблему стабільного пенсійного забезпечення, як і інших соціальних витрат, неможливо. Нині падіння заробітної плати досягло критичної межі. Якщо в 1994 р. середньомісячна заробітна плата в доларовому еквіваленті становила 24 дол., на кінець 1997 р. — 89 дол., то нині - - 35 дол. Це майже у 12 разів менше, ніж у Польщі, і в 1.8 рази — ніж у Росії. За такого рівня заробітна плата цілком втрачає стимулювальну функцію, в тому числі й щодо продуктивності праці, науково-технічного прогресу.

З рівнем заробітної плати пов'язана ціла низка інших проблем — проблеми розширення масштабів внутрішнього ринку, зростання нагромадження, а також якісного відтворення висококваліфікованої робочої сили, її міграції. Якщо в Польщі висококваліфікований програміст отримує понад 8 тис. дол. на рік, то у нас — 700—800 дол. Ще більшою є різниця в оплаті праці фахівців військових спеціальностей. Коментарі тут зайві. Падіння заробітної плати відображає насамперед кризові процеси в економіці, а також відповідні коливання валютного курсу національної грошової одиниці. Дається взнаки й високий ступінь тінізації оплати праці в різних структурах. Однак є ще один вагомий і дуже небезпечний для економіки чинник: держава цілком утратила регулятивну функцію у сфері оплати праці. Такого нинішня світова практика не знає. 1 тут конче необхідні відчутні зміни. Важливо врешті-решт зрозуміти: політика "затягування ременів" не пройде. Соціальна ціна реформ с настільки високою, що населення навряд чи погодиться на нові жертви в питаннях добробуту.

Важливо враховувати й ще один аспект порушеної проблеми. Зміцнення дієздатності держави передбачає утвердження в суспільстві надійних противаг бюрократизації управлінського апарату, подолання його корумпованого. Такими противагами може бути лише реальна демократизація всіх сфер суспільного життя, і насамперед економічних відносин, забезпечення їх прозорості, утвердження дієвих інститутів громадянського суспільства. Політика держави мас зосереджуватися і на обмеженні впливу олігархічних структур, протидії їхньому зрощуванню з державним апаратом. Держава ніколи не зможе реалізувати свою конструктивну місію за умов, коли заінтересовані групи мають можливість визначати її політику, впливати на законодавчі органи, судову практику, центральні та місцеві управлінські інституції. Створенню таких умов сприяла офіційна політика прискореної приватизації, яка здійснювалася починаючи з 1992 р. І в цьому питанні потрібна повна ясність: за відсутності достатніх нагромаджень національного капіталу альтернативи корумпізації та олігархізації приватизаційного процесу практично не було. Слід також усвідомлювати, що за відсутності ефективних противаг діє закономірність розширеного самовідтворення олігархічного капіталу. Переступивши певну межу, він стає всесильним. Багато країн опинилися на обочині сучасної цивілізації, своєчасно не відчувши загрози олігархічного розвитку. У цьому зв'язку спроможність держави гарантувати для всіх без винятку суб'єктів господарської діяльності єдині "правила гри" становить ключову ознаку її дієздатності. Це водночас і основа інвестиційної привабливості економіки, а відтак — її стабільного розвитку.

Зазначені підходи не вписуються в логіку основних постулатів неоліберальної моделі реформ. Нам кажуть, що ми не повинні винаходити в економічній політиці "українське колесо", а покірливо й далі додержуватися вироблених світовою цивілізацією принципів. Проте жодна з напрацьованих світовим досвідом "матриць" не враховує можливість поєднання в одній економіці середньої заробітної плати на рівні 35 дол. (не за годину, а за місяць) і одного з найвищих за європейськими стандартами освітніх рівнів населення (в 1998 р. в країнах ЄС мали можливість дістати вищу освіту 42 % населення відповідного віку, в нас — 46 %). Заробітна плата на рівні 35 дол. несумісна і з іншим - - виробництвом найкращих у світі ракетоносіїв, літаків, авіадвигунів, багатьох зразків військової техніки, енергетичного обладнання, виробів важкого машинобудування тощо.

Подібні колізії виникають і при розгляді принципів соціальної політики. Вони також не вписуються у стандартні схеми. За межею бідності в нас перебуває не 15—20 % населення, а понад 70 %. Серед них і "нові бідні" — люди з дипломами про вищу освіту й навіть університетська професура. Або такий приклад: ми маємо досить пристойний закон про банкрутство, але він не працює, оскільки банкрутів в економіці не 5—7 % (як це має місце знову-таки в стандартній економіці), а цілі галузі, кожне друге промислове підприємство та більш як 80 % (за підсумками 1999 р.) підприємств сільського господарства.

Подібних прикладів чимало. Наша економіка суцільно пронизана такого роду суперечностями, і розв'язувати їх треба, керуючись не стандартними схемами, а національними інтересами, здоровим глуздом, власним досвідом, набутим протягом майже десятирічного періоду реформ.

Нещодавно видавництво "Основи" випустило переклад книги американського економіста Дугласа Норта "Інституції, інституціональні зміни і функціонування економіки", удостоєної в 1996 р. Нобелівської премії. У книзі на широкому історичному матеріалі аргументується особлива значущість для кожної країни передусім специфічних умов розвитку, існування в кожній економіці "суворо певного набору формальних і неформальних інституціональних обмежень". Реформатори, вважає Д. Норт, мають ураховувати ці обмеження. При здійсненні реформ не можна абстрагуватися від минулого, від традицій, незалежно від того, як ставляться до цих реалій реформатори. Наостанок наведемо слова нового керівника МВФ Хорста Келера: "Ніхто поки ще не володіє секретом того, як легко, без ускладнень трансформувати централізовану економіку в ринкову". І далі: "Реформи не можна купити за надані кредити, і ми повинні з цим рахуватися". До цих слів варто було б прислухатися нашим доморослим радикалам.