Україна і світове господарство - Філіпенко А.С. -
Валютна політика в Україні: реалії та перспективи

Етапи розвитку грошово-валютної політики суверенної України

Традиції грошового обігу та виготовлення власних грошей на території України беруть початок у глибині віків. Гривня, відлита зі срібла або золота, виконувала функції грошей ще за часів Київської Русі. Вдруге, вже у вигляді паперових грошей, гривня була випущена в обіг 17 жовтня 1918 р., за доби Української Народної Республіки.

З проголошенням незалежності України на початку 90-х років відкрилася нова сторінка в історії гривні. Програма економічних реформ, ухвалена Верховною Радою України, визначала грошову реформу як основу економічного суверенітету України, ринкової трансформації економіки. Стартові умови введення гривні вирізнялися надзвичайною складністю: розрив традиційних економічних зв'язків, зростання інфляційних процесів, прогресуючий спад виробництва, інерція, пов'язана зі зміною основ господарчого устрою, відсутність відносин приватної власності, позбавлення правонаступництва щодо зовнішніх активів СРСР ("нульовий варіант"). Упродовж 1991 р. було здійснено ряд наукових розробок щодо визначення механізму грошової реформи, серед яких проект А. Гальчинського "Концепції запровадження українських державних грошей та здійснення їх конвертованості". В проекті передбачалося, що стійкість нової грошової одиниці забезпечуватиметься активами державного майна, яке підлягало приватизації. Однак реалізувати запропоновані моделі реформ Україна не спромоглася.

В період з кінця 1991 р. та протягом 1992 р. Україна фактично перебувала у валютному союзі з іншими колишніми радянськими республіками. Російський рубль використовувався як спільна валюта для обслуговування безготівкового обігу, на який припадала основна маса розрахунків між підприємствами та установами. Розрахунки в Україні здійснювалися за допомогою українського карбованця (купонів багаторазового використання, які було введено в готівковий обіг у січні 1992 р.). розміри емісії якого визначалися у відповідності з російськими кредитними лініями. Таким чином, як зазначає А. Гальчинській, готівковий і безготівковий обіг були механічно розірвані; вони обслуговувались різними одиницями, що зробило українську економіку надзвичайно вразливою ззовні.

Ціни в Росії зростали в 1992 р. значно інтенсивніше, аніж в Україні та в інших країнах СНД. Окрім цього, слід ураховувати ефект валютного мультиплікатора, зокрема проведення політики випереджувальної девальвації російської національної валюти, через яку вартісна оцінка національного багатства України, Росії та інших країн СНД була знецінена в сотні разів.

1 липня 1992 р. Росія в ініціативному порядку запровадила нову систему взаєморозрахунків у рубльовій зоні — проведення взаємних платежів через кореспондентські рахунки, які велись через розрахунково-кореспондентський центр Центрального банку РФ. Відтак рублі, що обслуговували внутрішній ринок Росії, а також ті, що обертались у країнах СНД, стали вартісно нерівноцінними. Валютний курс купона у процесі його використання в готівковому й безготівковому обігу роздвоївся. Останній почав фактично визначатись Росією. Виникла можливість здійснення масових фінансових спекуляцій, пов'язаних з переведенням грошей з однієї форми обігу в іншу. Водночас з'явилися стимули масових переведень безготівкових капіталів, у тому числі спекулятивних, з України в Росію.

У 1992 р. НБУ припинив узгоджувати емісії безготівкового рубля з Центральним банком Росії, Україна залишила рубльову зону. 12 листопада 1992 р. Україна впроваджує купоно-карбованець у сферу безготівкового обігу й оголошує його єдиним платіжним засобом. Надалі в умовах гіперінфляції та зростання дефіциту бюджету карбованець постійно девальвував щодо "твердих" валют. Так, карбованець номінально девальвував у гривневому вимірі відносно долара США з 1,20 у першому кварталі 1995 р. до 1,87 у першому кварталі 1996 р.. тобто на 56 %. Разом із тим введення карбованця дало Україні змогу вирішити низку важливих питань: запровадити національну платіжну систему, налагодити банківську систему з єдиним емісійним центром, створити механізм міждержавних розрахунків, приступити до формування валютного ринку, започаткувати золотовалютні резерви, розпочати структурні реформи, знизити темпи інфляції.

