Основи журналістики - Михайлин І.Л. -
Новітня українська журналістика як епоха

Євген Є. Голодні пси сенсацій: Роман. -К: Зелений пес, Гамазин, 2006. - 608 с.

З перших же сторінок пригодницького роману, головним героєм якого є журналіст Олександр Барес, читач потрапляє у вир подій. Група Бареса, у якій, крім нього працюють фотожурналіст Джага й водій (він же охоронець і організатор інформаційної мережі) Пепа, уночі виїздить на двадцять восьмий кілометр варшавської траси за терміновим викликом анонімного інформатора на місце злочину приміського маніяка, який тероризує вже кілька місяців населення мегаполісу. Журналістам вдається випередити слідчу групу, ввести в оману міліцейський кордон, першими проникнути на місце злочину, зробити його огляд й сфотографувати жертву.

Повернувшись до міста на помешкання Джаги, вони зайнялися кожен своєю справою: Барес сів за ноутбук створювати текст, Джага друкувати фотографії, Пепа готувати їм каву та бутерброди. На ранок готові двадцять конвертів, у кожний з яких вкладена дискета з ексклюзивним текстом і по півтора десятка фотографій. Розвезення сенсаційного матеріалу розпочинається з найголовніших, найбільш тиражних, заможних газет, де високий гонорар виплачується за розпорядженням редактора негайно, а для вміщення привезеної статті переверстується перша сторінка номера, а закінчується дрібними жовтими листками, куди збуваються останні тексти з рештками фотографій.

О 12 годині 14 хвилин не залишилося жодного конверта, але з'явилася купа грошей, яка розподіляється так: по тридцять відсотків Баресові й Джазі, двадцять Пепі, двадцять платним інформаторам, яких утримує журналістська група, аби мати першочерговий доступ до суспільно вагомих сенсаційних подій. Ці гроші розвозить Пепа, зустрічаючись з цими людьми (їх журналісти називають пацюками) то просто в машині, то на вулиці, то в кафе. Серед них високий чин з Великого Сірого Будинку (читай: СБУ), міліціонери різних звань і рангів, диспетчер швидкої допомоги, "хлопці з комунальних служб", співробітники Інституту психіатрії та ін., хто може постачати новини. Іноді Пепа розгортає свою Облікову Книгу і розплачуватися з "дрібними інформаторами, що не піддаються жодній класифікації й систематизації".

За жанром цю пригодницьку книгу можна назвати романом у повістях та новелах. Історія з Приміським Убивцею мала таке завершення. Ним виявився відомий усій країні бізнесмен Микола Арсенович Ле - "власник заводів та іншого за списком; людина, яка могла би побудувати чотири Ейфелеві вежі з банкнот і золотих зливків, що належали йому". Склавши список з двадцяти трьох імен журналістів, які систематично писали про нього, він вирішив усіх їх знищити. Передостаннім у списку був Олександр Барес, від імені якого ведеться розповідь. Але недаремно цей журналіст "пройшов чотири війни". Відповідним чином були підготовані до різноманітних несподіванок і його колеги. Бареса він заманив перспективою дати йому ексклюзивне інтерв'ю. Однак зустріч закінчилася тим, що Барес з друзями заарештував маніяка. Здавати він повіз його не у відділок, і не в управління УБОЗу, а додому до слідчого Дмитрика, який вів цю справу. Боса кинулася відбивати вся його охоронна команда, унаслідок чого в житловому кварталі міста зав'язався справжній бій. Журналісти були затримані як його учасники. Тридцять дев'ять годин протримали їх в міліції для свідчень. Сенсаційні матеріали про арешт Приміського маніяка писали вже інші журналісти. Але Барес не вважав себе скривдженим, адже завдяки його журналістській діяльності вдалося досягти найголовнішого ефекту -ліквідувати небезпечного вбивцю.

