Основи журналістики - Михайлин І.Л. -
Приховане включення... в смерть

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

Антониони Микеланджело. Профессия: репортер. - М.: Искусство, 1980. - 111 с.

Радянські джерела з журналістики, описуючи один з головних методів збирання інформації - спостереження, обов'язково зазначають, що воно може бути прихованим і неприхованим, включеним і невключеним. Не бракує там і прикладів. Як правило, вони такі. Приходить журналіст на завод, у партком, і говорить: "Хочу написати нарис про найкращу людину вашого колективу". - "Будь ласка, - відповідали йому, - це Герой Соціалістичної Праці ім'ярек". - "Мені треба вивчити його життя", - говорить журналіст. - "Будь ласка, - відповідали йому, - ми зарахуємо вас на місяць робітником у його бригаду, попрацюйте поруч, придивіться, а потім опишіть усе, нічого не вигадуючи". І журналіст опинявся на деякий час поруч із своїм героєм. Потім писав нарис чи документальну книгу. Найбільш ефективним вважався метод прихованого включення, який полягав у тому, що журналіст приховує від оточення свою професію й завдання. У такому випадку люди розкриваються глибше, бувають відвертішими.

І могло скластися враження, що цей тип спостереження - винахід радянської журналістики для вивчення життя робітничого класу та трудових колективів... Але виявляється, що це зовсім не так. Методом спостереження користувалися завжди журналісти усього світу, часто з ризиком для власного життя. Про невситимий журналістський потяг опанувати таємницю, збагнути приховані механізми життя видатний італійський режисер Мікеланджело Антоніоні створив один з найбільш вдалих і загадкових своїх фільмів "Професія: репортер" (1975).

Картина, відзнята за романом англійського письменника Марка Піплоу, стала такою популярною, що викликала в усьому світі вибух інтересу до романтичної професії журналіста. Навіть у Радянському Союзі конкурси на журфаки зросли в кілька разів. Молодий італійський режисер Карло Ді Карло, щоб зробити твір М. Антоніоні також і надбанням читачів, записав з плівки сценарій фільму. Так виник цілком новий текст, який докладно описував картину. Він був опублікований свого часу в Італії. У 1980 році кінознавець С. Токаревич переклав цей текст по-російськи і видав його у видавництві "Искусство" в Москві із своєю передмовою й додатком уривків з деяких критичних статей про цей фільм.

Твір М. Антоніоні загадковий не лише тому, що всяке велике мистецтво є загадковим. Тут містилася своя таємниця двійни-цтва, таємниця перевтілення. Головний герой фільму, тележурналіст Девід Локк, працював над створенням документального фільму про Африку. Йому доводилося знімати розстріл негритянського лідера, брати інтерв'ю в президента країни й у чаклуна одного з племен. Репортер - це мовчазний свідок, це людина, що спостерігає й фіксує побачене, але згідно з професійним табу не бере участі в подіях. Проте поступово нагромаджуються психічна втома, жага заховатися від виснажливої погоні за новинами. Чи можливо це?

Якось Девід опинився в готелі, де його сусідом якийсь час був торговець зброєю Робертсон. Кілька разів зустрілися, поговорили, залишилися магнітофонні записи цих розмов. А через кілька днів цей чоловік помер. Він був схожий на Девіда. І журналіст прийняв відчайдушне рішення зайняти його місце. Важко навіть сказати, яка спонукальна пружина запустила в хід цей механізм двійництва. Бажання виключитись зі свого життя, перестати бути собою, звільнитись від минулого? Чи навпаки, бажання включитись у чуже життя, проникнути в таємничі сфери постачання зброєю повстанців, не дати загинути справі національного визволення, яка не може не викликати співчуття. Слід сказати, що обидві версії жваво обговорювалися в критиці. Мені ж більш переконливою здається друга.