Завдяки запровадженим урядом та Національним банком України антиінфляційним заходам у першій половині 1996 р. ситуація на валютному ринку дещо стабілізувалася. Щомісячний рівень інфляції в період травня—червня і996 р. вперше не перевищив 1 %. Цю тенденцію Національний банк використав для проведення грошової реформи. 2 вересня 1996 р. було проголошено місячне заморожування цін і протягом двох тижнів здійснено обмін та перехід від карбованця до нової валюти — гривні — за курсом 100 000 до 1. Слід зазначити, що перехід від карбованця до гривні не становив грошову реформу в класичному розумінні, точніше його визначити навіть не як деномінацію, а як просте перейменування. Багатьох заходів, які мали б супроводжувати реформу, не було вжито.

Разом з тим грошова реформа сприяла закріпленню фінансової стабілізації. Важливим позитивним результатом реформи є те, що вдалося утримати стабільність на грошовому, споживчому та валютному ринках. Курс гривні щодо іноземних валют був стабільним — на рівні, який склався напередодні реформ: 176 гривень за 100 доларів США.

Україна останньою серед країн, що належали до колишнього СРСР, здійснила грошову реформу. Естонія запровадила власну грошову одиницю в травні 1992 p., Латвія та Литва — відповідно у травні та жовтні того ж року, Киргизія — у квітні 1993 p., Молдова, Азербайджан, Казахстан та Узбекистан - наприкінці 1993 р. У липні 1993 р. завершено процес упровадження власної грошової одиниці в Російській Федерації, дещо раніше — в Білорусі. А. С. Гальчинській у книзі "Україна: поступ у майбутнє" наводить кілька причин запізнілої грошової реформи в Україні. По-перше, наявність у той час у країні соціальних сил, які протидіяли проведенню реформ і бачили порятунок України в поверненні до рубльової зони. По-друге, опір реформі групи підприємців, комерційних банків і тіньового капіталу, що наживалися на зростаючих темпах інфляції, структурній та організаційній невизначеності національної грошової системи. По-третє, нерішучість, а можливо, і недостатня компетентність вищих керівних структур держави, зокрема НБУ. Одна справа — проведення грошової реформи в період, коли інфляцію вже подолано (так було в Україні в 1996 p.), і зовсім інша річ — коли реформа проводиться на старті трансформаційних перетворень і використовується як основний інструмент економічної стабілізації. Автори найвідоміших у світовій історії грошових реформ — граф С. Вітте, архітектор "німецького дива" Людвіг Ерхард, ідеологи реформ 1922—1924 pp. у колишньому СРСР — віддавали перевагу другому сценарію. Звичайно, такий захід вимагав прийняття надзвичайно складних і відповідальних рішень. Готовності до таких рішень тодішнє керівництво НБУ не продемонструвало.

Режими валютних курсів: уроки стабілізації

На стабільність курсу національної валюти впливає вибір режиму курсоутворення. Теорія валютного курсу користується поняттям "магічного трикутника", або несумісного трикутника національної валютно-грошової політики (the holy trinity; the incompatible monetary triangle). Його схематично представлено на рисунку (с. 398). Вершини трикутника позначають три класичні цілі грошово-валютної політики будь-якого центрального банку або уряду:

• стабільний (фіксований) валютний курс;

• вільний обмін капіталами з рештою світу;

• суверенна валютно-грошова політика.

Вершини цього трикутника несумісні, оскільки на практиці можливо досягти лише дві з трьох зазначених цілей. Спроба одночасно досягти всіх трьох цілей приречена на невдачу, оскільки в цьому випадку одна буде грубо порушена.