Якось, уже в іншому сюжеті, підбиваючи підсумки своєї діяльності, Джага говорить Баресові, що за його підрахунками унаслідок їхньої журналістської праці були знищені тридцять дві банди. Головною зброєю Бареса є точне, дотепне і влучне слово, але, коли виникає потреба, він бере в руки пістолет і навіть автомат. Разом з героями читач "проходить" історію Української незалежної держави, коротку, але насичену епохальними змінами. Спочатку ми потрапляємо в епоху "раннього капіталізму", первісного накопичення капіталу, дикунського переділу власності, сутичок бандитських формувань просто на вулицях міста. На одну таку "стрілку" (розбірку) - між бандами Вані Синельникова (вони ж "сині") і Станіслава Горжа (вони ж "горжі") -прагне потрапити Барес. Горж - монополіст на торгівлю "коксом" (кокаїном) у місті. Роздає він дилерам товар у клубі "Сайгон". Синельников зі своєю бандою мав намір просто обкласти Горжа податком на свою користь (тобто здійснити рекет), але той відмовився підкоритися. Через це банда "Синіх" запланувала наліт на "Сайгон", але й "Горжі" старанно готувалися до захисту.

Цінність кожної сенсації не тільки в тому, щоб побачити, але й довести, що ти бачив те, про що написав. Для збирання інформації й документальних свідчень про подію не шкодуються ніякі кошти: знімається квартира в будинку напроти "Сайгону", купаються антени, жучки, малесенькі відеокамери "та інший мотлох, необхідний для вирощування таких сенсацій". Баресові вдалося проникнути в самий епіцентр подій і стати свідком того, як банди знищили одна одну в бою, а міліція довершила справу розгрому.

Журналістські розслідування проводяться групою Бареса на високому професійному рівні; по суті вони виступають щоразу в ролі приватних детективів, збираючи інформації більше, ніж міліцейські структури. З гордістю Барес заявляє: "нам трьом удалося довідатися про Челеля більше, ніж усьому їхньому Управлінню по Боротьбі".

За окрему повість у романі можна вважати журналістське розслідування про нічні війни на дорогах, яке, як можна здогадатися з деяких хронологічних орієнтирів, проводилося в перші роки незалежності. Грабунки вантажів, байкерські банди, пришляхові готелі, що утримувалися кримінальними авторитетами з метою грабунку постояльців - усе це Барес пізнавав за кілька місяців життя на дорогах, занурення в нову ситуацію, де ще не було налагодженого кола інформаторів. Проте зареферувати весь роман неможливо (і недоцільно), тому залишимо цей сюжет для знайомства з ним самих читачів.

Повернувшись з шляхової війни, Барес застав у мегаполісі нову журналістку ситуацію. За цей час був призначений новий Міністр преси, за якого вільна журналістика припинила своє існування. Він створив "Комітет правди", який мусив дозволяти до друку будь-які періодичні видання. Для Бареса запровадження цензури означало професійну смерть. Журналісти створюють Страйковий комітет, але протистояння з владою програють. Тоді Барес діє самотужки: він найняв двох гакерів, які скачали для нього інформацію з бази даних Людей у Сірому (мусимо користуватися термінологією автора, сподіваючись на її символічність, але й достатню прозорість). Йому вдалося познайомити з компроматом людину вищого рангу, яка відправила Міністра у відставку. Днем раніше було розігнано "Комітет правди".

Радісні журналісти подарували Баресові газету, назвавши її "Справжня бомба". І от уже Барес сів у крісло головного редактора, Джагу призначив більдредактором, а Пепу - начальником охорони. Увесь свій хист і журналістський досвід уклав Барес у першу свою газету. Її наклад збільшувався мало не кожного числа. Але дивовижна річ: Пепа доповідає, що ось-ось, ще трошки і вони зможуть мати прибуток. Але цього шляху у "ще трошки" так і не вдалося пройти. Причина в тому, що всі гроші з'їдали витрати на охорону. Газета, що має викривальний характер, набуває дуже швидко багато ворогів і мало друзів, з'являються конкуренти-заздрісники, які прагнуть поквитатися з газетою за втрату успіху на ринку преси. Ця газетна війна кінчилася, укладенням мирної угоди між редакторами чотирьох найбільших видань.

