Масові комунікації - Квіт С. -
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ І ПОРОЗУМІННЯ

Pro і contra

Термін "глобалізація" з'явився зовсім недавно. Ю. Остергамель та Н. Петерсон зазначають, що спочатку його вживали у своїх працях лише економісти. З 1990-х рр. він поширюється на всі сфери життя для характеристики сучасного світу. Подібно як у 1950-х рр. вели мову про "атомну добу", у 1960-1970-х - про "індустріальне суспільство", а 1980-ті були "постмодерним суспільством". Глобалізація означає певну нову якість сьогодення, зокрема зосереджуючись на макропроцесах, які тепер стосуються кожного. До певної міри вона споріднена з явищем модернізації, що, зокрема, означало поширення європейського способу життя на весь світ. Сьогодні висловлюються сподівання, що влада доби глобалізації буде більш полемічною, ніж перед тим, за часів капіталізму чи імперіалізму. Неминуча стандартизація суспільних норм і виробництва має спиратися на вимоги різних типів цивілізацій.

Теорія культурного матеріалізму пропонує системний погляд на глобалізацію. М. Гарріс зазначає, що соціальне життя є відповіддю на практичні проблеми земного існування. М. Mocсe звертає увагу на три шари, з яких складаються соціальні системи. Це інфраструктура (матеріальні умови людського існування, реакція на оточення, виробництво і споживання), структура (соціальні та політичні інституції) і надбудова (релігія, ідеології, цінності). Усі зазначені рівні найтісніше взаємопов'язані та взаємозалежні. Таким чином, глобалізацію (структуру) нам слід розуміти у зв'язку з матеріальними (інфраструктурними) та культурними (тими, що становлять надбудову) чинниками, що її супроводжують.

Теорія модернізації стверджує, що явище глобалізації є наслідком дифузії західної культури та освіти. З перспективи культурного матеріалізму це означає, що причинна зумовленість бере свій початок від надбудови (культурних змін), тоді як інфраструктура і структура виступають похідними чинниками. Однак, по-перше, такий підхід плутає національну культуру з політичною. По-друге, всі моделі демократичної культури не просто пов'язані з ліберальною політичною культурою, а й закорінені у ринковій економіці.

Тобто можна вважати, пише М. Mocсe, що сучасна ринкова цивілізація пов'язана своїм походженням із Західною Європою, а не, наприклад, із Малі, значною мірою випадково. Головне - це не зовнішні національні ознаки, а здатність мислити і діяти згідно з принципами цієї Глобальної ринкової цивілізації.

Ліберальна культура Заходу зумовлює поширення принципів конкуренції та вільного ринку, який виступає самоцінною технологією глобалізації. Загрози, що розглядаються у цьому контексті, головним чином стосуються зв'язку модернізації-вестернізації-ґлобалізації з традиційним домінуванням Заходу. Багато авторів наголошують на виключній технологічності цього нового лібералізму, що ніби не має на меті узалежнювати країни "третього світу" чи руйнувати традиційні культури. Однак вільний ринок висуває власні вимоги глобального масштабу, які здебільшого виступають для країн, що розвиваються, не розширенням, а звуженням можливостей вибору.

У будь-якому разі, глобалізація є чимось таким, що існує навколо нас, незалежно від того, що ми про неї думаємо. Це певна загальна трансформація способів організації людського життя, коли зближуються відстані, стають тіснішими зв'язки між громадами та владні стосунки різних рівнів. Виникають нові види глобальної взаємодії - в економічній, політичній, юридичній, соціальній площині та захисті довкілля. Причому, зауважує Д. Гелд, усе це не обов'язково свідчить про позитивний характер згаданих процесів, виникнення гармонійного світового суспільства чи процесів інтеграції між націями і культурами.

Глобалізація породжує не лише взаєморозуміння, але також ворожість і конфлікти. Нерівність глобалізації також означає, що це далеко не універсальний процес, який рівною мірою торкається всіх країн. Тому Дж. Каран звертає увагу на важливість ствердження позитивної конотації глобалізації, зокрема у подоланні й спростуванні негативної спрямованості доктрини культурного імперіалізму. Нації та їхні держави мають різні мови, політичні та економічні системи, культурні й історичні традиції, міжнародні зв'язки. Все це зумовлює існування медій різних національних держав. Тому медіатеорія глобалізації, що відбиватиме нові способи співіснування і взаємодії, має сама набути певної нової якості.