Розглянемо різні комбінації цілей валютно-грошової політики:

• як ми бачимо з рисунка, у комбінації 1 " 2 ("валютний союз") перевага віддається фіксованим валютним курсам та вільному обмінові капіталами з рештою світу на шкоду суверенній політиці центрального

"Магічний трикутник" національної валютно-грошової політики

банку. Адже з метою захисту фіксованого валютного курсу від спекулятивних атак світових фінансових ринків центральний банк змушений постійно вживати контрзаходів у вигляді валютних інтервенцій та зміни відсоткових ставок. Це утруднює його можливості щодо проведення запланованої грошово-валютної політики та веде до небажаних змін валютних резервів. Іншими словами, центральний банк втрачає свій грошово-валютний суверенітет. Цю комбінацію використовують, наприклад, країни Центрально- й Західноафриканського валютного союзів та країни Східнокарибського валютного союзу:

• реалізація комбінації 1 " 3 ("контроль міжнародних фінансових ринків"), тобто поєднання фіксованих валютних курсів та суверенної валютно-грошової політики, принципово можлива лише за умови припинення відносин з міжнародними фінансовими ринками шляхом введення контролю на валютні операції та рух капіталів. Ця комбінація застосовується переважно в країнах, що розвиваються або трансформуються, де валютно-фінансові ринки ще не досягли міжнародних стандартів. Для промислово розвинутих країн ця комбінація є неприйнятною, оскільки вона позбавляє країни доступу до міжнародних кредиторів та інвесторів і погіршує умови розміщення капітальних ресурсів:

• остання комбінація 2 " 3 ("плаваючий валютний курс") стала прототипом валютно-грошової політики промислово розвинутих країн після розпаду Бреттон-Вудської валютної системи. Ця комбінація передбачає відмову від фіксації валютного курсу та віддання переваги режиму вільного плавання в умовах вільного руху капіталів та суверенної грошової політики. Ця остання комбінація застосовується нині, наприклад, у межах Європейського валютного союзу.

Вибір режиму валютного курсу був одним з визначальних чинників успіху стабілізації у країнах Східної Європи на початку реформ. Деякі центральноєвропейські та прибалтійські країни (Хорватія, Чехія, Естонія. Угорщина, Польща, Словаччина) запровадили фіксований режим валютного курсу або його різновид, тоді як решта країн Східної Європи обрали плаваючий валютний курс (Албанія, Болгарія, Македонія. Латвія. Литва. Румунія. Словенія). Усі країни колишнього Радянського Союзу на початку ринкових реформ віддали перевагу плаваючим курсам (табл. 5). Такий вибір спричинювався, зокрема, усвідомленням негативного впливу зовнішніх шоків під час перехідного періоду, нездатністю підтримувати тривалу фіксацію валютного курсу через низьку кредитоспроможність на початку реформ, дефіцитом валютних резервів для забезпечення належного покриття валютної прив'язки і, нарешті, нездатністю визначити курсове співвідношення прив'язки.

Хоча більшість країн колишнього СРСР на початку запровадження стабілізаційних програм обрали плаваючий режим обмінного курсу, курси національних валют невдовзі були фактично прив'язані до долара США або німецької марки. Деякі країни провели грошову реформу і запровадили національні валюти. У квітні 1994 р. Литва, а в липні 1997 р. Болгарія перейшли до режиму валютного правління. У лютому 1994 р. Латвія здійснила прив'язку до СПЗ. Росія проголосила в 1995 р. вузький валютний коридор. У більшості країн з фіксованими режимами валютних курсів темпи інфляції почали швидко знижуватися і досягли в 1998 р. рекордно низького рівня.

Сьогодні більшість країн з перехідною економікою (за винятком Болгарії. Естонії. Латвії. Литви, Македонії та Угорщини) перейшли до режиму плаваючих курсів з огляду на те, що підтримувати фіксований курс за умов нерозвинутого ринку капіталів та під тиском спекулятивних атак досить важко. Досвід переходу Польщі від режиму фіксації до вільного плавання обмінного курсу розглядається сьогодні як найбільш успішний серед країн з перехідною економікою. Спочатку в травні 1991 р. Польща запровадила прив'язку до валютного кошика, склад якого не змінювався до 31 грудня 1998 p. (USD 45 %, DEM 35 %, GBP 10 %, CHF 5 %, FRF 5 %). У травні 1995 p. Польща перейшла до режиму повзучої прив'язки зі змінним темпом девальвації та широким діапазоном коливань обмінного курсу злотого ± 15 % (crawling band) навколо означеного кошика. З 1 січня 1999 р. у валютному кошику залишаються лише долар США (45 %) та євро (55 %). А 12 квітня 2000 р. Польща запровадила чистий плаваючий режим, неформально використовуючи євро як референтну валюту.

В Україні з осені 1994 р. стабілізація валютного курсу була центральним елементом економічної політики, спрямованої на боротьбу з гіперінфляцією. Україна використовувала кілька режимів обмінного курсу - від множинного до фіксованого з подальшим переходом до керованого плаваючого курсу. У 1994 р. Україна відмовилася від режиму множинного валютного курсу і запровадила уніфікований валютний курс. Цей захід супроводжувався лібералізацією цін, скасуванням переважної частини експортних квот та ліцензій і початком приватизації. Практику оголошення валютних коридорів Україна почала в 1995 р.

Спершу ця практика мала позитивний ефект: темпи девальвації національної валюти поступово знижувалися, чому сприяли випуск державних цінних паперів та приплив короткострокових капіталів нерезидентів. Протягом 1996 р. номінальний курс зменшився на 5,5 %. а з урахуванням індексу інфляції, який становив 39,7 %, реальне його значення зросло на 34 %.

Таблиця 5

Країни з перехідною економікою: успіхи стабілізаційних програм і інфляція, 1989—1998

Країна

Початок стабілізаційної програми

Інфляція перед

початком

стабілізаційної

Програми

Режим обмінного курсу на початок стабілізаційної програми

Максимальна річна інфляція

Рік, у якому інфляція була найвищою

Рік, у якому

інфляція знизилась нижче 50%-ї

позначки

Режим обмінного курсу на березень 2000 р.

Інфляція в 1998 р.

Албанія

серпень 1992

293

плаваючий

237

1992

1993

плаваючий

8.7

Вірменія

грудень 1994

1885

плав./фікс.

10 896

1993

1995

плаваючий

-1.2

Азербайджан

січень 1995

1651

плав./фікс.

1787

1994

1996

плаваючий

-7.6

Білорусь

листопад 1994

2180

плав./фікс.

1997

1993

1996

плаваючий

181.7

Болгарія

лютий 1991

245

плаваючий

579

1997

1998

фіксований

1.0

Хорватія

жовтень 1993

1903

фіксований

2585

1989

1994

плаваючий

5,3

Чехія

Січень 1991

46

фіксований

52

1991

1992

плаваючий

6.8

Естонія

червень 1992

1086

фіксований

947

1992

1993

фіксований

4,5

Грузія

вересень 1994

56 476

плав./фікс.

7486

1993

1996

плаваючий

10.6

Угорщина

березень 1990

26

фіксований

35

1990

фіксований

10.6

Казахстан

січень 1994

2315

плав./фікс.

2961

1992

1996

плаваючий

1.9

Киргизстан

травень 1993

934

плав./фікс.

958

1992

1993

плаваючий

18.3

Латвія

червень 1992

818

плав./фікс.

1162

1992

1993

фіксований

2.8

Литва

червень 1994

709

плав./фікс

1162

1992

1994

фіксований

2.4

Македонія, КРЮ

січень 1994

248

фіксований

1780

1992

1995

фіксований

-2,4

Молдова

вересень 1993

1090

плаваючий

2198

1992

1995

плаваючий

18.2

Польща

січень 1990

1096

фіксований

640

1989

1992

плаваючий

8,5

Румунія

жовтень 1993

314

плаваючий

295

1993

1995

плаваючий

40.6

Росія

квітень 1995

218

плав./фікс.