Журналістський інстинкт переміг у Девіді. Він запалився прагненням замість тимчасового ігрового включення пройти небезпечним шляхом справжнього прихованого включення в чуже життя. Підстановка вдалася, Локк з паспортом Роберт-сона повернувся до Лондона. Він нічого не знає про людину, роль якої йому доводиться виконувати, лише стає власником його небагатого багажу. У ньому він знайшов блокнот із записами майбутніх зустрічей, що заплановані по всій Європі: тут і Мюнхен, тут і Барселона. У записах вказано час і місце побачень. І Девід вирушає шляхами Робертсона. Він випадково знайомиться з дівчиною, яка закохується в нього й стає його супутницею.

Доля Робертсона все глибше втягує в себе Девіда. Спочатку ми бачимо, як якісь діячі розплачуються з ним за вже поставлену зброю, а потім ці діячі заарештовані дають свідчення на допиті, - звучить ім'я Робертсона. За ним починається полювання. Його розшукує дружина Рейчел Локк, аби розпитати про свого чоловіка, адже за версією поліції Робертсон був останнім, хто бачив Девіда живим. На Девіда полює й резидентура тієї держави, повстанцям якої він постачає зброю. А він переховується від усіх. Якось дівчина запитала його, від чого він утікає. "Оглянься", - сказав він. Позаду була порожня довга дорога, відбігаючі дерева, синє небо - звичайне життя і нічого більше. Від нього й тікав Девід Локк.

Убивці наздоганяють його в готелі "Де ля Глорія" на околиці іспанського містечка Осуна. Можливо, так ще недавно вони наздогнали справжнього Робертсона. Не чути пострілів. Немає метушні. Лише на ліжкові - бездиханне тіло. І поліція, яка завжди приїздить потім, після злочину. Господар готелю запалює світло, його дружина сідає на порозі й береться до в'язання в останніх променях сонця. Звичайне життя перемагає тих, хто хоче з нього вирватися.

ЖУРНАЛІСТ НА ВІЙНІ

Симонов Константин. Так называемая личная жизнь (Из записок Лопатина): Роман в трех повестях. - Казань, Татар. кн. изд-во, 1985. - 608 с.

К. М. Симонов (1915-1979) - видатний російський радянський письменник, Лауреат Ленінської премії (1974), Герой Соціалістичної Праці (1974). Він був одним з офіціозних митців свого часу, який, працюючи в межах соцреалізму, намагався все ж таки використати всі можливості свого таланту для правдивого відображення дійсності. Це йому найкраще вдавалося на матеріалі подій війни.

Роман "Так зване особисте життя" писався понад двадцять років (1956-1978) і увібрав власний досвід автора, що всю війну провів військовим кореспондентом. Проте у вступному слові до твору К. Симонов наголошував на принциповій неавтобіогра-фічності головного героя і приналежності його до старшого, ніж він сам, покоління.

Роман складається з трьох повістей: "Чотири кроки", "Двадцять днів без війни" й "Ми не побачимось з тобою", - кожна з яких охоплює події початку, середини й кінця німецько-радянської війни. Головний герой твору - військовий кореспондент, що часто буває на фронті, аби висвітлювати бойові дії радянських військ.

Твір, зокрема, цікавий відображенням професійної діяльності й побуту редакції головної газети Міністерства оборони СРСР "Красная звезла".

Поруч з фронтовими подіями в романі багато побутового, інтимного матеріалу, що дозволяє авторові відтворити приватне життя журналіста під час війни. Проте рівень проникнення у внутрішньопсихологічний світ героя недостатньо глибокий. Перевагу віддано зовнішньо-подієвому опису. Лише поверхово заторкнуті гострі гуманістичні проблеми, пов'язані з веденням війни тоталітарною державою і прагненням журналістики знайти прийнятні варіанти їхнього розв'язання.

Журналіст на службі в політика
Журналіст і перебудова
Творчість як гріх самоспалення
За зразком "рембо"
Новітня українська журналістика як епоха
"Колишній журналіст" у лещатах політики
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Розділ 1 ЕТИКА ЯК НАУКА. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА НА ЗАСАДАХ ДУХОВНОСТІ
1.1. Питання етики
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru