Історія української преси - Животко А.П. -
Відгуки й оцінка

Великих труднощів і турбот зазнала "Киевская Старина" віл цензури. За час свого існування довелося їй мати діло не тільки з місцевою, а також і з центральною цензурою. Підозріння в українофільстві викликали встановлення дуже складної та незручної для періодичного видання цензури статей, в яких зустрічався український текст. Такі статті місцевий, київський, цензор повинен був надсилати до Головного управління у справах друку. Звідти йшли вони до Петербурзького Цензурного комітету, який доручав їх одному із своїх цензорів. Його висновок повертався до редакції тим же шляхом. Щойно 1898 року В. Науменкові, при зичливій допомозі генерал-губернатора Драгомирова, пощастило передати цензуру окремому цензору в Києві.

Особливою немилістю цензури, крім самого змісту українського тексту і теми публікації, користувалися такі слова як "Україна", "січ", "козак", як також вживання в українських текстах літери "і". Зокрема похід проти ..і" розпочав, під впливом часопису "Киевлянин" і з наказу Головного управління друку, окремий київський цензор В. Рафальський.

"Феоктистов, — писав з цього приводу Т. Лебединцев, - якщо вірити цензору, наказав йому особисто гнати літеру "і" при кожній нагоді ("во что бы то не стало").

У практиці приводило це часто до нісенітниці і повного безглуздя.

"Головному переслідуванню підпало "і", — писав він же до Косрова, — а без нього не можна обійтися. Доходить до нісенітниць. У рецензії на "Покуття" Кольберта було сказано: "...у мові гуцулів та підгорян літера "о" переходить в "і" в словах односкладових, наприклад, "кінь", "віл", та інші, і знову повертається на місце, коли те саме слово набирає більше складів... Цензор залишив "і" тільки в правилі, а в прикладах викреслив і поставив "й", тобто те, чого немає в правилі".

Не менш труднощів завдавали й інші цензори, з яких згадати хоч би проф. "чистої" математики П. Ромера, фахівця в своїх наукових дисциплінах, але, як характеризує його І. Житецький, "людина вузького світогляду, впертий і, як цензор, з усякими бюрократичними витребеньками".

Та ще гірше було при його наступникові Борисові Михайловичу Юзефовичеві, молодшому синові відомого з лихої пам'яті Михайла Юзефовича. Той же І. Житецький характеризує цю особу такими словами: "Борис Михайлович був чоловіком зовсім нечесний, темний у справах свого приватного життя, і в місті не вважали його за особу серйозну; зате він вислуговувався сервілізмом і надмірним консерватизмом ".

За Юзефовичевого цензурування раз-у-раз доводилося боротися за кожний рядок змісту матеріалів "Киевской Старины", бо він повсюди вбачав двозначність, зраду і сепаратизм, і перешкоджав різними зачіпками своєчасному виходу чергових чисел.

Взагалі цензура не тільки викидала ті чи інші праці, але і краяла їх часто так, шо редакції доводилося самій зрікатися їх.

"Що виробляє цензор, одному Богу відомо, — писав Т. Лебединцев до А. Бичкова, — я викидав і цілі статті, і окремі речення, інше зовсім притримав — нічого не помагає".

Щойно з початком XX ст. цензурна практика дещо послабшала. На сторінках "Киевской Старины" почали з'являтися навіть українські твори красного письменства (Винниченко, Грінченко, Коцюбинський, П. Мирний та інші). Окремий цензор Сідоров звернув на це увагу Головного управління в справах друку, яке відповіло, що "белетристичні і критичні статті, що не стосуються до історії і побуту Південної Росії, не повинні бути дозволені до їх публікації у "Киевской Старине". Про мову статей нічого не було сказано.

Так зустріла "Киевская Старина" 1905 рік, коли не треба було вже шукати ласки Головного управління і цензури.

Відгуки й оцінка

Першим органом, що відгукнувся на "Киевскую Старину , був орган, що стояв на сторожі "общерусскости" і неподільності. Був ним "Киевлянин", який зустрів дозвіл на видання "Киевской Старины" гумористичним фейлетоном у віршах. По виході ж журналу не залишив його без своєї уваги, що найяскравіше виявилося у виступі в числі за 4 січня 1884 р., в якому було підкреслено, що в редакції треба було б принаймні вживати загальноруського ("общерусского") правопису, а не недоладної кулішівки, як також не вадило б триматися загальної, а не жаргонної термінології наших українців"... Взагалі особи, що керують редакцією, на думку "Киевлянина", мусили б зважати на загальноруські ("общерусские"), а не гурткові цілі.

Інакше зустріли "Киевскую Старину" поважніші російські журнали. Так, "Вестник Европы", переглянувши зміст річника (звичайно, "Вестник Европы" не торкався журнальної літератури), підкреслив, "що це видання повинно знайти місце в нашій історичній літературі..., воно дає взірець того, як могли б розвиватися місцеві літературні інтереси при умовах більш сприятливих, ніж ті, в яких ці інтереси були поставлені в останній час".

Відгукнулися прихильним словом також ще "Новое Время", "Русь" І. Аксакова, а пізніш — "Исторический Вестник".

З поодиноких представників російських наукових кіл у першу чергу треба згадати прихильний голос О. Пипіна, який після кризи 1887 р. щиро вітав відродження журналу.

Становище українського суспільства найвиразніше виявилося в час кризи і переходу журналу від Т. Лебединцева до О. Лашкевича. На адресу Т. Лебединцева та киян-співробітників надходили в цей час листи з турботливими запитами, зі співчуттям, а потім з привітанням у поборенню кризи. Першими відгукнулися проф. О. Маркевич та І. Линниченко з Одеси, проф. Д. Багалій, П. Єфименко, М. Сумцов з Харкова, а далі І. Теличенко, М. Бакай та інші. Відгукнулися земляки і з-поза України. Долетіла чутка і на західні українські землі. "Вельми печально було для нас оповіщення Т. Г. Лебединцева в грудневім числі м. р., що сей наразі одинокий Южно-руський журнал науковий перестає виходити, — писала львівська "Зоря". — Вість тая здалася нам в Галичині просто неймовірною, бо добором своїх матеріялів історичних, етнографічних і літературних, становлячих вже нині пребагате джерело до нашої історії і літератури, заслуговував він сповна на підпору і підмогу якнайширшу. Та от судилося, на щастя, лежати довго доброму ділу, бо зложену Т. Лебединцевим редакцію підняв наново А. Лашкевич і цінний сей для нас журнал виходитиме як дотепер, і на будуче"...

А за рік в тій же "Зорі" писалося: "Жаль превеликий, що ми не годні здобутися на зарівно цінне видавництво в рідній мові... "Киевская Старина" повинна находитися в руках кожного русина, кому лише дороге пізнання рідної історії та життя свого народу".

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. РОКИ 1860-1905 У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
Преса на західноукраїнських землях від 1860 року
Літературно-політичний часопис "Слово": виникнення, суспільно-національне обличчя, передплата, додатки
Редакція, співробітники, зміст "Слова"
Відгуки й оцінка
"Слово" на послугах російських державно-політичних чинників. Розвиток москвофільства в пресі
Народження української народовецької преси. "Молода Русь". Нова "Руська Трійця"
"Вечерниці". Їх характер, зміст. Акція проти часописи. Припинення
Наступник "Вечерниць" - часопис "Мета". Програма, співробітники і зміст. Упадок і відновлення видання
"Нива"