2510

1992

1996

плаваючий

84.4

Словаччина

січень 1991

46

фіксований

58

1991

1990

плаваючий

5.6

Словенія

лютий 1992

288

плаваючий

247

1991

1993

плаваючий

7,5

Таджикистан

лютий 1995

73

плаваючий

7344

1993

1994

плаваючий

2.7

Туркменістан

не розпочато

20

не введено

9743

1993

1997

плаваючий

19.8

Україна

листопад 1994

645

плав./фікс.

10 155

1993

1990

плаваючий

20.0

Узбекистан

листопад 1994

1555

плаваючий

1281

1994

1996

плаваючий

26.1

Всі країни

820

2764

1992

1996

плаваючий

19.1

Однак азійська (1997 р.) та російська (1998 р.) фінансово-валютні кризи призвели до нових курсових коливань. Незважаючи на значні інтервенції та втрати валютних резервів Національним банком України, гривня не утримувалася в межах валютного коридору, і його доводилося постійно розширювати. Так, у період з вересня 1997 до грудня 1999 р. після узгоджень із МВФ ширина коридору змінювалась 5 разів (вересень 1997: 1,7—1,9 гривні за 1 долар США; листопад 1998 р.: 1,75—1.95; січень 1998 р.: 1,85—2,25; вересень 1998 р.: 2,5— 3,5; другий квартал 1999 р.: 3,4—4,6). Унаслідок валютних інтервенцій валютні резерви НБУ скоротилися з 2,452 млн дол. США у третьому кварталі 1997 р. до 761 млн дол. США у третьому кварталі 1998 р. Порівняно з липнем 1998 р. наприкінці 1999 р. гривня девальвувала щодо долара США більш ніж на 100 %.

Німецький економіст Х.-Е. Грамацькі так оцінив практику валютних коридорів в Україні: "Орієнтація НБУ на валютний коридор призводить до хаосу в економічній та валютній політиці України, змушує НБУ вживати надто багато заходів на кшталт "аd hос". Цей "монетаризм", який проявляється через провідну роль НБУ у відносинах з комерційними банками та реальною економікою, цілком не відповідає традиційним підходам М. Фрідмана, спрямованим на паралельне зростання грошової маси та економіки. Українській політиці, навпаки, притаманна надзвичайна короткостроковість. Україна "живе" від траншу до траншу кредитів МВФ та Світового банку",3.

Якщо протягом 1997 р. та першої половини 1998 р. валютний коридор виправдовував себе — ставка рефінансування комерційних банків становила в середині 1997 р. 16%; ставка за ОВДП у вересні 1997 р. дорівнювала 22 %,— то внаслідок фінансової кризи, яка спіткала Росію влітку 1998 р., ці ставки у вересні 1998 р. підскочили відповідно до 80 % та 70 %. Для зниження негативних наслідків у вересні 1998 р. було підвищено вимоги до обов'язкових резервів та введено деякі адміністративні обмеження на валютному ринку: тимчасове закриття міжбанківського валютного ринку, накладення обмежень на проведення банківських операцій з іноземною валютою; а в січні та лютому 1998 р. Міністерство фінансів України залучило позики в іноземній валюті, надаючи деякі з них центральному банкові для фінансування його великих інтервенцій на підтримку гривні.

У листопаді 1999 р. віце-прем'єр-міністр України С.Тигипко вперше офіційно висловився за скасування валютного коридору. Альтернативу валютному коридору він вбачав у переході або до гнучкого курсу гривні, або до фіксованого курсу, або до режиму повзучої прив'язки. 21 лютого 2000 р. Кабінет Міністрів України та НБУ підписали спільну заяву "Про курсову політику у 2000 році", в якій проголосили введення в Україні режиму плаваючого курсу. На підтримку політики гнучкого валютного курсу як інструменту стабілізації національної грошової одиниці висловився також Президент України Л. Кучма у своєму посланні до Верховної Ради.

Сьогодні майже половина країн світу використовує плаваючі валютні курси, і кількість таких країн щороку зростає. Зі 185 країн МВФ на початку 2001 р. у 47 країнах використовувався режим вільного плавання і ще в 31 країні — режим керованого плавання. Експерти вважають, що цей режим є найприйнятнішим для країн із передбачуваною грошовою та бюджетною політикою м. На думку прихильників застосування режиму плаваючого курсу в Україні, вільне плавання гривні краще, ніж валютний коридор до американського долара, оскільки гнучкий обмінний курс звільняє НБУ від необхідності проводити валютні інтервенції, для яких не вистачає валютних резервів. Проте застосування системи гнучких обмінних курсів в Україні передбачає зовнішню лібералізацію валютного ринку, тоді як курс валюти формується на основі співвідношення попиту та пропозиції. Крім того, екстремальна залежність України від зовнішньої торгівлі (у 2000 р. частка експорту України у ВВП становила 60 %, а імпорту — 53 %)робить її дуже вразливою до змін номінального валютного курсу. Водночас нерозвинутий валютно-фінансовий ринок України дає можливість окремим суб'єктам ринку монопольно впливати на обмінний курс. За вільного курсоутворення нестабільність гривні буде значнішою, ніж у промислово розвинутих країнах, у яких застосовується режим вільного плавання.

В. І. Лисицький так характеризував можливі наслідки введення в Україні цього режиму: "...впровадження "плаваючого" курсу може привести до карколомного падіння курсу гривні та зростання інфляції. З метою утримання курсу та приборкання інфляції НБУ муситиме ввести заходи щодо обмеження пропозиції гривні, такі як різке підвищення рівня резервування (30 %): встановлення кредитної стелі; підвищення облікової ставки; обмеження обсягів одноразового продажу готівкової валюти".

Введення плаваючого курсу гривні покликане сприяти подальшій лібералізації валютного ринку та зменшенню обсягів арбітражних операцій, стабілізації обмінного курсу, розвиткові безготівкового і готівкового валютного ринків, збільшенню припливу валюти до України та збереженню міжнародних валютних резервів НБУ. За зростання обсягів торгів дії Національного банку були спрямовані: по-перше, на недопущення значної ревальвації обмінного курсу гривні та суттєвого погіршення умов діяльності вітчизняних виробників-експортерів; по-друге, на поповнення золотовалютних резервів НБУ за рахунок викупу надлишкової пропозиції іноземної валюти. Зростання валютних надходжень забезпечило збільшення валових міжнародних резервів у 2000 р. на 30,8 % порівняно з 1999 р. У першому півріччі 2001 р. темп зростання до попереднього року становив 26,2 %.

Експерт Німецької консультативної групи Р. Джуччі зазначав, що грошово-валютна політика Національного банку України у 2000 р. складалася з трьох напрямів, які є взаємосуперечними: проведення нестерилізованих доларових інтервенцій для обслуговування зовнішнього боргу України; фіксації обмінного курсу гривні до долара; експансіоністської грошової політики. Цей закид є слушним.

У 2000 р. НБУ викуповував на валютному ринку так звану надлишкову пропозицію іноземної валюти (кумулятивно близько 1,6 млрд дол. США), що стало можливим завдяки позитивному сальдо торговельного балансу (2,5 млрд дол. США).

Під фіксацією мається на увазі стабілізація обмінного курсу гривні, який після другої половини лютого і до кінця 2000 р. не змінювався і залишався в межах позначки 5,4 UAH/USD.

Водночас за відсутності стерилізації доларової "інтервенції" (коли центральний банк не поєднує купівлю активів в іноземній валюті на валютному ринку з однаковим за обсягом продажем цінних паперів на внутрішньому ринку за національну валюту) грошова база протягом 2000 р. зросла на 40.0 %. Зростання грошової бази негативно позначилося на інфляції, темп якої становив у 2000 р. 28.2 %.

Зменшення НБУ ставки рефінансування до 27 % означало, що реальний відсоток рефінансування дорівнював на кінець 2000 р. 1,2 %. Негативний реальний відсоток та значний темп інфляції свідчать про те, що НБУ проводив експансіоністську грошову політику.

За умов проведення експансіоністської грошової політики та незмінного номінального курсу гривні відбулось реальне поцінування гривні до долара. Якщо порівняти річний темп інфляції у США (3,4 %) з показником інфляції в Україні (28,2 %), то річне реальне поцінування гривні до долара у 2000 р. дорівнювало 24.8 %.

Теоретично підвищення обмінного курсу гривні веде до погіршення торговельного балансу та зменшення валютної виручки від експорту, звужуючи таким чином можливості НБУ купувати валюту, необхідну для поповнення своїх резервів та обслуговування зовнішнього боргу.

Незважаючи на це, у 2001 р. пропозиція на валютному ринку залишається достатньо стабільною, щоб задовольнити потреби у валютних коштах Міністерства фінансів і НБУ для обслуговування зовнішнього боргу (1.6 млрд дол. США). За офіційними прогнозами Міністерства економіки України, позитивне сальдо торговельного балансу у 2001 р. складатиме майже 2,8 млрд дол. США, крім того, очікувані надходження від приватизації та прямих іноземних інвестицій дорівнюватимуть відповідно 1,1 млрд і 800 млн дол. США. У 2001 р. мають розпочатися виплати німецькими та австрійськими фондами компенсацій колишнім остарбайтерам. Ідеться про суму близько 2 млрд німецьких марок. Тому дуже важливим є питання: за допомогою яких інструментів НБУ стерилізуватиме купівлю іноземної валюти, зважаючи на те, що внаслідок негативної дохідності (20,48 % — листопад 2000 р.) та недовіри Міністерству фінансів ОВДП практично втратили свою привабливість і 93 % їх перебуває у портфелі НБУ.

Слід зазначити, що збільшення темпів інфляції у 2000 р. відбувалося на фоні помірної девальвації гривні: 4,2 %. У попередні роки ситуація була протилежною: у 1998 р. девальвація гривні в 4 рази перевищила темп інфляції, у 1999 р.— у 2 рази. З урахуванням першочергової мети — цінової стабільності — слід очікувати, що розрив між темпами девальвації й інфляції поступово зменшуватиметься (у першому півріччі 2001 р. інфляція склала 5,3 % за ревальвації гривні на 0,95 %). Але для цього потрібно відновити довіру до платоспроможності Міністерства фінансів.

Дискусія навколо оптимального режиму валютного курсу як інструменту цінової стабілізації в Україні триває. Можливо, згодом Україна офіційно повернеться до певного ступеня фіксації валютного курсу, наприклад у вигляді повзучої прив'язки з широким діапазоном коливань. На відміну від системи керованого плавання, цей режим передбачає не плавне підтримання фіксованого курсу, а поступову девальвацію національної валюти до валюти (або кошика валют) прив'язки. Темп девальвації планується щомісячно і повідомляється заздалегідь. Крім того, валюта може коливатися в межах встановленого діапазону. Мета цього режиму полягає у поступовому зрівнянні внутрішнього рівня інфляції з рівнем інфляції в країні прив'язки.

Щодо іншого полюса дискусії навколо оптимального режиму валютного курсу в Україні — доларизації, тобто введення долара США як законного платіжного засобу на території України, то така перспектива є малоймовірною, незважаючи на те, що ступінь доларизації української економіки становить 21,6 % (питома вага іноземної валюти в грошовій масі). Доларизація неможлива принаймні з трьох причин. По-перше, у структурі регіональної торгівлі України (експорт + імпорт) США належить незначне місце: частка США в сукупній торгівлі України становить лише 3,5 %, у той час як країн СНД — 47,5 %, а країн ЄС — 16,5 %. По-друге, в умовах відсутності політичного консенсусу в країні важко уявити, що Україна в реальній перспективі наважиться позбутися одного з головних атрибутів свого національного суверенітету. По-третє, Україна не утворює оптимальної валютної зони зі СІЛА. Основні вигоди та недоліки доларизації наведено в табл. 6.