І тут розпочалася Газетна війна-2. Часопис Бареса, як і всі інші значні газети столиці, вирішив придбати бос північних районів міста Кирило Сергійович Коморих, у бандитському минулому "Кома". Виявилося, що Кома професійно взявся за справу, а його служба охорони знешкоджувала усі заходи групи Бареса зібрати проти нього компромат. Нарешті, коли всі кошти Баре-са були витрачені на боротьбу, відбулася його зустріч з Комою, яка, однак, пройшла за сценарієм кримінального авторитета. Він найняв Бареса на роботу і призначив головним редактором у "Газету-4". У цьому сюжеті змодельована діяльність преси, яка перебуває у приватній власності засновника. Головному редакторові робити в ній насправді нічого, усю роботу виконує незалежно від нього апарат професійних журналістів. Газета має своїм завданням створити для читачів комфортний інформаційний світ, у якому торжествує справедливість, добро перемагає зло, приховуються негативні сторони дійсності.

Із здивуванням Барес помічає зміни в характері й поведінці своїх колишніх друзів: Джаги й Пепи, які, діставши владу в руки, стали невпізнаваними. Барес зрозумів цю нову ситуацію як шлях до своєї професійної загибелі і спробував випручатися з неї. Спочатку він вніс свої пропозиції засновникові щодо зміни напрямку газети, але вони були категорично відхилені. У цьому місці в романі наведена дискусія між засновником і редактором, яку можна кваліфікувати як полеміку прихильників двох різних концепцій преси. Засновник (Кома), сам будучи репрезентантом кримінального світу, хоче, щоб журналістика виконувала функцію заспокоєння суспільства, створювала позитивний образ дійсності, запевняла людину в тому, що навколо неї все гаразд. Редактор (Барес) наполягає на тому, що преса повинна застерігати людину від реальних небезпек повсякденного життя, готувати до випробувань, стояти на сторожі інтересів маленької людини.

Далі Барес спробував надрукувати авторські матеріали в інших газетах, але його відразу впізнали за стилістикою і попередили про неможливість надалі такої поведінки. Більше того, господар зажадав від нього знищення інших газет-конкурентів для збільшення накладу свого видання. Поступово найманці Коми знищують одну газету за іншою. Але недарма Барес трохи раніше сказав: ніщо не може бути страшніше за роздратованих скажених псів. Він і тут знайшов вихід, який у кінцевому рахунку обернув ситуацію на його користь. Він замість Газетної війни - 2, організував реальну війну північних і південних районів міста. Олігархом півдня столиці був Анатолій Степанович Мацц.

Закінчується роман тим, що олігархи гинуть у цій боротьбі, а Барес знаходить нових прибічників. Ними стають солдати Ігоря Гончара з групи охорони Коми, які, як він сам здивовано виявляє потім, готові покласти за нього свої життя. Прикметний такий епізод. Під час бою один з охоронців запитує Бареса: "Пам'ятаєш мене?" - "Ні, - відповідає Барес і цікавиться: - А повинен пам'ятати?" З'ясовується, що ці солдати знають Бареса ще з Першої Гірської війни, він тоді написав нарис про одного з них, і мати, яка не мала від сина повідомлень цілих сім місяців і вважала загиблим, дістала звісточку про нього з газети і стала чекати його. І тут Барес гостро відчув могутню силу друкованого слова. Скільки людей прочитали його статті: один мільйон, п'ять мільйонів, десять? Для кожного з них вони мали свій зміст, часто незрозумілий для самого автора. І тоді, коли Барес зрозумів, що навколо нього - друзі, для яких саме його ім'я священне, він вистрибує з вікна їхнього притулку і йде здаватися.

Але тут Ігор Гончар зробив так, що ворожі загони були відведені і Барес не дійшов до противника, який зник так же раптово, які з'явився. Охоронець, успадкувавши від свого боса велику суму грошей, заснував для Бареса нове періодичне видання, яке повинне стати "Газетою-1". Барес, збагачений значним життєвим досвідом, уже не думає про те, щоб наповнити її самою "чорнухою". Філософія газети в тому, щоб нести читачам радість, надію, жах і порятунок від жаху, правду, і вимисел, що перетворює сірість реальності у веселки мрій, віру, невір'я, передчуття кохання, тисячі приводів для радості і надій на щастя.