Питання глобалізації є центральним у великій дискусії про те, чим є теперішній світ і які зміни чекають на нас у найближчому майбутньому. Чимало наукових та ідеологічних праць представляє, проте, обмежену кількість аргументів "за" і "проти". Позитивні аргументи мають переважно "очевидний" характер: унаслідок розвитку сучасних технологій найкращі цивілізаційні здобутки повинні стати спільним ресурсом усього людства. У т. ч. сильні країни допоможуть слабшим, а глобальне об'єднання зусиль дасть змогу вийти на якісно новий рівень комунікації та взаєморозуміння. Такого роду твердження не викликають заперечень. Проблема, однак, зміщується в іншу площину: чому цього насправді не відбувається?

Я. Дашкевич вказує на головну проблему: конфлікт між транснаціональним капіталом і національними урядами. Він пише, що існує неофіційна формула, за якою уряд повинен прислухатися до капіталу, особливо - до наднаціонального. Як наслідок, демократія перетворюється на ілюзорне поняття, хоча б тому, що уряди і парламенти можна обирати, а керівництво корпорацій народ вибирати не може. Отже, функціонування економіки загалом (ідеться про цілком легальну економіку, аж ніяк не тіньову) не контролюється народом, незалежно від того, що ми вкладаємо в поняття "народ". Я. Дашкевич робить висновок, що ми живемо в період, коли закінчуються формальності з дотриманням принципів суверенності держав, справедливості, прав народів і людей. Сильні монополії не відмовляться від нагоди диктувати умови слабшим. А це означає - посилювати експлуатацію людей, отримувати надприбутки тощо. Ми, наприклад, не можемо уявити собі ситуацію, — зазначає цей автор, - коли в США хтось закриє завод для того, щоб подібний можна було збудувати в Україні. Діється саме навпаки.

Із цими думками співзвучний Д. Стіґліц у своїй критиці лицемірства розвинених промислових країн і таких міжнародних інституцій, як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк і Світова організація торгівлі за створення мафіозного капіталу на пострадянському просторі. До речі, Україна згадується серед "слабких і безсилих" країн. Таким чином, на його думку, політика глобалізаційних установ булл непрофесійною, бюрократичною, значною мірою авторитарною і безвідповідальною. Бони радили нечесно, що так чи інакше сприяло негативним процесам. Д. Стіґліц вважає, що слід негайно реформувати згадані міжнародні інституції, тому що глобалізація має працювати не тільки на багатих і на розвинені країни, а й на бідних і держави, що розвиваються.

Він вживає вислів "глобалізація з людським обличчям", який звучить для українців банально і сумно, оскільки неминуче викликає аналогію з горбачовською формулою "соціалізму з людським обличчям", заради якого нібито і розпочинався в СРСР утопічний і лицемірний проект "перестройки". Разом з тим для Д. Стіґліца залишаються актуальними як закони конкуренції, так і незалежні ЗМК, що повинні гарантувати ухвалення рішень не в інтересах небагатьох, а в інтересах усього суспільства. Тобто мається на увазі, що ці принципи в більшості випадків з тих чи інших причин не дотримуються.

Посилаючись на претензії "країн, що розвиваються", М. Губань вказує на відповідні юридичні колізії: західні держави фактично керують країнами "третього світу" через систему ООН. Хоч як парадоксально це звучить, але в часи заснування ООН цієї проблеми не існувало, оскільки позиції більшості з новопосталих постколоніальних держав тоді були представлені через їхні метрополії. А тепер, після здобуття колишніми колоніями незалежності, вони навіть гіпотетично позбавлені можливості брати участь у прийнятті важливих для себе рішень Радою Безпеки ООН.

Одна з головних проблем сучасної України - цивілізаційна невизначеність багатьох вітчизняних інтелектуалів. Найчастіше маємо справу або з неконтекстуальним псевдонародництвом, або з неспроможністю вийти за межі імперської парадигми. Так, О. Білорус після справедливого твердження про те, що розв'язання будь-яких актуальних національних проблем не дадуть бажаних результатів, якщо ці розв'язання не виходитимуть з повного урахування впливу глобальних чинників, пророкує майбутні "війни цивілізацій" - Західної, Китайської, Японської, Ісламської, Хіндійської, Слов'янської. Тобто автор, декларуючи необхідність деідеологізації міжнародних відносин, сам за "родинним" принципом зараховує українців до одного типу цивілізації з росіянами. Хоч насправді за найважливішими ознаками, у першу чергу за ціннісними орієнтирами, у подібній класифікації Україні належить місце в межах Західної цивілізації. Так само хорвати, які також є близькими українцям "по крові", не розглядаються у панславістських доктринах саме через свою спорідненість із Заходом.

Ще не доречнішими є пророкування конфліктів між християнською та мусульманською цивілізаціями (С. Гантінґтон). Хоча б тому, що в подібних зіткненнях ніколи не йдеться про конфлікти цінностей, у т. ч. релігійних, а лише про конфлікт інтересів, з наступним пошуком відповідних ідеологічних обґрунтувань. В. Єрьоменко у рецензії на вищезгадану монографію вказує на певну неправомірність самого поділу на "глобалістів" та "антиґлобалістів" через об'єктивність процесів глобалізації. Окрім загрози перетворення мільйонів громадян колишнього СРСР на наймитів глобального світу "золотого мільярда", він окреслює ще одну Глобальну проблему: конфлікт розуміння та інтерпретацій: що є добром, а що злом, хто є міжнародним терористом, а хто ним не є.

З. Бжезінський наводить у приклад доповідь ООН із людського розвитку за 1998 рік Статистичні дані промовляють самі за себе: статки трьох найбагатших людей світу перевищують ВНП 48-ми найменш розвинутих країн світу. Щороку американці витрачають $8 млрд. на косметику. Водночас, за оцінками ООН, для надання базової освіти всьому населенню на Землі необхідно щороку витрачати $6 млрд. Європейці щороку витрачають $11 млрд. на морозиво - $9 млрд. вистачило б, щоб забезпечити всіх, хто потребує цього, чистою водою і каналізацією. Американці та європейці витрачають $17 млрд. на їжу для домашніх тварин - збільшення допомоги на $13 млрд. забезпечило би надання основних медичних послуг і продуктів харчування всім, хто їх потребує. Сукупне багатство 225 найзаможніших у світі людей становить $ 1 млрд., тим часом як із 4,4 млрд. людей у країнах, що розвиваються, 3/5 не мають доступу до безпечної каналізації, 1/3 - до чистої води, 1/5 - до медичних послуг.

Разом з тим З. Бжезінський пише про глобальну монополію Америки, влада якої реалізується через глобальну систему, що віддзеркалює внутрішній досвід США. Ключовим елементом цього внутрішнього досвіду є плюралістичний характер як самого американського суспільства, так і його політичної системи. Важливо, що З. Бжезінський характеризує цю систему як консенсусну, що передбачає складну структуру із взаємо-переплетених інституцій та процедур, покликаних створювати консенсус і згладжувати асиметрію у силі та впливі. Протягом наступних десятиліть він передбачає виникнення нової структури глобального співробітництва, що спиратиметься на геополітичні реалії. Вона зможе вдягти на себе мантію нинішнього світового "регента", який поки що несе тягар відповідальності за стабільність та мир у світі. На його думку, Америка перебуває в ролі першої, єдиної та останньої справді Глобальної наддержави, тобто її фактична гегемонія має тимчасовий характер.

Немовби дискутуючи з Я. Дашкевичем, З. Бжезінський наводить оптимістичні аргументи на користь занепаду національної держави в контексті розвитку глобального громадянського суспільства. Воно виникає на основі мережі глобальних зв'язків, що зростає в геометричній прогресії, виходячи за межі національних держав. Ця мережа, яку плетуть міжнародні корпорації, неурядові організації (багато з них - транснаціональні за своєю суттю) та наукова громадськість, уже створює неофіційну Глобальну систему, яка внутрішньо близька організаційно в порядкованішій та всеосяжній системі глобального співробітництва, Варто також звернути увагу на культурологічні наголоси З. Бжезінського, який нарікає на соціальний гедонізм західних країн, занепад значення суспільних цінностей, опертих на релігію, стрімке поширення наркотиків, поглиблення расових проблем, філософську збентеженість та релігійну непевність.

Існують спроби систематизувати різні погляди на глобалізацію з метою розробки нової Глобальної політики, яка б відповідала потребам і запитам "прогресивної більшості". Різноманітні моделі глобальної політики розглянуті у наступній таблиці.

Нео-ліберали

Ліберальні інтернаціоналісти

Інституційні реформатори

Глобальні трансформатори

Статисти /

Протекціоністи

Радикали

Основні етичні принципи

Індивідуальна свобода

Права людини і поділ обов'язків

Спільний характер, побудований на принципах прозорості, дорадчості та відповідальності

Політичне рівноправ'я, рівна свобода,

соціальна

справедливість

і поділ обов'язків

Національні інтереси, спільна соціокультурна тотожність і спільний політичний характер

Рівність, спільні

блага,

гармонія з навколишнім середовищем

Хто повинен управляти

Індивідууми через ринкові стосунки і "мінімальні" держави

Люди через уряди, підзвітні міжнародні режими та організації

Люди через громадянське суспільство, ефективні держави та міжнародні інституції

Люди через

багаторівневу структуру управління від місцевого до Глобального

Держави, народи і національні ринки

Народ, що організований через самоврядні спільноти

Ключові реформи

Знищення бюрократичних державних організацій і до регулювання ринків

Міжнародна вільна торгівля і створення прозорого та відкритого міжнародного врядування

Розширення політичної участі, тристоронній підхід до національного та міжнародного прийняття рішень, безпечне забезпечення Глобальними суспільними благами

Посилення

різноманітного членства у

взаємо

пов'язаних політичних

спільнотах, розвиток

продуманих

спільних

форумів

від локального

до глобального рівнів, підтримувальна роль міжнародного права

Посилена можливість держави управляти, міжнародна політична співпраця (де необхідно)

Самокеровані підприємства, робочі місця та спільноти разом зі встановленням демократичного управління

Бажані форма

Глобалізації

і Глобальні вільні ринки, верховенство права з "безпечною мережею" у найгіршому випадку

Пришвидшення взаємозалежності через вільну торгівлю, впроваджене в корпоративних формах міжурядовості

Регульовані глобальні процеси разом із демократичним глобальним управлінням

Багаторівневий демократичний космополітичний державний

устрій, регулювання

глобальних

процесів для досягнення

рівної

автономії

для всіх

Посилена можливість національних держав, ефективна геополітика

Локалізація, регіоналізація всередині держави, деґло-балізація

Спосіб політичної трансформації

Ефективне політичне лідерство, мінімальне бюрократичне регулювання

і створення міжнародного

режиму

вільної

торгівлі

Посилення дотримання прав людини, регулювання охорони

навколишнього

середовища

разом з

реформою

глобального

управління

Підтримання ролі держави і громадянського суспільства для посилення

обсягу

колективних

дій і реформи

управління від локального до глобального рівнів

Реконструкція глобального управління через демократизацію держав, громадянсько суспільства і транснаціональних установ

Державні реформи і геополітика

Соціальні рухи, недержавні організації, соціальні зміни, що йдуть "знизу догори"

Д. Гелд та Е. Мак-Грю називають себе прихильниками космополітичної соціальної демократії. Вони розуміють її як базу для об'єднання навколо просування ідеї неупередженого права на міжнародному рівні, більшої відкритості, підзвітності та демократії в Глобальному управлінні; глибшої прихильності до соціальної справедливості у прагненні досягти справедливішого розподілу світових ресурсів та людської безпеки; захист та оновлення спільноти на різних рівнях (від локального до глобального); регулювання Глобальної економіки через державне управління глобальними фінансовими та торговими потоками, забезпечення глобальних суспільних благ і залучення най-зацікавленіших груп до корпоративного управління. Така спільна основа, на думку згаданих авторів, у Глобальній політиці містить у собі чіткі підстави для діалогу та компромісу між різними сегментами політичного спектра (від "глобального" до "антиґлобального"). Занепокоєння викликає неминуче у подібних випадках посилання на "прогресивні" ідеї та сили. Оскільки завжди повинен з'явитися той, хто визначатиме належність до таких кіл та міру самої прогресивності.

Pro і contra
Глобалізація та медії
Анти- та альтерґлобалізм
Масова комунікація глобального суспільства
Глобальне порозуміння
Передмова до п'ятого видання
Розділ 1. Журналіст як суб'єкт масово-інформаційної діяльності
Словник молодого журналіста
Розділ 2. "Основи журналістики" як наукова дисципліна про теоретико-методологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику
Словник молодого журналіста