Таблиця 6

Вигоди та недоліки доларизації

Вигоди

Недоліки

Отримання конвертованої валюти

Втрата прибутку від емісії грошей

Посилення макроекономічної дисципліни

Втрата одного з важливих атрибутів національного суверенітету

Зниження дефіциту платіжного балансу

Зростання витрат на регулювання дефіциту платіжного балансу в умовах фіксації обмінного курсу (втрата інструменту номінального валютного курсу)

Підвищення довіри до національної грошової системи, зниження відсоткових ставок із зовнішнього кредитування, стимулювання торгівлі, інвестицій та економічного зростання

Відмова від суверенної грошової політики

Позбавлення центрального банку можливості виконувати роль кредитора останньої інстанції; комерційні банки не можуть отримати від національного центрального банку рефінансування в разі вичерпання інших можливостей рефінансування

Втрата урядом інструменту емісії грошей як джерела фінансування бюджетного дефіциту

За будь-яких режимів обмінного курсу довгострокове завдання грошово-кредитної політики України полягає у підтримці внутрішньої цінової стабільності. Проте відсутність розвинутих фінансових ринків не дає змоги НБУ ефективно застосовувати операції на відкритому ринку. Таку невідповідність між курсовим режимом і наявними інструментами регулювання обмінного курсу центральний банк змушений компенсувати проведенням жорсткішої монетарної політики, застосовуючи насамперед такі традиційні інструменти, як обов'язкові резерви та відсоткова політика.

Слід звернути увагу на те, що перехід центральних банків до рефінансування за допомогою операцій на відкритому ринку відповідає загальним світовим тенденціям. Дія таких чинників фінансової глобалізації, як стрімкий розвиток міжнародних фінансових ринків, функціонування сучасних комунікаційних і платіжних систем та неймовірне збільшення обсягів торгівлі на валютних біржах, призвела до того, що значні та недостатньо контрольовані фінансові потоки, що здійснюються у світових масштабах за допомогою новітніх технологій, дедалі частіше використовуються у спекулятивних цілях та стають причиною глибоких фінансових криз. Унаслідок цього центральні банки здійснюють відтепер операції рефінансування насамперед за допомогою короткострокових засобів, таких як операції на відкритому ринку. В такий спосіб вони намагаються застрахувати себе від непередбачуваних ризиків.

Після гіперінфляції, яку довелося пережити в 1992—1993 рр., Україна не може мати іншої стратегічної мети у грошово-кредитній політиці, ніж забезпечення довгострокової цінової стабільності.

В таких умовах Центробанк покликаний не тільки виконувати свою конституційну функцію, а й ініціативно включатися в процеси координації грошово-кредитної політики з іншими сферами загальноекономічної політики держави.

Вже сьогодні в переважній більшості країн Центральної та Східної Європи центральні банки реально інтегровані в економічні процеси, займають активну позицію у відносинах з органами виконавчої влади і реалізують на практиці принцип політичної незалежності, подекуди цілком лібералізувавши валютний ринок і розпочавши лібералізацію ринку капіталів (заявка про готовність протистояти ризикам, наявним на світових фінансових ринках), деякі з них самостійно визначають режим валютного курсу і цілі грошово-кредитної політики. Відповідна практика покликана сприяти перетворенню Національного банку України на локомотив випереджувального економічного розвитку шляхом його безпосередньої участі у втіленні в реальне життя моделі безінфляційного економічного зростання, визначеної Посланням Президента України до Верховної Ради в стратегії економічного і соціального розвитку держави на 2000—2004 рр.

6. Співпраця України з міжнародними економічними організаціями
глава 1. Україна — ГАТТ/СОТ
Інституційна основа та принципи діяльності СОТ
Об'єктивні передумови та економічна доцільність вступу України до СОТ
Етапи процесу приєднання України до СОТ
Проблеми адаптації національної економіки та законодавства до вимог СОТ
Глава 2. Україна — МВФ
Глава 3. Україна —світовий банк
Світовий банк — загальні відомості
Взаємовідносини Світового банку й України