Коли перегортаєш останню сторінку цього цікавого роману, то здається ніби новітня історія української журналістики пройшла перед очима читача ніби одна епоха. Роман повчальний і цікавий тим більше, що сучасники ще впізнають у ньому реалії України Кравчука й України Кучми, темники й реальну боротьбу журналістської спільноти за свободу слова в нашій Батьківщині. Але й згодом, коли політична злободенність послабиться, не втратять естетичної значимості й актуальності портрет активного журналіста, який зміст свого життя вбачає в оздоровленні суспільства, яке пізнає саме себе за допомогою створених ним текстів.

"Колишній журналіст" у лещатах політики

Вільчинський Олександр. Віагра для мера: Роман. - К.: Факт, 2006. - 296 с.

Головний герой роману Андрій Грабовський, відомий у журналістських колах під псевдонімом Граб, вже давно покинув штатно працювати в організаціях журналістики, зневірившись у можливості залишатися в них у просторі свободи. Відтак і називає себе "колишнім журналістом". Насправді ж роман показує, як справжній журналіст ніколи не може стати "колишнім". Таким неколишнім журналістом і виступає перед нами Андрій Граб.

Його самотній спосіб життя порушується несподівано - наближається виборча кампанія, розпочинається нещадна (й комічна водночас) війна за посаду міського голови (мера). Здається, що в неї втягнуте мало не все населення доволі невеликого міста. Автор чимало уваги приділив сатиричному зображенню українського регіонального (провінційного) політикуму: міського голови та секретаря міської ради, між якими й розгорається виборча боротьба.

Іноді ці сцени здаються навіть зайвими в розповіді про журналіста. З іншого боку, вони дозволяють дистанціювати від політичних шахраїв "колишнього журналіста" Андрія Граба. Цілком слушно висловився один другорядний герой: боротьба між претендентами йде за те, щоб знайти таку брехню, у яку знову повірить народ (виборці), а після виборів знову зайнятися пошуком нової брехні, яка б пояснила, чому передвиборчі обіцянки не виконуються.

У цих умовах прихильники одного з виборчих штабів звертаються до Андрія з пропозицією стати редактором їхньої газети. Він свою згоду дав. Але великим було його здивування від того, що гроші йому платили, але роботи не вимагали. Попри це газета все ж з'явилася, вийшла ніби сама собою, без його відома, але на місці імені редактора значилося його прізвище. Наповнена вона була брудними інсинуаціями проти "політичних противників". Андрій Граб зрозумів, що є в житті вищі цінності, ніж ті гроші, за які його куплено.

Автор проте не ідеалізує свого героя. Понад те, Андрій Граб -завсідник барів і кафе, не дурень випити, "зняти" гарну дівчину. Та й головний його вчинок, який полягає в прийняття запрошення працювати редактором передвиборчої газети, так само демонструє його необачність і легковажність, адже він не міг не розуміти, що агітаційні технології в Україні поки що брудні й безчесні. Андрій все ж покладав сподівання на те, що, ставши редактором, він сам зможе формувати інформаційну політику й обличчя свого видання. Але господарі, що найняли його на роботу, не лишили йому такої можливості.

Особливий сенс має в романі бічний, слаборозвинений сюжет, у якому відбите духовне життя Андрія: давні події, пов'язані із смертю брата, якого, за його версією, "прибрали" відповідні служби за відмову дозволити вивезти в Росію ракетні установки в момент проголошення української незалежності. Від брата йому залишився годинник "з вовком" (вовк був вигравіруваний на верхній кришці). В одній неприємній ситуації цей годинник у нього вкрали "гастролери" з Одеси. І тоді наш герой відчув, що зробить усе, аби цей годинник повернути. Ризикуючи життям, він їде в Одесу й усе-таки домагається свого. Цей незначний епізод насправді глибоко змістовний у романі як свідчення неспроможності за допомогою політичних шахрайств здеваль-вувати духовний потенціал людини, спрямованої на правду й справедливість.

"Колишній журналіст" у лещатах політики
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Розділ 1 ЕТИКА ЯК НАУКА. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА НА ЗАСАДАХ ДУХОВНОСТІ
1.1. Питання етики
1.2. Етика як наука
Висновки
Розділ 2 ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЕТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЖУРНАЛІСТІВ
2.1. Право на слово
2.2. Журналістська етика в контексті етики загальної
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru